Андруші

Андрушівські остарбайтери


«Страшно тепер і згадувать…»

(Андрушівські остарбайтери)

   У 1941-у, а особливо 1942, і навіть у 1943 році багато андрушівської молоді забрали на примусові роботи до Німеччини. Дані про їх кількість різняться, але більшість опитаних називають приблизну цифру – 150 чол. Списків цих людей так і не складено, хто не повернувся з неволі теж невідомо. Нині із старих Андрушів залишилися в живих тільки три жінки – колишні остарбайтери, які й розповіли нам про невільне життя в Німеччині. Їх спогади також містяться в книзі «Пам’ять серця», випущеної Переяслав-Хмельницьким відділенням міжнародної організації «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і примирення» в 2012 році. Зрозуміло, ті спогади відрізняються від наведених нижче деякими деталями.

 

Зоря (Якименко) Марія Антонівна, 1926 р. н.

     «А Зоря М.А (Sait).jpgмене ж малою в Германію забрали. Мене зразу вибрали першим набором, ото й бабу Гальку, і Катерину першим набором у 41-году. Вони поїхали. А у мене п'яту нарвало, нога боліла, я не могла їхать, і вони мене не забрали, а поставили виконавцем. Ото шкандибала, що загадають, то я робила. А тоді пізніше ховалася, а вони ходили, шукали, я місяць у гнойні ямі ховалася. Ото батько викопав таку нору у себе у дворі, і в хазяїв по судськи я ховалася в хатах. А тоді ввійшла весною 42-го погріться. Тільки залізла на піч, може й заснула, а ранше шторів же не було, то зараз позапинають. Мати вже й судник наготовила, ото як будуть стукать, то у судник заховаїшся. А я не вправилася, бо вони по вікнах – все, ввійшли в хату – собирайся. Увійшли поліцаї і староста. Два своїх, а один із Карані. Староста був наш, а фімилії уже не помню. Один поліцай – Бурчик Володя, це ж наш, ще й родич був, і обіщав, що утром випустить. Та як пішов, то і з концями. А тоді забрали в сільраду і повезли на станцію.

     В Німеччині привезли нас у Нейденбург, нас було троє із села. Марія Шевченко і ще одна. І хлопці були із Андрушів. Так вони тікали, стрибали із вагонів, так їх побито. Куди тікать, як не знаїш дороги? Ну, ото приїхали ми, і прийшли хазяїни розбирать нас. Не забуду, і досі згадую. Село Пінкландорф, хазяїн Роберт Фітлер. А тільки привезли - стали садить картоплю. Там була ще одна андрушівська Шевченко Марія, вона уже вмерла, то взяла коня за поводки та як свисне батогом, він як вискочить, розбили грабарку ту, угол хати розбили… Кажу: «Маріє, конець нам. Це вже повбивають.» Ну, таки позбирали, коні спинили, посадили картоплю. Я не бачила того німця. Ні разу. У нього маєтків тих було хто-зна скільки, дуже багатий. І землі було багато. А тут управляв поляк Олексій Ользацький, із жінкою Казімірою був і з дітьми. І брат його, і ще одна полячка. Ото така сім'я. Він командував там, слідкував за дисципліною, за порядком, дивився, щоб усе було гарно зроблено. Але годував нас добре. А зимою мене відправляли до сусіднього хазяїна прясти, то там погано було, годували одною брюквою, але я не їла, ходила додому, бо було близько. Грошей по 20 марок давали. Ми їх не брали. Бо що ми на їх купимо? Там все ж по карточках було. І одежи не купиш. Ми ж обідрані ходили. Один костюмчик зелений   з нашивкою на грудях «OST» на все время дали. Ото так гроші валялися…Треба було пособірать, то як їхали додому, може б і поміняли. Ну, намисто купим, молоді ж були, то сітра, то таке… Вихідних у нас не було. І в субуту, і в неділю, і в свята робили. І нікуди не їздили, ніде не бували. Прийдемо з поля, подоїмо корів, повечеряємо і лягаємо спть. А вже о 3-й ранку полячка нас будила, бо треба було починати доїть корів. Здавали молоко і зразу ж ішли на поле. З дому мені писали пісьма, я їх дуже ждала. Мама даже посилочки із соняшниковим насінням присилала. Ото так прожили там два годи. А потім наші освободили.

     Нас послали гонить корови, коли німці од наших тікали. Це ж село було. У кожного хазяїна були ж корови, у нашого було 25 корів. Там же скільки худоби, і телятка маленькі, так шкода їх було. Я клуні порозчиняла. Може, хоч сінце з'їсть, бо їх же оставили. А корів ото ухватили і погнали. У нас і лавка була, і кінотеатр, де кіно показували, такий дом був. Цих корів ми гнали-гнали, а тоді ліс був, ще одна теличка застряла, так я її пхала-пхала, і покинула. А тут наші танки їдуть, наздогнали. Так ми корів покидали, де ті корови розбрелися, хто зна. Ну, вернулися ми, переночували. Тоді поляк додому став собираться, бо їм же тут близько до Польщі. Не знаю, доїхав, чи ні. А нас воєнні забрали. Туди, де їхня часть. І ми там варили їм їсти. Ми були удвох із Марією, і ще були дівчата. А тоді їхній майор Іванов, такий гарний був, із Москви, і каже: «Дівчата, збирайтеся. Я вас повезу на станцію, їдьте додому. Ми так і поїхали, сіли на той поїзд на товарняк, я й ноги на ньому поприморожувала, хоч і весна була, а вночі холодно було. Возили нас ним, возили, приїхали, і знов там саме. Цілий тиждень їздили із тими дровами. Ото так добиралися. Ніхто нас не ждав. Вечором приїхали на станцію. І там жіночка така забрала нас, у неї була якась хлібопекарня, що ми на долівці полягали, тепло було. А вошей у голові було – ну, мілліони. Дала вона нам розчоску, я почесалася – страшний суд. А вранці із станції до Переяслава йшли пішки. А прийшли, якраз базар, уже своїх побачили. Ну, пішли в село. Отак і приїхали. Правда, отой же Іванов написав матері, що ждіть, ваша дочка їде додому. Ми ж самі перші вернулися, то ніхто нас нікуди не визивав, а вже пізніше тих дівчат допитували, гонили на пристань, щоб вони мішки вигружали. Як будто вони винуваті, а нас ніхто не трогав. А тоді я поступила на пристань, потім робила в ефіроолійному радгоспі на різних роботах, пізніше стала дояркою».

Сулима (Зоря) Ганна Миколаївна, 1926 р. н. 

Сулима Г.М. (sait).jpg

   «Як почалася війна і хлопців забрали на фронт, то я уже робила на тракторі, бо було ж підсобне поле в агрошколи. Вони їдуть на фронт, бачать, що я на тракторі, махають мені, а я плачу, а я плачу. Жалко хлопців, їх забирають на фронт, а я пахаю. А в селі ж чоловіків теж забрали всіх на фронт, то мене призначили пожарником в Андрушах. Там було троє коней, пожарна вишка. Батько тоді ще був дома і на храм із пристані приніс кавуна великого. Я його наїлася і пішла на роботу, на пожарку. А тут і самольоти налетіли, стали бомбить. Побило тоді багато людей.

   У мене був брат Анатолій, Зорі Ганни Антоновни чоловіком потім став, цей брат був 27 року, його весь час ховали в погребі, щоб німці не забрали, а я була весь час на виду. То і рішили, хай краще дівчину заберуть, бо хлопця ще десь застрелять. Мені тоді у травні 42-го було 15 років, бо 16 виповнилося уже у Германії. А секретар сільради, щоб зберегти свою сестру, то рішив відправить мене ніби на якісь роботи, каже, що тобі 15 років, тебе ніхто не візьме в Германію, і я даже з рідними не попрощалась, так і пішла, в чому була. З дому мене забрав поліцай Шевченко Михайло, даже батько не бачив, бо був на городі. Я не хотіла йти, то він вмочав у калюжу онучу і бив мене нею по спині, підганяв. Возами везли на станцію Переяславську. А продуктів я ж не брала, бо не попереджали. Мати встигла тільки якихось коржиків спекти. Далі везли товарняками. Потрапила я в Баварію, привезли на той базар, де нас розподіляли, десь за 60 кілометрів від Мюнхена, то мене хотів забрать німець, щоб я гляділа його дитину. Такий видний, на ньому були хрести, він з далекого села, і туди треба було тільки одну дівчину. Я почала плакать, щоб ще когось туди взяли, але німець сказав, що у нього тільки одна дитина, тож і потрібна тільки одна дівчина (medсhen). Я знову плакать, то німець махнув рукою, якусь другу дівчину взяв. І підійшла ця хозяйка Руза, старших уже розібрали, і вона забрала мене у село Ехельсбах.

фОТО 3 Хазяйка з дітьми 0045

У хазяйки чоловік помер у 1939 році, лопнув апендецит, і третій її хлопчик тоді ще не родився, то вона нещасна залишилася з трьома дітками - 9, 6 і найменшому третій рік (фото зліва). І він як заліз до мене на руки і все називав майне Ганна, майне Ганна, полюбив, словом. Нікому не давав до мене доторкнутися. А мені ж треба було робити по господарству. Ми йдемо з хазяйкою косить, а він біжить і до мене. Хазяйка забирає у мене косу, а ті тоже біжать із школи до мене. Старшому було 9, а як виїжджала, то уже було 11. Старший Алоіз і зараз пише, що ми тебе помним і любим, і середній Людвіг пише, ну той був вреднішим. Людвіг був неслухняним. Вони уроки робили на дошках крейдою, він швидко прийде з школи, напише на дошці уроки, а я ж бачу, що неправильно рішив задачу, то візьму і витру все. Він як гляне, що знову уроки треба робить, то і кричить: «Russihse Shvein!». Або ти, мовляв, купа гною. А я йому – ти німецька свиня. А старший Алоїз і зараз пише, що зберігає ту розу, яку я йому намалювала, бо він пагано малював, і я за нього все малювала. Мене вони дуже-дуже любили. Може тому, що я робила багато. Я ото скот попораю, а ввечері з ними уроки роблю. Було 8 корів, а телят підкормлювали і зразу здавали. Було і двоє свиней. Чоловік у хазяйки був музикантом. Менший Йосип, його називали Сеппі, по їхньому. Мати – Руза. Коли я до кого піду і там запитують, у кого я живу, а я скажу, що у Рузи, то вони – О, то хазяйка! Вона була дуже розумна і добра жінка. Я зразу ж плакала, не говорила по-німецьки, в знак протесту. А то якось ішла до подруги після обіду, бо до обіду була робота, а потім можна було кудись і сходить, до дівчат- землячок, наприклад. От іду, а назустріч – жінка з коляскою з маленьким дитям. Вона запитала, як дістатися до Веберзее. Я сказала, що не знаю, бо я остарбайтер, я українка. Та дуже зраділа, і уже по російськи каже, що я москвичка, батько робив у цирку у Москві, і як приїздив німецький цирк, вона полюбила німецького циркача, який її тайємно вивіз із Радянського Союзу і вона уже 7 років жила в Німеччині. То вона мені сказала, щоб я вчила німецьку мову, тоді буде набагато легше. Казала, плюй на все, нічого не допоможе, ніхто тебе додому не пустить. І після того я почала вчити мову і мені полегшало. А якось хазяйка Руза, побачивши що я все плачу і плачу, зняла зі стіни портрет Гітлера і кинула в піч. А тоді й сама злякалася, а раптом я піду і видам її. І вона стала просити, щоб я ж нікому про це не сказала. І після цього випадку наші стосунки стали набагато ближчими. Руза кожного ранку вставала і варила їсти, бо ж троє дітей, їх треба годувати. І вона питала: «Майне тохтер, тобто, моя дочко, що зварить снідать?» І коли якось побачила, що я не стала їсти якусь страву, що мені не сподобалась, то вона її більше і не готувала. Манну кашу вона варила у такій широкій каструлі, всі навкруг сідали, і їли ту кашу прямо з каструлі, без тарілочок. Не гидували. У хазяйки було дві сестри, які перебували на фронті, там їм давали пайки, а вони дещо з цього присилали і сестрі Рузі для дітей, адже у війну і в Німеччині з продуктами було сутужно. То Руза не відкривала тих бандеролей, поки я не вернусь із поля. Тоді саджала всіх за стіл, відкривала посилку, там були переважно печиво і конфети, і всім ділила порівну, що мені, що своїм дітям. А діти мені ще й зі своє порції добавляли. А решту зразу з'їдали. Я всього не їла, а залишала, і наступного дня вже сама з ними ділилася.

ФОТО 6   У Німеччині 0017

Серед німців теж добрі люди були. Так, моя хазяйка не раз підгодовувала наших полонених, яким вдвалося втекти з концтабору. А сільський староста не видавав їх місцевій владі, а навіть влаштовував на роботу.

фОТО 4 Укр. дівчата 0043

За роботу мені платили 15 марок щомісяця. Як правило, остарбайтерам платили по 20 марок, а оскільки я була неповнолітньою, то мені давали по 15. Мені ті гроші не дуже й потрібні були, бо все рівно все було по карточках, то я ті гроші посилала у табір військовополонених, де знаходилися андрушівські хлопці, бо я мала змогу з ними переписуватися. А робота ж у хазяйки була важкою, були й чирки на тілі, і очі запухали, то я хотіла перейти до другого хазяїна, де трохи легша робота. Про це довідався сільський староста, прийшов до Рузи і питає, скільки вона мені платить, та говорить, що 15 марок. Запитав, що я у неї роблю. Вона відповіла, що я і кошу, і каміння на полі збираю, і корів дою, і дітей доглядаю, і торф ріжу, що було найважче. Бургомістр тоді сказав, то що ж ти платиш як малолетці, а роботу вона робить за двох дорослих? І тоді Руза стала платити по 20 марок. І я все-рівно їх відсилала хлопцям. А що я могла за них купить? Я в чому приїхала у Німеччину, у тому і вернулася. Я не просила у неї з одягу нічого. Але Руза мене водила частенько в кіно, мене чомусь пропускали, хоча для інших українців вхід в кінотеатр був забороненим, може жаліли, не знаю. На фото – я через два тижні після приїзду в Німеччину. У мене була довга гарна коса, але коли я косила, то вона заважала, і хазяйка навчила укладати її на голові.

ФОТО 1  Німеччина пізніше 0019

Мені допомагав старший син Алоїз і дорова рубать, і торф різать, і якось він поскаржився матері, що дуже замерз. То вона відповіла: "Або роби і грійся, або замерзай". Був і такий випадок, що колись на полі ми з Алоїсом побачили гайстра (лелеку), яких у Німеччині чомусь немає. Хлопець розказав про це матері, а та зразу заявила: «Все, німці війну програють. Бо і в першу світову війну прилітав цей птах, тоді німці теж програли».

фОТО 5 Остарбайтер 037

У хазяйки в кінці квартирувала ще одна беженка, якої дом розбомбили, то коли вона зі мною розминалася, завжди плювала мені в лице. Вона крала різні продукти, а всі думали на мене. Правда, її потім спіймали на гарячому. А потім вона якось поперхнулася, а нікого поруч не було, крім мене, і просить, щоб я її постукала по спині. Словом, я її спасла. Після цього її ставлення до мене помінялося, навіть подурунки дарувала. Але її все ж ждало нещастя, як потім Алоїз написав, що вона їхала поїздом, який розбомбили і вона загинула.

Загалом, той край досить багатий, тільки що гориста місцевість, і великих площ землі придатної для сільського господарства було мало. Але люди жили заможно і там ніхто не хотів війни, їм і так було добре. Вирощували картоплю, салат. Помідори, якщо траплялося, що хтось привезе, то вони їли не з сіллю, а з сахаром. Риби теж не споживали. Мясо - в основному телятину, було своє масло, сир, бо були корови.

У Німеччині зустріла того німця, що був у Андрушах. Якось у вихідний я пішла провідати знайому дівчину, іду, співаю «До свиданья, до свиданья, не забудь мои страданья…», а назустріч на велосипеді їде німець, а у мене ж на рукаві знак «Оst», що я остарбайтер, він подивився на мене і поїхав далі. Коли я прийшла до тої дівчини, моєї подруги, вона каже, що приїхав в отпуск із фронту хазяйський син, а я кажу: «Хай їх чорт забирає». А він почув це і каже: «Що ти сказала?». Виявляється, він був перекладачем і говорив добре по-українськи. І він став розказувать цим німцям, як у нас люди живуть. Що підлоги у нас немає, долівку кизяком мажуть, як багато у нас вошей. Що укриваються такими важкими ліжниками (це товсте ткане одіяло), що їх трактором натягують. І він запитує, звідки я. Кажу, що з Київщини. А точніше? Кажу, що з Переяславщини. Питає, а яке село? Сказала, що з Андрушів. А він каже, що я там був, воював, що там переправа була, що там церква на горі. Ну, я спочатку йому не вірила, бо у кожному селі у нас церква на горі. А він каже – ми там школу підпалили в Андрушах. Я ще не вірила. Тоді він каже, що там є такий дядько – Яков Гречкосій, так його прозвали, бо ніколи не мився, такий дійсно був у нашому селі. І даже сказав, що стрічається там з Надькою Калініченко, у клубі танцює. Це ж моя андрушівська подруга. Жила через дві хати. Я ж німцям не казала, як ми там живемо, бо стидно ж. А він усе розказав.

ФОТО 7 Людвіг сучасний 0048

30 квітня 1945 року нас звільняли американці, частина з них поселилися і в моєї хазяйки. Я тоді йшла до однієї дівчини, а по дорозі їхали Студобеккеери із американськими солдатами, вони побачили, що я зі знаком «Ост» і стали кидати конфети мені в фартушок. Накидали повний.

Німці тікали, вішали білі прапори. Село було просто забите санітарними машинами. Хазяйка дуже просила, щоб я остался, хотіла даже мене за дочку взяти. Навіть жениха мені підшукала, хлопця із тієї сім'ї, яка тримала молочарку і куди я ходила молоко здавати. Його потім забрали на фронт, а коли він приїздив в отпуск, то все дивися на мене. Я зразу і не зрозуміла, у чому справа. А ще у Рузи була сусідка Марта, у якої не було дітей. То вона і її чоловік теж просили залишитися у них, що все тут буде моє, все перепишемо на тебе. Твій хлопець вернеться з фронту, одружитеся і будете у нас жить. Потім Алоїз написав, що той мій незбувшийся жених повернувся з фронту без руки і помер у 54 роки.

Ще до звільнення американцями там стояли французькі льотчики полку «Нормандія -Неман», і їм портрібні були нашивки на рукава, хлопцям це трудно було, то я їм увечері понашивала тих нашивок. Вони думали, що я хазяйська дочка. Увечері вони наварили чогось, і пригостили мене. Тільки вранці узнала, що то був суп із равликів. Думаю, боже, що я їла. У знак подяки вони мені подарували рюкзачок, дзеркальце на ручці і гребінець. Все те я забрала із собою, коли їхала додому. По дорозі біля вагона якось розчісувалась, а йшов мимо руський солдат, то все те і забрав. І там були різні люди, і серед наших теж не всі однакові.

Коли американці сказали зібратися у якомусь місці, то ніхто не знав для чого. Я навіть з Рузою не попрощалась, вона кудись повела корову, зустріла і Алоїза по дорозі, вертався зі школи, теж не прощалася. Думала, зараз вернуся. А нас відправили у пересильний лагерь. Там були і наші воєннопленні, і з інших країн, яких звільнили. Багато дуже слабких. Я комусь допомагала написати листа додому, начальство із лагеря побачило, що у мене гарний почерк і взяли писарем, я оформляла всім документи про звільнення. Були італійці, французи, багато разних. Там американці нам давали хороший пайок: і згушене молоко, і консерви. Ми в цьому лагері були цілий місяць. Нікому в лагері не приносили передачі, а хазяйка Руза передавала мені і копчене м'ясо, і інші харчі. А узнала вона, що я в лагері, від свого сусіда – німця. Він приїжджав у лагерь з наміром забрати дівчину, яка в нього робила, побачив там мене і разказав Рузі. А ще одна нємка, теж недалеко від села моєї хазяйки, хотіла знайти дівчину, яка робила в неї, а як уходила, то обікрала її. Але з лагеря людей уже нікому не віддавали. Я там зустріла і одного чоловіка із станції Переяславської, який знав мого батька. То він сказав, що додому не поїде, бо там посадять, за те що допомагав німцям тут. І мене умовляв остаться. Каже, будеш за дочку, як мені буде добре, то й тобі буде добре. Казав, як поїдем додому, то добра нам там не буде. Так воно і вийшло.


 

Якименко (Степаненко) Катерина Василівна, 1926 р. н.

Якименко К.В.

     «Коли мені було 15 год, я уже перестала пасти, і в 41-му годі мене забирають у Германію. І мати - ну куди вже – од скоту і в Германію? Я довго переховувалася на горищі, а батьки послали старшу сестру Варю за мене. Так сестра пошла в Германію, їй було 33 годи. Ми довго од неї ждали якоїсь вісточки, і не дождалися, аж поки война не кончилася.

     Помню, як забрали сусідського хлопця Ваню. Мати його сховала в печі, а сама стала біля тієї печі. Так поліцаї зразу догадалися де він. Мати його дуже голосила, але це не допомогло. Я все це бачила з горища, де ховалася у соломі. 

   Мене забрали 6 травня 1943 –го. Хоча по годах я ще й не підходила. Я 26-го, а брали 25-й.   Ну я була така – чимала, повна, і ото й мене взяли. Ще мій брат двоюродний був цим, як їх називали, комендант чи що. У нас він і їв, і молоко, і яйця, і все на світі. А тоді як уже мене забрали в Переяслав, і я пошла так, без хліба, без нічого, і мене як упхнули туда, і до мене уже ніхто. А він казав, що я висвобожу, бо вона з 26-го. А він же, ідіот, і не прийшов. Ночували в школі №1. Я плачу, ні їсти нічого немає, ні одежі, і хто-зна куди везуть. Коли уже нас сажали на машини, щоб везти на станцію, то приїхав батько, він попросив коня у колгоспі, і тоді ото привіз мені хліба і одежу. У товарних вагонах привезли в Київ, де був пересильний пункт. Там розподіляли, куди кого відправить. Поки їхала в Київ весь час сиділа в кутку вагона і плакала.

   Привезли нас у Німеччину. З Андрушів було 10 дівчат. Нас на підводах порозвозили по дворах – до хазяїнів – бауерів. Дівчатам повезло, хазяїни попались добрі, їм було що їсти. А мені… Страшно тепер і згадувать. Казали мені – до кого ти йдеш…Він же сумашедший такий… Було це в селі Грозбаня. Хазяїна звали Ганс Цімерман, його жіку – Роз-Марі. У них був син, який воював, невістка і двоє дітей. Дак я ото два годи побула там. Робила усе по хазяйству. А воно велике. Було 10 корів, свині, птиця, багато землі і різної техніки. І сіяли, і картоплю садили. І за скотиною треба було дивитися.

   Крім мене, на нього робила сім’я поляків( Міхол, Вікторія і двоє їхніх дітей), дівчина-німкеня, і двоє німецьких хлопців. Поляки були добрими людьми, підтримували мене. І зараз згадую про них теплоим словом. Запропонували їхати з ними в Польщу, коли звільнили, але я поїхала додому. Молода хазяйка – невістка хазяїна, давала мені гроші. Назбиралося у мене аж 60 марок. Але не мала де їх потратити, бо мене нікуди з села не відпускали.

Скільки ж мені тоді було у 43-му, як попала туди? Сімнадцятий год. Я знаю, там є люди хороші, ну а він мене побив, а за що? За те, що я гній цілий день накидала, так уморилася, що я сіла вечерять, так вони мені дали у лушпиннях картоплі і трохи кислячку. Ну дай кусочок хліба… Ну, я розсердилася, а він побив. То я вночі утікла. Куди тікать?   Я іду, іду, коли – ліс, ну я там лягла, підстелила свою куфайку, лежу, пока розвиднілось. Де я? А я тоді бачила сахарний завод, на якому робили дівчата наші. Так я тоді до їх. Це ж другий район. І як зайшла, кажу, що втікла, розказую, а ця хазяйка слухає, і дочка в неї, вона каже, ой, дитя моє, тебе ж будуть бить. Якщо ми в поліцію заявимо, тебе схватять і будуть бить. Вона взяла мене і повела в поліцію, не як втікача, а що просто обідили. А там кажуть, що ми його вже знаємо, твого хазяїна, сто раз, що сильно протівна людина. Од його не одне тікало. Ну й вони направили мене, де ото сидять начальники, ну в мій район, а там теж кажуть, ми його харашо знаємо. Позвонили моєму хазяїну, він приїжджає, мене забирає, ізвіненія просить, каже, і хліба буду давати і все, тільки вернися.

   А тут же рядом Одра була, ну може з кілометр. І коли підходили наші воєнні, і стали Одру переходить, шо там було – це ужас.   Хазяїн став тікать, як уже там перестрілка була, каже, і ти з нами тікай, мовляв, іде фронт, тебе вб’ють або що… Еге – кажу, не піду, чого б же я пішла за таким ідіотом. Два годи проіздівався. Коли наші як прорвалися, так він уже ж утік, все на світі покидав, усе хазяйство. А рядом поляк жив. Він і питає, откуда я, з якого села. Він тут з жінкою і дітьми був. Тільки вони отдельно жили. Ото вони мене й спасали. Давали їсти, як я прийду до них. А тоді уже фронт як прийшов, ми один одного більш і не бачили. Який то фронт – ужас. А ми в подвалі були. Мене там оце і поранило. Німців же погнали, а деякі осталися. І я давай виглядать з погреба, де там наші чи як. Дак вистрілили і мене осколком у палець. І так він і остався, його і там не удалили, і оце він так і живе зо мною. А через день воєнні нас забрали, через Одру переправили, а німецький самольот, як ми зібралися біля Одри, щоб одправляться додому, став бомбить міст. Образувалася така велика дірка, що треба було нам переплигувать. До цього часу згадую, як я плигала, як не втопилася – не знаю. Ото так ми перебиралися через Одру, а потім два місяці розбирали фабрику. А вона строїлася 5 год. Ми розділяли, де які оце шланги, де які труби. Нам давали ключі і ми воєнним помагали розкручувать. Звідти в Союз вивозили все обладнання. А що там могло буть, що там мали випускать, я не знаю. І я вернулася додому аж у маю в 45-му.Сестра моя Варя була вже дома. Це була велика радість для батьків, що обидві дочки повернулися додому».

  

Прочитано 550 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5