Андруші

Колективізація і голодомор в Андрушах

 

Розділ ІІІ

«Забрали все на світі і з хати вигнали»

(Колективізація і голодомор 1932-33 років)

У 1926 році Андруші разом із пристанню налічували 262 господарства, в яких проживало 1290 осіб [1, с. 393]. Одним із організаторів спільного обробітку землі (ТСОЗ) на початку 20-их років в Андрушах був незаможній селянин Григорій Васильович Бурчик, до якого пристали ще 26 господарств, а по справжньому приступили до організації колгоспу тільки восени 1929 р. та на початку     1930 р. Для його створення на той час необхідно було скликати збори селян, на яких затверджувався типовий статут бажаючими вступити до артілі. Всі засоби виробництва та худоба колгоспників переходили в колективну власність. Першим головою колгоспу ім. Будьонного був андрушівський учитель Антон Семенович Бурчик, пізніше розстріляний фашистськими гестапівцями в 1941 році [2, c.88].

     Добровільно об’єднувалися тільки ті, хто не мав ні худоби, ні реманенту, ні землі, або й просто нероби та п’янички. А ті, хто їх мали, не хотіли вступати в колгосп і віддавати нажите тяжкою працею добро, тому одночасно з колективізацією проходив і процес розкуркулення, який не оминув і Андрушів. Цим займався комітет незаможних селян, очолюваний Степаненком Олексієм Васильовичем. Та все ж односельці згадують його добрим словом бодай за те, що таємно попереджав про прихід бригад «штирхачів». Про те, як селян заганяли в колгосп і про розкуркулення діляться своїми спогадами нинішні жителі Нових Андрушів, які в свою чергу пам’ятають розповіді своїх батьків та очевидців тих подій.

Дуда (Касян) Галина Федорівна, 1951 р. н.

     Як почалися ці СОЗи і колгоспи, все треба було здать, не дивлячись на те, що немає чоловіка, що малі діти, що їх п’ятеро. Оддай і все. Це ж абсурд. Людина годувала-годувала і оддай усе. А батько ж мій Касян Федір Григорович пішов уже робить у той СОЗ якимось там помічником. І він прийшов і матері сказав, що якщо ми не здамо оцю скотину, то нас викинуть із хати, бо уже людей викидають. У нас поки-що в Хоцьки одвозять людей возами і викидають, а в деяких селах, він уже знав про це, значно далі, від Соловків до Магадану. Його мати у плачі: «Не дам!» Бо чим же дітей годувать? Дійшло до того, щоб остаться у хаті, мій батько увечері як потемніло втихаря налигує цих волів і одводить у СОЗ. Баба тільки вранці виявила, що їх немає. Ну, підняла шум. Батько ще раз її став переконувать, що таке время прийшло, що по другому не можна, бо всі будемо на вулиці. Як він і сказав, коли волів здали, то ніхто їх не трогав, осталися у хаті. Землю 2 гектари забрали тоже. Вона ж була так – долина і більшість лісу. Батько розказував, що оті воли були такі розумні, що їм не требуло кричать «цоб» та цабе», варто було сказати, що їдемо у Підгайки, і вони, вийшовши з двору, уже самі туди прямували. Вони ж знали, що там є де попастися. Осталося при хаті тільки сотих 15-20 городу, а більше нічого.

Записав Микола Михняк 5.11. 2016 р.

   Як це відбувалося з їхньою родиною, розповідає у своїх спогадах Якименко (Степаненко) Катерина Василівна, 1926 р. н.

Нас розкуркулили. Забрали усе на світі і з хати вигнали. І ми стали жить в Андрушах на Окопі у одного п'янички. Нас було п'ятеро дітей: чотири дівчат і брат, я сама менша, всі померли, я оце одна осталася. Прошу смерти. Ото приходить той п'яничка - хазяїн хати, часа в три, в два, і давай три рублі чи скільки там на чвертку. В общем, такої жизні нікому не пожилаїш. А коли мені було десь год п'ять, я пішла до свого дому, бо у нас там сад був сильний, а в хаті уже була сільрада, молочарка, магазин, бо хата була дуже здорова, під черепицею, ми зажиточно жили. І я ото побігла, щоб якусь там грушу в саду взять. Коли там один приходить, по- сусідськи, і каже: «Катюша, іди додому, і скажи своєму батьку, хай вони переходять у свою хату. Боже мій, і я бігом-бігом, і прибігаю, і кажу це батьку. Вони ж нічого поганого не зробили, ні в чому не замішані, тільки що трудяга сильний був, і нас тоді ото назад впустили у хату, переїхали. Усіх випровадили, і сільраду, і молочарку, і магазін - усю хату вернули. Нас оправдали, що батько безневинний, трудяга, тоді мені було шість років.

Звідки все те багатство взялося? Жили дід і баба, у діда була сестра і три брати, брати поженилися і повідділялися, а дід був менший, він остався. І діду ото все пішло. А мій батько був один у діда, тоді йому все і перейшло. Було 30 гектарів землі на Бабачисі. І сінокоси були. То тільки хату й вернули, а так – все забрали».

Записав Микола Михняк 26.07.2016 р.

 

     «Пройшовши через насильницьку колективізацію, розкуркулення, не отримуючи платні за власну працю, селяни не почували себе господарем у колгоспі. Все це призвело до падіння продуктивності праці, і, як наслідок, до зменшення державних хлібозаготівель, які проходили з року в рік все важче і важче і для посилення яких з Переяслава у села району направляли уповноважених, де вони на чолі створених з місцевих активістів бригад вичищали як колгоспні комори, так і комори та погреби селян. Практика «заготівель» була простою: селян викликали в контору та погрозами й тортурами примушували віддавати зерно, або «бригади»влаштовували масові обходи селянських обійсть з обшуками та примусовим вилученням харчових запасів у населення» [1, с. 32].

     Такі «бригади» ходили і своїми селами, і сусідніми, не минаючи дворів ні колгоспників, на одноосібників. Вони були з лопатами та довгими залізними щупами, загостреними з одного боку, за допомогою яких шукали схованки в землі. У пошуках збіжжя перекопували долівки, розвалювали печі, нишпорили по всіх закутках і на горищах. Навіть з дитячих колисок витягали приховані там вузлики квасолі.

     Інтенсивна «викачка» хліба, нарешті, дала свій результат – у селах Переяславщини , як і по всій Україні, розпочався масовий голод» [2, с. 247]. Та голодомор був спричинений не скільки самою хлібозаготівлею, скільки політикою «вождя народів» і його прибічників, спрямованою на упокорення й фізичне винищення селянства. За офіційними даними в 1930 році в Андрушах проживало 1299 осіб, а кількість померлих від голодомору становила 120 чоловік [1, с. 405].

     Невблаганний час забрав у потойбічне життя уже майже всіх, кому довелося пережити страхіття голоду в 1932–1933 роках. Тому особливо цінними є спогади тих, розповіді кого встигли записати упорядники книги «Голодовка. 1932–1933 роки на Переяславщині». Серед них і свідчення двох, нині уже покійних жителів Андрушів.

Доброскок Марія Іванівна, 1914 р. н.

     «Андруші було село дуже гарне, веселе, в гаю жили монахи, поряд пристань на Дніпрі – справжнє золоте дно. Сіна були попідруки. Жить було непогано. Перед голодовкою в Андрушах було багацько дворів і людей.

В колективізацію розкуркулили багацько. В мого свекра Доброскока Павла Григоровича було сім десятин землі і семеро дітей. Їх розкуркулили і з села вигнали. Це робилося зимою, бо сніг ішов. Ішла жінка свекра, несла хлопчика в приполі (Прим. Те саме, що пола одягу) і каже йому: «Немає тут нам місця, синок, у нашому селі». Іде й не плаче, а підвода позаду їде. Вивезли їх прямо в Воронеж.

     В 1932 році був урожай, у нас на пристані всі сараї «Заготзерна» були забиті хлібом, але людей обголили до краю, гребли, забирали, все відправляли, із щупами ходили бригади. В сусідів на торбинку із зерном посадили хлопчика год три, то вони хлопця пхнули і торбинку забрали. З бригадою і жінка одна комарівська ходила.

Як ходили по селу комсомольці із щупами, до нас прибіг «комнезам» Степаненко Олексій Васильович і сказав батькові: «Якщо маєте щось, то ховайте, бо будуть копать»…

В нашій сім’ї були батько, мати та шість дівчат. У нас не було чого брать, бо в 31-му прорвало дамбу, і вода затопила наш город, вода стояла на городі. Не вродило навіть у 31-му році, а в 33-му здохла корова. Батько був добрий столяр і годував сім'ю. У нас всі були трудящі.

    В 33-му році померло дуже багато людей, деякі сім’і повимирали зовсім. Мерли старі і діти. На моїх очах чотири менші сестри померли. Поперед мене сестра Галя, була така красива, каже: «Спасіть мене, я на літо здамся на роботу!». Коли вмирала Галя, я пішла в базар у Переяслав купить хліба. Я вже й гроші заплатила, а тут якийсь босяк вихопив у мене з рук хлібину і втік. Прийшла я додому без кришки і не спасла сестру…(Марія Іванівна заплакала)

     Галі було років 10, а трьом меншим по 7-8. Вмирали тихо, вмирає і подушечку щипає пучечками. Вони були дуже худі, а перед смертю почали вже пухнуть. Замотали сестер в рядна, трун їм не робили, і поховали до чужих людей під боки. Від сільської ради людей не ховали, кожне само тягло мертвого на кладовище.

Як здумаю, які вони були голодні, як просили їсти, який голод мучительний! (Знову зпалакала)

   Поперед померли діти, а тоді і батько не вдержався, помер. Батько наш міг би й жить: він був столяр знаменитий, кругом робив. Але він нікуди не ходив, казав нам: «Сім'я вмирає, і я не хочу жить»... Тільки батька поховали в труні. Врятувалися мати, старша сестра і я.

     Люди їли полову, гнилу картоплю, де що гниле – все їли. Людей не чуть було, щоб їли. Школа в селі працювала, але хто ж ходив у ту школу, як з голоду вмирали! Ціни на їжу були великі, пам'ятаю, один стакан солі коштував 80 рублів.

     На пристані стояв сарай із хлібом, а кругом сараю лежали пухлі трупи. Там стояла така охорона, що, не дай Бог, взяти зернину. На пристані начальником Сухенко був, ніби й зараз він живе.

     На пристані загрузили судно зерном, хотіли його вже десь одправить – балакали, наче в Німеччину. Дак уночі хтось дно пробив, і судно потонуло…

Я й тепер, як зварю що чи спечу, все думаю: «Аби зараз хто трапився, щоб я їсти дала – може, якраз голодному попаде».

Записав Ю. Авраменко 1994 року в м. Переяславі-Хмельницькому [1, с. 94–9].

Шевченко Анастасія Михайлівна, 1915 р. н.

     «Голодовка стала від того, що все в людей позабирали. Ходили комсомольці з щупами і що в кого знайдуть – заберуть. А в колгоспі на трудодень давали дуже мало – грам двісті зерна чи що. Батько в колгосп не хотіли йти, але нікуди було дітся – заставили. На роботу в колгосп більше мати ходили, там для робочих пекли хліб з сої, проса, ячменю, і мати нам потроху приносили.

   Батько ж робили гружчиком на пристані, а там давали по хлібині на тиждень, і це нас піддержувало. Ще батько приносили по жменьці сої, квасолі – ми того наваримо і їмо. Ми хоч і голодували, але пухлі не були.

     На пристані, на перевалці, стояли кагати з картоплею. Вона зогнила – дак її одкопували, мили, терли, цідили і той крохмаль їли. Під голодовку у нас загинула корова, молока не було. Як дозрів хліб на полі, ми рвали колоски, об’єжчики нас ганяли, штрафували.

     Від гречаної полови у мене на руці зробилась велика виразка, шкіру геть роз’їло, і зараз на цьому місці шкіра не така, як була. Раз пішли ми із сестрою в базар у город.   Сестра купила кусочок хліба і стакан ряжанки. Хліб розломила і подала мені, а тут прибіг якийсь хлопець голодний, років 15-ти, вихватив у мене з рук хліб і втік. Він боляче вдарив мене у виразку, і я довго плакала: і боліло в мене сильно, і хліба жалко було. Сестра переділила свій кусок, ми все те з'їли й пішли додому.

   З голоду в селі померло багато людей. З нашого роду – Іван і Санька Бурчики, мої двоюрідні брат і сестра.

     До голодовки у нас, замічу, розкуркулили Грицька «Паляницю» - так його прозивали в селі, а фамілії не помню. Разом із сім'єю його десь одправили, а з хати поставили школу».

Записав В'ячеслав Гнатюк 1996 року в м. Переяславі-Хмельницькому [1, с. 96].

   Своїми дитячими спогадами чи спогадами батьків і дідів про голодомори 1932–1933 років та 1947 року діляться й інші андрушани.

 

Кагарлицька Галина Федорівна, 1926 р. н.

   У спогадах Шевченко Анастасії йдеться про Ісака Григорія Микитовича, якого по-вуличному називали «Паляниця». Після розкуркулення він став жити у церковній сторожці, його дружина померла, старших троє дітей жили окремо, а найменша дочка Саня залишался з батьком. Не маючи чим її прогодувати і щоб дитина не померла з голоду Григорій Микитович відвіз її в Київ до дитбудинку і там спробував залишити. Це побачив міліціонер і запитує: «Це ваша дитина?», адже в дитбудинках утримувалися тільки діти, у яких не було жодного з батьків. «Ні, не моя!», - каже чоловік. Тоді він до дівчинки: «Це твій батько?» Зрозумівши в чому справа, та відповіла: «Ні, він мене тільки привіз сюди». Так Саня залишилася в дитбудинку і вижила під час голодомору

   А мій чоловік Прокофій Лукич, нині покійний, він сам з Ковалина, розповідав, що коли активісти зайшли до них у хату, то, побачивши на столі п’ять прісних пампушок, цинічно заявили: «Значить, п’ять днів ще проживете».

Записав Микола Михняк 18.11.2016 р. в м. Переяславі-Хмельницькому.

Степаненко Євдокія Олексіївна, 1936 р. н.

В голодовку батько їздив у Західну Україну, возили туди одежу і міняли на продукти. Мама каже, так жалко було, витягли сережки з ушей, все міняли, ото пшеницю привозили, мішечок, і пасльон їли, і калачики, і ото ми виживали. А на пристані була закопана картопля в кагаті, вона погнила, так люди їздили і брали. Робили крохмаль, з чимось мішали і пекли млинці. Було в школі так воняє тими млинцями. Ну, ми не брали, була у нас корова, ми її доїли, з молока варили такий киселик, то було що їсти, от і вижили.

Записав Микола Михняк 26.07.2016 р. в м. Переяславі-Хмельницькому.

Сулима Ганна Миколаївна, 1926 р. н.

     Голодовки у нашій сім’ї не було. Був ще живий батько, він робив на пристані і там на пайок щось давали, якісь крупи. Було що їсти. Було молоко, бо мали корову. Було 2 мішки горіхів, це тоже виручило. А багато людей у 33-му пухли з голоду. Якось носила з матір'ю їсти батьку на пристань, ідемо вулицею, а там люди голодні лежали і просили їсти. Я боялась, що хтось ухопить мене рукою. А одному хтось на груди замість хліба каменюку поклав. Коли уже йшли назад, то вони померли. Мабуть, це була весна 33-го.

     Була така баба Солоха із розкуркулених, їй не було куди дітися і вона жила на вулиці, то мая баба Марія Федорівна прийняла ту Солоху у голодовку, підгодовувала до самої смерті. Взагалі, і мати, і баба по мірі можливості намагалися допомогти голодним людям. От у попа був син Вітя, тоді ж на попів гоненіє було, і хлопець був всігда голодний. То мати чи баба як спечуть якихось коржиків, то дадуть і для нього, я заховаю, щоб діти не бачили, бо будуть казать, що «молодий і молода», і тоді тайком клала в його торбинку. А коли вони виїхали, то баба посилала їм посилки з якимось домашніми харчами, робила якусь засушену локшину, ще якоїсь крупи і посилала.

     Складно було і в 47-у. У нас і картоплю хтось викопав, і зерно вкрали. Сусід позжинав колоски, батько підслідив його, і він просив про це нікому не казати. Так нікому батько про це не розказував, і я про це нікому не казала, бо жили вони недалеко уже і тут, у Нових Андрушах.

Записав Микола Михняк 26.08.2016 р. в м. Переяславі-Хмельницькому.

Ісаков Володимир Петрович, 1949 р. н.

   «Чергове випробування для Андрушів – голодомор. Якось я питаю діда Андрія і бабусю Ольгу: «Як можна було зробити голодомор, коли тільки на груші-лимонці 2 машини груш – смаку неймовірного. Бабуся їх сушила декілька паперових мішків за літо. Про решту груш, яблук, слив, терну, мушкеток, вишень, абрикос я вже не говорю. Риба в калюжах – іди бери голими руками. Бабуся Ольга і каже: «А Андрій закопав під грушею 3 мішки зерна пшениці, от і вижили. Активісти із щупами шукали скрізь – на горищах, у клуні, по двору, в саду, а під грушею не знайшли». Тоді дід, ніби ведмідь, як зареве на бабусю: «Що ти мелеш, стара дурка, дитині, ти бачила, що я копав?» «Та ні, ні, Андрію!» - каже бабуся. «Тоді і мовчи, не засмічуй дитині мозги!» - відповів дід.

   Отакий був у Андрушах голодомор у 33-му. Їли цвіт акації, бур’яни, траву, коріння – це розповідала тьотя Параска. Від діда, бабусі і батька не можна було правди допитатися.   Козацький генетичний хист допоміг вижити. А мама розповідала, що знайшли на горищі кінну збрую, ще нову. Варили і їли як жувачку».

Із письмових записів-спогадів Ісакова В. П. від 17.09.2016 р.

 

Джерела та література:

1. Голодовка: 1932–1933 роки на Переяславщині. Свідчення. / Упорядники:Ю. В. Авраменко, В. М. Гнатюк .– Переяслав-Хмельницький; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2000. – 445 с.

2. Переяслав у віках. Інститут історії України НАН України, Інститут археології НАН України, Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди. – К. : Видавництво «Світ успіху», 2007. – 424 с.

Прочитано 486 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5