Розділ ІІ

Радянські форми життя приживалися важко

(Село після революції)

     Хоча Андруші й залишалися доволі осторонь від революційних процесів, які охопили країну, все ж і тут сталося багато перемін. Деяку інформацію за цей період ми черпаємо з рукописної спадщини Дмитра Косарика «Історія села Андруші (стислий, короткий нарис)». Дослідник указує, що соціалістичний переворот 1917 р. в селі найбільш виразно виявився в тому, що андрушівський сільський комітет разом із сільською громадою відібрав усю землю в тутешньої монастирської економії й розподілив її між селянами. Найбільш активними діячами земельної комісії стали Григорій Гурович Касян та Андрій Наумович Ісак. На початку 1918 р. в Андрушах було офіційно встановлено орган Радянської влади – ревком, головою якого став Козоріз Прокіп Карпович. Комнезам, який прийшов на зміну ревкому, очолив Степаненко Олексій Васильович.

     Звісно, не всім були до вподоби нові порядки, тому колишня сільська громада розкололася на прихильників і противників більшовиків, що знайшло своє продовження й під час Громадянської війни. Якщо частина андрушівців після першої світової війни стала в ряди Червоної армії й зі зброєю в руках захищала завоювання Рад (серед них Андрій Ченченко та Марко Гриценко), то були в селі й учасники військових формувань, які тероризували своїм розбоєм мирне населення. Особливо Андруші, як і вся Переяславщина, потерпали від набігів петлюрівців, зеленівців, денікінців та махновців. У травні 1919 р. остаточно була обрана й затверджена сільська рада депутатів трудящих. У числі перших революційних активістів Дмитро Косарик називає Г. Г. Касяна та А. Н. Ісака, а також Мисюру Павла Григоровича, Захарченка Іллю Самсоновича, Павла та Василя Кагарлицьких, Македона Хвирсю.

     1920 року в селі організували споживчий кооператив, з чого фактично й розпочалася підготовка до гуртового обробітку землі, тобто, до створення ТСОЗів, а потім і колгоспів. У цьому напрямку активно діяли Степан Григорович Журило, Олексій Карпович Степаненко, Степан Македон, Степан Гоголь [3].

Значне місце в радянській політиці першого десятиріччя відводилося культурно-освітній роботі. Але, як свідчать дані Полтавського обласного архіву, у 1924–1925 навчальному році в Андрушах із 155 дітей лише 54 відвідували заняття. У 1934–1936 р. в Андрушах був збудований новий клуб із залом для глядачів на 200 місць. При клубі діяла пересувна бібліотека.

     Основний наголос робився на більшовицькій ідеології, однією із складових якої була антирелігійна пропаганда, що ставила за мету обмежити а, по можливості, і ліквідувати, вплив церкви на суспільство. Як свідчать матеріали анкетного дослідження сіл Переяславщини 1924 року, незважаючи на значні зусилля, радянські форми життя дуже важко приживалися, негативно сприймалися населенням. Так, головним місцем проведення дозвілля молоді залишалися вечорниці та музики, а літні люди продовжували відвідувати церкви. Навіть представники місцевої влади, на яких покладалося здійснення антирелігійної політики, часто самі підтримували релігійні та народні традиції. Зокрема, Андрушівська сільрада в 1929 році дала позику грошей церковній раді. Реакція відповідних органів не забарилася: було «складено акт і запропоновано негайно стягти з церковної ради громадські гроші». Не надто успішною виявилася й боротьба проти народних традицій, які панували серед українського селянства століттями. Траплялося, що навіть комсомольські активісти залучалися до різдвяних колядувань та щедрувань, а дітей комуністів їх родичі таємно хрестили в церквах.

     У процесі кампанії передачі церковного майна під культурні заклади траплялися й відверті зловживання на місцях. Так, у с. Андруші селяни цікавилися, хто й на яких умовах продав колишній монастирський будинок, у якій була б гарна школа чи хата-читальня. Навколо релігійного життя в Андрушах точилася надзвичайно гостра боротьба. Сільрада надавала беззаперечну підтримку священику Миколаю Пономаренку: йому та його дружині (матушці) виділили город, сіножать і садок. Далі пішов тиск на священика – посилюється пряме звинувачення служителя культу в антирадянській діяльності, робляться подібні закиди й на адресу сільської ради. З приводу цього священику й представникам сільради довелося спростовувати звинувачення в газеті «Змичка» від 4 квітня (стаття «Про все потроху») та від 5 травня 1929 р. (стаття «Піп та сільрада разом спростовують»). «Андрушівська справа» завершилася вельми неприємно: 29 травня 1929 року місцева преса повідомляла, що збори земгромади ухвалили відібрати у священика город, після чого наступного дня він прийшов до сільради із заявою про складення повноважень священства. Дописувачі іронізували: «Подав заяву й обстригся», «А куркулі, що організувалися в церковну раду, беруться шукати нового попа. Шкода, що піп не з’ясував, чому він покинув попувати. Може прибутки тепер малі?» (газета «Змичка» від 29 травня 1929 р., стаття «Покинув попувати»). Апогеєм цього протистояння стало закриття знаменитої церкви Святого Георгія, яка мала свою глибинну історію і яку в 1845 році змалював Тарас Шевченко.

В історичній довідці вікіпедії сказано: «Дерев'яна двопрестольна церква (Андрушівського і Караньського приходів з храмовими святами відповідно на другу Пречисту 21 вересня і на Григорія 6 травня) була побудована на західній околиці села, на пагорбі, в 1769 році місцевими зодчими. Територія її двору становила 1 десятину 280 квадратних сажнів. Головний престол був освячений на честь Святого Георгія Переможця, другий – Різдва Богородиці. До парафії  церкви, крім населення села, були приписані люди хутора Чубуки та сіл Карань і Слобідка. Наприкінці XIX століття чисельність парафії становила 1719 чоловік, а до 1912 року вона виросла до 2060 душ. У 1860 році церковна громада створила парафіяльне кураторство, яке опікувалося утриманням церкви та церковнопарафіяльною школою, яку відкрили у 1861 році. Утримувалась вона за рахунок пожертв і прибутку від надання в оренду хлібної пристані на Дніпрі. Першим учителем школи став священик цієї церкви – отець Гаврило Прокопенко. (1.)

Настоятелями і служителями храму були:

1784 р. — священик Кіндратій Савич

1824-1838 рр. – священик Микита Михновський

1862–1875 рр. — священик Гаврило Прокопенко

1877-1882 рр. – ­ священик Василій Якубовський

1882–1891 рр. — священик Михайло Павловський, псаломник Амвросій Чубук-Подольский 

1891-1892 рр. – священик Олександр Яновський

1893–1897 рр. — священик Митрофан Срібний, паламар Андрій Подольский

1898 – 1900 рр. – священик Андрій Підгорний

1900–1906 рр. — священик Василь Демяновский

1906-1906 рр. – священик Павло Пущинський

1906–1910 рр. — священик Дмитро Білоусов

1910-1911 рр. – священик Андрій Тарасевич

1911-1920р. р. — священик Павло Перчиков, псаломник Ігнатій Черевко

30-ті роки XX ст. — священик Миколай Пономаренко

1947–1968 рр. — священик Никанор Козоріз

(Віктор Ткаченко «Краєзнавча діяльність В.Чубук-Подільського»)

     «У кліровій книзі Полтавської єпархії за 1912 рік є запис: Георгієвська церква, дерев’яна, в одному зв’язку з дзвіницею. Священик – Павло Захарович Перчиков. Парафіяни: привілейованих – 7 чол., козаків – 27 чол., селян – 2026 чол. Старші мешканці села пам’ятають о. Павла, якого називали Перчиком, як освічену людину, що довго служила на користь громади. Некорінний андрушанин, він жив у «монаших покоях», які на той час уже були звільнені від чорного духовенства. Священик викладав і в чотирикласній церковно-приходській школі. В 1930-х роках в церкві влаштовували і зерносховище, і клуб з танцями, і навіть театр. Очевидно, в цей період зникають іконостас, що мав неабияку цінність, та дзвони. Але попри гоніння церковна громада залишилася й проводила богослужіння в будинку, де колись розміщувалися причетники. Релігійні відправи припинилися в 1937 році, коли розстріляли священика Миколу Пономаренка (реабілітований у 1989 році). Під час війни і окупації зерно звідти вивезли і почалося відновлення внутрішнього убранства церкви та її ремонт, який тривав аж до 1947 року, коли, власне, і була утворена нова церковна громада. Тоді ж частина ікон з церкви, які вдалося зберегти, була повернута. Нашвидку робиться новий іконостас. За словами М. Г. Касяна, для цього збирали гроші. На дзвіницю підняли гільзу та миску, які стали виконувати роль дзвонів. Священиком стає корінний андрушанин Козоріз Никанор Іванович, який при Перчикову був дяком. Не маючи духовної освіти, о. Никанор протягом багатьох років вміло керував церковним життям громади. Характеризуючи його, згадують чудовий голос, вміло підібрану півчу. У великі свята в храмі співали всі парафіяни. Мешканці правобережних сіл пригадують, що спів долинав на протилежний берег Дніпра. Інтер’єр церкви вражав великою кількістю рушників на іконах. Церковне подвір’я було просторе, біля хвіртки ріс велетенський в’яз. Поруч протікала річечка Делемуха, по якій плавали човнами. Збоку стояла церковна сторожка, в якій доживав віку дід Захарко. Храм відкрили, богослужіння відновили, але вони відбувалися лише у святкові дні. (2.с.77-83)

У 1969 році село Андруші потрапило в зону затоплення Канівським водосховищем, і церкву як пам'ятку архітектурного народного зодчества було перевезено і встановлено на території Переяслав-Хмельницького музею народної архітектури і побуту Середньої Наддніпрянщини (музей просто неба). Первісно стіни зсередини були пофарбовані білилами й прикрашені стінописами із зображенням ангелів та святих, але під час перенесення церкви до музею орнаменти були серйозно пошкоджені. Їх не було відновлено, натомість стіни пофарбували олійною фарбою блакитного кольору.Бані та главки, що були вкриті бляхою і пофарбовані у зелений колір, після перенесення на територію музею перекрили оцинкованим залізом, залишивши його у природному сталевому кольорі» [2. с. 77-83].

Список джерел та літератури:

1. Л. Набок, О. Колибенко. Православні храми Переяславщини: історія, дослідження, сучасність. — К. : Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет ім. Григорія Сковороди. Лабораторія археологічних досліджень при кафедрі історії та культури України, Інститут археології НАН України, Меморіальний музей архітектора В. Заболотного., 2007. — 176 с.

2. Зубер С. Церква Святого Георгія з села Андруші. /С.М.Зубер// Храми Переяславщини: історія, традиції, сучасність; стан збереження пам’яток. Матеріали круглого столу, присвяченого 400-річчю козацької церкви св.. Іоанна Богослова с. Острійки Білоцерківського району Київської області, 9 жовтня 2006 року. – Переяслав-Хмельницький: СПД Карпук С.В., 2006. – с.77-83.

3. Косарик Д. Село Андруші на Переяславщині. Історико-етнографічний нарис. НАН України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М. Т. Рильського. Київ: Видавництво ІМФЕ, 2016. – 254 с.

4. Ткаченко В., Горбовий О. Історія села Андруші (стислий, короткий нарис). З рукописної спадщини Дмитра Косарика – письменника та літературознавця. 2014.

5. Вікіпедія (вільна енциклопедія).