Андруші

Відомі земляки-андрушівці

ВІДОМІ ЗЕМЛЯКИ-АНДРУШІВЦІ

 

БУЛАХ Сергій Романович (1925 - 2014)
Заслужений і Почесний лісівник України, 
Почесний громадянин Севастополя.

Булах С.Р.

Народився 20 червня 1925 року в с. Андруші Переяслав-Хмельницького району Київської області. Переживши страшний час голодомору 1932-1933 років, в 1941р. зустрів Другу світову війну в рідному селі. Сергій Романович брав участь у боях за Букринський плацдарм, був активним учасником партизанського руху. У 1943 р. потрапив у концтабір, 6 раз намагався втекти.

Навчався у Київському держуніверситеті ім. Т.Г.Шевченка, а в 1956 році був направлений «обживати»Кримський півострів.
Почав свою трудову діяльність в Севастополі з 1962 року головним лісничим. З 1965 року - був директором підприємства «Севастопольське дослідне лісомисливське господарство»а світ ще при житті Заслуженого лісовода весною 2014 р. А серце Сергія Романовича перестало битися 5 серпня 2014 року на 90-му році життя.
, де пропрацював більше 28 років. Загалом 36 років життя віддав лісовому господарству. Загальний трудовий стаж становить 49 років і 9 місяців. За його безпосередньої участі було посаджено понад 15 тисяч га нових лісів, в тому числі близько 12 тисяч - в околицях Севастополя.

Під керівництвом Сергія Романовича в севастопольському лісгоспі були розроблені і впроваджені виробничі технології лісовідновлення. Нова технологія дозволила скоротити термін вирощування лісових насаджень і зменшити матеріальні та фінансові витрати на 30-40%.

Вперше в історії лісовирощування севастопольським Лісгоспом було застосовано терасування гірських схилів, що дало можливість значно розширити масштаби лісових угідь. Севастопольська зелена зона - особливої ​​значущості. Вона докорінно змінила вигляд повоєнних ландшафтів, закривши собою зранені війною землі, ставши зеленим пам'ятником воїнам, полеглим при Обороні та звільнення нашого улюбленого міста-героя під час Великої Вітчизняної війни.

За заслуги перед Севастополем Сергій Романович став почесним громадянином міста-героя.

Протягом усієї трудової діяльності С.Р. Булах вів активну громадську діяльність в житті Севастополя і Балаклавського району. З 1970-го по 1990 рік обирався депутатом Севастопольської міської Ради. Очолював постійну комісію з питань екології та земельних ресурсів. Протягом багатьох років був членом президії ради ветеранів Балаклавського в місті Севастополі району, а також головою ради старійшин при Балаклавської районної держадміністрації.
За успіхи і досягнення у трудовій діяльності, високий професіоналізм та майстерність Сергію Романовичу Булаху присвоєно почесні звання «Заслужений лісівник України», «Почесний лісівник України», крім цього він нагороджений пам'ятним знаком «За заслуги перед Балаклавою», а також орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю «За доблесну працю», Почесною грамотою Держкомітету лісового господарства при Раді Міністрів СРСР, Почесною грамотою Севастопольської міської Ради і Севастопольської міської державної адміністрації з врученням пам'ятного знака «За заслуги перед містом».

Булах дошка

Багато сил і праці вклав Сергій Булах у видання книги «Ліс і люди». І вона побачила світ весною 2014 року ще  за життя автора, а 5 серпня того ж року на 90-му році життя його серце битись перестало. 

8 жовтня 2016 року на приміщенні Балаклавського лісництва було відкрито Меморіальну дошку С.Р.Булаха, яку розробив і виготовив його  товариш - балаклавський скульптор Володимир Суханов.

 

 

БУРЧИК Віктор Сергійович (4.01.1948 - 24.10.2013)
заступник начальника штабу ВМС України з виховної роботи, капітан 1 рангу.

Бурчик

Народився у с.Андруші. Учився у сільській школі, а загальну середню освіту отримав у Переяслав-Хмельницькій міській школі №2. У 1966-1971 рр. навчався у Чорноморському вищому військово-морському училищі ім. П. С. Нахімова. У цей період Віктор Бурчик брав участь у військових діях у Єгипті. По закінченню училища у званні лейтенанта був направлений на службу на Північний флот у м.Сєвєроморськ, де проходив службу до 1985-го, після чого у званні капітана 2-го рангу його було переведено в бригаду ракетних катерів міста Севастополя. У 1991-ому призначено на посаду заступника начальника флоту в училищі імені П.С. Нахімова.

У 1994-му Віктору Сергійовичу присвоєно звання капітана 1 рангу і за покликом серця він прибув до ВМС України у непростий період відродження національного флоту і його було призначено заступником начальника штабу Військово-Морських Сил України з виховної роботи. Маючи багаторічний досвід служби на флоті, Віктор Бурчик брав активну участь у розвитку і становленні його структур, підготовці перших екіпажів бойових кораблів та комплектування перших військових частин ВМС держави.

Працюючи в штабі Військово-Морських Сил, Віктор Сергійович займався шефською допомогою. За його безпосередньої участі один із кораблів флоту, який дислокується в Очакові, був названий іменем нашого міста - «Переяслав», і наш земляк посприяв тому, щоб на ньому проходили службу переяславці.

 

ІСАКОВ Володимир Петрович
Академік, державний службовець III рангу, Курінний отаман Переяславського куреня,
генерал Українського козацтва.

Ісак

Народився 20 квітня 1949 р. в с. Андруші на Переяславщині, а юність його пройшла уже в м.Переяславі-Хмельницькому, куди після затоплення села переселилися його батьки. У 1966 році закінчив міську ЗОШ №2.

Трудову діяльність Володимир Петрович розпочав у 1969 році після закінчення Київського будівельного технікуму транспортного будівництва - майстром, виконробом на спорудження мостів через річки Дніпро, Десна, Пчевжа.

Служив у Збройних силах СРСР у Залізничних військах заступником командира взводу (1969-1971).

Після закінчення Київського інженерно-будівельного інституту (1971-1977 ) до 1994 року Володимир Ісаков працював у Держбуді України, де пройшов шлях від старшого інженера до заступника начальника Держбудінспекції України. Персонально відповідав за якість будівництва у столиці України таких унікальних комплексів як музей Великої Вітчизняної війни, музей Леніна (Український дім), реконструкція театру опери та балету, Золотих Воріт, Гостинного двору, спорудження театру опери та балету у м.Харкові та театру музичної комедії в м.Одесі та багато інших об’єктів України.

У 1989 році В.П.Ісаков закінчив Республіканський міжвідомчий інститут підвищення кваліфікації керівних працівників при Раді Міністрів УРСР.

З 1994 р. він працював у Господарському управлінні Кабінету Міністрів України , а 1996 по 2000 роки займав посаду заступника начальника цього управління, де вирішував питання організації будівництва, реконструкції, реставрації та ремонту будівель та споруд урядового призначення, в тому числі: Будинку Уряду, Маріїнського палацу, Президентських   резиденцій та багатьох інших будівель по всій території України.

В 2000-2001 роках був заступником генерального директора Банкнотно-монетного двору України Національного банку України, а у 2003-2007 роках – віце-президент із загальних питань Міжрегіональної Академії Управління Персоналом (МАУП). 2007-2008 роки – віце-президент концерну «ІнЮре» - директор ТОВ «Українсько-Польської інвестиційної компанії («Укрполінвест»).

У 2009-2011 роках працював помічником-консультантом народного депутата України, а також керівником групи авторського нагляду за реконструкцією НСК «Олімпійський».

Разом з тим багато років поспіль Володимир Петрович займався відродженням та розвитком Українського козацтва, за що має немало високих нагород від Всеукраїнського козацтва, у тому числі ордени «Козацький Хрест» та 2Козацька доблесть», як і немало відзнак за вклад у будівельну справу, зокрема Почесні Грамоти Держбуду України, Академії будівництва України та МАУП.

 

Брати ОНОПРІЄНКИ – Микола Іванович та Анатолій Іванович

оноп1

Микола Іванович народився в Андрушах у 1938 році. Закінчив Вище   військово-морське училище радіоелектроніки ім. Попова, але досить пізно, у віці 28 років, бо спочатку було 4 роки «срочної», потім 2 роки «сверхсрочної» служби, мічманом. Аж потім поступив в училище, яке закінчив у 1966 році. Одержав призначення на Північний флот на ракетний дизельний підводний човен. Потім його перевели у Владивосток, а звідти, будучи уже флагманським радіотехнічної служби дивізії, поступив в Академію ВМФ СРСР, після закінчення якої 2 роки працював в Петродворцовський НІІ ВМФ СРСР і там від старшого наукового співробітника дійшов до начальника одного із відділів. Він Член-кореспондент АН, професор, капітан I рангу. Зараз на пенсії. Проживає у Санкт-Петербурзі.

Онопр 73 0002

Анатолій Іванович народився у 1949 році в с. Андруші де закінчив восьмирічку, а потім другу школу у Переяславі. Після школи зразу поступив у Вище військово-морське училище радіоелектроніки ім. О.С. Попова. Після 5 років навчання у званні лейтенанта одержав призначення на атомний підводний човен стратегічного призначення. За чотири роки дослужився до помічника командира, закінчив курси командирів підводних човнів, і знову одержав призначення на Північний флот старшим помічником командира. Потім став командиром атомного ракетного підводного крейсера стратегічного призначення. Капітан II рангу. На його рахунку кілька автономних 3-місячних плавань в Баренцовому морі та Атлантиці. Зараз проживає у Нових Андрушах, на заслуженому відпочинку.

ПРІСИЧ (Лежепьокова) Ірина Юріївна

директор ТОВ «Карань»

Прісич 0017

Народилася у 1953 році у с. Андруші на Переяславщині. У сільській школі провчилася 6 років, у зв’язку з переселенням 7-й клас закінчувала у міській ЗОШ №3, а середню освіту здобувала у ЗОШ №5 і була в числі першого випуску цієї школи в 1971році. Закінчила Київський торгово-економічний інститут, за фахом – товарознавець.

Ірина Юріївна тривалий час працювала директором ресторану «Дружба» Переяслав-Хмельницького обєднання громадського харчування. З 1996 року по нинішній час - беззмінний директор ТОВ «Карань» (комплекс «Людмила», магазини «Господар» та «Перехрестя», салон «Ритуальні послуги»). Паралельно є постійним незалежним підприємцем мережі Amway.

Ірина Прісич нині проживає у мікрорайоні Трубайлівка, займає активну громадянську позицію, тож і була обрана депутатом міської ради (2002-2004). За ці роки саме завдяки її зусиллям вдалося газифікувати і телефонізувати цей мікрорайон, пробити свердловину і прокласти водопровід по вулицях.

У 2002 році Ірина Юріївна стала «Людиною року» у номінації «Меценат-благодійник», у 2005- у була визнана «Кращим роботодавцем року».

За видатні заслуги перед міською громадою м.Переяслава-Хмельницького та значний особистий внесок у соціально-економічнрй розвиток міста та за успішну реалізацію виборчої програми розвитку мікрорайону Карань у 2005 році Прісич Ірині Юріївні присвоєно звання «Почесний громадянин міста»

 

СТЕПАНЕНКО Сергій Васильович
Заслужений працівник освіти України, Відмінник освіти, заслужений працівник КНЕУ,
кандидат економічних наук, професор, завідувач кафедри історії та теорії господарства.

Степаненко С.В. Народився в с.Андруші в у 1946 році, закінчив сільську 8-річку, середню освіту здобув у міській школі №2. Навчався у технікумі міського господарства,
 а вищу освіту отримав у Київському інституті народного господарства ім. Д. С. Коротченка в 1971 році. Закінчив аспірантуру КІНГ на кафедрі політичної економії. Займав посади заступника декана та декана, впродовж 20 років був проректором з навчальної роботи ДВНЗ "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана". Дисертаційна робота присвячена дослідженню економічних потреб (1981 р.). Сфера наукових інтересів - методологічні проблеми економічної теорії, інституціональна теорія господарства.

 

 

 

СТРІХА Максим Віталійович
заступник Міністра освіти і науки України.

Стріха

Народився 24 червня 1961 року в Києві в родині науковців, але його родове коріння з Андрушів. Як розповідав сам Максим Віталійович, його прабабуся народна вчителька з Хоцьок Ганна Бузницька та прадідусь андрушівський самоук Андрій Бурчик вінчалися у церкві Св.Георгія у 1910 році, а прапрапрадідусь Денис у 1845 році зустрічався з Тарасом Шевченком в Андрушах.

Максим Стріха закінчив радіофізичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка (1983),  заочну аспірантуру Фізико-технічного інституту ім. А.Ф.Йоффе АН СРСР (м.Ленінград, 1987), докторантуру Інституту фізики напівпровідників ім. В.Є.Лашкарьова НАН України (1997). Доктор фізико-математичних наук, старший науковий співробітник. Автор близько 150 наукових робіт з фізики оптичних та рекомбінаційних переходів у напівпровідниках з дефектами, деформаціями та неоднорідностями складу, теорії систем «графен на сегнетоелектрику», 7 оглядових статей, навчального посібника. Читає курс «Фізика конденсованого середовища» для магістрів Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка.

Він - Президент Українського фізичного товариства (з 2013 року), яке входить до Європейського фізичного товариства. Дійсний член Академії наук вищої школи України (з 2005 року), віце-президент АН ВШУ (з 2010 року).

З кінця 1980-х років – у громадському житті. Один із засновників Товариства української мови імені Тараса Шевченка (1989). Депутат першого демократичного скликання Київради (1990-1994). Голова Громадської ради при Держінформнауки (2011-2014).

Член Асоціації українських письменників, Українського ПЕН-центру та Національної спілки письменників України. Автор численних перекладів українською мовою творів класичних та сучасних авторів (Данте, Марло, Колрідж, Вайлд, Стівенсон, Кіплінг, Т.С.Еліот, Єйтс, Ж.-М.Ередіа, Мілош, Брюсов, Бунін, Гумільов, Мараї тощо) та багатьох літературно-критичних статей і перекладознавчих розвідок.

Нагороджений Почесною Грамотою Міністерства освіти і науки України (2007), Почесною відзнакою Президії Національної академії наук України «За наукові досягнення» (2008), Премією імені проф. Д. О. Городецького за популяризацію фізичних знань (2011), низкою літературних відзнак, зокрема, італійською відзнакою «Lauro Dantesco» (2013) за найновіший український переклад «Пекла» Данте.

СУЛИМА Віктор Васильович

Віктор Сулима 1

Народився 23.10.1955р. у с.Андруші. Учений, військовий інженер ВПС ВМФ Радянського Союзу. Випускник Військової інженерної академії ім. А. Ф. Можайского (1978). Начальник інженерно-авіаційної служби, начальник виробничо-технічного відділу в/ч в Приморському краї (1978–1980 р.р.). Старший інженер, головний інженер, начальник інженерно-аеродромної служби ВПС ТОФ в м. Владивосток (1980–1994 р.р.). Заступник командуючого по тилу, начальник тилу ВПС ТОФ (1994–1996 р.р.). Генерал-майор (1996). Звільнений у запас (1999). Закінчив Санкт-Петербурзьку державну інженерно-економічну академію (1999). Кандидат технічних наук (2000). Академік Міжнародної академії транспорту (2003). Президент ООО «Приморье» (2003). Заступник директора, директор ГУ «Дирекція транспортного будівництва» (2004–2015 гг.). Захистив дисертацію в Санкт-Петербурзькому державному університеті шляхів сполучення. Кандидат економічних наук (2012). Нині працює над докторською дисертацією.

    Народився Віктор Васильович на землі своїх предків – Переяславщині, в сімї Василя Микитовича і Ольги Іванівни Сулим. Старання і послідовність у досягненні мети були закладені в ньому з дитинства. Віктор закінчив Переяслав-Хмельницьку ЗОШ №5 із золотою медаллю і поступив у Воєнну інженерну Червонопрапорну академію ім. А. Ф. Можайского, яку закінчив у 1978 році. Молодий офіцер був направлений захищати священні кордони Батьківщини на Далекий Схід. Службову діяльність Віктор Сулима розпочав начальником інженерно-аеродромної служби в/ч в Приморському краї, де очолював будівництво аеродрому Пристань для наземного базування літаків с вертикальним злетом «Як-38». Він також керував реконструкцією аеродромів Ніколаєвка і Хороль в Приморському краї, останній був запасним для посадки комплексу «Буран». А на аеродромі змішаного базування Кневичі Західні (нині аеропорт Владивосток) була прокладена позакласна злітно-посадочна смуга.

За період 20-річної дійсної військової служби на Далекому Сході, під прямим керівництвом Віктора Васильовича Сулими, велось будівництво і експлуатація об’єктів військового призначення, зокрема аеродромної мережі ВПС ТОФ. З 1978 по 1999 роки на Далекому Сході було споруджено ряд важливих військових стратегічних обєктів. У Хабаровському краї, на аеродромі «Каменный ручей» були збудовані стоянки по спеціальному проекту, для базування стратегічних бомбардувальників ТУ-22М3, а також оперативний аеродром для літаків морської авіації Май-Гатка (нині аеропорт Советская гавань). Будівництво оперативних аеродромів велось на півострові Камчатка (Пущино, Леніно). На о. Сахалін був збудований аеродром Новий для оперативного базування морської авіації, а також вертодром Броутон на Курильських островах для постійного базування гелікоптерів.

Завдяки накопиченому досвіду і старанням на службі, на початку 1980 року Віктора Сулиму призначили старшим інженером інженерно-аеродромної служби Військово-повітряних (ВПС) Тихоокеанського флоту (ТОФ) в м. Владивосток. Враховуючи його професіональні і адміністративні якості, з 1984 по 1994 роки займав посаду головного інженера, а потім начальника інженерно-аеродромної служби. З листопада 1994 до кінця 1999 року В. Сулима обіймав посаду заступника командуючого по тилу Військово-повітряних сил Тихоокеанського флоту. Він керував забезпеченням базування ВПС ТОФ на Далекому Сході з питань будівництва, експлуатації аеродромних мереж, доріг, командних пунктів, житлових містечок, інших важливих будівельних об’єктів. Керівнику і інженеру з багаторічним досвідом доручили виконувати важливу місію по наданню дружньої допомоги в будівництві стратегічно важливих військових об’єктів на аеродромі Камрань в Соціалістичній Республіці В’єтнам. Поставлені завдання Віктор Васильович виконав не тільки своєчасно, але і якісно. Командування ВПС Тихоокеанського флоту високо оцінило вклад Віктора Васильовича Сулими в справу будівництва обєктів державного значення. Указом Президента РФ від 22 лютого 1996 року йому було присвоєно звання генерал-майора.

Через три роки Віктор Сулима звільнився із збройних сил. Переїхавши в м. Санкт-Петербург, він заснував і очолив науково-виробниче підприємство ТОВ «Приморье». Одночасно вчився в Санкт-Петербурзькій державній інженерно-економічній академії, яку закінчив у 1999 році. Через рік захистив кандидатську дисертацію. Свої знання та досвід треба було перенести на цивільне будівництво, яке значно відрізнялося від військового як стандартами, так і якістю. З притаманними ретельністю і послідовністю, а також характерною для нього тягою до всього нового, Віктор Сулима освоїв важливу державну програму «Організація управління будівництвом» в Санкт-Петербурзькому державному університеті шляхів сполучення Міністерства шляхів сполучення РФ. За вклад в науковий потенціал в галузі будівництва доріг у 2003 році він одержав звання Академіка Міжнародної академії транспорту.

Міська влада Санкт-Петербургу ретельно вивчила досвід і професійні можливості Віктора Сулими, його прагнення до освоєння новітніх технологій. З 2004 року він був призначений заступником, а потім директором державної Дирекції транспортного будівництва Санкт-Петербургу. Віктор Васильович не зупинявся на досягнутому і в 2012 році захистив кандидатську дисертацію по спеціальності «Економіка і управління народним господарством» у Санкт-Петербурзькому державному університеті шляхів сполучення. Під його керівництвом було реконструйовано ряд соціальних об’єктів: Благовіщенський міст, Велика Московська вулиця, Соляний перевулок; побудовані шляхопроводи: Дунайський, «Олександрівська ферма» і інші важливі транспортні вузли и мережі Санкт-Петербургу.

За збігом обставин чи долі в Санкт-Петербурзькому державному університеті шляхів сполучення, який раніше носив назву Корпус інженерів шляхів сполучення, в дослідній механічній лабораторії ім. проф. М. Белелюбського вів наукову роботу професор, капітан Федір Іванович Сулима у 1853 році. У Санкт-Петербурзі учились десятки офіцерів Сулим, які прославили Вітчизну в чисельних військових походах. Це місто особливе ще й тим, що в ньому жил и творив свої безсмертні твори український поет Тарас Шевченко.

     Чому Віктор Васильович після закінчення військової служби обрав саме Санкт-Петербург? Можливо, це відбулося підсвідомо. Він повернувся продовжити те, що не вділося закінчити його прапрадіду – Івану Федоровичу Сулимі, наказному гетьману українських козацьких полків у Ладозькому поході в 1721 році, який безпосередньо був причетним к зведення Північної Пальміри. Потомку великого гетьмана Сулими – Віктору Васильовичу, вдалось додати до родової скарбниці свою частку слави и трудової доблесті. І це – історична закономірність, яку неможна спростувати.

 

ЧУБУК-ПОДІЛЬСЬКИЙ Володимир Андрійович (1883-1967)

Чубук

Володимир Андрійович Чубук-Подільський  походив з козацького роду. Його малою батьківщиною був хутір Чубуки (стара назва – Станіславчик) поблизу с. Андруші. Мешканці цього хутора – нащадки отамана Трахтемирівської сотні Переяславського полку Марка Чубука.

Володимир Андрійович, як зазначено в його документах, що зберігаються в домашньому архіві правнучки – Олени Мех, народився в Андрушах. Навчався в Полтавській духовній семінарії (1897–1903), а 1910 року закінчив Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі (Росія).

У 20-х роках працював в академічному інституті ім. Тараса Шевченка ученим секретарем, де познайомився з Дмитром Косариком, з яким листувався наприкінці 50-х років минулого століття та якому надсилав матеріали для написання книги про його рідне село Андруші. Володимир Андрійович проживав у хаті, яку ще 1845 р. малював Т. Г. Шевченко, згодом у ній жили батьки В. А. Чубука-Подільського приблизно до 1910 року. Раніше ця будівля належала священику Микиті Міхновському.

Про свою родину, а саме про батька, В. А. Чубук-Подільський зазначав у своїх спогадах, що Андрій Петрович Чубук-Подільський, син псаломщика, народився в с. Андруші 4 липня 1847 р., помер 1912 р. З 4 липня 1847 року до 1911 р. був дяком в Андрушівській церкві. За 50 років «безпорочной службы» в 1911 році отримав «Золоту медаль на аненській стрічці для носіння на шиї». Його дружина Марія Іванівна померла 1908 року.

Ще навчаючись у Полтавській семінарії, Володимир разом з іншими семінаристами цікавився українською історією, культурою, літературою. Він згадував про те, що за часів його навчання в семінарії існував нелегальний український гурток, у роботі якого і він брав участь. За його словами, гурток здійснював видавництво заборонених царською цензурою творів Т. Г. Шевченка.

Намагаючись більше пізнати історію свого села Андруші, життя його мешканців, Володимир Андрійович цікавився історією місцевої Георгіївської церкви – вивчав метричні книги за 1862–1920 роки. З них він дізнався, що церква побудована 1768 року, перебудована – 1838-го. Записав також усіх священиків, які правили в ній службу (список наводиться в Розділі II «Село після революції»).

Серед нотаток Володимира Андрійовича є відомості й про село Андруші та про інші села. Є також низка його рукописних матеріалів, які зберігаються у фондах НІЕЗ «Переяслав» і потребують більш детального дослідження. Та не тільки ці записи пов’язують В. А. Чубук-Подільського із заповідником. Свого часу Володимир Андрійович передав М. І. Сікорському для музеїв Переяслава унікальну реліквію – Литовський статут XVII ст., яким володів рід Чубуків, та мідну запоясну чорнильницю генерального писаря Війська Запорізького, яка належала Богданові Хмельницькому і пройшла через руки гетьмана Івана Виговського, переяславського полковника Павла Тетері, сотника Григорія Чубука-Подільського, генерал-фельдмаршала Степана Апраксіна та князя Олександра Горчакова.

В. А. Чубук-Подільський жив у Києві на вул. Леніна (нині Богдана Хмельницького), 7, кв. 1. Навесні 1934 року став жертвою доносу: звинувачений як «самостійник», «виходець з куркульсько-духовного середовища», який «проводив антирадянську агітацію». Своєї «вини» він не визнав, проте за підсумками «слідства» мусив залишити Київ і повернутися до Переяслава на родовий хутір Чубуки. Його єдину доньку Ксенію за батькову «провину» відрахували з III курсу медінституту (під час німецько-радянської війни вона разом зі старшим сином Станіславом була в евакуації в Росії, працювала у військовому шпиталі, про що в 1970-х роках сама розповідала невістці – Людмилі Мех).

Володимир Андрійович з родиною оселився в м. Переяславі на вул. Монастирській (нині вул. Григорія Сковороди) у власному будинку, спорудженому за проектом знайомого по Києву архітектора Василя Кричевського, відомого, зокрема, як автор зображення Державного герба УНР – Золотого Тризуба. У повоєнний час, перебуваючи на пенсії, захоплювався краєзнавством. Помер В. А. Чубук-Подільський у Переяславі-Хмельницькому, похований на Заальтицькому кладовищі поблизу каплиці, як і його дружина Єлизавета Іванівна (1885–1958).

Рідний брат Володимира Олександр Андрійович за часів УНР був урядовцем, представником Канцелярії Директорії, згодом – протопресвітер, член Варшавської духовної консисторії, настоятель Кафедрального собору у Варшаві, з 1948 року – декан Краківського округу. Помер у Польщі, похований у Варшаві на кладовищі «Воля» поряд з дружиною і донькою.

 

Довідка підготовлена з використанням наукової статті Віктора Ткаченка «Краєзнавча діяльність В. Чубук-Подільського», архівної розвідки Сергія Шевченка «Переяславське відкриття» в його книжці «Соловецький реквієм» (К., 2013), матеріалів справи ДПУ УРСР № 30486фп (ЦДАГО України) та опублікованих спогадів журналістки, кандидата філологічних наук Олени Мех – правнучки Володимира Андрійовича.

Прочитано 725 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5