Розділ І

«Прежде было свободное, войсковое село»

(Коротка історична довідка)

Село Андруші розташоване поблизу Переяслава (за 7 км) у низинній місцевості в напрямку Дніпра. Поряд протікала притока Дніпра Станіслав та річечка Делемуха. Можливо, побувавши в Андрушах 1845 року, саме цей ландшафт описує Т. Шевченко у вище наведеному вірші. Якраз така місцевість і зветься сага (з наголосом на другому складі). Крім річок, були й озера, вони під час повені ставали доступними для кораблів, що заходили в село для завантаження, оскільки в цей період підхід до Андрушівської пристані був дуже незручним. Народженням села можна вважати заснування на цьому місці козацького поселення 1634 року, про що свідчать археографічні дослідження, а назвою своєю воно зобов’язане запорізькому козаку Якиму Андрущенку – ватажку даного села. По іншій версії назва села походить від князя Київської Русі Андрія, який у цій місцевості воював з кочовими нападниками – половцями й не пускав їх на територію між річками Карань та Дніпро, де були його володіння. Але в результаті археологічних розкопок у межах Андрушів було виявлено людські поселення й часів верхнього палеоліту, мезоліту, бронзи. Археологічні дані свідчать про те, що Андруші є фактично спадкоємцем староруського города Устьє, яке позначено на географічній карті інженера Боплана на місці впадіння р.Трубіж в Дніпро.

Територія села знаходилася на перехресті лугової стратегічної дороги й шляху з Трахтемирова в Переяслав. Як свідчать літописні згадки, тут немало полягло «рабів божих», прорубуючи дороги в хащах лівого берега Дніпра, майструючи пороми, перевози, мости через дніпрові рукава й річища, утворюючи шлях з правого берега Дніпра на лівий, з київської землі у літописну переяславську землю, з Трахтемирова до Переяслава. Саме тут на лугах і піскуватих горбах відбувалися бойовища за володіння трахтемирівським перевозом. Хто володів переправою через Дніпро, той гарантував спокій Києву, оберігаючи його з південного сходу, або загрожував йому.

В архівах збереглися документи, які свідчать, що село Андруші дійсно існувало в XVII столітті: воно «прежде было свободное, войсковое село», тобто в часи Богдана Хмельницького (з 1648 року) андрушівські козаки не належали нікому, а підлягали конституції лише Переяславського полку Трахтемирівської сотні [1, с. 35] аж до 1781 року, після чого перейшло до Переяславського повіту Київського намісництва.

Перше закабалення андрушан сталося від генерального бунчужного війська Запорозького Полуботка в 1689 році, який універсалом приписав до своїх маєтків раніше вільне село Андруші, а згодом подарував їх Переяславському Вознесенському монастирю. З тих пір і аж до 1861 року колись вільні козаки-андрушани перебували юридично церковно-монастирськими кріпаками й називалися «государственными крестьянами», а в економічній залежності були аж до 1917 р. У кінці XVIII ст. тут збудували архієрейську дачу, особливої краси якій надавав старий Чернечий гай з віковими дубами та липами.

Щорічні повені завдавали жителям чимало клопоту. У центрі села була встановлена чавунна дошка з написом: «В царствование императора Николая І… заложено село Андруши мая 30 дня после разрушения его наводнениями реки Днепра в 1845 г.». Очевидним є те, що село існувало й до 1845 року, як уже сказано – з 1634 року, адже читаємо: «после разрушения его…». Інша справа, що після повені люди могли селитися вище – на піщаних горбах. Так виникає куток Новоселиця. Вулицями плавали на човнах, худобу виганяли «на кошари». Жінок, дітей відправляли на суходіл, а господарі залишались доглядати затоплене подвір’я, хоч би й біля бовдура, нагадуючи гайстрів, що трималися гнізда за будь-яких умов. Стихія минала й люди, як птахи з вирію, човнами, вбрід поверталися до мокрої, але такої рідної оселі, де біля домашнього вогнища оживав сімейний побут. На просохлих вулицях збиралися сусіди, хазяйновито гомоніли. Спів молоді на човнах було чути аж до правобережних сіл – Монастирка, Зарубинець.

Щодо давніх промислів в андрушан є згадки про чумацтво. Гурт односельців робив мажі, ставив їх на широкі колеса, створював свою невелику валку та й ішов чумакувати. Отаман Гриценко виходив попереду, за ним решта, з розрахунку – один погонич на два вози. За літо «обкручувались» два рази. Дорога пролягала через Переяслав. За містом біля Богданової могили простягався Цареградський шлях через Хоцьки, Золотоношу, Іркліїв. У Кременчуці переправлялись на правий берег. Взимку чумаки мали інший маршрут. Їхали через Трахтемирівську переправу на правий берег до Ржищева й перевозили хури переяславським купцям.

Зниклий чумацький промисел з роками нагадує про себе. Любов до небезпечних подорожей оживає в нащадків чумаків і гуртуються вони у «хуру» навколо старших, досвідчених. Такими були Я. Сулима, П. Плескач. Часто хурував і Л. Касян, поки й загинув у дорозі від злодійської руки. Маршрути хурщиків були близькі й далекі. Близько однієї доби займали подорожі до Переяслава, на пристань, до станції. Доставка товарів до Борисполя, Києва, Яготина, Золотоноші тривала дві-три доби. На близьку хуру виїжджали й бідні селяни однокінними підводами, брали 30–40 пудів вантажу, самі ж ішли поруч, щоб більше заробити. На дальню хуру виїжджали лише парокінними підводами на «залізних» возах. Хура від Переяслава до пристані оплачувалась по 2–3 коп. з пуда, київська – 12 коп.

Як досліджує Дмитро Косарик, по справжньому господарювали на землі в Андрушах лище три десятки дворів. Серед них відзначалися заможністю лише Палько Ісак та його брати, брати Касяни, кілька Бурчиків. У середняцьких господарствах більш-менш задовільно йшли справи у Доброскоків. Тож із 180 господарських номерів (дворів) три їх четверті жили як щорічні заробітчани. Крім «хурування» та пошуків роботи в Каховці, люди знаходили собі заробіток на пристані як вантажники. А ще заробляли шляхом здачі в оренду своїх клунь, адже пристань не встигала до замерзання Дніпра прийняти все зерно й відвантажити його.

На західній околиці Андрушів у 1768 році було збудовано церкву Святого Георгія, про яку детальніша розповідь у ІІ розділі. Щодо громадського побуту, то в Андрушах купленою через банк землею розпоряджалась земельна громада. На її чолі стояли староста, писар, збирач податей, які обиралися щорічно. Писарю громада щороку збирала 100–120 крб. для сплати річного жалування. На цю посаду вибирали, як казали, «касянівське покоління», бо робота вимагала освіченості. Останнім писарем був П. Ф. Касян. Старосту традиційно обирали з найбагатших. Останніми роками були: Ю. І. Сулима,

Д. Д. Бурчик, З. С. Степаненко. Крім цього, вибирались соцькі, десяцькі та поліцейські. У селі були ще й представники царської поліції, що носили форму та були озброєні. Будівлю, в якій містилось громадське самоврядування, звали зборнею або поліцією. При ній існувала загратована камера (холодна, буцегарня), куди при потребі поліція саджала затриманого. Громада, не маючи власної споруди, щороку винаймала таку на Новоселиці.

Заможна частина села, захопивши кращу землю, не бажала часто робити переділи, бідні ж наполягали на зворотному. Останній перерозподіл землі в Андрушах відбувся в 1903 році. Сільський сход визначив норми наділу: по 2 десятини на кожну чоловічу душу. Оскільки земля була різної якості, то кожне урочище ділилось хоч би й на невеликі ділянки, але для кожного двору. У результаті селяни отримували землю малими наділами в багатьох місцях. Це ускладнювало господарювання, багато дорогоцінного часу йшло на переїзди. Для прикладу, угіддя селянина-середняка С. В. Доброскока з Новоселиці, що мав двох синів та п’ятьох дочок, налічували 5 десятин орної землі та 2 десятини сінокосу. Його орна земля була розкидана в шести урочищах, а сінокісна – в п’яти.

Громадські будівлі, в яких продавались спиртні напої, звалися «казёнными винными лавками» чи «питейными заведениями», вивіски на них повідомляли в який спосіб реалізується продукція: «распивочно» чи «на вынос». Продавець звався «сидельщиком» або «монопольщиком». В Андрушах така крамниця звалась шинком, пізніше з’явився термін «монополька». Саме тут ставили могорич громаді прийшлі із-за Дніпра Дзюба, Моспан в розмірі «відра» горілки. У такому випадку їм нарізали ділянку землі для садиби з фонду громадських земель, щоправда, в малопридатному місці. В Андрушах монопольку взяв в оренду О. Л. Левченко. Його замінив караньський «сидельщик» та переніс крамницю у Карань, поставивши її таким чином на вигіднішому місці.

На початку 1910-их років андрушівське товариство споживкооперації відкрило на головній вулиці Новоселиці чайну. У ній стояло кілька столиків, на кожний подавався чайник з чаєм та три грудочки цукру кожному відвідувачу. Тут же функціонувала невелика бібліотека з літературою переважно гумористичного характеру. Ось таким було село, куди в серпні 1845 року приїздив Т. Г. Шевченко. Андруші вразили його своєю красою. Тут Тарас Григорович малював краєвиди й церкву, неодноразово потім згадував Андруші в поетичних та прозових творах. Із заслання в листі до свого друга А. Й. Козачковського Т. Шевченко писав: «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші!».

З 1708 року утворена Київська губернія, куди ввійшов як Переяслав, так і Андруші. 17 грудня 1803 р. була створена Полтавська губернія, до складу якої ввійшов Переяславський повіт [3, с.188]. Діяла також Переяславська волость, до складу якої належали кілька сіл, у тому числі й Андруші. Такий адміністративний поділ тривав до 1923 р. У березні 1923 року внаслідок адміністративно-територіальної реорганізації були ліквідовані повіти й волості, а 1925 року й губернії. Андруші стали належати до Переяславського району Київської округи (з 1932 р. – область) [1, с.35].

Під час колективізації в селі створили колгосп ім. Будьонного, який потім приєднали до радгоспу «Переяславський», пізніше до ефіроолійного радгоспу-заводу. Під час Другої світової війни Андруші, як придніпровське село, не раз бомбардувалося німецькою авіацією, адже тут готувалася переправа радянських військ на Букринський плацдарм. Про ці та інші події в селі розказують андрушівці у своїх спогадах, а про життя в селі в 1944– 1960 роках свідчать книги протоколів зібрань колгоспу та сільської ради, які зараз зберігаються в архівному відділі Переяслав-Хмельницької РДА. Не завжди було легким життя громади в цьому мальовничому куточку України, але долали перешкоди разом, бо це рідний край.

У зв’язку з будівництвом Канівської ГЕС андрушівців позбавили рідної землі й переважна частина селян переселилася в 1969 та 1970 роках у Нові Андруші, що розбудовувалось як село «соціалістичного» зразка. У 1970 році його приєднали до Переяслава-Хмельницького як мікрорайон на західній околиці міста. Детальніша розповідь про ці події в розділі X цієї книги.

У цьому розділі згадуються лише окремі штрихи багатовікової історії Андрушів, досить детально висвітленої до 1920 року в архівних дослідженнях Дмитра Косарика «Село Андруші на Переяславщині» та «Історія села Андруші (стислий, короткий нарис)», логічним продовженням яких і є наше видання. Ми намагалися шляхом спогадів самих жителів села та фото з їхніх родин, за допомогою архівів й опублікованих досліджень розповісти, що ж відбувалося в Андрушах від 1920 року до самого їх затоплення водами Канівського водосховища, коли село було стерте з лиця землі, і чим живуть зараз нащадки корінних андрушан.

Джерела та література:

1. Київщина. Із минулого в майбутнє. Київ. Видавничий центр «Академія». 2002. – 200 с.

2. Косарик Д. Село Андруші на Переяславщині. Історико-етнографічний нарис. НАН України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.                   М. Т. Рильського. Київ: Видавництво ІМФЕ, 2016. – 254 с.
3. Переяслав у віках. Інститут історії України НАН України, Інститут археології НАН України, Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди. К. : Видавництво «Світ успіху», 2007. – 424 с.

         4. Ткаченко В., Горбовий О. Історія села Андруші (стислий, короткий нарис). З рукописної спадщини Дмитра Косарика – письменника та літературознавця.2014.