Андруші

Відновлення села Андруші після затоплення 1845 року (історична довідка)

Автор

«В царствование императора Николая І… заложено село Андруши мая 30 дня после разрушения его наводнениями реки Днепра в 1845 г.»

 1

На сторінках «Вісника» неодноразово йшлося про населені пункти Переяславщини, які назавжди зникли під водами Канівського водосховища. Не є винятком і сьогоднішня публікація. У статті використано свідчення мешканців затопленого села Андруші, крім того, – архівні записи Дмитра Косарика, наукового співробітника ІМФЕ ім. М. Рильського, який наприкінці 1950-х років, періодично проживаючи в ньому на квартирі у І. С. Доброскока, вивчав побут села, записував спогади старожилів.

Андруші були розташовані в низинній місцевості на березі Дніпра за 7 верст від Переяслава. Поряд протікала притока Дніпра Станіслав та річечка Делемуха. Крім річок, були й озера, вони під час повені ставали доступними для кораблів, що заходили в село для завантаження, оскільки в цей період підхід до Андрушівської пристані був дуже незручним. Щорічні повені завдавали жителям чимало клопоту. В центрі села була встановлена чавунна дошка з написом: «В царствование императора Николая І… заложено село Андруши мая 30 дня после разрушения его наводнениями реки Днепра в 1845 г.» Очевидним є те, що село існувало й до 1845 року, адже читаємо: «после разрушения его…». Інша справа, що після повені люди могли селитися вище на піщаних горбах. Так виникає куток Новоселиця. Вулицями плавали на човнах, худобу виганяли «на кошари». Жінок, дітей відправляли на суходіл, а господарі залишались доглядати затоплене подвір’я, хоч би й біля бовдура, нагадуючи гайстрів, що трималися гнізда за будь-яких умов. Минала стихія і люди, як птахи з вирію, човнами, вбрід поверталися до мокрої, але такої рідної оселі і біля домашнього вогнища оживав сімейний побут. На просохлих вулицях збиралися сусіди, хазяйновито гомоніли. Спів молоді на човнах було чути аж до правобережних сіл Монастирка, Зарубинець.

Щодо давніх промислів андрушан є згадки про чумацтво. Гурт односельців робив мажі, ставив їх на широкі колеса, створював свою невелику валку та й ішов чумакувать. Отаман Гриценко виходив попереду, за ним решта, з розрахунку один погонич на два вози. За літо «обкручувались» два рази. Дорога пролягала через Переяслав. За містом біля Богданової могили простягався Цареградський шлях через Хоцьки, Золотоношу, Іркліїв. В Кременчуці переправлялись на правий берег. Взимку чумаки мали інший маршрут. Їхали через Трахтемирівську переправу на правий берег до Ржищева і перевозили хури переяславським купцям.

Зниклий чумацький промисел з роками нагадує про себе. Любов до небезпечних подорожей оживає у нащадків чумаків і гуртуються вони у «хуру» навколо старших, досвідчених. Такими були Я. Сулима, П. Плескач. Часто хурував і Л. Касян, поки й загинув у дорозі від злодійської руки. Маршрути хурщиків були близькі й далекі. Близько однієї доби займали подорожі до Переяслава, на пристань, до станції. Доставка товарів до Борисполя, Києва, Яготина, Золотоноші тривала дві-три доби. На близьку хуру виїжджали і бідні селяни однокінними підводами, брали 30-40 пудів вантажу, самі ж ішли поруч, щоб більше заробити. На дальню хуру виїжджали лише парокінними підводами на «залізних» возах. Хура від Переяслава до пристані оплачувалась по 2-3 коп. з пуда, київська – 12 коп.

2

Село Андруші, як і більшість наддніпрянських сіл, лежало на піщаних солонцюватих ґрунтах. Відповідно, хліборобство було розвинене слабо. Натомість лугів та сінокосів було вдосталь не тільки для своєї худоби, навіть з віддалених сіл молодняк тварин пригонили сюди на весь період випасу. По-справжньому господарювали на землі лише з десяток дворів. Відзначались заможністю П. Ісак та його брати, а також брати Касяни, кілька Бурчиків, із середняків – Доброскоки. У їхніх коморах, окрім свого зерна, чекав весняної навігації зсипаний хліб переяславських купців. Зерноскупщики звозили до пристані стільки зерна з усього повіту, що пароплави не встигали до замерзання ріки все вивезти. Тоді ставали в нагоді селянські клуні, повітки, комори. Але більшість власників господарських дворів жили як щорічні заробітчани.

До цієї категорії належала переважно молодь, яка щовесни на початку травня сідала на «дуби» (великі човни) та пливла вниз по Дніпру до Каховки. Розраховували так, щоб прибути на місце 9 травня (на весняного Миколая за ст. ст.) – на сорокатисячний «людський» ярмарок. Звідти розходились по економіях на заробітки. Наймалися на термін до Семена, Покрови чи Кузьми-Дем’яна. В Андрушах навіть було кілька своїх «дубовщиків», що займалися перевозом.

Зазвичай, в дорозі гуртувались навколо фізично здорового парубка, що мав тверезий розсудливий характер, ходив не один раз на заробітки, знав ціни на «строки», вмів зторговуватись, обороняв інтереси кожного. Він розсаджував молодь на «дубі», розподіляв між парубками обов’язки гребців. При переїзді через пороги дівчат висаджували, на ночівлю приставали до берега. Враховуючи, що подорожі відбувалися від 1 до 9 травня, ночі могли бути ще холодними, тому, особливо за негоди, парубки лягали під прикриттям перевернутого «дуба», дівчата просились у хати найближчого села.

Прибувши, ватажок вимагав триматися гурту, не обговорювати ціну, не найматись окремо. Він сам вів розмову, відстоював ціну, прагнув знайти роботу для всього товариства, або хоча б по-сусідству; адже гуртом легше було, веселіше, та й у випадку хвороби земляк не залишався без догляду. Дівчата прали білизну для хлопців-односельців. Листи отримували вкрай рідко, переважно у випадку якогось лиха. Допрацювавши найчастіше до Покрови, ватажок забирав у наймача паспорти, слідкував, щоб сума виплати відповідала попередній домовленості, заробіток отримував кожен заробітчанин індивідуально.

Архівні рукописи розповідають і про давнє заняття андрушан – виробництво полотна, починаючи з того, що «й Бога у полотняну сорочку одягають». «Поки діждешся того білого полотна на сорочку, поки виробиш його кровавими трудами, так воно тобі в очах уже не біліє, а чорніє», – говорила вдова П. Доброскок. Щодо процесу вироблення сукна – він традиційний. Драти вовну возили у Трахтемирів до майстра діда Савки. Виткане вдома сукно возили бити на сукновальні нижче по Дніпру в села Решітки, Ліпляве.

Лозоплетіння в Андрушах теж було популярним. Колишній матрос Чорноморського флоту П. Моспан майстерно виплітав кобзи, верші, корзини, вірейки, козубки, кошолки, кошики. Та й не лише він. «Цей промисел розвивався під впливом ринку, бо андрушани змагались з козинськими майстрами на переяславському базарі в цім ділі».

Роботи з будівництва греблі та шосейної дороги виконував у 1893 році підрядчик-підприємець Москальов. Землевозами працювали жителі с. Літок, що на лівому березі Десни. Кожен робітник мав одного коня, запряженого в «каламашку». В неї лопатами накидали землю, виїжджали на насип та, смикнувши за залізний ланцюг, розвантажували. Таких транспортних засобів працювало біля двохсот: одна сотня пересипала річище від Дніпра до Станіслава, інша гатила греблю з боку Переяслава, ідучи назустріч першій. Місцеві жителі теж брали участь у спорудженні дамби, особливо молодь. В результаті було висипано п’ять кілометрів греблі, викладено каменем дев’ять кілометрів «соші».

Кожний куток села мав свою назву: Окіп, Мочар, Староселиця, Ситне, пізніше забудовується Новоселиця. Східна околиця села Окіп ще на 1959 рік зберігала залишки рову, Мочар – низинна місцевість, де знаходились ями-ковбані для мочіння конопель.

Мальовничість та краса Андрушів не залишається поза увагою і високих духовних осіб: саме тут будується архієрейська дача. «Навпроти Староселиці з’явився кам’яний заміський архієрейський будинок на п’ять кімнат з теплою домовою церквою – чернечі покої. Поряд було збудовано корпус для архієрейського хору – будинок для півчі. Ці споруди стояли в мальовничому чернечому гаю». З появою в селі монастирських земель, з’являються пов’язані з ними назви багатьох угідь та урочищ: Монастирська(кий) левада, луг, сінокіс, водяний млин, Панська купальня.

Поряд з архієрейським подвір’ям на околиці села стояла Георгієвська церква, збудована в 1768 році. У кліровій книзі Полтавської єпархії за 1912 рік є запис: Георгієвська церква, дерев’яна, в одному зв’язку з дзвіницею. Священик – Павло Захарович Перчиков. Парафіяни: привілейованих – 7 чол., козаків – 27 чол., селян – 2026 чол. Старші мешканці села пам’ятають о. Павла, якого називали Перчиком, як освічену людину, що довго служила на користь громади. Некорінний андрушанин, він жив у «монаших покоях», які на той час уже були звільнені від чорного духовенства. Священик викладав і в чотирикласній церковно-приходській школі. В 1930-х роках в церкві влаштовували і зерносховище, і клуб з танцями, і навіть театр. Очевидно, в цей період зникають іконостас, що мав неабияку цінність, дзвони. Зі створенням у 1947 році релігійної громади і відновленням церковного життя частина ікон з церкви, які вдалося зберегти, була повернута. Нашвидку робиться новий іконостас. За словами М.Г. Касяна, для цього збирали гроші. На дзвіницю підняли гільзу та миску, які стали виконувати роль дзвонів. Священиком стає корінний андрушанин Козоріз Никанор Іванович, який при Перчикову був дяком. Не маючи духовної освіти, о. Никанор протягом багатьох років вміло керував церковним життям громади. Характеризуючи його, згадують чудовий голос, вміло підібрану півчу. У великі свята в храмі співали всі парафіяни. Мешканці правобережних сіл пригадують, що спів долинав на протилежний берег Дніпра. Інтер’єр церкви вражав великою кількістю рушників на іконах. Церковне подвір’я було просторе, біля хвіртки ріс велетенський в’яз. Збоку стояла церковна сторожка, в якій доживав віку дід Захарко.

Щодо громадського побуту, то в Андрушах купленою через банк землею розпоряджалась земельна громада. На її чолі стояли староста, писар, збирач податей, які обиралися щорічно. Писарю громада щороку збирала 100-120 крб. для сплати річного жалування. На цю посаду вибирали, як казали, «касянівське покоління», бо робота вимагала освіченості. Останнім писарем був П. Ф. Касян. Старосту традиційно обирали з найбагатших. Останніми роками це були Ю. І. Сулима, Д. Д. Бурчик, З. С. Степаненко. Крім цього, вибирались сотські, десятські та поліцейські. В селі були ще й представники царської поліції, що носили форму та були озброєні. Будівлю, в якій містилось громадське самоврядування, звали зборнею або поліцією. При ній існувала загратована камера (холодна, буцегарня), куди при потребі поліція саджала затриманого. Громада, не маючи власної споруди, щороку винаймала таку на Новоселиці.

Заможна частина села, захопивши кращу землю, не бажала часто робити переділи, бідні ж наполягали на зворотному. Останній перерозподіл землі в Андрушах відбувся в 1903 році. Сільський сход визначив норми наділу: по 2 десятини на кожну чоловічу душу. Оскільки земля була різної якості, то кожне урочище ділилось хоч би й на невеликі ділянки, але для кожного двору. В результаті селяни отримували землю малими наділами в багатьох місцях. Це ускладнювало господарювання, багато дорогоцінного часу йшло на переїзди. Для прикладу, угіддя селянина-середняка С. В. Доброскока з Новоселиці, що мав двох синів та п’ятьох дочок, налічували 5 десятин орної землі та 2 десятини сінокосу. Його орна земля була розкидана у шести урочищах, а сінокісна – у п’яти.

Громадські будівлі, в яких продавались спиртні напої, звалися «казенными винными лавками» чи «питейными заведениями», вивіски яких повідомляли в який спосіб реалізується продукція: «распивочно» чи «навынос». Продавець звався «сидельщиком» або «монопольщиком». В Андрушах така крамниця звалась шинком, пізніше з’явився термін «монополька». Саме тут ставили могорич громаді прийшлі із-за Дніпра Дзюба, Моспан в розмірі «відра» горілки. В такому випадку їм нарізали ділянку землі для садиби з фонду громадських земель, щоправда, в малопридатному місці. В Андрушах монопольку взяв в оренду О. Л. Левченко. Його замінив каранський «сидельщик» та переніс крамницю у Карань, поставивши її таким чином на вигіднішому місці.

Після цього, на початку 1910-х, андрушівське товариство споживкооперації відкрило на головній вулиці Новоселиці чайну. В ній стояло кілька столиків, на кожний подавався чайник з чаєм та три грудочки цукру кожному відвідувачу. Тут же існувала невелика бібліотека з літературою переважно гумористичного характеру.

Ось таким було село, де свого часу побував Т. Г. Шевченко. Краса та мальовничість поселення не проходили повз його увагу. Відомі замальовки з краєвидами Андрушів, виконані його рукою. Із заслання в листі до свого друга А.Й. Козачковського Т. Шевченко писав: «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші!».

Ось так жила громада села в цьому мальовничому куточку України. Не завжди життя було легким, та долали перешкоди разом, бо це рідний край, рідна земля. Але в 1960-х влада змусила андрушан до «переселення», що корінним чином змінило століттями сформовану сільську повсякденність. Селяни виявилися відірваними від того соціокультурного середовища, яке створювалося не одну сотню років. Канівське водосховище затопило більше десяти населених пунктів Переяславщини, зокрема, село Андруші (станом на 1965 рік – більше 1000 мешканців). Переважна частина селян переселилася до спеціально створеного для них мікрорайону Андруші міста Переяслава-Хмельницького.

Світлана Зубер, старший науковий співробітник НІЕЗ «Переяслав»

Прочитано 680 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5