Андруші

У полум'ї війни

 

Розділ IV

«Чи граки летять?… А воно самольоти.

Як гахнули да гахнули…»

(У полум’ї Другої світової війни)

     Найтрагічнішим періодом вітчизняної історії для українського народу стали, без сумніву, буремні 1941–1945 роки, коли фашистські війська віроломно перейшли наші кордони, стали бомбувати міста й села. Почалася Друга Світова війна, яка тривала довгих 4 роки. Уже в середині липня 1941 року захищати Батьківщину в лавах Радянської армії зголосилися понад 10 тисяч мешканців міста і району. «Коли в червні 1941 р. гітлерівські полчища по-загарбницькому напали на радянську землю, то 150 воїнів-андрушан одразу пішли в ряди Червоної Армії [2, с. 11]. А загалом мобілізація тривала аж до середини вересня, про що розповідав Касян Федір Григорович, який на той час був секретарем сільради в Андрушах і забезпечував відправку своїх земляків на фронт, а з останньою їх партією і сам пішов воювати (Із спогадів його доньки Г. Ф. Дуди).

     «Доволі інтенсивно з перших тижнів війни велося будівництво оборонних споруд в районі сіл Андруші, В’юнище, Дівички, Городище, Єрківці, Стовп’яги» [5, с. 254]. Андрушівську молодь також відправляли рити окопи і в правобережні села – Трахтемирів та Зарубинці, де збиралися зупинити ворога на підступах до Дніпра. «Було вирито десятки кілометрів протитанкових ровів. Проводилася евакуація МТС, майна колгоспів, промислового устаткування, людей. Селяни у надзвичайно короткий строк зуміли зібрати майже весь урожай зернових, щоб використати його на потреби армії» [5, с. 254].

     Бої на підступах до Переяслава розпочалися на початку серпня1941 року. Бійці 97-ї стрілецької дивізії до 15 серпня чинили супротив спробам гітлерівців вийти до Дніпра в районі с. Григорівка. Фашисти так і не змогли тут форсувати Дніпро, оскільки ліве крило Південно-Західного фронту, що обороняло Переяслав, Ржищів і Канів, встигли переправитися на лівий берег і там укріпитися [5, с. 254]. Весь берег поблизу Андрущів замінували, були виставлені протитанкові загородження (із свідчень андрушан і монастирців). Не здобувши успіху в районі Переяслава, на початку вересня окупанти форсували Дніпро в районі Трипілля та Кременчука, обійшовши радянські підрозділи з флангів. І вже 17 вересня німецькі війська без бою окупували місто і район [5, с. 255].

   Розпочався новий стиль життя та формування структури окупаційного зразка. В Андрушах, як і по селах усієї України, залишилися переважно жінки, діти та люди похилого віку, бо чоловіки призовного віку уже перебували на фронтах, або були увязнені в таборах військово-полонених, хто не зумів вийти з оточення. Сотні жінок розшукували своїх чоловіків і синів, поневіряючись по усій країні. Хоч і не всім, але багатьом це вдавалося, адже фашисти спочатку відпускали тих, за ким приходили дружини, матері, за винятком колишніх комуністів та радянських активістів. Приклади такого повернення полонених андрушан наводяться й у нашій книзі [7.1, 7.3].

     Вся повнота влади у місті в перший період окупації належала військовій комендатурі. Була створена й районна управа, якій підпорядковувалися сільські управи на чолі зі старостою, у підпорядкуванні якого у свою чергу було в кожному селі кілька поліцейських. В Андрушах старостою з перших днів окупації німці призначили Павла Сулиму, який був учасником Першої світової війни й звідти повернувся з деяким знанням німецької мови. Це призначення відбулося примусово, але староста неодноразово використовував надану йому владу для допомоги односельцям у різних побутових обставинах. Як казали в Андрушах «він був хорошим старостою».

Німці колгоспи не розпускали, лише на їх базі створили так звані громадські господарства, до яких повністю перейшли земельні фонди та майно колгоспів. Тобто, німці на окупованих територіях використали існуючу форму організації суспільного господарства, залишивши спільний обробіток землі. Вони лише ліквідували статут сільськогосподарської артілі, замінивши назву «колгосп» на «громадське господарство». Землі, що раніше належали колгоспу, переходили до громадського господарства й оброблялись колишніми колгоспниками. На наступних етапах реформування передбачалося її розділення поміж членами громадських господарств.

     Протягом всього періоду тимчасової окупації тема земельної реформи залишалася домінуючою в діалозі окупаційної влади з селянством. Німецьким керівництвом робився неабиякий розрахунок на те, що декларування положень про наділення селян приватною землею дозволить контролювати ситуацію на селі. У кожній газеті, на плакатах та листівках німці обіцяли наділити селян землею в приватну власність та дозволити господарювати на ній самостійно, отримуючи з цього прямий прибуток. У порівнянні з ситуацією, що існувала за радянської системи, коли основана маса селян працювала в колгоспах за трудодні, перспектива приватного господарювання приваблювала значну кількість сільських мешканців. Негативно налаштованими з приводу реформи в селах залишались такі категорії населення як сільська молодь, вихована на радянській пропаганді, а також жінки, що мали малих дітей та ті, чоловіки яких перебували у Червоній армії. Негативне ставлення цих категорій до можливих змін в господарському житті пояснювалося побоюванням останніх, що вони не зможуть самостійно налагодити господарство через недосвідченість чи нестачу робочих рук. Та не встигли окупанти провести цю реформу. Вона була втілена в життя тільки після розпаду СРСР, коли землі й майно були розпайовані між колишніми колгоспниками.

     За часи війни Андруші пережили дві найбільші трагедії: бомбардування села у вересні 1941 р. й у вересні 1943 року, під час яких загинуло кілька десятків людей, та насильну відправку молоді на примусові роботи в Німеччину в 1941–1942 роках. Наводимо уривки із спогадів учасників та очевидців цих подій, зберігаючи особливості стилістики мовлення.

Бурчик (Сулима) Ганна Андріївна, 1930 р. н.

     «Почалася війна і стало дуже важко жить. Орали коровами, оце де ми зараз живем, тут було наше поле. В Андрушах ми жили на Третьому кутку,а до заміжжя жила на Ситному. Було Ситне велике і Ситне маленьке. А ще були Окіп, Гай, вулиця Гоголівська, Староселиця. Пам’ятаю, що у нас ще за городом трохи землі було, ото німці нас раз вигнали, а тоді і другий раз прийшли. Два рази німець був у нас в Андрушах. Німці, як тікали, затопили баржу з пшеницею, щоб ми не попользувалися, а люди узнали і давай підсаками витягувать ту пшеницю. Хто підводою вивозив, у кого була, хто на плечах ту пшеничку виносили з баржі. Якраз у нас був храм. Мати і хату помазали, і пиріжків напекли, словом приготовились до храму. А батько теж привіз пшениці з баржі, розіслав на ряденці у дворі, щоб сохла, а теля вийшло із загородки походило по тій пшениці. То батько до мене: «Ах ти, сукина дочка, сиділа в хаті, а теля по пшениці походило!...» та давай мене бить вірьовкою. Ми позаходили в хату і я давай плакать. Ну, мати стала давати їсти, батько в нас окремо їв, а ми так: мати сидять і я, а хлопці на лаві. Я заглянуло у вікно і кажу: «Мамо, оно де ключом, чи граки летять…» А воно самольоти. Як гахнули да гахнули. Батько вискочив з хати: «Ой, Божечки, куди вас? Під піч?» Мати кричить, що не треба під піч, бо завалить. Ми отак поприставали до стін, мати плаче, і батько плаче, попригортали нас так ото, а воно гасить, а воно гасить. А я свою бабусю, материну матір, дуже любила. Перебомбило, і я бігом до бабусі. Мати не пускають, а я вириваюсь, кричу, чи бабуся жива. Іду, коли під лісою лежить жінка вбита, іще дивиться, а хлопчик груди її смокче. Той Серьога і досі живий. Цього ніколи не забуду. Ще не добігла до бабусі, бачу, кишки на дроті висять. Я так злякалася, коли там чоловік теж вбитий. Я приходжу до бабусі, а вона труситься, - у неї корова вбита серед двору, така здорова була. Ну, я рада, що бабусю побачила, що бабуся жива. Про неї казали, що таких людей нема, як у тебе бабуся. Її звали Параскою. Так ото вона наварить великих чавунів і годує усіх старців, ніколи не випустить з хати, щоб людину не накормить. Хоч син і сердився трошки. Ну, бабуся своє робила. Ми з села, коли бомбили, нікуди не тікали. У нас такий дружний куток був, так ото батюшка Никанор був у нас, і ми до Доброскоків. Вони багаті були, якось їх розкуркулили, так їх десь вигнали, ну, вони вернулися. І ми всі кутком до діда Панька, він теж багатий, а чого багатий, бо був трудяга, тоді багатими були люди ті, що трудилися. Ті, що горілку пили та на пристані валялися, у тих нічого не було. Так ми ото кутком у погреб до Панька і там сохранялися. Ні в кого такого погреба не було – великий і камінний. І самольоти як летять, то люди: «Однеси, Господи, однеси, Господи!». А мій братик маленький, не розібрав, та каже «Принеси, господи…». Ото ми там спасалися у погребі всім кутком, ні на Дем’янці, нікуди в світі не виїжджали.

   Як почалася війна, батько попав у полон, у Жорнокльові був, і хтось переказав матері, що твій чоловік у плєну. Мати довго туди йшла, тиждень її не було, і привела батька з плєну. І ото він став робить в ССТ» [7.1].

 

Гриценко (Бурчик) Галина Василівна, 1927 р. н.

   «Саме більше запомнилась война. Як почали бомбить на храм, то я побігла до своєї хати, уже забігла у кукурудзу до сусідки, а пулі свистять по тій кукурудзі, страх, а я біжу, а я біжу. Перебігла весь той город, і добігла у свій двір, а у нас була ліса од Горбів,бо ми крайні були, в Гаю жили, так я від переляку на перелаз стала і бухнула у кущі. А там чоловік-сусід сидить із жінкою і матюхаїться на неї, що випустила корову. А вона каже: «Он бачиш – село горить. Я випустила, щоб корова не згоріла». І я ото сиділа, пока не перелетіли ті самольоти, пока не перестрочили. А вони оце летять, крутяться, крутяться над селом, а вже село горить, уже село запалили. Ой, як вздумаю… Так пішла я до сусідки, увечері вже, а сестра пасла скот, да погнала до бабушки однієї на другу вулицю, і немає її. Так я ждала-ждала, нема, дак я пішла до сусідки і питаю: «Ну де ви будете на ніч оце? Що це буде? Може, ще буде бомбить і ноччю?» А вона каже: «Підемо он до баби Феньки у погреб». Там ці монахи продали їм ту хату, і погреб той під усією хатою. Ну, кажу, і я піду з вами. Засунула двері, а корова хто й зна де. У нас і корова була, у нас не було ні матері, ні батька. Батька з войни не було, а матір німець отруїв.

     Дядина наша, материного брата жінка, така була дурнувата, що сестра моя пасла скот два годи, і її корову, а вона не оддає хліба. А було так – якщо літо пасеш – то платили пуд хліба, любого зерна. І вона не оддає. Так мати взяла цього старосту – це вже при німцях було –і поліцая, і пішли до неї: оддай же хліб. А вона тоді що? Побачила, що вони йдуть, так вона вісло кинула на їх. Хлопці перейняли це вісло, не дали. Вона тоді кинула на них казанок, який стояв коло порога. Ну, якби вони уже були йшли з двора. А то стоять іще і балакають, що далі робить. А вона засунула двері і не впустила у хату. І це чує, як вони радяться, одкриває двері і моментально кидає в них сокиру. І попала та сокира матері сюди по голові і розрубала ухо. Недалеко жив дядько Федор, це брат материн, дак я тоді бігом прибігла додому, так я її замотала хусткою і кажу, що піду Федору розкажу. А Федор як побачив, що у неї оце кров біжить, так перемінив, замотали бинтом. А тоді вийшли сюди, щоб везти до больниці. А больниця розбита, сам кирпич валяїться, больниця не робить. Їхала попутна машина, дак вони сіли і він повіз її на Київ. У Києві поклав у больницю. Вона там лежала дві неділі. І що ви думаєте? Звечора німець оддав приказ помазать губи всім, хто у палаті. І вони до утра всі померли. А тоді вивезли їх трактором і зарили у Бабиному Яру. Оце 18 душ із палати. Ото так мати пострадала. Хай би краще та дядина подавилася тим хлібом. Мати глупа, що пошла до неї» [7.2].

 

Дуда (Касян) Галина Федорівна, 1951 р. н.

     «Батька зразу на війну не забрали, бо він же був секретарем, а сільрада до войни велику власть мала. Ну, про це трохи пізніше.

Першим головою сільради в Андрушах був Яков Іванович Астрахань. Він єврей, Янгель Ізрайлевич, десь перебув окупацію, і щоб його німці не забрали, поміняв ім’я і по-батькові. А після війни робив головою сільради у Дем’янцях. Але приїжджав, то його пам’ятаю. У війну влада помінялася, був староста і поліцаї, якими він заправляв. Замість колгоспів стали громгоспи. Красти не було чого. Бо німці все поодімали, як увійшли в село. Люди ходили на роботу, але старалися усе саботірувать. У нас чого було тихо і село уціліло, бо партизани не доходили. Але люди у нас були такі, що сприяли совецькій власті, а не німцям.

     Моя мати, яка залишилася одна з моїм братом Анатолієм, якому йшов лише четвертий рік, адже батько на той час уже пішов воювати, так згадувала про перші дні окупації: «Фронт був уже далеченько і німці увійшли в село. Вони увійшли як туристи: автомати закинуті за спину, рукава позасукувані – як у себе вдома. У кожного на поясі ложка, вилка і дощечка, щоб сало різати. Двоє зайшли до нас у хату і жестами стали пояснювати, що тут будуть жить. Я вмерла: дитина мала, я одна. А вже ж чули, що німці усіх розстрілюють. Я стала поратися, пішла на город, щоб накопати картоплі. Взяла дтиину з собою, щоб тільки подалі від німців. Німці поскидали своє обмундирування, спочатку зайшли до нас у сарай, я даже зразу не поняла, що вони хочуть. Бачу, корзину якусь ухопили і побігли по селу. Уже за двором чую крики: «Млеко! Яйка!» Молока вони так і не знайшли, а яєць принесли ледь не повну корзину. Знайшли у дворі дві цеглини, поставили їх у піч, розпалили вогонь і мене притягли із городу і показують, щоб я їм жарили яєчню. Я їм набила повну сковороду, аби тільки нас не чіпали. Поставила їм ту сковороду і дивимось із хлопцем, як вони їдять. А самі ж тоже голодні були. Тож Толя і почав кричати, що тоже хоче їсти. Я на його «Цить! Мовчи! Не можна!». Та яке там… Ну і лиснула його, щоб затих. Як вискочать ті німці із-за столу, ну, думаю, все, хана, уб’ють зараз. Як стали щось герготіти сердито, а я не можу пояснити, що зробила це тільки для того, щоб хлопець замовк. Вони кричать, а я нагнулася, обхопила дитину руками – а що робити, коли у них автомати… Тоді вони затихли, знов мене за рукав і показують на сковороду, щоб я знову робила яєчню. Я зжарила ще одну сковороду і поставила їм на стіл. А вони показують, щоб я дала хлопцю, бо розібрали ж, чого він кричав».

     Словом, брат тоді наївся. Отож, перші німці, поки їх не чіпали, не були такими злими. Бо вони ж наступали. А коли вже відступали, то все на своєму шляху спалювали і людей розстрілювали.

     А мати розповідає далі: «Наступає ж ніч. То я за дитину і хода до сусідів. Вони мене знайшли і потягли разом з дитиною назад у нашу хату. Показують, лізь, мовляв, на піч. А самі на полу лягли. Куди діватися, мусила лізти з дитиною на піч. А наступного дня я вияснила, що вони бояться партизанів. Коли партизани узнавали, що наших людей немає у хаті, то вони уночі туди кидали гранати. А якщо там є сім’я, то партизани не будуть же своїх убивати. І за такий рахунок німці забезпечували собі життя».

А ще мати розказувала, що за кілька днів перед цим метрів за двадцять від хати упала бомба, адже німці бомбили переправу і в 1941 р. Вибухом знесло усю кришу, а осколками попробивало усі стіни. Мати тоді була якраз надворі. У дворі була викопана яма під погріб, так матір ударною хвилею і закинуло в ту яму. Трохи оглушило, але коли прийшла до тями і вилізла звідти. На той час була і свекруха у дворі. Але якимось дивом нікого не зачепило. Кулями сяк-так закрили ті дірки, щоб якось далі жить.

Наш город виходив до церкви. І там сидів наш коректувальник. Тож німці намагалися з літаків попасти у церкву, тому бомба і упала між нашою хатою і церквою. Тобто бомбили і по Дніпру, і по Андрушах. Як у 41-у, так і в 43-у, ще більше. Село розбомбили. Загинуло багато, може чоловік двадцять, а може й більше. Даже наша невістка Палажка, жінка батькового брата загинула. Вона була в своєї метері, і бігла назад до свекрухи, і дитина у неї на руках була, 8 місяців. Німці налетіли, бомбили і її вбило. Упала прямо на дорозі, у пилюзі. А дитинку поранило. І хтось прибіг і бабі моїй сказав. Так вона бігом схопила онуча, замотала його головку і скільки духу побігла десь у Стовп’яги, якийсь там врач був. Словом, дитинку спасли. А жінку цю, Палажку убиту, підтягли під сарай до баби моєї, а поки баба вернулась із малим Сергієм в Андруші, бомбйожка ж далі продовжувалась, прибігає, а сарай згорів і труп невістки теж обгорів. А тоді уже поховали. А як переселялися, то її перенесли сюди, на нове кладовище. Серьожа – це брат Миколи і Марусі Касянів, тільки ж по матері не рідний, бо дядько взяв бабу Гальку – другу жінку, як Палажка загинула, і це їхні спільні діти.

     Я уже казала, як война почалася, мій батько Касян Федір пішов не зразу на фронт, бо йому, як секретарю сільради, виписали броню, щоб забезпечував мобілізацію. Передавалися списки із Переяслава в Андруші, хто йде на фронт. Тож батько повинен був цю групу людей зібрать і вивезти в Переяслав, і вони йшли строєм, словом проводилася мобілізація. Так було кілька разів. І як останню групу вів, то уже знав, що немає кого в Андрушах більше брати, осталися тільки старі діди та жінки з дітьми. Так він з послідньою групою і сам пішов, хоч у списку його і не було. І комусь у селі сказав, щоб передали його матері, що він пішов на фронт. Бо мати ж не знала, інакше б вона… Ну, ніхто ж не знав, чим все кончиться, було видно, що не сьогодні, так завтра німець буде тут. Ну, далеко від Переяслава вони не встигли дойти, десь тільки до Березані чи до Яготина, бо йшли ж пішки, а німець уже зробив «котьол». І вони попали в оточення. І ніхто б і не знав, де батько, так у нас у Андрушах був староста над поліцаями, ну, своя людина, здається, його звали Павло Сулима. Як тільки німці прийшли, то вони його зразу і поставили. А чого саме його, бо в громадянську війну він воював з німцями і трохи знав німецьку мову. Він уже був на пенсії, і старий взагалі, ну хтось розказав, бо німці ж допитувалися, хто знає мову чи що-нібудь, бо їм же з населенням треба якось спілкуватися. Він ні в яку не хотів іти, так у німців же такого немає, хочу чи ні. Заставили. Мусив буть старостою. І він ото у Переяславі узнав, що група наших людей у полоні, і даже список дали, бо німці вели учот «от» і «до». І він вибрав з того списку, хто з андрушан попав у плєн, узнав, що вони у Борисполі за колючою проволокою. Там на полі німці зробили концтабір , обтягли колючим дротом у 5 шарів, поставили автоматників із собаками вкругову, усі сидять там і ще й їсти не дають. Так староста прийшов   і моїй матері розказав, що твій чоловік і всі остальні оце там. Мати у крик, що ж робить? А Сулима каже: «Я випишу Ausvеis - перепустку німецьку, впишу їх фамілії, а ти собірай тих жінок, чиї чоловіки туди попали, ви берете цю бумажку, і не дай Бог загубити її , бо німці скрізь же на контролі стоять і без неї вас розстріляють. Ідете групою в Борисполь, пред’являєте в концлагері цей аусвайс і ваших чоловіків одпустять».

     На перших порах, як тільки німці вступили, вони відпускали плєнних , коли знаходилися їхні родичі або при наявності   такого аусвайса. А пізніше, коли вже їх стали донімать партизани, то нікого не відпускали. А ще староста попередив. щоб брали з собою їжу, бо чоловіки там голодні. Словом, відпустили усіх тих мобілізованих останньої партії, хто був у тому списку. Швидко знайшли тих людей, та, як батько розказував після війни, що вони й держалися в купі, один біля одного.

     Прийшов же ото батько додому, побув декілька днів, і знову пішов пробіраться на фронт. Йому не було вибору, бо чув, що німці творять з активістами. Якби ж він був якимось рядовим колгоспником, а тож секретарем сільради, представником совецької власті. Йому ж грозило табличку на груди і петлю на шию. Словом, або там убють, або тут повісять, щось же треба робить. І він прийняв таке рішення. Якось пройшов через лінію фронту, її ж тоді сплошної не було, німці наступали в основному на великі города. Співалося ж, що «Киев бомбили, нам объявили, что началася война». Словом, якось пробрався, німці не загледіли, а у своїх уже ж розказав, хто він, і що він. Так попав у діючу армію. І війну кінчив у Вегрії. Пройшов Румунію, а Перемогу зустрів у Венгрії.

   Розказував, що у Румунії жили ще хуже, як у нас, харчувалися однією мамалигою, з каструлі вивернуть, ниткою рорзріжуть, поки гаряче, ще можна їсти, а як вихолоне, то… А у Венгрії дуже гарно жили. Погреби консервацією забиті, а чердаки посудою фарфоровою, якої у нас ще не було.

Вернувся батько додому з Побєдою, з орденами і медалями. Як розказував, як йому досталося на фронті, так страшне… У Венгрії, як форсували річку Тису, вона ж у гористій місцевості, хоч і не широка, але дуже швидка течія. Німець сидить на правому крутому березі і монотонно через декілька секунд по річці смалить з пушок, а нам треба переправляться. А батько попав у взвод зв’язку. Якби як зараз, то по мобілці поговорив і все, а тоді ж треба було кабеля тягнуть. Деякі солдати уже висадились на протилежному березі, захопили плацдарм, і з ними потрібен був зв’язок. Одного послали з кабелем через річку на човнику – збили, другий теж саме, уже немає кому і йти. То батько каже командиру – я піду, бо уже роздивився на цю ситацію. У перерві між обстрілами швидко виліз на смереку над водою, і прив’язав дріт на верхівці дерева, а кабель з обмоткою і той дріт, як тільки перестали стрілять, із собою на човника і на ту строну.   Ледь устиг причалить на другому березі, як знову обстріл. І в руках залишився тільки обривок кабеля, вибуховою хвилею його перебило. А дріт, що звисав із смереки, не перебило, бо він же був вище, і на другому березі його закріпив вище, і став він високо над водою, уже троє суток, поки тривали бої і наші війська форсували Тису, був постійний зв’язок і за це батьку дали орден Червоної зірки другого ступеня.

   А ще був випадок у Будапешті, коли на крутому правому березі потрапили у двійне кільце і осталося їх на вершині 12 чоловік і вибратися живими не було ніякої змоги. А коли уже залишилося пятеро і командир був поранений, батько взяв на себе командування і вирішив все ж вийти з оточення, спускаться з гори, ховаючись поза товстими буками. Наказав двом тягти командира попід руки, а сам став відстрілюватися. Ось так поступово і самі вийшли з оточення і командира врятували, доставили в санчастину. І за це дали орден. А ще три представлення на орденські нагороди десь так і загубилися. Після війни батько добивався в Москві, щоб їх одержати, але так нічого і не вийшло, щось там з документами. Війна ж була, командир писав представлення, а вони десь губилися» [7.3].

Ісаков Володимир Петрович, 1949 р. н.

«Після голодомору почалася війна, яка по Андрушах пройшлася дуже жорстоко. Діда забрали на фронт, потрапив у оточення під Полтавою і повернувся додому. Пофарбував бороду перекисом водню і коли німці заходили у двір і бачили діда з білою бородою, який смачно кашляв, зразу утікали з двору. Дід зберіг усіх чотирьох дітей від німецького рабства. Усі юнаки і дівчата бігали ховатися у чагарники під Трубежем – так розповідали тьотя Параска і тьотя Надя. А саме страшніше розпочалося під час форсування Дніпра на Букринському плацдармі. На правий берег вела Андрушівська дорога, що проходила поруч з дідовою хатою. Танки ішли без глушників, до одного танка привязувалися 10-15 саней і возів зі світомаскуванням для створення ілюзії (видимості) потужної операції. Андруші щодня бомбила німецька авіація. Дніпро був червоним від крові новобранців, яких свідомо посилали на смерть. Я вже не кажу про тих героїв, які зачепилися за шматок нашої землі на правому березі(Букринський плацдарм) і залишилися зрадженими на смерть. Німецькі вояки були приковані біля своїх кулеметів. Найстрашнішим було виття бочок, скинутих з великої висоти в прострелених автоматною чергою» [7.5].

 

Кагарлицька (Ченченко) Анастасія Григорівна, 1937 р. н.

   «Із війни я пам'ятаю тільки, як бомбили у 43-му році. Я бігала тоді по вулиці попід лісами, а німці летять із Дніпра, летять. Ми там з дітьми гуляли біля двору, а вони кидають, кидають, а ми кричимо: «Глечички кидають, глечички кидають!» Як почали ті «глечички» рваться, то один куток геть чисто майже згорів.   А ми тоді – хто куди. Не знаю, як я жива залишилася. Біжу-біжу та й стану, а вони бух, бух. А мати тоже гуляла на вулиці. А у мене сестра була 43 року, ще зовсім маленька, спала у хаті. Прибігли ми додому, а вікна повибивані, сестра в колисочці кричить. Нічого, вікна повибивані, а дівчинка живенька осталася. А тоді вже увечері після бомбйожки   батько прибіг, а там гуляли на кутку, бо храм же був 21 вересня, то хтось прибіг і кричить: «Грицько, іди забери тещу, бо ранило в ногу!» Батько бігом коня запріг та поїхав і забрав тещу, а нас на воза – і на Горби. Так ми ото ніч там пересиділи, а вони тоді знов бомбили на другий день. А ми ото в тих сосонках, а вони літають і бомлять. Нас було там троє, бо сама менша після війни народилася. Нас ото там залишать, бо батько повіз ранену бабусю в Дем'янці в госпіталь, а мати ж в село побіжить, бо там і корівка була. Бабуся лежала в тому госпіталі, бо дуже поранило, а тоді пішло і зараженіе. Ми ж ото були в Горбах, а тоді батько нас у Стовп’яги відвіз. З'їздив він, забрав бабусю, а нас із Горбів одвіз до тьоті в Андруші, там материна сестра Софія жила. І ото ми вже там кочували, бо почалася мобілізація і батька на війну забрали. Мати з дідом покійним тим часом у нашій хаті вікна пооблаштовували, підмазали, але зиму всю ми жили ще у тьоті. А весною перейшли вже у свою хату.

     Коли була окупація, то у нашої тьоті у хаті був чи штаб якийсь німецький чи пошта. Там, пам’ятаю, якісь посилки були, пісьма, а так по селу німці не ходили, як ото я читаю, що вони ходили по селах і забирали, де куриця, де яйце. До нас у хату вони не приходили» [7.6].

 

Кагарлицька Галина Федорівна, 1927 р. н.

     «У війну село залишилось без чоловіків, жінки й косили, і молотили. Мій брат у 9 років почав молотити ціпом. Прийде бригадир на роботу загадувать і каже матері: «Прісько, дитина не виросте. Що ти робиш?» Але йшла війна, 41-рік. Він хоч трохи допомагав. А мене ж брали на окопи, за Дніпро, у Трахтемиров, там на горі зразу і копали.

     Як вступив німець сюди, то молодь стали забирати в Німеччину. Приходили бригади поліцаїв, ловили одиноких молодих, забирали і відвозили туди. Ніхто не надіявся, що вони повернуться. До нас тоже приходили декілька разів. Мати казали, що 12 раз одбивали двері. Мене шукали, хотіли взять, хоч мій рік і не підходив. А я у діда з бабою ховалася. Я спала на печі або на полу, а під піччю такий стовпчик був – як діду доводилось відкривати, то я туди і ховалася, бо була ж маленькою на зріст. А мати і брат були дома. Прийшла облава, одбили двері, то мати вискочила і втікла через підриту підвалину в сінях. Але поліцаї її спіймали і забрали з собою. І прийшли з нею до Саньки, там на хуторці, у якої був такий хлопець, як і я. Поліцаї пішли в хату, а матір і ще одну жінку, яка теж ховала свою дочку, покинули. Мати цим скористалася, знову втікла від них і бігом до лісу в Підгайки. Всього да нас приходили 12 разів. Якось теж, коли прийшли, то мати сховалася на горищі в сіно, а драбину залишила. Так поліцай взяв вила і давай штирхати те сіно. Дивом якимось не заколов матері. Ще раз заховалася в погребі, на який накидали гною, теж не замітили. От Софія Доброскок, у якої після війни квартирував Дмитро Косарик, що написав оцю книжку про Андруші, то вона жила поруч з нами. У неї теж була дівчина, така як я. Ми з нею дружили завжди. От поліцаї і до них прийшли. Оскільки дочку сховали, то вони забрали матір, вона ще ж моложава була, з 1903 року і відправили в Німеччину. Не було її десь із тиждень. А вона зуміла втекти по дорозі. І коли повернулася, то довго не показувалася в селі, щоб знову не прийшли за нею. Я пам’ятаю, коли її забирали, то привязали до саней і тягли за ними по снігу аж до сільради, де збирали всіх на відправку. Отакі звірюги були, ті поліцаї. Так вислужувалися перед німцяими. Скільки всього відправили в Німеччину – не знаю, але багато. А тоді німці видали таке розпорядження, що брати тільки тих, хто народився з 1923 по 1925 роки, і до нас уже перестали ходити, і до Доброскоків теж.

     І ось у нас храм, Пречиста. Ми ж гуляємо, коли, Господи, як налетіли, 21 самольот. Отак облетіли кругом села і як сипонули бомби. Я не можу сказать, скільки було тих бомб. Я з подружкою під стріхою, а хата отак вся трясеться. Брат Ваня пішов до діда у село, а мати кинулася в окоп до сусіда і ми за нею. А він строчить по нас, а він строчить. Там і сидимо. Коли це один чоловік вийшов і каже, що чиясь хата горить, то не ваша? Мати хотіла бігти, та я її не пустила. Перебомбив він, скільки пожарів було, скільки мертвих! Прибігли ми додому, з'явився і брат, всі ми були цілі, і хата наша теж. Але наступного дня знову стали бомбить, то ми в Підгайки побігли, у ліс. А він і по лісу строчить. Ми з матір'ю ямку-окопчик викопали і просиділи там. Брат залишився з дідом, а тьотя – з матір'ю. А коли уже стихло, то ми додому не пішли, а пішли в Комуну, де жила батькова сестра. І там залишилися. А мати навідувалася до корів. Через два тижні вернулися в свою хату. Вікна були побиті, але головне, що хатка осталася, а вікна засклили. Це було як наші наступали, а німці ж утікли на ту сторону, а сюди стріляли. Якось сидимо з матір’ю, вечеряємо, коли куля вікно. І в дверях застряла, дивом залишилися живими» [7.7].

 

Касян Петро Сергійович, 1931 р. н.

   «Тоді в школу починали ходити з 8-ми років, тому і пішов у перший клас у 39-му році. Провчився два роки – а тут війна. Більше в школу не ходив – пас скот, свою корову і сусідську. Деякі діти, звичайно, і тоді ходили в школу, але у нас була якась скрута, батька не було, він так і не повернувся з війни, мати одна, треба було допомагать. Батько загинув 5 травня 1944 року, воював на Ленінградській дузі, під час жорстоких боїв. Там і похований. А нам жилося дуже скрутно. Такого життя не побажаю нікому.

     У 1943 році була бомбйожка. Як наші війська підійшли до Дніпра, то німці і почали бомить, щоб наші не могли через понтонний міст переходить. Бомбили не тільки переправу, а й село, бо війська ж наші підходили. Воєнні до села підїхали машинами, вроді разведка така була, і доїхали аж до Дніпра. Вони поверталися назад, а тут і самольоти налетіли. А я в той час скот пас, на Романовій долині. Ми уже пускалися додому від лісу, бо це було під вечір, десь годин у 5. Як затрахкало у селі, то скот побіг Бог зна куди, десь у сторону Стовпяг. Я був, Ісак Наталка, Гриша Бурчик і ще одна дівчина Надя. Ось такою компанією ми тоді пасли. У мене сусід був Яків Кіндратович Якименко, так він мене учив так: як стріляють, то врятуватися можна тільки в окопі, треба копать ямку. Даже маленька ямка тебе може спасти. Ну, ямки ми не копали, а побігли до Горбів. Там колись воєнні стояли і оставили траншеї, і ми всі попадали у ту траншею. Потім почалася якась така мряка, дощик пішов, самольоти відлетіли, і ми залишилися живі і здорові. В селі, правда, людей багато побило. Казали, що чоловік 70. Бо якраз же був храм, люди гуляли, ніхто ж не ожидав. Кожен виглядав: «А, самольоти- самольоти…» Сипонули і їх накрило якраз.   Бомбили потім ще не раз, в основному зажигательними. Бо іще кілька хат згоріло. Ходили ховатися до Якова Кондратовича в погреб. Навіть ночували там» [7.8].

 

Хижна (Касян) Ганна Олексіївна, 1930 р. н.

     «А перед цим братик Петя дуже перелякався, ото як бомбило. Він не лягав спать. У хаті стояв такий стовп, він ото вчепиться в нього. Кажемо: - Петю, лягай! – Не хочу. А було це як – у нас у хаті були наші воєнні, полягали на долівці, чоловік скільки, світла ж не можна було запалювать, щоб німець не бачив із самольота, та хлопець же больний, так ми у піч поставили лампу, щоб не оддавало у вікна. А він як кинув бомбу, хата, ото міст, а за хатою кладовище, де я жила, так він як кинув бомбу, так там така яма, що хата туди влізе. Нас усіх у хаті поваляло додолу, вікна порозчиняло, двері розкрило, я і губу перекусила, та, страшне. І ото Петя у войну й умер, у войну ми його й сховали. Жив у нас тоді і лейтенант Панченко, поки в госпіталь забрали, бомба попала в його танк, танк пішов під воду, так йому осколком від ілюмінатора очі вибило. А в сусідки в городі під хатою стояли 5 «Катюш». Я бачила, як на понтонний міст вийшла машина, а він, барбос, як кинув бомбу, так всі пішли в Дніпро, один лейтенант остався живий. Було, як зроблять наші димову завесу, щоб переправиться якось… а він, барбос, кидає і кидає…» [7.10].

Список

жителів с. Андруші, які загинули під час окупації (21.9.1941 р. – 22. 9.1943 р.)
та при бомбардуванні села 21 – 22 вересня 1943 р.

1. Бурчик Антон Семенович. Перший голова колгоспу. Розстріляний фашистами в 1941 р.

2. Бурчик Ганна Олексіївна, 1934 р. н. Загинула під час бомбардування в 1943 році. Місце поховання невідоме.

3. Бурчик Марія Терентіївна, 1907 р. н. Колгоспниця. Розстріляна окупантами в с. Андруші в 1942 р. Перепохована в братській могилі на Альтицькому кладовищі в м. Переяславі-Хмельницькому.

4. Бурчик Наталія Олексіївна, 1936 р. н. Загинула під час бомбардування в 1943 році. Перепохована в братській могилі в м. Переяславі-Хмельницькому.

5. Бурчик Петро, 1930 р. н. Загинув від вибуху гранати в 1943 р. Похований у братській могилі на Альтицькому кладовищі в м. Переяславі-Хмельницькому.

6. Грищенко Наталія Михайлівна, 1923 р. н. Колгоспниця. Загинула під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохована на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

7. Грищенко Тетяна Іванівна, 1887 р. н. Колгоспниця. Загинула під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохована на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

8. Доброскок Павло Євменович, 190 4 р. н. Пропав безвісти.

9. Журило Григорій Степанович, 1923 р. н. Загинув під час вибуху міни в 1943 р.

10. Ісак Сава Савович, 1923 р. н. Пропав безвісти в 1943 р.

11. Кагарлицька Лідія Сергіївна, 1929 р. н. Загинула під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохована на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

12. Кагарлицький Сергій Васильович, 1926 р. н. Колгоспник. Загинув під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохований на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

13. Касян Василь Григорович. Колгоспник. Загинув під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохований на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

14. Касян Василь Гурійович, 1903 р. н. Колгоспник. Загинув під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохований на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

15. Касян Марія Григорівна. Колгоспниця. Загинула під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохована на Підварському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

16. Касян Марія Олексіївна. Колгоспниця. Загинула під час бомбардування в 1943 р. Була похована в братській могилі в с. Андруші, перпохована на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

17. Касян Пелагея Юхимівна. 1923 р. н. Колгоспниця. Загинула під час бомбардування в 1943 р. Перепохована на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

18. Касян Поліна Юхимівна, 1920 р. н. та її дві дочки 8 та 11 років. Загинули під час бомбардування в 1943 р. Перепоховані на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

19. Касян (ім’я невідоме) Васильович. Колгоспник. Загинув під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохований на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

20. Левченко Михайло Іларіонович, 1910 р. н. Колгоспник. Загинув під час бомбардування в 1943 р. Перепохований на Андрушвському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький .

21. Левченко Степан Степанович, 1920 р. н. Пропав безвісти.

22. Македон, 1880 р. н. Колгоспниця. Загинула під час бомбардування. Інші дані відсутні.

23. Степаненко Андрій Степанович, 1930 р. н. Загинув від вибуху снаряда в с. Андруші в 1943 р. Перепохований на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

24. Степаненко Володимир Йосипович, 1913 р. н. Їздовий. Загинув під час бомбардування в 1943 р. Перепохований на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

25. Степаненко Йосип Онупрійович, 1876 р. н. Пенсіонер. Загинув під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохований на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

26. Степаненко Пелагея. Загинула під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохована на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

27. Степаненко. Загинула в с. Андруші. Похована на Ярмарковому кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

28. Сулима Микола Іванович, 1921 р. н. Загинув в с. Андруші в 1943 р. Місце поховання не відоме.

29. Сулима Семен Федорович, 1885 р. н. Загинув під час бомбардування в с. Андруші в 1943 р. Перепохований на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

30. Якименко Андрій Іванович, 1906 р. н. Колгоспник. Загинув під час бомбардування в 1943 р. Перепохований на Андрушівському кладовищі в м. Переяслав-Хмельницький.

Книга скорботи України (Київська область) Т. 2.– К. : Молодь. 2005.– 392 с. (с.337– 350).

 

     На жаль, у цьому виданні багато неточностей і помилок щодо місця загибелі та місця поховання. Дані довелося корегувати по спогадах жителів старих Андрушів. Та все ж про повноту списків і на сьогодні говорити не доводиться. Дмитро Косарик у своєму короткому нарисі говорить про 48 загиблих під час бомбардування Андрушів 21 вересня 1941 р. [2, с.88]. Ми не змогли ні підтвердити цю цифру, ні спростувати, а навели список тільки тих, загибель яких підтвердили односельці.

     Говорячи про вересень 1943 р., коли розпочалася так звана Київська наступальна операція радянських військ на правий берег Дніпра, не можна замовчувати й той факт, що під час її проведення «польові військкомати разом із СМЕРШем провели широкомасштабну мобілізацію чоловічого населення віком від 16 років, мобілізацію надзвичайно жорстку й цинічну по своїй суті, що її можна кваліфікувати як певну форму помсти сталінського режиму тим українцям, які лишилися під ворожою окупацією. Цих людей без зброї й хоча б мінімального вишколу, навіть у домашньому одязі кидали в саме пекло як «гарматне м’ясо», оскільки в очах радянських комісарів усі, хто проживав на окупованих територіях, були «зрадниками Вітчизни». Їх навіть не годували належним чином.

     До величезної когорти «чорносвитників» (так називали тих людей) потрапила значна кількість мешканців сіл Козинці, Карань, Підварки, Андруші, В’юнищ та багатьох інших сіл Переяславщини» [5, с. 264]. Майже всі вони загинули під час боїв за Букринський плацдарм восени 1943 р.

     Щодо Андрушів, то на форсування Дніпра теж були забрані всі чоловіки, котрі з якихось причин залишися в окупації, і ті, що досягли призовного віку та не потрапили на примусові роботи до Німеччини. Загалом, як розповідали старожили, не більше десятка, бо в селі залишилися переважно старики й діти, адже всі здатні носити зброю були мобілізованя ще в 1941 році. Та були й «добровольці», які співробітничали з німцями, і, відчуваючи свою провину та щоб уникнення покарання, самі рвалися на фронт. Жителька села Кагарлицька Г. Ф. згадувала, що один із них (ми навмисне не називаємо його імені, щоб морально не травмувати його рідних, які й зараз проживають у Нових Андрушах) був вірним поліцаєм у німців, особливо вислужувався при відправці молоді в Німеччину. А коли наші війська проходили через Андруші на переправу, то він заплигнув на танк і разом з бійцями Червоної Армії подався в сторону Дніпра. Повернувся додому вже після війни і, очевидно, спокутував свою вину в боях, бо ніяких санкцій до нього не застосовувалось.

     А ось цей лист з фронту Бурчика В. Д. цілком випадково виявився в районному архіві, бо на зворотному боці вівся протокол загальних зборів колгоспників, адже із-за дефіциту паперу документація велась на чому доведеться: на старих газетах, на упаковках, на довоєнних учнівських зошитах і т. д. Наводимо зміст листа мовою оригіналу.

     «Председателю сельсовета.

Прошу вас сообщить мне о судьбе моей семьи: жены Бурчик Евгении Тимофеевны, дочери Бурчик Елизаветы и Насти. Три года я ничего о семье не знаю. Живы они или нет. Я в настоящее время нахожусь в рядах Красной Армии. Уже третий год бью палачей. Но судьба семьи меня сильно беспокоит. Прошу удовлетворить мою прозьбу. На посланные домой три письма не получил ответа.

До свидания товарищи.

До скорой встречи после разгрома.

С приветом Ефрейтор Бурчик Вас. Д.

Мой адрес: Полевая почта 71683

21 декабря 1943 г.»

     Вічна память тим жителям Андрушів, які не повернулися до рідних домівок, загинувши в полумї війни і знайшли вічний покій на теренах колишнього СРСР та за його межами.

 

Список

жителів с. Андруші, які загинули на фронтах Другої світової війни

в 1941–1945 рр.

 

1. Булах Денис Степанович, 1895 р. н. Рядовий. Помер від ран 24.11.1942 р.

2. Булах Микола Єлисейович, 1902 р. н. Рядовий. Загинув 07.03.1942 р. Похований у с. Лихове Нововодолазького району Харківської обл.

3. Бурчик Андрій Іванович, 1913 р. н. Рядовий. Загинув 22.06.1944 р. Похований у Карелії, Росія.

4. Бурчик Андрій Матвійович, 1904 р. н. Рядовий. Загинув 1.02.1944 р. Похований у Ленінградській обл., Росія.

5. Бурчик Володимир Степанович, 1923 р. н. Рядовий. Загинув 07.03.1943 р. Похований у с. Броди Львівської обл.

6. Бурчик Григорій Іванович, 1912 р. н. Рядовий. Загинув у травні 1944 р.

7. Бурчик Григорій Омелянович, 1914 р. н. Сержант. Загинув 25.123.1944 р. Похований у Латвії.

8. Бурчик Іван Григорович, 1913 р. н. Рядовий. Загинув 28.12.1944 р.

9. Бурчик Іван Микитович, 1915 р. н. Лейтенант. Загинув 12.07.1942 р.

10. Бурчик Кирило Омелянович, 1904 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

11. Бурчик Мирон Борисович, 1907 р. н. Рядовий. Загинув 11.01.1944 р. Похований у Білорусі.

12. Бурчик Михайло Григорович, 1020 р. н. Рядовий. Загинув 04.01.1944 р.

13. Бурчик Михайло Савелійович, 1909 р. Гв. Рядовий. Загинув 7.01.1943 р. Похований у с. Балико-Щучинка Кагарлицького р-ну Київської обл.

14. Бурчик Олександр Іванович, 1919 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

15. Бурчик Олександр Тимофійович, 1919 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

16. Бурчик Пантелеймон Микитович, 1912 р. н. Мол. лейтенант. Загинув 19.02.1943 р.

17. Бурчик Степан Савич, 1893 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

18. Бурчик Тиміш Данилович, 1897 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

19. Гриценко Дмитро Карпович, 1921 р. н. Лейтенант. Загинув у вересні 1941 р.

20. Гриценко Карпо Олексійович, 1897 р. н. Рядовий. Загинув у травні 1944 р.

21. Гриценко Лідія Михайлівна, 1922 р. н. Рядова. Загинула у червні 1944 р.

22. Гриценко Микола Федорович, 1921 р. н. Рядовий. Загинув 01.12.1943 р. Похований у с. Вінницькі Стави Васильківського р-ну Київської обл.

23. Гриценко Михайло Петрович, 1910 р. н. Гв. рядовий. Загинув 22.07.1943 р.

24. Гриценко Михайло Петрович, 1918 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

25. Гриценко Олександр Дмитрович, 1911 р. н. Рядовий. Загинув 14.01.1942 р. Похований у Адріапольському р-ні Тверської обл., Росія.

26. Гриценко Олександр Михайлович, 1909 р. н. Гв. єфрейтор. Загинув 20.07.1944 р. Похований у м. Золочів Львівської обл.

27. Гриценко Яків Федорович, 1907 р. н. Рядовий. Загинув 21.02.1944 р.

28. Доброскок Андрій Васильович, загинув у 1941 р.

29. Доброскок Панас Євдокимович, 1912 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

30. Доброскок Петро Іванович, 1922 р. н. Лейтенант. Загинув 06.08. 1943 р. Похований у Великолуцьому р-ні Псковської обл., Росія.

31. Доброскок Степан Іванович, 1904 р. Рядовий. Загинув 06.08.1941 р. Похований у с. Іванівка, Богуславського р-ну Київської обл.

32. Доброскок Федір Павлович, 1903 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

33. Журило Василь Степанович, 1909 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

34. Журило Іван Григорович, 19054 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

35. Журило Степан Петрович, 1921 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

36. Зоря Микола Андрійович, 1901 р. н. Рядовий. Загинув 20.12.1944 р.

37. Ісак Павло Андрійович, 1914 р. н. Рядовий. Загинув 23.06.1941 р. Похований у Вітебській обл., Білорусь.

38. Ісак Василь Григорович, 1914 р. н. Рядовий. Загинув 22.10. 1943 р.

39. Ісак Василь Федорович, 1921 р. н. Рядовий. Загинув у полоні 27.03.1942 р.

40. Ісак Павло Іванович, 1919 р. н. Рядовий. Загинув 31.12.1943 р. Похований у с. Михайлівка Броварського р-ну Київської обл.

41. Кагарлицький Олександр Андрійович, 1905 р. н. Рядовий. Загинув 13.01. 1942 р.

42. Касян Іван Андрійович, 1901 р. н. Рядовий. Загинув у травні 1945 р.

43. Касян Сергій Григорович, 1911 р. н. Рядовий. Помер від ран 05.05.1944 р. Похований в Естонії.

44. Касян Тимофій Лаврович, 1908 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

45. Касян Ілля Іванович, 1906 р. н. Інші дані невідомі.

46. Касян Яків Іванович, 1925 р. н. Сержант. Загинув 16.10.1942 р.

47. Левченко Федір Андріянович, 1903 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1994 р.

48. Македон Андрій Федорович, 1911 р. н. Загинув у червні 1944 р.

49. Македон Володимир Степанович, 1907 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

50. Македон Іван Прокопович, 1906 р. н. Рядовий. Загинув 27.07.1944 р. Похований у Латвії.

51. Македон Ігор Іванович, 1905 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

52. Македон Михайло Панасович, 1918 р. н. Рядовий. Загинув у 1944 р.

53. Македон Сергій Фірсович, 1911 р. н. Лейтенант. Загинув у січні 1944 р.

54. Онопрієнко Василь Пилипович, 1910 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

55. Пономаренко Гаврило Данилович, 1893 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

56. Пономаренко Микола Павлович, 1914 р. н. Рядовий. Загинув 29.12.1943 р. Похований у Кагарлицькому р-ні Київської обл.

57. Степаненко Василь Григорович, 1903 р. н. Рядовий. Загинув 03.02.1945 р. Похований у Німеччині.

58. Степаненко Володимир Поліянович, 1907 р. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

59. Степаненко Григорій Миколайович, 1918 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

60. Степаненко Григорій Сергійович, 1917 р. н. Рядовий. Загинув 18.04.1942 р. Похований у Староруському р-ні Новгородської обл., Росія.

61. Степаненко Григорій Павлович, 1924 р. н. Рядовий. Загинув у грудні 1943 р.

62. Степаненко Іван Іванович, 1926 р. н. Рядовий. Загинув 28.09.1944 р. Похований у Варшавському воєводстві, Польща.

63. Степаненко Іван Мусійович, 1919 р. н. Рядовий. Загинув 13.02.1944 р.

64. Степаненко Іван Поліянович, 1904 р. н. Рядовий. Помер у полоні 04.01.1943 р.

65. Степаненко Іван Степанович, 1903 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

66. Степаненко Іван Юхимович, 1912 р. н. Ст. сержант. Загинув 26.10.1944 р. Похований у Білостоцькому воєводстві, Польща.

67. Степаненко Микола Іванович, 1909 р. н. Ст. сержант. Загинув у 1941 р.

68. Степаненко Микола Михайлович, 1923 р. н. Рядовий. Загинув 24.07. 1944 р. Похований у с. Різдвяни Галицького р-ну Івано-Франківської обл.

69. Степаненко Микола Олександрович, 1900 р. н. Рядовий. Загинув 23.07. 1944 р.

70. Степаненко Михайло Федорович, 1915 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

71. Степаненко Олексій Павлович, 1921 р. н. Рядовий. Помер від ран 14.03.1942 р. Похований у Ленінградській обл., Росія.

72. Степаненко Павло Васильович, 1919 р. н. Рядовий. Загинув 17.03.1944 р. Похований у Пустошкінському р-ні Псковської обл., Росія.

73. Степаненко Павло Іванович, 1912 р. н. Рядовий. Загинув у травні 1944 р.

74. Степаненко Павло Кирилович, 1906 р. н. Рядовий. Помер від ран 07.02.1944 р. Похований у Ленінградській обл., Росія.

75. Степаненко Павло Савелійович, 1917 р. н. Рядовий. Загинув 17.03.1944 р. Похований у Пустошкінському р-ні Псковської обл., Росія.

76. Степаненко Степан Якович, 1905 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

77. Степаненко Тимофій Григорович, 1918 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1941 р.

78. Степаненко Трохим Тихонович, 1809 р. н. Рядовий. Загинув 15.03.1944 р.

79. Сулима Василь Савич, 1919 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944р.

80. Сулима Василь Семенович, 1901 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

81. Сулима Іван Леонтійович, 1899 р. н. Рядовий. Загинув 20.05. 1942 р. Похований у с.Свєтлиця Осташковського р-ну Тверської обл., Росія.

82. Сулима Іван Митрофанович, 1922 р. н. Рядовий. Помер від ран 18.01. 1944 р. Похований у м.Санкт-Петербург, Росія.

83. Сулима Іван Тимофійович, 1910 р. н. Рядовий. Загинув у травні 1944 р.

84. Сулима Іван Филимонович, 1920 р. н. Рядовий. Загинув у травні 1944 р.

85. Сулима Ігор Леонтійович, 1906 р. н. Гв. рядовий. Загинув 16.03.1945 р. Похований у Німеччині.

86. Сулима Костянтин Якович, 1920 р. н. Мол. сержант. Помер від ран 02.04.1943 р. Похований у Ленінградській обл., Росія.

87. Сулима Кузьма Микитович, 1900 р. н. Рядовий. Загинув у грудні 1941 р. Похований у с. Картамиш Первомайського р-ну Харківської обл.

88. Сулима Леонтій Михайлович, 1914 р. н. Рядовий. Загинув 17.02.1944 р.

89. Сулима Микита Кузьмич, 1906 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

90. Сулима Сава Максимович, 1896 р. н. Рядовий. Загинув 02.05.1943 р. Похований у ст. Саратовська Краснодарського краю, Росія.

91. Сулима Семен Якович, 1902 р. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

92. Сулима Тимофій Тимофійович, 1912 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

93. Сулима Филимон Михайлович, 1923 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

94. Сулима Яків Максимович, 1902 р. н. Рядовий. Загинув у травні 1944 р.

95. Чубук–Подольський Андрій Іванович, 1924 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

96. Чубук-Подольський Іван Павлович, 1902р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

97. Шевченко Андрій Якович, 1914 р. н. Рядовий. Загинув у грудні 1943 р.

98. Шевченко Василь Григорович, 1920 р. н. Рядовий. Загинув 05.09.1941 р.

99. Шевченко Григорій Григорович, 1894 р. н. Рядовий. Загинув 14.08.1941 р.

100. Шевченко Григорій Олександрович, 1909 р. н. Рядовий. Загинув у травні 1944 р.

101. Шевченко Ларіон Андрійович, 1911 р. н. Рядовий. Загинув 28.12. 1943 р. Похований у с. Троянів Житомироського р-ну Житомирської обл.

102. Шевченко Михайло Володимирович, 1914 р. н. Рядовий. Загинув 12.08.1944 р. Похований у Люблінському воєводстві, Польща.

103. Шевченко Михайло Мартинович, 1911 р. н. Рядовий. Помер від ран 26.01.1944 р. Похований у с. Добромисль Ліознеського р-ну Вітебської обл., Білорусь.

104. Шевченко Петро Тимофійович, 1914 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

105. Шевченко Сергій Володимирович, 1917 р. н. рядовий. Загинув у листопаді 1941 р.

106. Шевченко Трохим Васильович, 1914 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

107. Якименко Андрій Свиридович, 1917 р. н. Рядовий. Загинув 23.11.1941 р.

108. Якименко Андрій Федорович, 1914 р. н. Капітан. Загинув 12.11. 1943 р.

109. Якименко Василь Іванович, 1900 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

110. Якименко Іван Васильович, 1925 р. н. Мол. сержант. Загинув 17.02.1945 р. Похований у Німеччині.

111. Якименко Іван Михайлович, 1898 р. н. Рядовий. Загинув 13.08.1941 р.

112. Якименко Кирило Данилович, 1923 р. н. Єфрейтор. Помер від ран 22.08.1942 р. Похований у Волгоградській обл., Росія.

113. Якименко Кузьма Іванович, 1902 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

114. Якименко Микола Якович, 1911 р. н. Гв. майор. Загинув 11.03.1945 р. Похований у Польщі.

115. Якименко Михайло Антонович, 1911 р. н. Ст. сержант . Загинув 24.10.1941 р.

116. Якименко Михайло Іванович, 1923 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

117. Якименко Михайло Юхимович, 1907 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

118. Якименко Олександр Платонович, 1921 р. н. Сержант. Загинув 28.02.1943 р. Похований у с.Коровіно Пестовського р-ну Новгородської обл., Росія.

119. Якименко Олексій Денисович, 1922 р. н. Рядовий. Загинув 24.07.1942 р.

120. Якименко Прокіп Михайлович, 1906 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

121. Якименко Сергій Якович, 1918 р. н. Рядовий. Загинув у червні 1944 р.

(Ці дані взяті з «Книги пам’яті України», т. 5, Київська область,1996 р. [3]. Та назвати їх остаточними не доводиться, бо в книзі мають місце деякі помилки, до того ж загиблі із затоплених Андрушів були приєднані до списку загиблих з м. Переяслава-Хмельницького. Тож список уточнявся шляхом опитування корінних жителів села старшого віку).

     Як наслідок загибелі багатьох андрушан чоловічої статі, у перші повоєнні роки в селі було різко порушене співвідношення кількості чоловіків і жінок. Із статистичної звітності 1951 року [1, арк. 7] бачимо, що в 1951 р. в Андрушах налічувалося 939 осіб у 296 господарствах, у тому числі чоловіків – 368, жінок – 571 (таке співвідношення спостерігалося ще кілька років поспіль). Досить показовою є статистка народжуваності по роках, яка свідчить про демографічні «провали» під час голодомору 1932–1933 рр. та у воєнні часи 1941–1945 рр. Тож на 1 січня 1951 р. в Андрушах проживало 44 особи віком старше 60 років, тобто тих, хто народилися 1890 року й раніше. Далі: 1895–1891 років народження – 21 чол., 1900–1896 рр. – 17 чол., 1910– 1901 рр. – 61 чол., 1920–1911 рр. – 41 чол., 1930–1921 рр. – 40 чол., 1931 р. – 8 чол., 1932 р. – 0 чол., 1933 р.– 1 чол., 1934 р.– 6 чол., 1935 р.– чол. 11, 1936 р. – 9 чол., 1937 р.– 14 чол., 1938 р.– 10 чол., 1939 р. – 21 чол., 1940 р. – 9 чол., 1941 р. – 3 чол., 1942 р.– 5 чол., 1943 р.– 4 чол., 1944 р.– 2 чол., 1945 р.– 5 чол., 1946 р.– 9 чол., 1947 р.– 7 чол., 1948 р.– 6 чол., 1949 р. – 12 чол., 1950 р.– 3 чол. [1, арк. 7].

 

Джерела та література:

1. АВП-ХРДА. – Фонд 73, опис1, справа 33

2. Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. Ф.14-5. ІМФЕ ім. М. Т. Рильського . Експедиції. – Од. зб. 247. Д. Косарик. Історія села Андруші (стислий, короткий нарис). – 24 арк.

3. Книга пам’яті України. Т. 5. Київська область. – К. : «Молодь». 1996. – 888 с.

4. Книга скорботи. Т. 2. Київська область. – К. : «Молодь». 2005. – 392 с.

5. Переяслав у віках. Інститут історії України НАН україни, Інститут археології НАН України, Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди . – К. : Видавництво «Світ успіху», 2007. – 424 с.

Прочитано 662 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5