Розділ VІI

«Андруші нам сняться щоночі…»

(Спогади старожилів)

БУРЧИК (Доброскок) Віра Антонівна

     Я, Бурчик Віра Антонівна, народилася у 1944 році в Андрушах.  Мій батько - Бурчик Антон Кирилович  1915 року і мати  - Марія Павлівна 1918 року народження.  Мати  Доброскокова, оце Василь Доброскок, Толя Доброскок – її   брати. А батько – багато Бурчиків в Андрушах, не все воно рідня.

   Я пам’ятаю оце 48-й год. Як була голодовка у 47-у.   До цих пір помню оці млинці, що вони жарили, десь на пристані брали картоплю гнилу,  кагати там були, люди як узнали, то всі андрушани туди бігли,  брали картоплю оцю. Отак і виживали. Ну, трохи пухли від голоду. Нас же розкуркулили, і ми жили більше в баби. У неї була складна ситуація через розкуркулення. У діда Павла було 5 синів і дві дочки. І їх розкуркулили. Вивезли кудись у Помоклі. Забрали навіть одяг, бачили потім людей, котрі розкуркулювали, які ходили в їхньому одязі. І тоді дід Павло та один із його синів поїхали у Воронеж, тоді ще можна було виїхать, там був Заготскот, де працював наш земляк. І вони приїхали назад, забрали всю родину. Цей чоловік їх прийняв. Жили зразу в коридорі у їхньому будинку.  А тоді вже викопали свою землянку. Отак пережили голодовку.

Доброскок Віра зліва у першому ряду. Близько 1953 р.

 Але дід не міг там залишатися, хотілося додому на батьківщину. Приїхав  додому, і тут його «червоні загони» навіть посадили у в’язницю, але допоміг один єврей вирватися звідти. А коли поїхав туди, щоб перевезти сім’ю назад, то там і помер біля Воронежа, там і похований.  Коли все ж сім’я повернулася в Андруші, стали працювати в селі і до них знову стали приходити купляти зерно ті, хто їх же і розкуркулював, хто ходив у їхній одежі. Розкуркулювали свої і пришлі. Пацюченко був приїжджим.

Коли вирішили вернутися з Воронежа в Андруші, то в хаті жила двоюрідна сестра матері і не хотіла виселятися. Хата ж була велика, вкрита залізом. Тоді громада зібралася і вирішила – віддати хату дітям. Отоді вже і вернулися в свою хату. Багато груш було біля хати. Савка і Павло – це були два брати. Був великий погреб під хатою, де у війну ховалися, коли німці бомбили село.

Після війни ми жили на Староселці, де Дзюби, Моспани, Плескачові. Ніхто б не вийшов оттуда, якби не той ГЕС. Хоч і світла не було, але було радіо. Казала баба, якби воду спустили, ми б на другий день вернулися. Ми ще довго ходили на Горби сіно косить, і город там був, коли уже затоплювало. Під’їжджали машиною по соші, яку уже підмивало.

Важко робили у колгоспі. У вересні, холодно вже, а вони  коноплі мочать. Зимою сушать, тіпають і здавали, здається, у Золотоношу ті коноплі.  Валер’ян вирощували. Дома його сушили. І на горищі, і на печі. А кішка п’яна сидить над тим валер’яном.

Там я кінчила 7 класів, а тоді вже тут, у Переяслав, ходила у вечірку. Ходили на пристань, молоком торгували. Продаси, а натомість хліба купиш. Пока дійду додому – половину з’їм. Бо не платили ж у колгоспі грошей.  А коли ходили колективісти за позикою, то мати і хату закривала, ховалися. І молоко треба було виносити, і яйця здати,  і шкуру з поросяти теж. Мати пекла хліб і сама, що змеле на жорнах. Був вітряк, але він не робив. Коли виводимо корови за село на Кошари, як вода наступає, то ото чіплялися за його крила та гойдалися. Тобто у 50-роках він не робив. У Семеняки був млин, то там мололи, крутили ручкою.  Бувало, мати ще натовче пшениці в ступі, щоб борошно було біліше, а тоді на жорна. А ще їздили в Київ пароходом по муку. 

Я трохи утята порала з Мар’єю Булах, коли вже головою у нас був тридцятитисячник  Легкодух.  Такий гарний дядько. Тоді й письменники до нас приїжджали, й артісти. У клубі виступали, й лекції були. А коли вже був радгосп, то став Кирило Федорович. Але  й тоді не відпускали. Мені єлі справку дали, то я на хлібзавод  устроїлася.

 Коли виселяли, то я уже була замужем у городі, батьки самі жили. Оцю хату строїли. Я ж у них одна. Тут я ще з матір’ю жила год 10, батько раніше умер. Багато людей покупили хати в других місцях. Потом назад верталися. Будувалися. Були якось у відчаї.

Записав Микола Михняк 10.12.2016 р.

БУРЧИК (Сулима) Ганна Андріївна

    Я, Бурчик (так по паспорту) Ганна Андріївна, дівоче прізвище Сулима, народилася 1930 року в с.Андруші. Мій дід Сулима Леонтій, називали його просто Левко, був суддею, ходив з Андрушів у Переяслав на роботу. А взяв собі жінку із Єрковець. Батько Сулима Андрій Леонтійович, 1902 року, він був і на фінській війні, і на цій війні. У нього медалів і  всяких нагород багато, подарків усяких. А тоді, як батько уже освободився, то став робити в ССТ, у нього кінь був, їздив на базу і по магазинах розвозив хліб, а потім на маслозаводі робив. Там він їздив до Дніпра, брав у людей скільки наздають молока люди із тих сіл: Зарубинці, Монастирок, Трахтемирів,  і ото на підводу, а тоді на маслозавод. А то якось він захворів, і каже мені: «Вези ти». Я кажу, що не знаю, де це. А він відповідає, що кінь сам тебе довезе, біля Дніпра він остановиться. І ото, значить, так ми після війни і жили.  Мати, Сулима Йовдоха Тихонівна,  1914 року, дуже красива була, не така як я, я в батька вдалася. Так ось, мати боліли ногами, робили в колгоспі,  і так мати любили косить, щоб бути попереду. Така була акуратна, щоб чистий і розгладжений платочок був. А утюгів же не було, так вона покладе платочок під подушку, щоб воно вранці було рівненьке. Але потім захворіла і бідненька була 15 год лежачою. Ну, я вже до смерті догодувала її. У мене ще було два брати, вони вже померли. Я старша, а ще були Серьога 1937–го і Ваня 1931-го. Ваня був дуже красивим, дожив тільки десь до 50-ти, а старший не пам’ятаю коли помер.

У мене двоє дітей – син і дочка, онуків гледіла і  уже поженила, правнуків дождалася - Максимчик і Маша.

До війни я мало що помню, а войну знаю. Ходила в школу, закінчила 4 класи. А тоді мати каже, що хлопці хай учаться, в город ідуть, а ти пряди. Бо будемо ми голі ходить, як і ти підеш учиться. Значить, я пряла, ткала, щоб було в чому ходить, це уже після войни.

Далі – спогади про війну, винесені в розділ ІV (прим. упорядника – О. С.)

        Коли мені було 18, мене віддали заміж. До заміжжя робила на торфу, бо батько був бригадиром, сказали, хай твоя дочка, «мордата» на мене казали,  піде на торф, то можна було город оброблять. І Хижна Галя зо мною робила, у Стовп’ягах. І в колгоспі робила, садили валер’яну, і табак був у нас у полі за селом. Особливо я за матір часто ходила. Я ще була малолєткою, і ми любили з Гриченчихою Марією ходити за матерів. А одна жінка каже: «О, уже випровадили дітей, а самі хазяйки дома осталися!» А ми ото воду носили, валеріян же садили, поливали весь час. Там була річечка, то воду недалеко було носить.

     Потім пішла заміж, коли виповнилося 18. Кажуть, вона така дівчина скромна,  а він сирота. І так мене віддали заміж. Він молодший за мене був. Я 30-го, а він 35-го чи 34-го, через те нас іще не розписували. Він плавав. Сварщиком на пароході на пасажирському. Прийшла Тройця, я, значить, город обсапую, приводжу все в порядок, один город, другий… Ось приїжджає цей Толя. Кажу: «Толя, що робить, мені ж батько корову дає, де сіно косить?»  А він каже: «Воно мені не нужне, те сіно». Я ж пішла у його хату, була така лєпка під черепицею. Його мати вмерла, а батько робив  на пристані, потім згорів по необережності. От якось той пароход пристав до берега, і Анатолій через когось передав, що прийде за мною, щоб я оддихала на параході і подивилася, як люди живуть. Мовляв, на пристані багато жінок буде.  Ну, прийшла я на той пароход, він прийшов зі зміни, ліг поспать, а ти, каже, йди до людей, там же гармошка грає, а я трохи передрімаю, тоді вийду. Вийшла я на палубу, і до мене підходить капітан, у білому всьому, у картузі і питає: «Ви Македонова жінка?» «Да, кажу, Македонова жінка!». А капітан каже: «Він хлопець здібний, ну дуже горілку п'є»! Я вмерла, як сказали, що горілку п’є. Македон – це його прізвище, я ж із ним так і не була записана. Я тоді все, що робила, поскладала у сарай, картоплю вибрала і в погреб, а його рідня, невістка, прийшла і каже: «Я чула, що ти кидаєш Толю, то що він буде робить, як приїде?» Кажу: «Не волнуйтесь, все, що було на городі, я привела в порядок, жито у сараї, картопля в погребі. Я нічого не брала». Те своє, що я привезла, забрала, а те оставила. Прийшла додому, так, щоб батько не знав. Нишком матері помагаю. А батько каже: «А що це таке, що наша Галя дома і не йде в свою хату?» Мати відповідає: «А чого вона туди піде, вона вже не хоче ні хати, нічого в світі, все.» Тоді батько пішов до Федосія, який на пекарні видавав хліб. І той питає, чого то у вас дівчина така сумна, все плаче? Ну йому сказали, що пішла заміж та невдало, вернулася. Пішла б у город на роботу, так паспорта ж немає. Ну, врешті решт, сусід мені допоміг получить паспорт, а Федосій Федорович забрав мене на пекарню. Пішки весь час ходила. Важко було. Якось було мороз, вітер такий, а мені на третю зміну. Вийшла за село, упала в замет і молю у Бога смерти, щоб не ходить уже на ту зміну, так мені надоїло. Ну,  потім розпогодилося трохи, дійшла я та так і проробила там 7 год.

     Ну ось, я уже старенька, 27 год мені. Коли знайшовся чоловік, який мене узяв заміж, двоє діток народилося у нас, він робив плотником на ДКВ у Карані, це такий млин там був. А потім я ходила в колгосп, бо свекруха сказала: «Ви обоє в городі робите, то не дають корову пасти. Ну, що робить, я розрахувалася і пішла в колгосп.  А він ще трохи там проробив, а потім пішов, де сок давили. І так пройшло 13 років. Коли це заговорили: «ГЕС, ГЕС!». Збори такі були про ГЕС. Тягли номерки і свекруха сказала, щоб я взяла свій номер.  Дочка сказала, що ми матір побудуємо. Отоді й почали завозить камінь на фундамент, гроші там за виселення трохи давали, але всерівно 5 років будувалися. Оце все самі, своїми руками, майже без копійки грошей. Сама цю хату мазала цілий місяць. Дуже важко було строїться. Хату в Андрушах ми продали під знос циганам за безценок. Корову сюди привели, їй зробили якийсь хлівець.

    Коли переносили кладовище, я плакала, бачила як їх копали. Скільки там плачів було, це не можна передать. Одні тільки коси були і черепи. Я як піду  на кладавище, то потім ніч  не сплю, плачу. А тоді думаю – не піду більше. А воно ж хочеться побачить, де дідусь, де бабуся. Ми своїх повикопували, точніше, копали так звані гробокопателі, а ми складали кісточки. Я своєї бабусі тільки побачила сиві коси. А решта були самі косточки. Труни вже не робили, а складали кістки в ящик і захоронили на Андрушівському кладовищі.  Ми ж тут уже жили, а кладовище пізніше викопували, то ми і захоронили їх біля своїх. А тих, кого рідні не забирали, всіх перенесли до братської могили. Там видно де вона, здоровий горб такий.

    Багато людей не хотіли переселятися. Вік прожить, а тоді трощить, ламать, іти на голе поле? Чорнобильцям хоч готові хати давали, а ми на чорну землю колочки побили і все, треба з нуля було все починать.  Дуже важко було.

    Оце ці Андруші – вони мені кожен день сняться. Ті Гнилища, ті стежини, ота Дилимуха. Я тут вроді й не жила. Андруші – це було село, це луг такий був, що як вийдеш – увесь розовий, такі пахощі, джерело було, Дніпро недалеко було. Це рай був, риба була, скотину можна держати. А тут – хата за хатою. Ні корів – нічого. Мені в Андрушах було краще. Бо я приходжу з роботи, телятко привязане, свекруха привела, поросятко їсть. Мати сидять – одна дитина в одні руці, в другій – друга. І мати кажуть: «Ну що, витягувать їсти з печі?» «Ні, кажу, хай уже разом будемо». Життя мені в Андрушах було набагато краще, як тут. Чи може тому, що я молода була?

Записав Микола Михняк 10.08.2016 р.

 

ГРИЦЕНКО (Бурчик) Галина Василівна

     Я, Гриценко Галина Василівна, народилася у 1927 році в с.Андрушах у сім’ї колгоспників. Мій батько – Бурчик Василь Махтейович, 1907 року, а мати – 25-го году.

   Далі – спогади про війну, винесені в розділ ІV (прим. упорядника – О. С.).

   Після смерті матері  нас четверо осталось. Я сама старша, 28-го году, сестра 30-го, хлопець один 35-го, і один 39-го. Четверо нас у хаті, сами живем. І ото держали корову. Остались без матері, і без батька. Батька з войни нема. А потом батько як прийшов, дак ми вже такі раді,  що вже батько є у нас. Так батько оженився, узяв у Андрушах, тоже вдова була. У неї дві дівчат було. Дак вона, що батько заробить, вона своїм дівчатам, мачуха, одним словом. Ой, як вздумаю, дак це страшне, яке було життя.

Бурчик Василь Махтейович з дочками Галиною та Софією і сином Сергієм, 1947 р.

До войни я ходила в школу, кончила 4 класи. А потом ні в войну, ні після уже не ходила. Не було за ким ходить. Пропала школа. А вчилася я на п’ятьорки. І не було в мене професії ніякої, не було як її здобуть. Батько казав, щоб учиться, так що ж я, скільки год не вчилась, я ж усе забула. Пасли скот людський. А молодші – ті вчилися. Старший брат був шофером, а менший, як пошов у армію, у морфлот, так 5 год був у армії, а тоді вивчився. На що він там на березі вчився, робив матросом у параходстві. На його поклали уваги, дали комнатку, і він там жив ото у Київі. А тоді оженився і з молодою у Стовп’ягах купили хату.  Там тьотя наша жила, батькова сестра, так коло неї там недалеко хата продавалася, так вони купили там ту хату, і оце вже живуть у Стовп’ягах. А старшого брата нема вже, умер. Він у Лецьках жив. І сестра Софія, котора 30-го году, тоже умерла. А я оце 28-го живу ще сама.

Гриценко Єгор Васильович з дружиною Галиною Василівною і донькою Марією, 1952 р.

     Так і робила в колгоспі. Оцю Бабачиху, де зараз Нові Андруші, я копала лопатою  вручну. Мені було 13 год.  Мотря була бригадіршою - цієї Мар’ї, голови колгоспу – небога вже. Так вона прийде, поміряє, ми по 6 сотих копали на душу. Це нас було 5 дівчат. Дак нас і на зборах хвалили. І в газету напечатали. Коло лавки вісила та газета, шо які ми трудяги. У старому селі у нас було по 30 сотих города, а тут оце нам дали 12.

Андрушани знову разом, у першому ряду другий справа Єгор Гриценко, четверта справа – Галина Гриценко

    Тоді до нас на пристань приїхав затон. Зімувать. Баржі, судна, і параходи. І до мене вже давай хлопці оттуда залицяться, щоб заміж узять. Не один приходив, а я ні за кого не хотіла йти. Хто й зна чого. Ні за кого не хотіла. А тоді наш андрушівський уже як ушнипився, казав, якщо не підеш за мене – застрелю.  А він прийшов з войни і купив ружжьо. І був охотником. Бив свиней диких, кабанів, птицю. Каже, якщо ти не підеш за мене, я тебе застрелю, мені дадуть три годи, я одсиджу,  а тебе не буде. Тьотя прийшла до мене, материна сестра, я давай розказувать, а тьотя й каже: «Дураку що, можить застрелить. Йому дадуть три годи, він одсидить, прийде з тюрми й ожениться. А тебе не буде, точно. Це він каже правду. Іди, що ж…» Він один, у його три сестри,  так уже заміж повиходили. Їх уже нема. Мати й батько. Ну і поженилися ми. Він – Гриценко Грицько Васильович.

На зустрічі Нового 1971 року у ЗОШ №5, Галина Василівна Гриценко крайня справа

   І він тоді устроївся у це параходство шкіпером на баржу. І ми пожили тільки півтора году в Андрушах,  а тоді поїхали на баржу робить. Так я в параходстві робила матросом, 6 год плавали. Возили уголь, кирпич, дрова,  всяку всячину. Були і в Польщі, і в Бресті, і в Херсоні. Нам треба на ту баржу 4 душі, а ми удвох робили, а ще за двох получали гроші. За недостающого платили. Так оце як їдем до Херсону, так там не видно берега,  така вода страшна, так там руль прив’яжем по центру, ніхто на рулі не стоїть, бо там ширина. А як ідем до Бресту, то там Дніпро, як оце у нас Трубайло, така річка вузесенька, так оце там з руля не сходь. 6 год поплавали і за 6 год заробили на хату в Андрушах. Там жінка вмерла, так син продав хату. Вона була стара, то розібрали, а нову поставили. І ото пожили в Андрушах год 10 навєрно, а тоді давай нас вигонить. Сказали, якщо не вийдете, то вашу хату трактор розвалить. Так ото дали нам тут участок, 12 соток. Строїлися разом з чоловіком, оце 6 год, як він умер. Ще можна було прийнять і приймаків, штук 20 приходили. Ну, кажу, господь з вами, не хочу я більше. Нажилася.

Марія Єгорівна Яловець (Гриценко ) із сином, 1976 р.

 Дочка Марія у п’ятій школі робить бібліотекарем. Учителів заміня, як нема кого. Вона уже на пенсії, дак директорша просить, щоб ще поробила. А син уже одробив, на пенсії, на бойні був, приймав скот. Ну, ще десь у Києві підробляє. Як переселилися сюди, я ще 13 год робила у бані гладільщицею, хоч і була на пенсії. Дочка помагає приходить, бо вже ноги болять. Оце за хвіртку вийду да посижу, на людей подивлюся, ото й усе…

Записав Микола Михняк 22.09.2016 р.

 

 

 

 

 

 

ДИКИЙ Степан Михайлович

   Я, Дикий Степан Михайлович, народився в 1939 року в м. Борзна Чернігівської області. Як сюди потрапив? Служив у Польщі, в останній рік для бажаючих поступать у вузи їхать у Союз були підготовчі курси при середній школі, при гарнізоні, там же були сім’ї офіцерів, сверхсрочників, дітей же треба було учить. Сформували два класи. У порядку заохочення передовиків, до яких і я потрапив, записали у ту школу. Півроку там провчився. Здаєш екзамен і дають справку – можеш їхати в Союз поступати. Це ж на півроку менше служить. Хто не здав – дослужуй. Але трапилось так, що дострокове звільнення відмінили – треба воювати – на Кубу. І багато з нашої бази туди потрапили, один сослуживець був навіть з Переяслава. А я дослужував на базі. А коли вже демобілізувався і приїхав  в академію,  там сказали, якби на два місяці раніше, а так – тільки на заочне.  А в мене ж був уже диплом агронома, я до армії технікум закінчив, тому направили в обком комсомолу. А звідти – на так званий овочевий пояс, який створювався навкруг Києва і де потрібні були овочеводи. У тресті дали направлення в Переяслав, я навіть не знав, у яку це сторону їхати. Словом, у грудні 1962 року я був направлений в радгосп «Переяславський», а вже дирекція радгоспу призначила бригадиром тракторної бригади відділку №3 в с.Андруші (контора відділку знаходилася в селі Трубайлівка). Моє завдання полягало в тому, щоб налагодити виробництво овочів і картоплі для м.Києва.  Так випадково я став жителем Андрушів у самий трагічний час в  історії цього села. Жив спочатку на квартирі у Кагарлицької Катерини Андріївни. 1963-1965  роки були успішними  по вирощуванню овочів і картоплі. Я за них навіть отримав медаль «За трудову відзнаку» першим  у радгоспі.

Дикий С.М. з бригадою овочеводів

    Я ж в Андрушах і одружився. Спочатку пішов у прийми, а тоді почали строїться, як стали виселяти. Дружина Шура, Олександра Іванівна,  працювала бухгалтером в андрушівському сільпо. Поки був холостяком, то про мене казали: «Йому ж однаково – ні кола, ні двора».

   За ті шість з половиною років, які там прожив, андрушан вивчив краще, ніж вони самі себе. Я спочатку ніяк не міг зрозуміть особливостей цього села. Якось приходить одна жінка і разів три просить город виорати. Сьогодні орать – на, через тиждень приходить – на, і в третій раз приходить з таким же проханням. Запитую, скільки ж у вас того города, що ви так часто просите його орати. А вона каже, зайдіть до мене і побачите, чого я так часто город орю. Приїхали до хати, а вона жила за церквою над лугом, а воно ж затопило, вода трохи зійшла, і вона виорла частинку, ще вода зійшла, і ще виорала. Ото так вони цілий місяць частями орють і садять. І Староселиця так. У декого в Андрушах уже картоплю молоду їдять, а вони тільки садять. А як оце повінь, так тривога така по селу страшна, худобу на Горби виводять, збіжжя різне  хто на горище, хто куди переносять. Я ж не уявляв собі, як воно, коли перший рік там працював. А тоді в 70-му як жимануло. О, побачив я, що таке повінь. А дамбу як прорвало, то і хата тряслася.

    Головою сільради був Курило Микола Денисович, а якось представник обкому сільраду покритикував, що у селі мало заготовляють молока. Він каже – у Чопилках баба видоїть корову і де вона молоко діне? Виллє хіба в канаву. А тут Переяслав рядом. Ціна бросова - три копійки за літр. Хто буде здавать за такою ціною? На базарі ж дорожче, тому і продають там. Представник каже: «Хто це такий розумний? Курило Микола Денисович? Треба з ним розібратися». Через місяць проводять збори і звільняють його з посади голови сільради. А Куксу Івана Івановича – економіста - райком партії рекомендував нам, його обрали і ото він головував. Ніхто в селян не питав. Як райком партії вирішить – так і буде.

    У книзі Софії Сорокової «Не летять ластівки у Зарубинці» звучать  звинувачення на адресу місцевих керівників щодо сприяння виселенню придніпровських сіл. Це несерйозно. Я бачив карту зони затоплення – вона Урядом була затверджена. На це виділяли державні гроші і рішення про спорудження Канівської ГЕС приймалось не лише на найвищому державному рівні в Україні, а взагалі у Москві, де затверджувався каскад водосховищ і побудова гідроелектростанцій на Дніпрі. Хто питав андрушан? Зібрали і сказали – виселятимемо, і все. Може б сьогодні і шуміли. А тоді – хто?

У той час уже йшли розмови про виселення села із-за будівництва Канівської ГЕС. Проте жителі села і керівництво радгоспу не дуже цим переймалися: якось воно буде. А один із наших робітників розповів, що у його родичів жили геологи і ще у 1934-35 роках вивчали зону затоплення, якщо перекриють Дніпро. Геологи поїхали, пройшла війна і 30 років все залишалося по-старому. Проте в 1964 році зібрали сход жителів на збори. Приїхали заступник голови РВК Головко Іван Сергійович, архітектор району Бойко Василь Семенович, директор радгоспу Шавро Юрій Микитович та голова сільради Кукса Іван Іванович і оголосили, що придніпровські села, у тому числі й Андруші, частина Трубайлівки, урочище Максимовка переселяють із-за будівництва ГЕС. Термін переселення 5 років. Куди? Де жити? Де працювати? Зразу постали ці та інші питання. Директор радгоспу наполягав переселити село в Підварки в урочище Лазоньки, де в той час розміщувався табір неповнолітніх правопорушників (над Трубежеим за університетом). Але селяни проявили наполегливість, вимагали для переселення свою землю – землю свого колишнього колгоспу  (проти колишнього господарства стардому). Спорили і сварилися кілька годин. Аргументи директора – зберегти робочу силу радгоспу, а це 132 жінки і 53 чоловіки в рослинництві, а ще ж механізатори, твариннники, будівельники, частина каранців – в цілому великий дружний колектив. Архітектор стояв на тому, що село серед поля ніхто будувати не буде. Закінчилися суперечки тим, що нове село територіально примкне до вулиці Богдана Хмельницького,  де воно нині і розміщене. Кожному із 312 дворів без Максимовки  буде виділено на садибу 12 соток землі та 18 соток на городи за межами села; пенсіонерам за межами села виділяли 8 соток – тобто по скільки, як і в інших селах, що підлягали переселенню. Близько десятка жителів Андрушів вирішили переїхати в інші місця. Так було вирішене перше організаційне питання. 

     Влітку за розпорядженням райвиконкому я виділив 5 робітників, парокінну підводу, у плотницькій заготовили сотні кілочків і все це передали архітектору Коноплі.    Він з робітниками все літо розбивав село в натурі: вулиці, окремі ділянки. Одночасно комісія по селу оцінювала вартість кожної садиби і громадські будівлі: школу, клуб, бригадні споруди, електролінії і т.д. 

Коли закінчили розбивку площі в натурі хтось із конторських самовільно зайняв собі і своїм родичам рівні і зручні ділянки. Село збунтувалося. Я вранці прийшов на роботу на бригаду, а там 200 чоловік шумлять: «Ніякої роботи, давай начальство!». Тоді на все село був один телефон. Поки я додзвонився, поки приїхали Гловко, Бойко, Шавро і Кукса – вже і обід. Головко питає народ в клубі і під клубом: «Що ви хочете?» Відповідали: «Хочемо чесно розділити ділянки». «Як?»  «У вас є списки, порахуйте при нас номерки і будемо принародно їх витягувати». 

    Головко поступив мудро, з усіма вимогами погодився. На сцену вивели хлопчика і дівчинку. Голова сільради читає прізвище, номерок витягує хлопчик, слідуюче прізвище – витягує дівчинка. Так всі номерки і витягли. Люди подякували Івану Сергійовичу і його команді і всі залишилися задоволеними. Інцидент було вичерпано. А вже у процесі розміщення деякі жителі за погодженням між собою міняли номери.

    Архітектор Конопля незручно розбив деякі ділянки, розмістив їх у ями, невдало накреслив вулиці, багато з яких були тупиковими. Кожний, хто отримав ділянку під забудову і оцінку старої садиби з весни почав закуповувати будівельний матеріал, який виділявся всім переселенцям: цегла – 10 тис. шт., шифер – 140 листків, ліоматеріал і т.д.

   Важко довелося в ті роки, треба було розібрати старе дворище, ліквідувати все, розрівняти, завезти будматеріал, будувати нове дворище. І при цьому будувалося зразу 300 садиб, а від держави ніякої допомоги більше не надходило. Дали в середньому по 1500 крб. за старе дворище, будівельні матеріали, шмат поля і як хочеш, так і будуйся.   А ще ж робота в полі, на фермі, в бригадах. План же ніхто не відміняв і земля вимагала рук. Найважчими були 1965-1966 роки.  Але варто сказати, що в селі було більшість хат, які слова доброго не стояли: старі, під соломою. Нових майже не будували, бо вже давно йшли розмови про можливе відселення, а потім і взагалі заборонили будуватися. Тільки у двох хатах були телевізори. І один телефон на все село.

    Першими переселилися Кобиш Олексій Тихонович, Степаненко Василь Вікторович і Степаненко Федір Калинович, а останнім у 1970 році – Могилевич Анатолій Костянтинович. Його хата одиноко стояла серед села як пам'ятник людському безумству.

    Я памятаю, приїхали з директором радгоспу в село, коли його уже заливало. Корови ще там бродили, по кукурудзі паслися, а людей у селі уже не було. Бачимо, один чоловік сидить біля своєї хати. Підходить до нас, поздоровався – хто ви такі? Я представив директора, мене він знав. І він каже  директору радгоспу: «Ось бачите  - моя хата стоїть, а мені участка не дають. Жінці дали, а мені – ні. Так я оцю «хамжу» погружу і до виконкому привезу, поставлю, і будете ви дивитися».  Кажу директору, раз таке діло, то будемо вирішувати. До Головка звернулися, дали йому участок та й усе. Конфлікт було вичерпано. Тобто ця сім'я одержала два участки, бо жили нарізно.

     Я переселився сюди у червні 70-го року, ще ціле літо жив у старому селі, а приїхав сюди аж перед Покровою. Воно ж затопило не зразу. Заповнення водосховища тривало близько року, а може й більше.

    Після Андрушів я став працювати в ефроолійному старшим агрономом, а через рік призначили головним агрономом і на цій посаді я в радгосп-заводі 13 років проробив.  А у 1986 році Домніч, він же був секретарем райкому, каже, ти підеш у новостворене РАПО, і я змушений був піти в управління, бо людей не вистачало. І там я ще 13 років проробив.

   Ріллі затопило мало. Взяти хоча б ті ж Андруші. У них була основна земля в районі розвилки доріг на Циблі і на Ташань. Там зараз Сенько фермерує. То андрушівська земля була.  Де стардом, за об'їзною - то теж андрушівська земля. Подібна ситуація і в Підсінному. Частина землі на Бугрі була, за Стовп'ягами. Так і в інших затоплених селах. Які в них землі? Піски, бугри.  Комарівка і Городище взагалі в болоті сиділи, там на городи землі путньої не було.  Але були затоплені тисячі гектарів лугу. І, звичайно, було багато лісів, які теж пішли під воду.

    Що мене найбільше обурювало, що за селом ЛМС все засаджувала лісом 20 років, хоч би сказали людям, ідіть, вирізуйте, а самі загортали в ями. Дядьки їздили, просили, ні, не давали. Всі горби навкруг Андрушів були засаджені соснами, яким було уже по 20-30 років.

Для будівництва виділяли матеріали. На ті гроші 1000 штук цегли коштувала 20 рублів. Я сам поїхав на цегельний завод, 10 тис. кирпича виписали за 230 рублів, це ж було дешево. Ліс взагалі дешево – сосна 20 рублів куб, дуб  - 24 рублі. Тобто за компенсацію таку хату, яку розвалили в Андрушах, тут построїть можна було. Хороших хат в Андрушах мало було. Були навіть і такі, що з ліси плетені. 

    У 1970 році новостворений ефіроолійний рагосп-завод в останній раз вигнав табуни худоби  на луг, на островах посіяли навіть кукурудзу для годівлі тварин. Стала прибувати вода, якою заповнювалося водосховище. Село зникло з лиця планети.

    Орної землі в Андрушах затопили небагато (їхні землі були за Підварками у Вилах і на Бабачисі). А от луки – золоте багатство від Андрушівської церкви  до Підсінного. Всі відділки радгоспу влітку пригонили на випас табуни худоби, а взимку вивозили сіно. Нічого цього тепер уже немає. Церкву перевезли в музей і андрушани її інколи відвідують. Спільними зусиллями люди збудували Нові Андруші, громадські споруди також використали: радгосп-завод побудував зерносклад, телятник, а Трубайлівську школу перебудували в клуб. Плиту, на якій викарбувано дату заснування села, також перевезли в музей і поставили біля церкви. Взагалі, Андрушам не везло: погані землі, у війну і в голодовку багато людей загинуло, постійні випробування повенями, а тут ще й  виселення.

      Взагалі, жителів колишнього села в живих  зараз не так і багато. А для молоді – це історія. Можливо нове покоління в нових умовах обійдеться без подібних експериментів, а можливо і ні. Хто знає? Пам'ятником же про Андруші залишається новий мікрорайон міста Переяслава-Хмельницького – Нові Андруші.

Письмові спогади від 20.08.2016 р.

 

ДОБРОСКОК Анатолій Васильович

Я, Доброскок Анатолій Васильович,  народився в Андрушах у 1953 році. Мати Марія Іванівна (дівоче прізвище Кагарлицька) (1931-2005), її батько помер у голодовку, чи у 32-му, чи в 33-му році. То баба  Сенкліта вийшла заміж за другого – Гриценка  Олексія.  У матері був молодший брат – Микола Гриценко, на крані робив у Міжколгоспбуді, уже помер,

У мого діда по батьковій лінії дуже трагічна доля. Навіть не знаю, коли він народився, а баба, Доброскок Зіна Павлівна, була 1984 року. А дід – Доброскок Павло Васильович. Мій батько був сьомий, наймолодший (1927 -2011).  Сім’я була досить зажиточна. 5 синів і дві дочки. І дід старався, щоб утримувати  дітей. Тоді ж саме головне було – земля.  І батько і його брати розказували, що у діда було трохи золота. Після революції, хто грамотніші, так вони продавали землю, а дід купував за те золото. В Андрушах було трохи землі, на Бабачисі десь була земля, і в Підварких трохи. Загалом 18 гектарів. Розказували , що  батько був же малий, а їхали з Підварок,  поле уже убрали, і ото він постійно зверху на тих снопах їздив з батьком, з моїм дідом.

Але сім’ю не вважали куркулями, до середняків відносились. Але у 1929 році почали розкуркулювати. У діда забрали хату, їх вигнали на вулицю. Перший раз приходили батько Вітьки Пацюченко та Зоря Анатолій,  він уже помер. У них теж була земля, але вони її добровільно віддали,  і пішли в комнезам. Вони перший раз прийшли до діда зимою у 1929 році, і сказали йому, що сход села вирішив їх розкуркулити. І це при тому, що вони були середняками. По їхній вулиці жили ж багатші – Ісаки. У них і землі було більше, і парову машину мали. І до того дійшло, що нібито сход вирішив, що та парова машина належить нашому діду, тому сім’я і потрапила під розкуркулення. Як так можна було?

Дід сперечався, звідки ж у нього та парова машина, її не брали в Ісаків навіть для тимчасового користування. Але його ніхто не слухав. Позабирали все, а були ж і коні, і воли, і з хати виганять почали. Батько ж був малий, йому тільки два роки було, а вони його викинули в сніг і навіть не пускали ні діда, ні бабу, щоб забрати дитину. Ну, то був перший прихід, якось вони відстояли хату. А через деякий час прийшли вдруге, були уже більш агресивними, знову малого батька схопили і в сніг викинули. І знову не пускали бабу, щоб забрати дитину, навіть двері закрили. Тож після такого лежання на снігу батько довго хворів. Словом, вигнали їх з дому. А хата була велика, під залізом, але не нова, ще дореволюційна, і віддали ту хату якійсь дідовій родичці, двоюрідній чи троюрідній. А дід і баба з дітьми який час пожили у когось у селі, а потім їх відправили у Помоклі, там якийсь лагерь організували для виселених куркулів.

Самою старшою із дітей була Якилина – 1904 року народження, далі Кирило – 1907 р.н., Михайло – 1911 р.н., Григорій – 1915 р.н., Марія – 1918 р.н., Дмитро – 1920 р.н., і Василь, мій батько – 1927 р.н.

Коли вигнали у Помоклі, то старші хлопці добралися на станцію Переяславську і поїхали в Росію, в Воронеж. Знайомих там не було, просто хлопці поїхали,  знайшли, де можна зупиниться і влаштуватися на роботу - це була станція Аніно, а тоді вже забрали і решту. Уночі всі втекли з того лагеря. У начальника станції хата була велика, то хлопці трохи пожили у нього, а потім викопали свою землянку і довго там жили. А в Андрушах залишилася тільки старша – Якилина, вона була уже замужем. Її чоловік Кагарлицький Трохим у 29-му році їхав кіньми зі свого поля і повертаючи наїхав возом трохи на чужий покіс. І за це два брати, власник цього покосу, вдарили його чимось важким по голові, від чого він і помер. Це було влітку, ще до розкуркулення. Ніхто за це не був покараний, «відмазалися», а Якилина залишилася з сином Іваном.

Як почалася голодовка, то дід таємно приїжджав в Андруші, адже тут жила його дочка з онуком Іваном, який уже лежав пухлим. Та сільські активісти вислідили діда, здали в НКВД,  і тримали його в якійсь землянці разом з ще кількома чоловіками майже місяць під охороною. Їсти не давали майже зовсім. Дід став зовсім слабим, тож вирішив якось утекти. А в нього на руці було золоте кільце обручальне, то він віддав те кільце вартовому, щоб дав змогу втекти, коли виводи муть в туалет. Словом, дід утік, уночі прийшов до Якилини, забрав онука Івана і знову на станцію, на поїзд, і в Воронеж, до сім’ї, в Аніно. Але скоро там і помер.  Батько розповідав, що поховали діда на кладовищі поруч із залізницею, замість хреста на могилу поклали великий камінь. Батько і його брати потім довго збиралися поїхати на могилу до діда, та так і не зібралися, не їздили більше.

У 1937 році Сталін дозволив розкуркуленим повернутися в рідні місця, і наші теж повернулися в Андруші. Сільський сход вирішив повернути їм свою хату. А родичка, яка жила в тій хаті, влаштувала проти них справжню війну. Тож вселитися в свою хату їм вдалося не зразу.

Ще до розкуркулення дід почав будувати старшим синам хати, одну з них, ще і не добудовану,  забрали під сільраду і більш не вернули.

Та після повернення важко їм жилося у рідному селі, бо були ж «ворогами народу».

У 1941-у, коли почалася війна, на фронт пішли Кирило, Грицько, Михайло і Дмитро.  Кирило потрапив у полон і помер у концтаборі, а Грицько теж потрапив в оточення, повернувся додому і німці його не чіпали, а в 43-му, коли прийшли наші, його забрали на Букринський плацдарм. Тут він і загинув, точніше пропав безвісти. Але і нині живуть дві дочки Кирила – Надія і Віра. 

Михайло у війну був кулеметником. Розповідав, як біля Балтійського моря йшли в наступ п’яні німці, їх було так багато, що вже і патрони закінчилися, і подавальника стрічки вже , а вони все йдуть і йдуть. То він тоді заповз у одну із воронок, поклав на себе уже мертвого напарника і коли німці підійшли, то подумали що вони обоє мертві і пішли далі, так він врятувався.

Іще розповідав, коли вишли зовсім до моря, то їх послали в розвідку.  Вийшли вони і побачили великого німецького корабля, який стояв на рейді. Ніби й не виглядали сильно, але німці з корабля їх замітили і відкрили стрільбу з гармати. Там його і поранило: і в груди, і в голову. Уже і війна закінчилася, а він все по госпіталях. Лікарі не ризикнули робити операцію, щоб витягати три осколки з голови, сказали, скільки проживе, скільки й буде. І він прожив до 83-х років. Так і поховали його з тими осколками.

А Дмитро, коли прийшов у військомат, щоб і ти на фронт, а він уже робив шофером на машині, то там сказали, що цього, мовляв, не будемо брати, краще тут розстріляємо, б він «враг народа». Та все ж він пішов на війну, але і до 60-х років не давали спокою, вважали ворогом народу, бо батько був розкуркулений. Дядько пройшов усю війну і з Берліна у 1945 році привіз майже нового мотоцикла БМВ, як він там уже його віз по поїздах – не знаю. Та дома він на ньому не встиг і поїздити, сільська громада вирішила забрати і забрала. «Врагам на врода» не положено було нічого і бойові заслуги в розрахунок не бралися.

Син Грицька Петро робив водієм у Сільгосптехніці, прожив тільки 44 роки. Він гарно вчився і подав документи в інститут, так навіть до екзаменів не допустили. І він тоді закінчив тільки який сільськогосподарський технікум.

Якилина прожила близько 80 років, а Марія померла 8 років тому, прожила майже 90 років.

От мати Сергія та Андрія Доброскоків і мій батько ходили в один клас, бо вони 1927 року. У нашого діда був брат Савка, так це рідня по його лінії.  У мене ще є брат Віталій, теж у Нових Андрушах живе. Працював у сільгосптехніці водієм, а потім рибу ловив.   Ми жили на Ситному, постійно вода топила. Я завжди чомусь ждав, коли вода прибуде, що нас затопить. У Дмитра був син Микола, тобто мій двоюрідний брат. Батько побудував таку велику хату, що в половині жили, а в другій половині кролів тримали.

Дмитро всю війну на машині проїздив. На передову снаряди возив. Поміняв дві машини, бо німці бомбили, а він чудом залишався живим, встигав вискакувати з машини.

Я в Андрушах закінчив 7 класів, у ЗОШ №5 – 10 класів. Зразу пішов робить у «Міжколгоспшляхбуд», потім 2 роки армії, після чого трохи поробив у Лісгоспі, а потім у Києві закінчив курси телемайстрів при ДТССАФ    і 25 років проробив у телеательє. Коли його закрили  організували приватну майстерню з ремонту телевізорів, поміняли кілька місць оренди приміщень вів арешті-решт вимушені були закритися.

Про життя в Андрушах і навколишню природу залишив спогади мій батько.

Спогади Василя Павловича Доброскока,

написані ним у вересні 2008 року

 (Текст наводиться з деяким скороченням і незначною редакторською правкою).

Я розкажу хоч трохи про мій любимий край. Хоч і не все я пригадаю, та все ж скажу, що на думці маю, бо хочеться згадати все те минуле, хоч і давно воно було. І те Дніпро, і його кручі, їх хочеться бачити, хочеться чути, як реве та стогне те Дніпро могуче. А навесні прокидалося воно, і тії гори крижанії пливли, скрипіли й гуркотіли, немов кудись вони спішили, скоріш звільнити те Дніпро та очистити його води, яким ще треба напоїти луки запашні та наповнити озера, яких у нас було так багато, що і не злічити.  Та не кінчалось теє диво, несла вода що підхопила під могутні свої крила, і півень на сажку пливе й співає що є сили.

Тож весело було на березі неподалік великого Дніпра верстов із три а може й того нема, біля лугів серед озер у мальовничому краю. Як важко думати тепер, що більше вже не побачиш ніколи тієї краси, тієї волі, що вже минула так давно – наших  Андрушів.  Хоч і заливалися вони тією повінню весною, кругом села стояло море, а як поглянуть віддалік, село залите з усіх боків. Куди не глянь – скрізь море, тільки там, віддалік синіють гори та ще пароплав повз нас  пропливає,  немовби зовсім поруч. Вода кругом все заливає, робить шкоду, й так буває, ще й посіви забирає. Навкруг хати стоїть море, ще й у хату зазирає, топить все, ні перед чим не зупиняється. Тож на якийсь час треба з дому виселятися до когось, хто вище живе. А щоб дістатися до хати, треба й човен свій ще мати. Бувало й дамби городили, щоб не пустити воду в двір, та не завжди вдавалося її зупинити, тоді дамбу рве і вода на своєму шляху прихоплює все, крутить і несе з собою.

Ситне моє, рідний мій краю, де кожна стежина пройдена мною,  тебе я ніколи не забуваю. І нашу долину   з тією водою, зарослу кругом густою травою.  Поглянуть на тебе хоча б віддалік, та мабуть не бачить мені вже довік. Так і залишаться під водою всі згадки, всі надії, вода їх давно змила і понесла невідомо куди. Згадую і нашу Староселицю, що край села, неподалік великого Дніпра, її першою топило весняною повіддю. Та ніхто і не думав виселятися з тих країв, бо давно вже до цього звикли. Бо то була краса природи, бо всі любили Андруші.  

А неподалік був хутір Чубуки, від якого до села простяглися стави, що  розділялися тільки бродами. А риби скрізь було багато: і в долині біля нашої хати, кожен міг би там піймати. А можна по лугу ходити, знайти маленьку долинку, підкосити, залізти вводу босим , підкотивши холоші, трохи сколотити і… збирай рибу чим хочеш: підсакою, сачком, кімлею, волочком і т.д.

А ще була Панська купальня, де можна було покупатися, на пісочку полежати. І в стави, і в купальню вода набиралася з родниківа потім джерелом витікала в Дніпро. Церква була край села, а як поглянути на неї з шляху, то здавалося, що вона стоїть у центрі Андрушів як цариця, не можна й надивитися на неї, така прекрасна. І дніпровські води не топили її ніколи, бо на пагорбі стояла. Правив у церкві Никанор Іванович. Коли храмове свято, а це двічі на рік – на Георгія 6 травня та на Першу пречисту 21 вересня, то до церкви збиралося все село, доносився спів церковний.  А коли задзвонять вечірні дзвони, то це вже не можна робити, всім до церкви треба спішити, помолитися, запросити гостей, як велося, щоб не розпадалася родина, самим рідню провідати. 

На Георгія вода починає спадати, трава густо покриває килимом зеленим луги та доли, тоді налітають пташині зграї , все дзвенить їх гомоном, починають гніздитися по траві, по ставах, по болотах та по озерах. І почнуть вони своїх пташенят виводити та своїми клопотами жити. А як вечір на стави опускається той гомін стає ще сильнішим, кожен по-своєму перекликає, чується то скрекіт, то клекіт, то свист, то інші звуки.

А коли трава достигає починається сінокіс.   І стоять тоді на лузі , наче хати, копиці та скирти запашного сіна, яке згодом звозитимуть у село.

Ось, власне, і все, що хотів написати, все, що залишилося у моїй пам’яті.  Тільки згадки залишилися про Андруші. Та хіба ще можна приїхати на берег водосховища, постояти та подивитися на те місце, бо тільки хвилі там зараз гойдаються  та  зарості очерету. А там же колись жили люди, мої земляки.

А ще Василь Павлович залишив свої роздуми про ту межу, за яку мав ось-ось відходити, але написав їх у формі звернення до своєї дружини Марії Іванівни, яка померла у  2005 році.  Друкуємо без скорочень і зі збереженням стилю написання.

«Як я вмру то не спішіть мене ховати, може  я ще оживу, бо там віка не підняти, підождіть один деньок, щоб і був день надійний, тоді я вже не вернусь в цей мир неспокійний, а може ще й година, тоді вже не вернусь і до своєї родини. Дожидай, Маріє, тобі не буде скучно, я прийду і там ми вдвох лежатимемо дружно. І ніколи і ніхто із нас нічого не знатиме, що лежимо рядом ми, одна тиша та покій нас охоронятимуть. До нас будуть приходити наші внуки та синочки та приноситимуть нам квіти та віночки.

Вічність, морок й темноту – все земля накрила, а скорботу та всю печаль зверху залишила. Мине час і згасне біль, все буде як треба, але пам’ять по тобі буде жить віками. Я приходив вже до тебе, і просив до хати, але ти не захотіла й осталася лежати. Пробач, Маріє, що так получилось, що не зуміли зберегти життя твоє й понині.

Ти спитаїш, як я живу? Я по обичному, їсти є що, і є що пить, і хожу я в чистому. Тільки скука та нудьга необикновенна. Хоть я і живу серед своїх, все равно приходить одиночество, нікому вроді не нужен я, ні мої слова, ні моє пророчиство. 

Все минуло, все пройшло, одні остались згадки, їх не можна описать чи покласти в складки.

На базар я хожу, так я із-за нічого, похожу, подивлюсь на мир, кружку пива вип’ю, а може щось і купивши, і повертаюсь я додому, нудьгу трохи збивши. А в п’ятницю як всігда дожидаю внука, як він з Києва на побивку приїжджає кожний раз. А учиться наш Роман столярувати, тоді меблі всім він нам зможе виробляти.

Прожили ми вдвох з тобою п’ятдесят два роки, небагато вродь, і не зовсім мало. Воно як для кого, та робили ми так важко, бо треба було за щось жити, а тепер вже й пожила б,  та ніколи жити, та хвороба знайшла тебе і забрала з собою до вічної хати. А тепер, поки я живий, буду ходити, біля могили прибирать й квіточки садити..

Так я і живу в сім’ї з внуками, сином та невісткою, і приближаюсь все ближче до своєї істини. Надоїло вже тобі , Маріє, на спині лежати, вже пора б і повернутись, та нікому підняти. Тож лежи спокійно ти, а ми будемо приходити, будем свічку палить і гостинці приносити. Ти прийшла у другий мир, зовсім не привичний, там нема з кім говорить, пусто й незвично. Привикай до всіх невзгод, така людська доля, всім хочеться довго жить, на це є божа воля. Та тільки він може сказать, кому який вік і скільки дать, кому більший, а кому малий, і коли цей світ залишити.

Так і біжить швиденько время, ні спинить, ні перейняти, вже нічим його догнати, підсказує, що треба жить, не думати, а все робить, і щоб було там чім похвалиться, і ні з ким більше не свариться. Буде время там багато, все що схочеш можеш сказати, і набирає більше років, щоб відправить на вічнимй спокій, щоб від думок відпочить, та важкої ще роботи, та й від всякої заботи.

Погано жить одному, без батьківського роду, ні сходить, ні поговорить немає до кого. Залишився я один Василь – Доброскока Павла син. Є у мене рідня, Люда, Толя, їхня мати Галька, до них я хожу майже щодня, так просто, по привичці.

Ой, як не хочеться лягати у тую вічну земну хату, ніхто мене вже не розбудить і не скаже – ти устань. Та розкажи свою печаль, чого покинув білий світ, пішов у вічну глухоту. Сира земля там буде мати, вона пригорне і я буду спати. Та не побачу звідтіля ні ясного сонечка, ні дня, ніяких звуків там не чути, там гробовая тишина, бо так вже високо накрила та могильная земля. І я вже скоро буду там, лежати рядом із тобою, то розкажу тоді я вже про все як треба, як жив без тебе ці роки, не поговорити, не спитати нема нені у кого, ходжу дивлюся на цей мир, і більше я нічого . Так і кінчається мій вік, у тузі як в неволі, лежу та дожидаюсь увесь час, коли покинуть мене болі.

Прощай моя ти вся рідня, вже більше вас нам не побачить, пішли ми в вічне небуття, та там усе іначе, не чути ваших голосів, не бачити нічого, бо так дано там нам усім спокійно спочивати».

 

ДУДА (Касян) Галина Федорівна

     Я, Дуда Галина Федорівна, народилася у 1951 році в Андрушах. Мій батько Касян Федір Григорович 1908 року народження, мати Касян Надія Григорівна – 1914 року. Батько до війни робив секретарем сільради в Андрушах. Коли стали створювати оці СОЗи, зразу загадали усім селянам, у кого були воли, корови, коні, привести їх, і майно щоб було спільне. Ферми організували і туди. На базі СОЗів створювали колгоспи. Люди кричали, як це скотину із дому вивести, оддать хто-зна куди. Дійшло до того, хто сопротивлявся, то розкуркулювать стали. Вивозили десь у Хоцьки і викидали там людей. 

     У мого батька оставалася одна мати. Його батько, мій дід Григорій Петрович, дуже рано помер, у 40 років.  І моя баба, батькова мати, залишилась одна з п’ятьма дітьми. 4 хлопці і дівчина. Мій батько був другим по часу народження. А найменшою була у них сестра, лише три місяці, як дід умер. А самому старшому тоді було 12 чи 13. І оце ці діти з матір’ю так хазяїнували, що було у них пара волів і корова. Та 2 гектари землі у Підгайках. І до цього  часу збереглася назва – Писарева долина, бо наш рід по вуличному називали Писарі. Це пішло від прадіда Касяна Петра Григоровича, який служив у якогось пана, може й Костіковського,  і вивчився там грамоти, був єдиною письменною людиною у селі. Більше того, його залучили до перепису населення, за що він від царя Миколи Другого одержав медаль – ось вона. Бачите, на ній вибито: «За труды в первой всеобщей переписи населения. 1898 г.».  

1.

   Спогади про колективізацію подано в розділі ІІІ «Колективізація й голодовка» (приміт.  упорядника – О. С.). 

     У старих Андрушах у батька оставався брат Михайло Григорович, і він жив у тій садибі, де вони родилися.  Їхня сестра, моя тьотя Катя, жила у Світанку і там померла 7 років по тому, як умер її чоловік.

2.

     Нас у батьків двоє. Третій брат помер у 8 місяців у войну. Іще один брат Анатолій, теж довоєнний, умер у 57 років. Попав у Чорнобиль, а звідти і пішли всі болячки. Дійшло до інсульту. Він теж жив у Світанку і помер, як кажуть, на ходу. Нема вже нікого. Последньою з роду померла два роки тому баба Галька – батькового брата жінка.  

3.

     Спогади про воєнні часи винесено до розділу ІV «У полум’ї війни» (примітка упорядника – О. С.). 

    Після війни батько спочатку вернувся у свою сільраду, а тоді був зразу рахівником, а пізніше главбухом у колгоспі. А коли колгосп Будьонного об’єднали з Трубайлівкою і радгоспом «Переяславський», то він так і проробив там главбухом до пенсії. 

4.

   В Андрушах жилося добре, свобода, на полі, не те, що тут. Річка поруч була. Наша вулиця Гай, остання, під самим лугом. Ще не в мою битность, казали, там росли 400-літні дуби. Прибутна вода затоплювала пів города, який виходив до самої церкви.  А в 70-у вода була і в хаті. За нашу битность це була найбільша повінь. У 1845 році вона була меншою, а, як розказували старожили, вода тоді почала дуже рано прибувати, вона підняла кригу, яка і руйнувала слабенькі хати. Чавунна плита про цю подію стояла перед входом у школу, біля хвіртки з лівого боку. Туди якраз і дійшла вода у 1845 році. Всі спочатку думали, що у 70-му це прибутна вода, а люди розказували, що це на Канівській ГЕС, яка ще строїлась, позакривали шлюзи і підняли воду, бо наші жителі Андрушів не хотіли виселятися.

5.

 Я бачила, як оці мітинги проходили, коли приїжджало начальство, я уже ж у школу ходила. Посеред двора збирають дорослих жителів Андрушів і кажуть, щоб виселялися. А ніхто ж не хоче. От тоді я й побачила, що уже у ту пору у Радянському Союзі устраювали такі мітинги, як і зараз.  Наші люди набирали помідорів, і коли требували виселятися, вони їх жбурляли у виступаючих приїжджих, поки вони мусили уходить. А я стояла і наблюдала за цим. Неправда, що люди не протестували проти ГЕС. Протестували, та ще й здорово.  Мій батько всігда ж був на цих зборах, а я ув’язувалась за ним. У батька була складна ситуація, він же як би представляв владу і мав би відстоювати її інтереси, але він теж займав позицію односельців. Помідорів він, звичайно, не кидав, але у своїх виступах закликав місіонерів посприяти зробити якусь відстрочку, що, мовляв, люди ще не построїлися на новому місці. Щось же треба було робить. Ото так 5 год ми і лавірували, поки, оказуїться, вони не закрили шлюзи і набрали таку масу води, що у Переяславі дістала аж до Вітряної гори і затопили Андруші. У нас же раніше ніколи не було води в хаті, хоч і жили близько від Дніпра.  Наскільки правда, що це зробили навмисно? Не знаю.  Так, про це раніше ніхто не говорив. Але ж багато чого стає відомим значно пізніше.

6.

    У 69 –му переселилися у Нові Андруші лише декілька сімей, а решта у 70-у після великої води. Бо хати затопило і жити в них стало неможливо. Хати ж були помазані глиною, і ті хвилі все розрушили до дерева.  Хоч вода була тільки до 6 травня, але біди наробила багато.

                                                                                   Записав Микола Михняк 05.11. 2016 р.

На фото: 1. Нагорода прадіда Касяна Петра Григоровича  - медаль за участь у першому загальному перепису населення 1897 р.; 2. Кучеренко Григорій Григорович (дядько), Кучеренко Настя Іванівна (прабабуся), Кучеренко Настя Григорівна (тітка), Кучеренко Харитина Семенівна (бабуся) і Кучеренко Надія Григорівна (мати), 1912 р.; 3.  Кучеренко (Касян) Надія Григорівна (зліва) з подругами, 1934 р.; 4. рахівник колгоспу ім. Будьонного Касян Федір Григорович та голова колгоспу Булах Марія Андріянівна. Близько 1948 року; 5. Касяни: Федір Григорович, Надія Григорівна та їх діти Анатолій І Галя, 1952 р.;  6. Касян Надія Григорівна та Касян Федір Григорович з дочкою Галею біля своєї хати, 1956 р. 

ЗОРЯ Василь Васильович

      Я, Зоря Василь Васильович, народився в Андрушах у 1946 році. Трапилось так, що я виріс без батька. Мій дід, материн батько, був мені і за батька, і за діда. Мати – Зоря Віра Якимівна 1920 року народження. Робила в «Заготзерні». Так і ріс з бабою, дідом і матір'ю. Зоря Марія Антонівна – жінка мого дядька. Сулима Ганна Миколаївна – материна двоюрідна сестра.

Я жив на Мочарі. Там було саме більше хлопців. Помню, у нас були і воли, і коні на бригаді. І ми з дідом поїхали на волах в Підгайки по дрова. А воли як поносили нас, йолкі-палки. Аж під Білим горбом, де рядом млин стояв, вони видихались і стали в піску.

      З 8-річного віку майже все помню. Пішов у школу в Андрушах. У нас тоді була семирічка. Кінчав школу, думаю ось-ось і все, коли ж це перетрубація, 8 класів стало. А тоді з 10 зробили 11 класів. На нас всі ці зміни випали. У нас було дві школи в Андрушах. Називали маленька школа – це хата Якова Козюриного. А одна школа була туди дальше, на Горбі, до Гаю. Там 4 класи було. Чого так? Бо там не поміщалися всі. У нас в одному класі сиділи два класи: 44-й год і 46-й. Дошка пополам, учителька одна. Чоловіки ж пішли на фронт і дітей було мало. А в 46-му нас уже було більше – 12 чоловік у класі. А 44-го удвічі менше. А тоді ото кончив 8 класів, далі вчився у другій школі у Переяславі, там закінчив 11класів.

 А перед цим ми – 4 бійці, хлопці 46-го року: Сергій Іваніцький, він завгаром робив у рибколгоспі,  Гриша Шевченко покойний, служив у Білорусії, там і остався, і Сергій Степаненко, був деканом в інституті народного господартсва – це єдиний чоловік із нашого роду, який вибився в люди. Так ми ото всі після 8 класів пішли  в технікум городського хозяйства, всі вчотирьох. Перший екзамен – диктант. Мої три хлопці не здають, а я здаю. Трояк. Другий екзамен математика – здаю на 4. Жду, вже майже версень, а мені немає ніякого ізвестія, зарахований я чи ні. Їду сам туди, кажуть, ви не пройшли по конкурсу. А ті хлопці зразу забрали документи і все. Я всерівно таки добився, уже не в цей технікум, а в автотранспортний, уже заочно. Якби приїхав із торбою, то я може й там пройшов би. Ото забрав документи і в другу школу - у 9-й клас.  Тоді не здав і Сергій Степаненко. Слідучий год після 11-и він таки поступив у цей технікум, на третій курс, а тоді вже в інститут поступив в економічний. А ми – у другу школу, а там друга зміна. Соша тоді, ми на велосипедах, їдемо в ту школу, велосипеди ставимо, із школи їдемо увечері пізно, машини тоді ходили рідко, то ми поробили крючки, чіплялися за машини і так ото їздили.

    Літом хлопці-мочеряне збиралися ледь не кожен день у Панських купальнях. Там же рядом Джерело. Воно впадало в Дніпро, родникова вода така чиста. Ходили у клуб, більярд був, танці.

Після 8 класів були ж канікули, то до екзаменів було время і я пішов на стройку. Там в Окопі, коли став у нас радгосп, почали строїть ферму. А мені ж скільки – 15 год. Оцей же дядько, Марії Антоновни чоловік, він каменщиком там робив, і мені посовітував, каже, Вася, йди подсобником, щось заробиш, бо в радгоспі уже ж гроші давали. Ото я там строїв ферми, які потім благополучно знесли. А потом ордена Леніна «Дніпрстрой»,   насосну строїли, я приймав участь, там 6 год робив.

    Щодо ГЕСу, то проект був же раніше, воно уже звучало, а насосну почали строїть десь у 65-му чи 64-му. А коли вже всім стало відомо, що будуть переселятися, то місцеві власті почали заніматься тим, де ж діться андрушанам. Так само Трахтемирів, Монастирок і всі остальні. Ну, виділили землю тут, ділили, номерки тягали. Але цей період я в армії був. Прийшов я у червні 68 году, а женився на Октябрські, тоже в 68-му. То в 68-му я і пішов на роботу в «Дніпрстрой». Я ще й  у Києві був. Після школи поступив в училище на токарів при заводі «Більшовик». Оттуда мене і в армію забрали. Можна було туди і вернуться, і квартіру може дали б, така возможность була, хотя очередь і велика була.  Але ж у мене тут була дівчина, захотілось жениться. І я був єдиним із своїх ровесників-андрушан, який взяв сільску місцеву дівчину Марію Іванівну, а решта в основном з «інкубатора» – з фабрики. Батьківська хата жінки була уже в Переяславі, то ми з жінкою у ній і жили, а тесть із тещею ще жили в Андрушах. І я ото з 68-го по 73-й так і робив у «Дніпрострої». Коли розрахувався, після цього ще десь із год мені предлагали токарем в Кийлово, том тоже насосна станція, ну я не поїхав туди. Мабуть, напрасно, міг і там получить квартіру, у нас же тоже були Дніпростроївські домики.

    А тоді поступив у автотранспортний  технікум заочно, пішов у Міжколгоспдорстрой, тоді керував Коломієць, у 67-у году та оргнізація заснувалася, а я прийшов у 73-му і я там більше 25 год проробив. Потом був начальником Харченко Іван Євгенович, після Шкурський був,  а після нього уже став Гончаренко Олександр. Він молодець, таких організацій по області дві чи три осталось. І колектив, який був близько ста чоловік, так і зараз він зберігся. Я робив там завгаром. Тоді і техніка далеко не така була як зараз. Були самосвали 2,25 подйомность, а грузили удвічі більше, приїхав і нема ресори,  задовбався їх ремонтувать, а зараз КРАзи, КАМАази. 

     Маємо двох синів, одному 47, другому 41,четверо внуків.  Старший живе у батьківській хаті, а менший у квартирі в центрі міста. А тут уже ми з жінкою побудувалися. Вона хотіла жити на краю, на свободі, і вибрала участок від поля, від дубків, перейшли в 74 году. А тепер маємо клопіт – листя з тих дубків осінню просто засипає, забора теж треба було багато робить, бо хата углова.

    У розмову вступає дружина Василя Васильовича Марія Іванівна: «Так не хотілося переселятися, важко було. Там якось по-другому жилося. Запам'яталося, як кіно «Визволення» у нас знімали у 67-році. Шашки димові кидали, стріляли, старі хати викупили і на них танки їхали.  Був літній табір на лузі, то доярки їдучи доїть корови вранці і увечері співали, а зараз ніхто не співає. Тоді важко робили, гірше жили, а були якісь веселіші. Мій батько був рибалкою у рибколгоспі «Перемога», ловили неводом і багато попадало такої невеличкої рибки, собулі звалася, як мойва. То мати як насолить 200-літрову бочку тієї мойви, собулів тих, увечері зимою сходяться сусіди, бо роботи ж такої немає, мати набере тих собулів, чавун картоплі наварить, на стіл поставить і всі вечеряють. Сходилися сусіди, повна хата була, і спілкувалися, і чарку випивали. Ото повечеряють, а тоді давай насіння лускать. Я тоді утром вимітаю. А як вода прибувала, то гатку таку робили од дороги у центрі села. І ото на нашому городі ця гатка була, то мішки носили, щоб не прорвало, щоб не затопило центральну вулицю.  6 травня у нас ще один храм, то городини не садимо, ще вода. А потім поки спаде, поки висохне, то у нас пізно садилося. Але який потім урожай, яка гудина, які огірки! Все родило.

   А коли переслялися, то коли плотники складали хату, то треба ж було їх годувать, і ото тягала сумки з Андрушів. Як воно впеклося. А хату мазали толокою. У нас було 120 чоловік на толоці. А толоки проводили в основному у неділю. То вже наступної неділі треба було нам іти на толоку до когось,  відробляти. Бувало так, що на кутку три-чотири толоки в один день. Ото й розрівалися, у нас у хаті 5 душ, по одному йшли на кожну толоку, бо не піти ж не можна. Тобі помагали, і ти повинен допомогти».

                                                                                    Записав Микола Михняк 27. 08.2016 р.

ЗОРЯ (Якименко) Марія Антонівна

    Я, Зоря Марія Антонівна, народилася 8 вересня 1926 року в Андрушах.  Батько – Якименко Антон Михайлович, мати – Якименко Тетяна Йосипівна. Батько і мати робили в колгоспі.

                                                                                                                                                                                                                                                            1.

   Спогади про невільну працю в Німеччні винесені до розділу ІV (прим. упоряд – О. С.).

1.      Унас була така хата, що брат в комірчині жив, свекор пішов на війну, його вбито, а мій батько вернувся з войни інвалідом, на патерицях ходив. Я ж заміж по сусідськи вийшла. І ото там жили. Коли виселяли, заплатили нам 600 рублів.  Виселялися, хто куди попав.

2.

 Ми купили хату в Каратулі за дві з половиню тисячі, там жили. Чоловік мій рибалка, так у Андрушах з матір’ю жив, а я в Каратулі з дітьми. А тоді друззя його наполягли, щоб він таки построївся. А тут якраз участки давали, так ото взяв участок, продали знов за дві з половиною тисячі ту хату, да була корівчина, да добавили і кирпичу купили,  так ото друззя його облуду зробили. Ну, і я тоді перейшла, робила дояркою, то мусила кидать, бо треба було строїться. Грошей не було, то все робили самі. Оце все сама мазала з конця до конця.

1.                                                                                                                                                                 3.

 Чоловік Анатолій Зоря, помер, 7 год у армії був, потім був рибалкою у рибколгоспі «Перемога».  Був рибалкою і син, 8 год як умер. Дочка у Жовтневому, а тут я живу сама.

                                                                                  Записав Микола Михняк 26.08.2016 р. 

На фото: 1. Марія Антонівна Зоря (Якименко), близько 1946 року; 2. Батько Якименко Антон Михайлович і мати Якименко Тетяна Йосипівна, близько 1950 року;    3. Посиденьки біля двору, близько 1980 р.

ІСАК Володимир Петрович

    Я, Ісак Володимир Петрович, народився в Андрушах у 1949 році. Після закінчення сільської восьмирічки навчався у Переяслав-Хмельницькій ЗОШ №2, яку закінчив у 1966 році. За фахом – будівельник. 

    Розпочну з цитування мого діда - Ісака Андрія Остаповича (Андрія Макієнкового по-андрушівському), який багато разів мені розповідав почуте по «брехунцю» в 60-их роках минулого століття. На засіданні політбюро, розглядаючи питання доцільності будівництва Канівської ГЕС, один академік заперечував це будівництво. Він говорив, що затопимо історичні землі, де споконвіку жили наші предки, де була заснована Україна  7 тис. років тому. Назавжди будуть поховані історичні скарби трипільців, аріїв, скіфів, сарматів, раритетів княжої та козацької доби і козацької звитяги. На що Микита Хрущов говорив: «Я не очікував від Вас, академіка, почути таке нерозуміння політики партії». На що мій дід говорив: «Ти, лисий старий козел, повинен був слухати академіка, а не приймати волюнтаристське рішення». Натерпівшись вдосталь від руських монахів на Андруші чекали нові випробування – колективізація. Мого діда дядько – Грицько Паляниця не здався колективізаторам. Розкидав дітей по під’їздах у Києві, поїхав по етапу на Соловки. Мій дід – Андрій Остапович здав у колгосп 50 га землі, 2 корови, 2 воли, двоє коней, плуг, борону і пішов у колгосп. Працював як віл, як на своїй землі. Був випадок, коли голова колгоспу Марія Булах видавала наряд скосити  гречку на полі за Мочаром, а люди відповідають, що Андрій учора це поле скосив. Тоді вона (це кума діда – хрестила мою хрещену тьотю Параску) посилає об’їжчика перевірити, чи скошене поле гречки. Він поїхав, перевірив і доповідає, що скошене. Вона, голова, не вірить і їде сама на бричці перевірити – дійсно скошене. Вона говорить: «Це неймовірно – за один день, за один трудодень (трудодень – норма обліку колгоспної праці) скосити ціле поле гречки». Ось так працював мій дід Андрій в затоплених нині Андрушах. За самовіддану працю колгосп рішенням сільської ради посилає діда на курси і дід стає ветеринарним фельдшером.

1.

     Трипільські керамічні вироби після повені  Трубежа (Трубайло по-андрушівськи) в Городищі під Андрушами лежали просто на поверхні землі – збирай і складай горшки 7-тисячного віку.  Яка ще земля могла похвалитися такими археологічними знахідками? Немає тепер цієї землі. Усе затоплено, знищено, з Дніпра-Славутича зроблено болото. Кладовища, могильники хворого скоту теж затоплено. Неможливо без сліз дивитися на лелек (гайстрів по-андрушівськи), які прилітають  до своїх гнізд, що були практично біля кожного двору. Господарі затягували на дерево старе колесо воза і лелеки робили там свої гнізда, їх було неймовірно багато. Це були улюбленці андрушан, їх дуже цінували і любили.

    Дмитро Косарик обійшов самі трагічні часи Андрушів – колективізацію, голодомор, війну, ще один голодомор. Але написати по-другому він не міг. Напиши він правду – був би там, де Симоненко, Стус та сотні інших, менш відомих загалу наших патріотів-лицарів. 

       Спогади про воєнні часи винесені до розділу ІV (прим. упоряд. – О. С.).

   Але андрушани усе витримали, зустріли визволителів із хлібом і сіллю і пішли бити ворога до повної перемоги. Мій дід, Андрій Остапович, також пішов на фронт, воював та отримав поранення. Після госпіталю його направили на Урал в Челябінськ, де він будував заводи, евакуйовані з України. Повернувся у 1947-му році – одна шкіра та кістки, але живий. Розповідав: «Якби не моя майстерність - що бачив, те і міг робить, не вижив би». Молодь тікала на фронт (на фронті хоч годували, а там була голодна смерть). Москаль розстрілював юнаків, які робили спробу втекти на фронт. Дід не тікав тому, що мав постійну відповідальну і дуже необхідну для перемоги і будівництва заводу роботу, тож працював дуже потужно і відповідально. Інженерами там також були українці, говорили українською мовою. Так і вижив у нелюдських умовах. Говорити про це не любив, знаю з розповідей бабусі Олі.

   Повернувшись з Уралу в Андруші, Андрій Остапович потрапив із голоду в голодомор 1947 року. Але мій дід ніколи не був бідним, він завжди був заможним. Діти уже ставали «на крило». Але усі його три сестри стали вдовами, потребували допомоги. Після війни дід очолив ветеринарну службу  Андрушів. Працював на межі людських можливостей, а перед сном за столом під образами читав свої дві величезні книги «Ветеринарної енциклопедії», які були зачитані до такого стану, що навіть сторінки склеювалися. Дід перечитував їх сотні разів і таким чином щоденно підвищував свій фах.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     2. 

 Свідком деяких випадків я був особисто. Біжить вдова з Мочару і всю дорогу голосить: «Батечку, Андрію Остаповичу, ветлікарі з Переяслава сказали дорізати корову, як же я доріжу годувальницю?!» І голосить, і голосить: «Та ви ж до мене і не підете, бо я бідна вдова!» Дід відповідає: «Перестань голосити, як же я до тебе не піду, коли ми з твоїм Миколою під Полтавою в одному окопі ворога били, спину один одному прикривали, а твій Микола там і залишився, то я до тебе в першу чергу піду!» І що ви думаєте? Дід бриється, одягає чорний кітель, штани галіфе, хромові чоботи, бере свій чемоданчик, який завжди готовий до роботи – у ньому і випрасуваний синій халат, і йде до корови. А вже через три дні корова на паші. Отаким ветеринарним фельдшером був мій дід. Користувався величезною повагою серед односельців. А мені багато прощалося, як онуку Андрія Макієнкового. Одного разу я пов’язав собаці свій піонерський галстук. Собака побіг селом, а ми, хлопці, за ним. Про це дізналися учителі. Якби я не був онуком знаменитого сільського ветеринара, то навіть важко спрогнозувати, чим би закінчилася моя витівка.

   Дід усього досягав наполегливою працею, так виховував і своїх чотирьох дітей і  сімох онуків. Коли я розповів діду, що працюю у Держбуді України і перевіряю якість будівельно-монтажних робіт, то дід сказав: «Це не надто хороша робота для інженера, який має два дипломи. Учись, Володя, усе робити своїми руками, тоді ти будеш знати ціну хліба і тебе будуть цінувати і поважати люди, а це найголовніше у житті».

 Вірність дідових пріоритетів підтвердили його похорони. На них були тисячі людей, які приїхали не тільки з Переяслава та навколишніх сіл, а навіть із сусідніх районів.

   Тепер знову трохи історії. Першим рейдером і прихватизатором у Андрушах був переяславський полковник Полуботок.  Він приписав собі вільне козацьке село Андруші. Переяславська козацька сотня входила до його полку. Тоді поворушивши тим, що у нього знаходилося під оселедцем, він зрозумів, що це дурниця. Куди будуть стріляти андрушівські козаки  із цієї сотні? Кого битимуть у бою? Неважко здогадатися. Тоді він вирішив передати Андруші москальським монахам, які майже сотню років пили козацьку кров із моїх предків. Як наслідок, у Андрушівських козаків виробилася зневага і ненависть до всього попівського. Особливо це стосується мого діда Андрія Остаповича, який ніколи до церкви не ходив. Коли бабуся Ольга молилася перед сном у сінях у нічній сорочці і босоніж зимою, дід казав: «Що ти, дурна, роздягнена стоїш, простудишся, тоді ніхто не допоможе».  А монахи були абсолютними безбожниками.  Про це досить відверто написав Дмитро Косарик.  Козаки, у тому числі й андрушівські, клали своє життя за землю, за віру, за волю, а монахи в тилу плюндрували наші священні традиції, обряди, звичаї, якими жили наші односельці ще з трипільських часів – це чесність, порядність, справедливість, відвертість, взаємодопомога. Москальські монахи ж такими категоріями не володіли. І ці категорії стосувалися  не тільки Андрушів, а й усіх затоплених і сплюндрованих козацьких поселень на березі нашого Славутича.

    З особливою чуйністю і любов’ю дід Андрій відносився до ветеринарного обладнання і інструменту. Кип’ятив його по пів дня на примусі, що стояв на ганку, після кожного виходу до хворої тварини. Кип’ятилися не тільки інструменти, шприци, скальпелі, ложки, копистки, затискачі,  а навіть металеві коробочки, у які вони складалися для зберігання і транспортування.  Мені не дозволялося навіть підходити до медичного судника, і цю вимогу я беззаперечно виконував, а от із столярними інструментами були інші стосунки.   Ті, що зберігалися на полицях у клуні, мали також особливий статус недоторкання, і не тільки для мене, а й для всіх. Дід гострив інструмент – рубанки, фуганки, шершебки, відбірники інколи по пів дня, з особливою майстерністю і любов’ю. Особливою повагою користувалася столярна сокира, якою, мабуть, можна було і поголитися. Мені заборонялося навіть дивитися на цю полицю з інструментами. Але коли дуже треба було, я все ж користувався ними, коли діда не було вдома. А бабуся попереджала, щоб усе поклав як було, а стружку підмів і відніс у піч. А як приємно працювати зі справжнім нагостреним і упорядкованим столярним інструментом, це просто насолода.  Тому я не ображався на діда, він виховував у мене бережливе ставлення до інструментів.   А який талан і уміння треба було мати, щоб нагострити його.  Кожний рубанок мав свій кут заточки згідно з його призначенням. Більшість інструментів виготовлені дідом власноруч, основний матеріал – це груша, топорище мало бути тільки із берези.

    Коли дід майстрував, я, пробігаючи мимо клуні, запитував: «Діду, що ви робите?» Відповідь завжди була одна: «Гусям ярмо. Будеш допомагати, то і дізнаєшся». Інколи я допомагав,  коли діду потрібно було щось підтримати.  Тоді він знаходив слова, щоб зацікавити мене своїм заняттям. 

       Розговорити діда мені вдавалося тільки тоді, коли ми з ним пасли череду корів з Окопу – нашої вулиці. Дід розповідав про війну, про те, як важливо бути грамотним і уміти виконувати любу роботу. «Будь-яка робота – це цілий університет», – так він говорив. – Коли ти умієш виконати роботу своїми руками, тоді ти віддаєш правильний і єдиновірний наказ і твої підлеглі зразу розуміють, що ти командир, що ти знаєш, що говорити, і з честю виконають твій наказ і будуть пишатися своїм командиром. Але, щоб стати командиром, треба все навчитися виконувати своїми руками, усе уміти, усе знати. Інколи я, - каже дід, - підказував своїм молодим командирам, як треба поступити, і більшість прислуховувалися. Я був набагато старший і досвідченіший. Головне – це зробити до віддачі бойового наказу. Коли бойовий наказ прозвучав, тоді його треба виконувати. В противному випадку – це саботаж. Тому я завжди знав,  як і коли підійти до командира і підказати йому вірне рішення. Так було і у ветеринарії, і у сільському господарстві. Будь-який наказ має бути вчасним і єдино правильним». Це було у ті роки, коли я був не дуже успішним учнем в Андрушівській 8-річній школі. Але уже тоді дід бачив у мені лідера, і весь час втовкмачував про командирів - на війні, на будівництві, на промисловому виробництві, у сільському господарстві.

    Андрій Остапович був також і майстром   по виготовленню колодязів для питної води. Практично усі залізобетонні колодязі в Андрушах і прилеглих селах збудував мій дід. Форми для виготовлення залізобетонних кілець привіз із Німеччини з війни зять діда Шевченка Іван Володимирович, який поїхав на фронт на колгоспній полуторці, на якій і повернувся, а в кузові були форми – контрибуція від німця.   І дід освоїв цю дуже складну будівельну і гідротехнічну справу. Якби будівельники формували свої залізобетонні конструкції по дідовій технології, то використовували б цементу у кілька разів менше. Застосовував він у роботі портланд-цемент. Цемент і просіяний пісок перемішувався до однорідної маси, яка потім збризкувалася водою  і знову перемішувалася. Ця маса малими порціями рівномірно засипалося у форми і так же рівномірно трамбувалася, поки із напівсухої суміші не виступить вода.   Дід усі ці технологічні процеси ретельно контролював. На кільце висотою 1 метр закладалося 3 кільця арматури діаметром 6 мм. Ці кільця і зараз стоять під водою, їх сотні – колодязів по усіх затоплених селах. Глибина їх сягала 20-30 м – залежно від рельєфу місцевості. Думаю, коли прийде справжня українська влада і захоче врятувати Дніпро від загибелі, то ці колодязі разом з трипільськими раритетами будуть археологічною знахідкою нашим нащадкам, і вони ще довго думатимуть, що це за інженерні споруди і яку роль вони виконували.

   Дід був гарним садівником, він мав у саду всі фруктові дерева, які ростуть в Україні. Сам їх прищеплював і калірував. Скальпель обов’язково обробляв спиртом, а мені говорив: «Воно, дерево, таке ж як і людина. Занесеш вірус і буде хворіти».

Пасічником дід не міг стати із-за своїх фармацевтичних «ароматів». Бджоли інколи доганяли діда навіть у сінях і кусали. Не зміг стати пасічником і дядя Ваня (Шевченко Іван Володимирович), бо був просякнутий «ароматами» машини.

     А от дядя Гриша (Доброскок Григорій Васильович) пасічникував. Часто приходив до мого батька і вони годинами могли обговорювати господню комаху. Мій батько говорив: « Якби люди вивчали бджіл, старалися засвоїти їх методи господарювання, то ми б жили зовсім по-іншому. У них є чому повчитися».

3.    Мій батько – Ісак Петро Андрійович – (Петро Андрія Макієнкового – по –андрушівськи) – був високоосвіченою людиною. Закінчив Робфак, поступив у Київський медінститут, але уже на першому курсі виявили, що він інвалід по зору та слуху і йому запропонували перейти в лісотехнічний інститут. Він цього не зробив і все життя пропрацював головним бухгалтером у Переяславі. Навчив і трьох сестер читати, писати, рахувати, особливо на рахівниці. Був справжнім пасічником. Навчив цьому мистецтву спілкування з працелюбною комахою дуже багатьох людей, кому, як він говорив, мати дала цей талант. Постійно підвищував свою кваліфікацію, ніколи не розлучався з книгою. Сарай може і в теперішній час завалитися від книжок на горищі. Підписка журналу «Пчеловодство»,  юридичні та бухгалтерські книги.

     Про батька більше не буду, бо він не жив і не працював у Андрушах. Хочу тільки занотувати притчу, яку він мені багато разів розповідав: «Син навчається у Києві і приїздить на канікули. Батько запитує: Як ти, синку, там вчишся?  - Добре, тату,  - відповідає той. Що ж ти вивчаєш? – не відступає батько.  – Латину, - каже синок. То скажи, як буде на латині – віз? - Возатус. - А кінь? – Конякус.  - А гній? – Гноятус. – Та я бачу, синку, ти уже добре навчився. Тож бери запрягай конякус у возатус та будемо возити у поле гноятус».  То мій батько – Петро Андрійович, мене попереджав, щоб я так не довчився. Я відповідав, що латину не вчу, чим батька дуже розвеселив. Але я довчився, став академіком своєї будівельної справи. Такими ж академіками своєї справи були і мій дід Андрій Остапович і мій батько Петро Андрійович! Ось такими вони були славетні андрушани – мої предки. А ще мій батько Петро Андрійович був націоналістом. Як тільки я щось говорив окупаційною мовою, він зразу робив зауваження.

4.

Коли після технікуму мене направили в Ленінград, а воєнкомат не знімав з обліку, бо я мав служити, то батько дав мені гроші на зворотну дорогу і сказав: «Поїдь, синок, подивись, що вони там набудували на кістках наших предків».  Я багато читав про це місто, але ніколи його не бачив. Це був 1969 рік, мені виповнилося 20 років. А повернувся я через три роки, коли Андруші уже були затопленими.

    Коли діду було за 80 років, він часто мені говорив: «Спасибі радянській владі, що забрала у мене землю, сінокоси, озера, гаї, а то би я уже давно лежав у своїй рідній землі як батько Остап (мій прадід Остап із запаленням легенів косив гречку і помер у 40 років). Іще дід додавав: «Схід сонця я завжди стрічав у полі, а повертався додому у сутінках. Земля не чекає, прийшов час, потрібно виконати роботу вчасно». Правда, теперішні хазяїни не дуже переймаються вимогами сільськогосподарської технології. Біля дідової хати на вигоні, уже в Нових Андрушах, збиралися доярки, щоб поїхати в поле подоїти корів. А сонце уже височенько. Дід «шлангує» і запитує: «Дівчата, куди це ви зібралися? – Доїти корів, - відповідають.  – Ох, сукині ви дочки,  моя Ольга у цей час уже другий раз доїла. Молоко уже перегоріло.  – То ми ж не винуваті, Андрію Остаповичу, нам на десять призначили, а тепер машини довго немає, ось так і виходить, як завжди». Тоді дід розпочинає дівчатам (жінкам), читати лекцію, як треба хазяїнувати, як усе вчасно робити, щоб був результат.  Про їхніх керівників говорив так: «Ніякі університети не допоможуть, якщо мати й батько не дали розуму.  Вони ж тепер усі з університетською освітою, а толку ніякого немає. Забрали мою землю, забрали мій скот, то давайте лад, господарюйте по-людськи, то вас і люди, і скотина буде поважати».  А ще дід активно боровся з Переяславською владою за будівництво клубу в Нових Ангдрушах (місце залишене, там уже парк виріс). За гроші, попередньо виділені на клуб у Нових Андрушах, збудували міську раду Переяслава-Хмельницького.

     Особливою подією для усієї нашої родини була поїздка діда-ветерана в санаторій міста Сочі для лікування пораненої ноги. Спочатку дід прислав екзотичну фотографію у прекрасному чорному костюмі на фоні не бачених нами дерев – пальм. Дід виглядав як президент або головний лікар великого санаторію.  Мені, щоб узяти і подивитися цю фотографію, по команді бабусі слід було навіть вимити руки. А дивитися на діда я мав бажання тричі на день. А бабуся тричі на день хотіла, щоб я читав листи від діда. Коли ж дід повернувся, то це було взагалі сільське  свято. Сусіди, друзі, заходили і вітали діда, який привіз цілий чемодан подарунків. Серед них – цитрусові, яких ми ніколи не бачили, чай, гладеньке каміння з берегу моря.  Потім дід неодноразово доповідав андрушанам у клубі, що бачив і чув у Сочі. 

Дід не міг забути свій маєток, свої володіння. Бабуся не витримала цих випробувань і померла. Щоразу, коли я приходив до діда, він говорив мені, щоб я не був таким дурнем, як ті, що затопили пойму Дніпра. «Це не люди, це -козли», - говорив він.  Слава Богу, дід ще не знав, що із Дніпра зробиться болото, але він , як великий професіонал–ветеринар, про це здогадувався.  А ми ж усі пили воду тільки з Дніпра. Як Дніпро, так і  українську мову потрібно рятувати. І чим скоріше ми це зрозуміємо, тим менших втрат зазнає наша Україна.

                                                                                           Письмові спогади від 17.09.2016 р.

На фото: 1. Ісак А. О. (посередині в третьому ряду) на курсах ветеринарів, близько 1949 р.;  2. Андрій Остапович – засновник великого роду; 3. Батько Ісак Петро Андрійович – любив бджіл і знав про них дуже багато; 4. Моя  армійська служба (1969-1972 рр.)

КАГАРЛИЦЬКА (Ченченко) Анастасія Григорівна

     Я, Кагарлицька Анастасія Григорівна, 1937 року, народилася в Андрушах. Батько – Ченченко Григорій Овсійович, мати – Ченченко Марія Панасівна, жили на Мочарі.  У нас у сім'ї було четверо дітей. Я – старша. Є ще живий брат, хворіє, сестра є. Батько мого чоловіка Івана і батько Кагарлицької Галини Федорівни, яка ось тут поруч живе – двоюрідні брати, а їх батьки - рідні – от такий рід Кагарлицьких із Андрушів.

       Спогади про війну винесені до розділу ІV (прим. упоряд – О. С.).

     Війна закінчилася, батько повернувся поранений в руку і в плече, я пішла в школу, батько став бригадиром. 47-й рік був голодним, то було всякого, пекли і маторжаники із чого попало. Я то не пам’ятаю, як було в 32-му чи 33-му, була голодовка і в 47-у, ну не така ж страшна, як тоді.   Корова у нас була, городи пахали, то виживали. Щоб хтось помер з голоду, то у нас такого не було.

      Закінчила я сім класів, а потім – колгосп. Батько порав то бугаїв, то корів, то телиць, ото ж і я ще до семи класів ходила та помагала йому. Із дідами, з дядьками такими. Бувало, поїду я по солому з дідами для ферми, а воно віє, мете, мене поставлять на воза: «Стій, товчи!», і подають солому. І возили, і робили, і то ж все вручну. Отак ото ходила батьку помагала, і на різних роботах була.  А потом ще й на стройці робила. Ото як РТС строїли. Перво-наперво копали ми траншеї. Приїхав прораб із Києва, а в Києві з ним робила дівчина, моя подруга, і він ото набрав із нас бригаду. Це не від колгоспу, ми самі від себе, бо це вже ж за копійки, за гроші, а не за трудодні. Там не було нічого, гола земля, а ми копали траншеї. Розгружали і вагони на станції із матеріалами. А дівчата ж були старшими, а мені скільки там було, як я з 37-го. Ті ідуть розгружать вагони, а мене не пускають. Питаю – чого? А прораб каже,  того що ти мала, щось случиться, а мені за вас отвічать прийдеться. Я кажу: «Я камінь покочу!», бо розгружали камінь для фундаментів із відкритих платформ. Він відійшов, а я сіла з дівчатами в машину і ми поїхали. І так він ото строївся і строївся той РТС. Тоді ж там було механізації всякої, а тепер же що там? Я й не знаю, що там зараз.

Ото ходила я на ту стройку, ходила, а тоді пішла заміж у 18 год і знову вернулася в колгосп. Чоловік Іван Трохимович на стройці робив у ПМК-14. Був у ФЗО, в армії, а тоді ото на стройку.  Вже 23-й год пішов, як захворів і помер. Є у нас двоє синів, Микола і Сергій. Живу з меншим Сергієм, а Микола теж недалеко, за чотири хати.

      В Андрушах нас не підтоплювало, а вже як ото сюди вибралися, це у 70-му році, була така страшна вода, дійшла аж до нашої хати, уже все село було у воді. І тоді вже люди почали вибиратися. У хатах вода була. У нас на Мочарі були такі кутки, що гатки гатили, то вода не добиралася. А оце вже як топило, то позаливало скрізь.

       Перед виселенням нас з’єднували і з Каранню, і роз'єднували, потім з радгоспом об'єднали. А тоді вже ото ГЕС. Довго балакали – ГЕС, ГЕС, вірили і не вірили.  А тоді приїхали люди і почали різати дерева, посадки там  такі гарні були соснові, все повирізували. А тоді давай участки ділить.  Оце ж тут поле було, ми в радгоспі робили, так тут одна картопля була, і овочі тут саджали: огірки, помідори - все.  А тоді понаділяли участки і давай строїться. Жили в Андрушах, а тут уже строїлися. Уже переходили майже в готову хату. Та всі так переходили. А там уже, як попереходили, в Андрушах валяли свої хати. Самі валяли і перевозили. Хто сарай робив, хто продавав, хто як хотів. Ми забрали дерево і з нього сарай построїли. І так оце й живемо. Була у нас там і корова, і свині, перевезли сюди, і тут уже морочилися. Мати порала, бо ми ж на роботах. А як мати негодня стала, то хазяїн за корову – і на базар. Продали. І свиней мали, оце вже тільки год як не держимо. Було в андрушан і по дві корови, і телята. Здавали, а воно було ніпочім. Правда, і купували ж ніпочім.  А то тепер оце онуку хату строїм, так це ж страшне діло, як все дорого.

      Чи скучаю я за старими Андрушами? Якщо по правді сказать, то не було коли скучать за ними. Я в Андрушах доїла, світа не бачила, сюди переїхала – тоже на фермі - з ферми на ферму, з ночі до ночі. Де було краще? Мені однаково: і там робила на фермі, і тут робила на фермі. Мені не до красоти. Було питають, а ви не жалкуєте за старими Андрушами? Ні за чим я не жалкую.  Я була рада, що все зробила, що у мене порядок, що корови чи телята нагодовані – ото вся була моя радість тоді. Ото як поїхали з Андрушів, я не була і раз коло води.

                                                                                         Записав Микола Михняк 2.08.2016 р.

КАГАРЛИЦЬКА Галина Федорівна

     Я, Кагарлицька Галина Федорівна, народилася в с.Андруші у 1927 році. Мати – Кагарлицька Пріська Хомовна 1903 року народження з Підсінного, там родилася. Батько - Кагарлицький Федір Андрійович, 1893 р.н.,  посватав її. Пожили вони тут кілька місяців, а тоді обоє поїхали у Дніпропетровську область, Лозовський район, хутор Леніна. Там землі багато давали. Пожили вони там, там я народилася, і мій братик Ваня там народився. Пожили там до 29-го року, а поїхали у 25-му. Потім у 29-му році колективізація. Весь реманент, коні, вози – все туда, в колгосп. Туди багато людей переїхало з нашого району, були і з Помокель, і з інших сіл.

 Після того, як все віддали в колгосп, батько з матір'ю вирішили повернутися в Андруші, бо робить там було уже нічого. Забирають двох дітей, корівку продали, хазяйство те продали, яка була хатинка. Іще батькова сестра там була, із В’юнищ, і ті поїхали. Її чоловік запряг коняку, прив’язав корову і привіз усю свою сім’ю знову у В’юнище. А ми з батьком і матір’ю - до свекрів, тобто до мого діда.

Пожили там може рік, може трохи й менше. У діда було 9 своїх дітей, а батько ще привіз шайку жебраків, тобто нас, стало там 11 душ дітей. Мати розказують, що ми з братом багато плакали, бо обоє ж маленькі.  Тоді дід батьку віддає комору, а у нього було 70 соток городу трохи далі, у другому місці, в Андрушах.  Цю комору вони перевезли, троє вікон, і двері, і все зробили як слід. Обмазали своєю сім’єю, і перейшли туди. Думали строїть хату, а тут війна. Батька забрали і скоро там він був убитий.  Залишилася мати вдовою. Брат якось казав потім: «Як вона нас обох підняла, просто не знаю».

         Спогади про воєнний час винесені до розділу ІV (прим.                   упоряд. – О. С.).

     Після війни мати весь час ходила в колгосп на роботу в ланку, а ми, двоє дітей, сиділи дома, мали 60 соток городу і корівку. Тому і в голодовку 33-го вижили, і в 47-му теж. Закінчила я 7 класів – ну куди подіться? Приходить бригадир – Гальці туди, Івану туди,  а вам туди. Походили ми так трохи в колгосп, дали на трудодень аж по 5 копійок, чесно кажу. Мати і кажуть: «Розбігайтесь, дітки, куди попало».

 Я закінчила 7 класів і пішла в педучилище, тут, у Переяславі. Тут хоч би куди-небудь після такої війни. А носить же нічого. На мені материні чоботи, материн сачок і материн ще дівоцький суконний платок. Отак я ходила, бо ніде ж нічого не було. В училищі нам давали стипендію – 60 рублів і півкіла хліба на кожний день. Ми з дівчатами брали той хліб не щодня, а через день, і коли додому ходили, то мали по кілу хліба, приносили додому. Віддаю я стипендію матері, а той кілограм хліба ділимо на троьох і так жили. Вставала щодня в 5 ранку і пішки в училище, бо автобусів же не було. Нас 5 дівчат ходило туди.  А часів же не було, то я вставала, як півень ото заспіває у сарайчику, який був пристроїний до хати і де корову тримали також. Мати затірочки затре, і йду в училище. Як відсиджу 7 уроків на таких харчах, то вже готова, іду додому як п'яна, мене хитає від голоду. А ще ж прийду, і треба готуватися до завтрашніх занять. Брат пішов на курси шоферів і його забрали в армію, де йому дали машину і він на ній їздив. Служив  аж у Мурманську.

 Оскільки мати одна осталася,  то у неї були льготи, бо син в армії, тож коли я закінчила педучилище, то я не поїхала по направленню у Західну Україну  або  в Макарівський район.  Але ж треба десь робить. Тоді мені запропонували йти піонервожатою в Дівички. Я так зраділа. Получила першу зарплату 400 карбованців і кажу: «Мамо, нате на податок!», бо його треба було платити і грошима, і натуральними продуктами – здавали і молоко, і картоплю, і яйця, та все. Не могла я взять гроші і щось собі купить. Боже, як мати зраділа тоді. Але давала мені гроші на якісь дрібні витрати. Рятувало ще й  те, що мати була неабиякою майстринею по плетінню кошолок із рогозу. Ото наплете, продасть, то і ще якась копійка була в хаті.

      На той час брат уже вернувся з армії і пішов у ФЗО в Києві. Там жив у бєдності, поки знайшов собі роботу. Там дядьки були – два материні брати. Помогли  йому влаштуватися і він возив директора якогось технікуму, а пізніше працював таксистом. Ну, а я ж коло матері осталася. Я поступила заочно в інститут і закінчила мовно-літературний факультет. Тоді вже як закінчила, то я перейшла вчителювати у Підсінне, викладала російську мову.

 А тоді мене направили в Трахтемирів, годин мало, жила на квартирі, їсти немає чого. А у матері ж корова є . Я пожила трохи там, а тоді ото була приболіла, підлікувалася. А у нас у Андрушах у цей час був головою колгоспу 30-тисячник Легкодух Володимир Кузьмович з Києва, його дружина була бібліотекарем,  я до неї ходила в бібліотеку. А вона мені й каже: «Галя, я не буду тут робить, я не хочу, іди на моє місце». У той час другим секретарем райкому партії була Марія Прохоровна, а я з нею робила в Дівичках, і ми дружили. Тож як сказали, що у бібліотеці є місце, я бігом до неї. Вона позвонила заввіділом культури Кучмасову і сказала, що зараз до вас прийде така то, допоможіть їй влаштуватися. Я йому все розказала, де вчилася, яку освіту маю, і тут же написала заяву, а від нього уже вийшла з призначенням бібліотекаря в Андруші. Я прийшла додому, а там уже 4 душі стоїть, які почули, що є вільне місце. Ну, я їм показала призначення, і конкуренти відпали. І так я там проробила 17 років.

 Тоді ж познайомилася і з Дмитром Косариком, автором першої книги про Андруші, він частенько заходив у біблотеку, коли бував у Андрушах. Вели з ним тривалі розмови. Якось він і розповів, чому взяв літературний псевдонім «Косарик», адже справжнє його прізвище – Коваленко. Ще змалечку він допомагав матері по господарству, ще хлопчаком навчився і косити. От коли приходив з поля з косою за плечима, то мати його і стрічала словами: «Ох, ти ж мій косарику любий, притомився мабуть?». Ось це ласкаве материне слово так йому подобалося, що і взяв його за творчий псевдонім, який фактично і став його другим прізвищем. Коваленків багато, а Косарик – один. А ще він з гіркотою ділився побаченим, побувавши на одному із сільських весіль.  Його неприємно вразило, що молодий був геть п’яний, про яких же здорових дітей може йти мова, що бояри теж були всі нетверезі і багато курили в хаті, де й відбувалося весілля. Звичайно, у свої книзі, де він описує сільські обряди, цього не згадує.

     Так от, збудували ми в селі з матір’ю хатинку, гарна хата. Як я стала там робить, то ми тримали двох корів і телицю, двоє свиней. Я була дужа, й мати дужа. Коли раптом – переселення. Ми дуже переживали, а брат жив і робив у Києві, каже, не журіться, я вам допоможу. Він до нас щороку приїздив, допомагав, і перевіз нас сюди. На жаль, він уже покійний. Переїхали, а де ж працювать? Тоді культурою у районі уже завідував Петро Григорович Свитко, я пішла до нього. І він мене призначив бібліотекарем у Міжколгспбуд.

       Коли почалося переселення, то приїздили із Західної України бригади плотників,  прийшла така бригада до нас і кажуть: «Ви будете переселятися? Ми й розберем, і складем». А ми тут уже сарайчик зробили, з віконечком, і плитка була уже. Якраз і брат тоді приїхав. Ті плотники розібрали нашу хату в Андрушах враз, і помітили, як її складать на новому місці. Я виписала у Міжколгоспбуді машину, чоловіки все погрузили і привезли сюди. Фундамент ми заклали раніше. По своїй хаті – 6,5х10, гарна хата. Так от у тому сарайчику 7 чоловік і стали жить  і я з ними – їсти їм варю на плитці. Мати залишилася в Андрушах, теж у сараї жила. Корову стерегла. Я одроблю, сідаю на автобус і в Андруші. Там заберу молочко, привезу сюди і варю їсти плотникам. А у нас було двоє свиней, то одно привезли сюди, а одно закололи, то у нас було і м’ясо. Плотники були дуже задоволені харчуванням. Ми грубу не робили, а зразу парове опалення. Потім наймали людей, мазали і перший раз, і другий. Ледве витримала. А цеглою обклали хату вже потім, перед зимою.  Нам же дали компенсацію – 600 рублів. А за те, що хату розібрали і зібрали – 500 рублів заплатили.  Та ми ж  і складали гроші, з одежі нічого не купували, коли узнали, що доведеться заново будуватися.

 Я тут вийшла заміж. Чоловік Прокофій Лукич був з Ковалина, пройшов усю війну, пройшов німецький полон, був контуженим, і довго схоплювався вночі і рвався в атаку, хороший кравець і дуже-дуже добрий. Він був удівцем, жінка померла, так він перейшов до мене. Хату продав, гроші розділив дітям, а ми з ним прожили 20 років. Тоді помер, йому було вже без одного 90. Був на 8 років старшим за мене. Золота людина.

      За старими Андрушами зразу дуже скучала, а потім звикла.  Мені було легше, бо я весь час була на роботі між людьми, то я скоріше про все стала забувати. А взагалі дуже скучали, особливо мати. Вона ж була старенька, і там привикла за 70 з лишнім років. А тепер все – мати померла, чоловік помер, і я одна залишилася. Так одна і живу. Дітей у мене не було. З кізочкою Куклою живу. Вона мене тільки і держить на цьому світі.

                                                                                    Записав Микола Михняк 02.08.2016 р.

КАСЯН Петро Сергійович

    Я, Касян Петро Сергійович, народився в Андрушах у 1931 році. Батько – Сергій Григорович Касян 1903 року, мати – Катерина Андріївна 1905 року народження. Обоє робили в Анрушах у колгоспі.

До війни в селі був колгосп імені Будьонного, батько був бригадиром, а мати ходила в ланку. Нас було троє дітей – старший брат Григорій, його уже немає, я і сестра Галька. Мій брат і Василь Сулима були друзями з дитинства.

        Спогади про воєнний час винесені до розділу ІV (прим. упоряд. – О. С.).

1.

     Потім, хоч війна ще тривала, стало вже трохи легше. Я продовжував пасти скот, уже й людські займанки позаймав. І поросятко у нас було. І городу 60 соток, з якого і жили, бо грошей у нас не було. Не тільки у нас, а й у людей. І дожили так до 47-го року. У 46-му була засуха, дуже велика засуха. Все повисихало, ходили босими, я ж скот пас, то не можна було ходить, така стерня була. А тоді  – голодовка. Не така страшна, як у 32-му і 33-му, ніхто у селі не вмер, короче говоря.

   У церкві, після того як комсомольці її розграбили у 30-му году, до самої війни був зерносклад. Я ще туди ходив горобців ганять, бо мій батько був там кладовщиком. Відновлювати церкву стали при німцях, бо вони ж були святобожним, чи як сказать. У нас же були позакривані церкви, було дитину хрестить, то робили це потай. Попом був у нас Никанор Іванович. Раніше, коли був інший священик, то, як розказувала мати, Никанор Іванович був у церкві паламарем. Ну, а той час, коли церква була закрита, робив, як і всі, у колгоспі. Тоді всі, хто жив у селі, робили в колгоспі. Рідко хто, хіба що був якийсь грамотний, то десь мав іншу роботу. Дехто робив на пристані грузчиком, а то всі – в колгоспі. 

2.

         У 43-му році я пішов у третій клас, дійшов до шостого, а потім рік не ходив нікуди. Але мій дядя, батьків брат Михайло Григорович захотів, щоб я продовжив навчання у Переяславі у другій школі. Хоча мати і була проти, він сам від імені мене написав заяву на педраду і 1 вересня 1948 року я пішов у 7-й клас, а в 51-му був уже у 10-му класі. А в класі ми з Моспаном Іваном були переростки і нас двох прямо зі школи забрали в армію. 13 листопада одержали повістки, а 16 уже відправка. Я 5 років відслужив у Кронштадті, але не на кораблях, а в оперативному відділі. Вернувся уже в 56-у році.  Я приймав усі шифрограми, донесення і інші документи і передавав їх за призначенням під запис у журналі. Нами керували оперативний черговий і його помощник. 

       Після демобілізації повернувся в Андруші, бо діяла така постанова, що звідки призивався, туди маєш і вернутися.   Головою колгоспу тоді була Мар’я Андріяновна Булах, ото вона керувала колгоспом около 13 років. Поки її не замінив Сергій Кузьмович Легкодух, так називаємий 30-тисячник, направлений із Києва.  Такий спритний, красавець, молодий. Не дуже довго керував, не підняв його, яким був колгосп занепалим, таким і остався.   Мабуть через те, що каждий год було наводненіє. Хоч багато полів було і далеко від Дніпра, але топило й колгоспні поля, які були близько від села.

3.

    Працював я на різних роботах, бо в армію пішов без спеціальності, прямо із шкільної парти. А вже як керувати став Бичовий Кирило Федорович, нас приєднали до радгоспу «Переяславський» у 1959 году, бо люди вже хотіли жити краще, не за палички з натуроплатою, а за гроші, люди стали розходитися, колгосп був уже нерентабельний, тож нас і приєднали до радгоспу. Тоді у людей став і настрій інший, і до роботи брались з більшою охотою, бо була грошова оплата. Хоч мінімальна зарплата була тільки 35-40 рублів, але ж рубль був дорогий. Ми вже стали не колгоспниками, а робітниками, всі написали заяви про вступ до радгоспу. Хто виходив з радгоспу на пенсію, то уже получав 27-30 крб, даже до 45-ти, у кого стаж великий, а не 12, як у колгоспі.

                                                                                                                                                                      4.

     Після Бичового керуючим нашого відділка № 3 став Руденко Олександр Григорович. Михайло Пономаренко був обліковцем, а його треба було послать на курси шоферів,  і цю должность предложили мені. А я в той час закончив при СПТУ 4-місячні курси трактористів, ми вивчали тільки МТЗ-5 та ДТ-54, і вже кілька днів робив на тракторі, бо по договору повинен був відпрацювати два роки.  Походив я в Підварки на роботу два дні, незручно, бо я живу в Андрушах. А тоді ото бригадир Доброскок Іван погукав мене учотчиком в контору. Я з великим удовольствієм прийняв цю должность. Так і не вийшло з мене тракториста. Та це й не моє. Не було в мене такого покликання. Так і робив учотчиком. А тоді знову реорганізація, приєднали до ефіроолійного радгосп-заводу. Директором став БойкоГригорій Петрович, той директор, що був на маслозаводі. А тоді після Бойка став Іващенко, його уже немає в живих, а тоді уже замінив його Слюсар Анатолій Васильович. І ото уже він довів нас до цієї розпайовки. Підготував нам всі документи, всі акти. Кожний одержав трохи більше двох гектарів, в залежності від кадастрової оцінки. Я віддав свій пай в оренду Чередніченку, а той у суборенду. Я недавно за свій пай получив 5800 гривень. Раніше давали пшениці півтонни і кукурудзи півтонни. А в цьому році вже питали, чим мені платити. Я відповів, що уже заслаб, то краще получу гроші. Їх додому легше нести. І так половина нас согласилися на те, щоб платили грошима.

5.

      Коли почалася Канівська ГЕС, то до нас приїжджала комісія, все оцінили і дуже бистро попривозили нам акти, у яких все було зазначено, що і в скільки оцінено, скільки грошей за це положено. А тоді вже наділили участки, і кажуть, що ГЕС таки буде строїться і що буде затоплення, треба виселятися. А наші ж люди дуже цього не хотіли. Почали тут строїться, а коли закінчили, ну, ще не була обкладена кирпичом, розвалили там свою хату.  В Андрушах мали дві корови, то одну зразу продали, як почали виселятися у 1970 році, а другу вже тут, з тих пір живемо без корови.

    Дружина – Марія Андріївна, дочка Віра живе у Згуровці зі своєю сім’єю, син Віктор живе на Леваді, але щодня навідується, допомагає. Маємо внуків, у сина троє дівчат, і в дочки двоє- дівчина  й хлопець.

                                                                                   Записав Микола Михняк 08.09.2016 р.

На фото: 1. Брат батька –Михайло Григорович, 1936 р.; 2. Служба у Кронштадті; 3. Будівельна бригада на плодоконсервному заводі, 1960 р.; 4.  Касян П.С. з матір’ю,  дружиною Вірою і донькою, 1962 р.;  5. Касян П.С. із сином Віктором, 1963 р.

МАКАРЧУК (Степаненко) Галина Василівна

     Я, Галина Василівна Макарчук, дівоче прізвище Степаненко, народилася в Андрушах у 1948 році. Мій батько – Степаненко Василь Григорович, 1921 року народження, а мати Наталка Сергіївна  народилася у 1925 році. Все життя мама пропрацювала у колгоспі, з 13 років. Була ланковою аж до виходу на пенсію. Вона дуже любила землю, обробляти її, то все робила і не кидала роботу.  У неї був такий талант керувати, тож була хорошим організатором, хорошою ланковою.

1.

          Бабуся до революції працювала у князя Костяковського, вона сама із Глібовки і робила на кухні у князя, уміла все таке готовить.

     Мій дідусь Якименко Сергій Антонович десь 1892 року народження, він брав участь у Першій імперіалістичній війні, воював десь далеко, самоучка, дуже любив кравецьку справу, вивчився на кравця, мав машинку «Zinger», яка є і до цього часу. Його додому забирали і він там усіх обшивав. Він казав, що як іде на базар, то ні на що не дивиться, а дивиться тільки на фасон, в чому люди ходять, у яких корсетах, у якому народному вбранні.   Тобто обшивав усе село. Його запрошували на кожний куток по черзі, він жив на кожному кутку по два тижні, обшивав від маленького до самого старшого. Він там жив, його брали з машинкою,  щоб не тратить часу на інші справи, то й додому не ходив, там і жив. А десь у 55-у році у нього уже був підсобник, як казали підмастерьє. Дідусь шив гарні кожухи, йому замовляли навіть із міста. «Усі б шили кожухи, та якби вовна за голокою не тяглася» - це його улюблена поговірка, яка говорить про те, що для цього треба неабияку майстерність мати. Дідусь кроїв, а підсобник наметував. А бабуся йому готовила утюг, який був на древесному вугіллі. Вона це вугілля спеціально збирала, коли топила у печі. Це вугілля зберігалося у відерці у сінях. Його, коли треба, клали в утюг, розпалювали, виходили на подвір’я і розмахували цим утюгом, щоб вугілля розгорялося. На всіх своїх пошитих майстерно оздоблених речах дідусь десь на підкладці вишивав  ініціанали і дату виготовлення, тобто тримав свою марку. Дідусь шив усе. Особливо любив шити штани-галіфе. Шив костюми чоловічі і жіночі. Тобто був кравцем широкого профілю, без ніякої спеціалізації. Багато речей, пошитих дідусем, я зберігаю і зараз.

2.

     Мабуть його талант до кравецької справи передався у спадок і нащадкам, бо і я по професії швейник, і брат теж, ми закінчили інститут легкої промисловості. І внучка Ніна, братова  донька, а моя двоюрідна сестра,  у якої і зберігається дідова машинка, закінчила профтехучилище і весь час пропрацювала на швейній фабриці.  Тобто така кравецька династія у нас.

До речі,  дідусь тривалий час був і  церковним старостою. Він же возив звіти у Київ. А раз поїхав у період посту. Постукав до священика, зайшов у квартиру, а там на столі і кури, і м’ясо, ну, таке все скоромне. Батюшка йому каже – це не гріх, їсти все можна, образить людину – оце гріх.

    Батько перед війною пішов в армію по своєму віку, служив у Прибалтиці. І на другому році перебування в армії, як він розповідав, що командир попередив про виїзд на навчання. На полігоні стріляли по планшетах, аж раптом у повітрі появилися німецькі літаки, почалася війна і з перших її днів вони потрапили   в полон. Вивезли їх у Німеччину, жили десь там окремо у якихось бараках, ночували там, а вдень працювали на хазяїнів. Тобто вони були остарбайтерами, але потрапили в неволю через полон.  А маму забрали у Німеччину в 1942 році. То мама була визволена американськими військами, а тато – французькими. До війни вони навіть не зустрічалися, просто жили в одному селі, але на різних кутках, батько жив на Окопі, а мама – на Ситному. Ніяких репресій після війни ні щодо батька, ні щодо матері не було, ніхто не докоряв, що вони працювали на німців.

3.

     Батько дуже любив математику, тобто мав тягу до точних нук. Тож закінчив 7 класів ще до війни і робив обліковцем у колгоспі, потім його перевели бухгалтером. А в 54-у році поїхав у Львів на 6-місячні бухгалтерські курси, і з цими курсами робив головним бухгалтером у рибколгоспі, і в торгівлі.

4.

     Наша Андрушівська школа славилася тим, що у нас була свого роду міні музична школа.  Був тоді у нас головою Легкодух Володимир Кузьмович. Уявіть, що він організував цю школу і 2 роки до нас їздили вчителі з Києва, і учили нас на фортепіано, на скрипці і на баяні. Були уроки не лише практичні, а  й теоретичні – сольфеджіо. Філілом переяславської ДМШ ми стали пізніше, а перші два роки 1957 і 1958 до нас вчителі їздили з Києва.  На зимові канікули туди нас навіть на екскурсію возили, жили в готелі, і нам показували всі пам’ятки в столиці.

5.

 Мирон Антонович, який учив на баяні грать, приїздив із Києва, і поки у загальній школі ішли заняття до 2-х годин, там не було для нас місця, то спочатку він був у нас дома на Окопі, 5 учнів було нас: я, Коля Кобиш, він потім робив в АТП, Вітя Бурчик,  Петя Дорброскок і брат Ваня, оце нас п’ятеро, поки ми тут одучимося, потім він іде в школу, де уже звільнялися кімнати, і вчить там решту учнів. 

6.

      Щодо виселення, то нам акт вручили у 65-у році. Вся наша садиба була оцінена у 1350 крб. Першу половину виплатили зразу, а другу давали, як уже все знесеш, зруйнуєш. А в той час ми з братом якраз поступили в інститут легкої промисловості, я на швейний факультет, а він – на механічний. Він кінчив 10 класів, а я - 11, а поступали разом і випускалися в один рік. Мама приїздила і привозила нам ряжанку і топлене молоко. І ще. Скільки ми жили в Андрушах, то тушонки ніхто до цього часу не робив. Почала робити це мама, різали порося і переробляли на тушонку, щоб було чим підгодовувати своїх студентів. І в цей же час розпочалося будівництво ГЕС і підготовка до виселення. Оцю хату нам будували чоловіки із Західної України.  Була бригада з 4-х осіб. Їх наймали по черзі, годували. Нас же виселили примусово у чисте поле, після дощів багнюка непролазна. Якось на другому курсі я приїхала сюди з однією дівчиною, так батько нас у гумових чоботях випроводжав на автостанцію, а потім чоботи складав у мішок  і додому. Словом, ми вчилися, а батьки будувалися. Навчання ми закінчили у 1971 році.

7.

       Після навчання мене направили у Славуту Хмельницької області начальником розкрійної дільниці. Як положено, відпрацювала там три роки. Там жи вайшла заміж. А потім приїхали сюди до моїх батьків жить. Чоловік працював на «Київприладі» електриком, а я пішла на швейну фабрику у розкрійний цех. Потім 10 років працювала головним інженером на фабриці художніх виробів. Ще 5 років робила у відділі забезпечення на «Київприладі», а потім мене запросили на «Сотекс», де я була  головним технологом, старшим технологом, директором – там загалом відробила 15 років, до 60-річного віку. Син Сергій працює рятувальником,  а до цього робив на ТТС головним інженером. А дочка теж робила на «Сотексі», а зараз на «Косталі».   Одна внучка вчиться у нашому університеті, а менша – у ЗОШ № 5.    Ще одна внучка, доньчина, теж школярка.

                                                                       Записав Микола Михняк 20.10.2016 р. 

На фото: 1. Бабуся Марія (справа) з першим чоловіком Миколою і його небогою. Бабуся по лінії матері. Дід Якименко Сергій Антонович дуже любив бабушку Марусю, але вона за нього не пішла, а за цього Миколу, що у папасі, але коли вони розійшлися, то дід Сергій забрав її і казав: «Не взяв я тебе дівицею, то забрав молодицею», 1913 р.; 2. Дідусь Якименко Сергій Антонович з бабусею Марією Миколаївною, у другому ряду моя мама  Наталка Сергіївна та її сестра Галина, 1940 р.; 3. Вінчаються Степаненко Василь Григорович та Якименко Наталка Сергіївна – мої майбутні батьки. Обряд проводив о.Никанор 21 вересня 1946 року, на першу Пречисту; 4. Наші перші фото: я (Степаненко Галина) та мій на рік молодший брат Іван, 1951 р.; 5. Босоноге дитинство трирічних братів Степана і Віктора Бурчиків і мого брата Івана, 1952 р.; 6. Четвертокласники: Македон Степан, Дубина Віра, Степаненко Іван та Доброскок Петро, 1959 р.; 7. Дівчата-баяністки філіалу ДМШ, 1959-60 роки.

МАЛЯВЧИК Валерій Володимирович

      Я, Малявчик Валерій Володимирович, народився в селі Андруші Переяслав-Хмельницького району в 1959 р. Моє прізвище не є корінним у цих краях. Річ у тім, що моя мама з цього села. Її дівоче прізвище Доброскок.

1. 
   

      Що мені відомо про своїх предків? Були вони як по дідовій, так і по бабиній лінії, з козацьких родин. Мій дід Степан Іванович з бабою Козоріз Оленою Терентіївною виховали доньку (мою маму) Віру та сина Сергія. Прадід Іван Васильович з дружиною Тетяною Харитонівною мали трьох синів та одну доньку. Ще троє померли малими. Дружиною Харитона була Марина. Прапрадід Василь Оврамович з дружиною Оленою Савкою мали сімох дітей.

 

                                                                      2.    

По ліній баби Олени її батько Терентій Андріянович з дружиною Якилиною Василівною мали одинадцятеро дітей, дев’ять з яких пережили дитинство. Прапрадід Андріян з дружиною Мокриною мали п’ятеро дітей. Всі чоловіки Доброскоки та Козорізи проживали в селі. Їхні дружини були з навколишніх сіл – Дівичок, Стовп’яг, Підварок. В роду переплітаються прізвища Бурчик, Сулима, Лесик, Степаненко, Якименко.

3.

      Знаю, що прадід Іван Васильович був на службі у царській армії та був нагороджений Георгіївським хрестом (подробиць не знаю). У роки німецької окупації під час Другої світової війни бабу Олену з дітьми хотіли розстріляти. Річ у тім, що німці та поліцаї, які зайшли в кімнату, розглядаючи старі фото, угледіли чоловіків у військовій формі. Важко і з плачами переконали найманців, що люди на фотокартках одягнені в амуніцію царської, а не радянської армії. Після того всі фото світлини були зняті зі стін

4.. 

      Зі спогадів баби Олени пам’ятаю, що її старший брат Данило був революційно налаштований, а середній Мусій був протилежних думок. Вони часто між собою сперечалися, доходило до бійки. Після таких суперечок прадід Терешко випровадив обох з дому. Данило подався до Пітера, де брав участь у революційних подіях, де й загинув. У 1928 р. хтось із андрушан, перебуваючи в Ленінграді, на одному з кладовищ бачив могилу Козоріза Данила Терентійовича. Мусій пішов на південь, закінчив якісь курси і в подальшому став білогвардійським офіцером.

 Після закінчення громадянської війни довго переховувався на Північному Кавказі. У 30-х роках повернувся в Україну і став працювати в Черкасах. Під час війни і після неї переховувався від німців та енкаведистів в Андрушах у баби Олени. Днював на горищі хати, інколи виходив на двір уночі, інколи допомагав по господарству. Вірі та Сергію було строго-настрого наказано: «Ні пари з вуст, мовчати, до двору і до хати друзів не приводити». Емігрував у Європу. Із спогадів дядька Сергія та хрещеного Василя, які служили в Австрії в місті Ейзенштадт, вони не раз бачили чоловіка, схожого на дядька Мусія.  

5. 

      

 Ще мені баба Олена розповідала, що в період голодовки 1932-1933 років вони з дідом зуміли заховати і зберегти скотину. Добрі люди попередили, що комунари-колективізаційники будуть ходити і описувати, а в подальшому й забирати худобу, птицю та інший домашній реманент до колгоспу. Дід зробив місцину в чагарниках біля Дилимухи і тримав там корівчину. Щоб Ряба не мукала, у ніс вставили кільце. З берега носили траву та воду, так годували. А вночі чергували, щоб корівчину не поцупили. Дякуючи корівчині, пережили голодовку. Але як розказувала моя мама Віра, вона дуже добре пам’ятає голодовку 1946-1947 рр. Їли тоді всякі ліпленики з перемерзлої картоплі, яку кагатували німці, щоб кудись її вивезти. Це їм не вдалося, проте картопля стала в нагоді через пару років під час голодовки. Люди розкривали кагати, діставали брили перемерзлої картоплі, вимивали крохмаль, додавали трохи борошна, сухого листя лободи, гарбузів та готували харч.

6.

      Діти приносили ці млинці до школи, там їх їли і по школі йшов неймовірний запах гнилої картоплі. Мамина старша двоюрідна сестра Софія казала: «Помру, але їсти такої гидоти не буду». Але як стало сутужно, їла з огидою.

      Мій дід Степан Іванович 15.07.1941 року був призваний до війська через Переяславський військкомат. З Лубнів їх переганяли під Полтаву, давши гвинтівку і пару патронів. Німецький десант, що висадився в тилу, перегородив їм подальший відступ. Під час нетривалих перестрілок дід був поранений у ногу. Друге поранення в обидві ноги отримав у серпні 1942 р. Його госпіталізували до Борисоглібська Воронезької області. При первинному обстеженні хотіли ампутувати ногу, яка почала загниватися. Але, дякуючи Богу і збігу обставин, усе обійшлося. Спілкуючися з хірургом, вдалося вияснити, що лікар працював у Переяславі в лікарні і по-земляцьки взявся за лікування. Давши 100 грамів спирту і кляп-палку в рота, живцем обрізав усю гниль. Дякуючи лікарю-єврею (прізвища не пам’ятаю), дід залишився ходячим. Подальшу військову службу продовжив у відновлювально-будівельному залізничному батальйоні. Всі тяготи війни переніс аж до перемоги, війну закінчив у Будапешті. Про війни дід казав: «Краще такого не бачити» і розповідати не хотів. Але в пам’яті залишився епізод, коли в Словаччині біля міста Комарно довелося в болоті лежати кілька діб.

7.

      Коли дід перебував на фронті, баба Олена дітей Сергія та Віру привчила, щоб кожен вечір стояли біля образів та читали молитву. В кінці приказували: «Ворожа куля, не долети або перелети, але нашого батечка збережи». Одного разу, прийшовши до невістки ввечері в гості, прадід Іван Васильович застав дітей перед образами. Почувши і побачивши це дійство, він почав частіше приходити і допомагати по господарству. Прадід зрозумів, що невістка виховує дітей вірно і переживає, щоб чоловік, а його син, повернувся з війни живим і здоровим. У прадіда Івана два сини Микола

8.

та Петро загинули на війні                                                                        9.

      У 1945 р. закінчилася війна, але до початку 1946 року вісточки від діда Степана не було. Баба Олена пішла в місто Переяслав до гадалки, взяла пару рибин і десяток яєць. Спозаранку навідалася до неї. Туга змінилася надією.  Гадалка мовила, що по ранній дорозі буде їй гість у хату. Повернувшись з міста, баба застала діда Степана у хаті за столом.

Двоюрідний брат діда Степана Максим Якович після війни працював архіваріусом у Черкаському обласному архіві. У мене залишились його нотатки про андрушан і родичів, які він знаходив у різних архівах України (копії додаються у фотознімках). У середині 50-х років мама бачила в Переяславі в краєзнавчому музеї грамоту, видану на ймення козака Доброскока.

10.

      

Дідова хата була поруч із церквою, яка перенесена і зараз стоїть у музеї «Під відкритим небом». Будучи молодими, дід з бабою взяли цю ділянку землі для будівництва оселі. Довелося добре попрацювати, потрібно було вирубати чагарники і бузкові хащі. Дворище було на пагорбі і ніколи не було затоплене навіть у найбільші паводки.

                                                                                                                                                                                 11. 

      Як казав мені дід, тільки одного разу «страшна вода» була в повітці і біля порога. Птицю, свиню, корову тримали в сінях. У діда був хороший сад, було багато груш, яблунь, слив, росли терен, смородина. Город виходив до Дилимухи, з якої носили воду на полив городини.

12.

 На літо мене мама Віра або тато Володимир привозили до Андрушів. Ми тоді проживали на Волині, куди після закінчення Переяслав-Хмельницького педучилища у 1955 році мати була направлена на роботу.

                                                                                                          13.

                                                                                                                                                                                                               14. 

      З двоюрідним братом Вітьком, сестрою Надією та ватагою підлітків ми гуляли в хованки навколо церкви, на цвинтарі та поміж старими могилами і хрестами. «Літали» по селу від панської купальні до бродку на пристані, від джерела до Окопу, від Староселиці до школи. Ганяли у м’яча у вибивалки посеред дороги. Після рясних дощів по грязюці крутили палку, на яку була набита шестерня. Газували один поперед одного.

15.

      Не по хронології, але пригадую ще епізод з життя предків. Баба Олена розповідала, що вигонивши корову на пасовисько на луг за джерело, зависні люди казали: «Ой, яка Олено, в тебе добра корова». Зрештою, наврочили. Тоді повели корівчину на куток Панський до баби-шептухи. Подолавши труднощі переходу, баба-шептуха відправили хазяїв помитися у водоймі, а сама взялася за свою справу. Через деякий час вивела корівчину і наказала видоївши перше молоко, принести їй. Що предки й зробили. Ряба заспокоїлася й почала добре доїтися, давати більше молока.

      Як розказувала моя мама, баби Тетяна та Якилина були добрими, привітними, лагідними жінками, а от дід Іван був чоловіком козацького норову. Строгий, не любив повторювати по декілька разів – сказав, як відрізав. Прожив 94 літа і до останнього літа міг натщесерце прийняти 50-100 грамів доброго самогону.

Коли прадід помер, його нащадки на хресті приладнали табличку, яка не збереглася під час пере захоронення при затопленні села, але залишився текст: «Вечная памьять Вам, Тату!

Вечная слава Вашому тату!

Скільки раз Тату Ви землю кругом …

Скільки Ви туту чужих нив переорали, сіяли, косили за третю в поміщиків, попову другу в монахів стодолу.

Ви Тату жили при царях із Дома Романових 1877-1881 Александр Ніколаев., а із 1881-1894 при царю Александр Александр., із 1894-1917  при царю Ніколаю Александров.

Ви тату зустріли жовтневу революцію за яку боровся і ховався в горбах (це Ви мені вказували) в 1888 році Ваш батько Василь Оврамович за Бабічева Київського власника пароплава що порубали снасті відіпхнули пароплав. 18 андрушівців сиділи тоді в острозі з весни і на різдвяні Лубенських святках в Переяславі судив виїзний суд який за 500 рублів звільнив всіх 18 чоловік.

Ваша туту фотографія 13-18 см на колгоспному стенді разом з декількома Андрушанами красувалась і ця доска пошани з підписом Кращі фундатори і зачинателі колгоспу с. Андруші. У віках не забудеться в нашого покоління.

1877 30 квітня – 1966 8 січня. Наша мама 1879- 1962 7 жовтня.

Памьять про Вас у віках пронесли».

Дід Степан любив рибалити, а дядько Сергій працював шофером у рибспілці, тому свіжа риба завжди була до столу. Вміли добре приготувати, зав’ялити ляща або плотвицю. Коли в кінці серпня, повертаючись на Волинь, як годиться, батьки дітям давали в сумку зав’ялену рибу. Риба була неймовірно смачна.

16.

      Із старожитностей добре пам’ятаю керогазку, на якій готували, але краще буде сказано, розігрівали харчі. Стояла вона в сінях, але запах нафтопродукту був дуже смердючий. В основному, приготування їжі робили в печі. У пам’яті залишилися смачні капусняки, кулеші, борщі, тушена або печена картопля, домашній хліб, пампухи, маківники. Дідова хата була невелика. З сіней проходили у відносно простору господарську кімнату, чверть якої займала піч. Праворуч за нею була лежанка та піл, ліворуч лавка попід стіною. Стіл, як мені здається, був довгий, за яким могли сісти до трапези чоловік 10-12. Над столом у кутку були образи, оздоблені вишитими рушниками. Над столом висіла лампадка. Ліворуч від дверей стояв мисник із посудом. Над лежанкою висіла жердина, на якій укладали одежу. За піччю була простора черінь, на якій грілися діти і ночували в теплоті. Далі було дві маленькі спальні, у яких упритул стояли два ліжка, м’який стілець і один міні-стіл, на якому милувався старовинний патефон.

                                                                                                                                                                                      17.

      Хату та меблі дід робив сам, бо був гарним столяром та теслярем. Долівка у хаті була з глини, літом заслана лопухами. Баба мала ткацький верстат, на якому ткала доріжки, які збереглися в нас і сьогодні. На релігійні свята та храм, коли сходилися люди із сусідніх без церковних сіл на службу, баба з дідом гостинно приймали вірян. Ночували в хаті, приносили духмяне сіно, надавали піч до користування.

      У дворі була криниця з м’якою водою, у користуванні якою ніколи нікому не відмовляли. Святі отці брали воду для освячення. Між хатою і криницею росла велика яблуня, під якою була буда для собаки. Пам’ятаю дебелу дворнягу під кликом Дунай. Посеред двору але трохи лівіше, ближче до сараю і дровітні, стояли ясла для корови.

      Пригадую з дитячих забав – гуляли в хованки. Брат Вітько заліз у ясла, накрився травою і заснув. Ми його шукали довго, поки не залишили ці гульки. Прийшов дід поратися до ясел, а там внук Вітько спить.

      Ще із дитячих спогадів. Коли мені було 1 і 2 роки, в період збирання картоплі, садовили мене в широку діжу, з якої я не міг вибратися. Грався там картоплею, поки не заснув. Мене виховували баба Олена і тітка Галя, яких я називав мамами. Коли мама приїжджала мене забирати, я її називав тьотя.

      Вздовж левади від дороги до Дилимухи росли великі явори. Здебільшого переважали збіднені грунти, піщані, на яких росло багато колючок. Бігаючи босим, досить часто травмувалися колючими шишечками.18.

   

18.   Відносно періоду переселення 1965-1968, то мене тоді не привозили в Андрушів. У цей час у діда з бабою і в дядька Сергія з тіткою Галею (Якименко) роботи було досить багато. Як з будівництвом нового будинку по вулиці Рибальській, та і з городами. Але їм ще треба було допомагати великим родинам – Доброскокам та Козорізам. У той час та й напевно ще й зараз збереглася добра народна традиція толока. З допомогою якої люди швидко будувалися та допомагали одне одному

                                                                                                                                                                                                                                                                           19.

      Братина Вітько не раз згадував, коли село майже все переселили на Бабачиху і назвали Нові Андруші, в той період знімали фільм «Визволення. Переправа через Дніпро». З хлопцями вони на велосипедах їздили на околицю села і спостерігали за дійством. Будучи відчайдухом, пробирався крізь лози і ярки майже до церкви. Після побаченого він казав, що крім справжніх танків, були дерев’яні муляжі, які кріпилися до рам триколісних мотоциклів і так рухалися. Здалеку їх було не відрізнити.

20.

      Пройшли роки. П’ятдесят років вже минає, як немає Старих Андрушів. Але потяг до рідних серцю країв, ностальгія кличуть – приїжджай до Переяслава. Люблю відвідувати музей «Під відкритим небом», вийти на берег до Дніпра, помилуватися островом, на якому колись була дідова хата та стояла церква. Один з віршів Малявчик (Доброскок) Віри Степанівни.

Роки мої, роки мої,

Чому пробігли як ті коні

Що залишається мені

Вже зупинитись на припоні.

Еге, не буде так

Ще повоюємо із вами.

Ще будем жить і жить,

Не будем плакать і тужить

Ще буде ясне сонечко над нами.   

Продовжувачами роду діда Степана та баби Олени є внуки Надія та Вітько, Валерій та Галина, правнуки Тетяна та Вероніка, Тетяна та Наталка, Андрій, Наталка та Оксана, а також праправнуки Олександра, Даша, Тихін та Андрій.

На фото: 1. Праворуч Козоріз Микола Терентійович з дружиною Ганною Іванівною, ліворуч Доброскок Степан Іванович (1904-1988) з дружиною Оленою Терентієвною (1910- 2000); 2.  Прабабуся Якилина (зліва у другому ряду) з ріднею; 3. Доброскок Іван Васильович (1879-1974, на знімку – зліва) на службі в царській армії; 4. Прадід Доброскок І. В., помер на 95-му році життя  19 листопада 1974 року; 5. Доброскок Микола Іванович, рідний брат Степана Івановича, хрещений Віри Степанівни, загинув у 1945 році; 6. Доброскок Петро Іванович (загинув у 18-річному віці у Другій світовій війні) з нареченою Настею, весна 1941 р.;  7. Доброскок Степан Іванович (перший зліва)у відновлювально-будівельному залізничному батальйоні, близько 1943 р.; 8. Козоріз Мусій Терентійович; 9. Максим Якович Доброскок, 1965 р.; 10. Доброскоки Степан Іванович, Олена Терентіївна і їх маленька донька Віра, за ними - кума Антоніна з хрещеницею, близько 1952 року;  11. Доброскок Віра  з двоюрідним братом Сергієм Бурчиком; 12.  Однокласниці і однокурсниці по педучилищу: Левченко Ольга Миколаївна, Доброскок Ганна Пилипівна, Доброскок Віра Степанівна (в центрі); 13. 1 курс педучилища, 1951-1952 р; 14.  Доброскок (Малявчик) Віра Степанівна, 1955 рік; 15. Подруги по кутку, на храм в Андрушах (в центрі – Доброскок Віра Степанівна), 1951 рік; 16. 5 клас Андрушівської школи, 1959 року на храм; 17. куток Гай, 1965 рік;  18. Іван Григорович, Степан Іванович та Пилип Карпович щойно поховали Якова Доброскока,  11.1. 1966 р.;  19. Андрушани на могилі Т.Г.Шевченка у Каневі, серпень 1965 року; 20.  Юні переселенці, березень 1969 року. 

МОСПАН  Анатолій Іванович

Я, Моспан Анатолій Іванович, народився в Андрушах у 1955 році. Мій батько – Моспан Іван Костянтинович 1926 року,  дідусь Моспан Костянтин Олексійович, народився у 1899 році.

Моспани в Андрушах – це ж «чужі» люди, як згадується і в книзі Косарика, прийшли із правого берега, але звідки точно –  не зовсім зрозуміло. От мій дід Кость– внук першогоМоспана , який поселився в Андрушах, тобто мого прапрадіда Петра. Я питав діда, звідки наш рід, але він теж не знав. Відомо, що Петро Моспан в Андрушах з’явився десь близько 1860-1870 років. Дійсно, прапрадід  десь заробив грошей і купив у Андрушах землі, жартували навіть, що він десь з «великої дороги».Тож і всі Моспани в Андрушах – рідня, всі нащадки Петра Моспана. 

У прапрадіда Петра, як він прийшов сюди і поселився на Староселиці, було два сини точно, а можливо і більше. І він чомусь одного з них, а точнішу могопрадіда Олексія, відділив, але землі не дав, внаслідок чого родинні стосунки були дещо розірвані, це я так думаю, тому він і змушений був їхати десь на заробітки. Нібито він виїздив на Далекий Схід і його не було 7 років. І коли повернувся, то вже він купив собі землю в  Андрушах, побудував хату уже в Новоселиці, на Окопі, а трохи згодом і помер, і мій дід Кость пишався, щовін женив і брата Ігната,  і віддав заміж трьох сестер. А було у нього (Олексія) два сини: старший  Ігнат 1897р.н.(Сергія Моспа набатько) , і молодший Костянтин 1899р.н.(мій дід),та три дочки: Мотря, Палажка і їх сестра, тобто батькова тьотя  (імя не знаю),яка загинула під час бомбардуванняАндрушів. Моєму батькові було 9 років, як у 1935 році померла його мати, а моя рідна бабуся Тетяна Кузьмівна Сулима - сестра Микити Сулими, такі в нас родинні зв’язки з Сулимою Віктором та Олександром. Тому дід Кость одружився другий раз.

Мати моя  Марія Федорівна - з Максимівки, що поруч з Каранню. Журило Федір Андріянович  1903 року народження– це материн батько, мій другий дідусь, його дружина, а моя бабуся – Йовдоха Пантелеймонівна.  Журило Микола Григорович – мій троюрідний брат, бо його дід Іван, який помер десь у в’язниці, відбуваючи  покарання за колоски (я таке чув від рідних), був рідним братом мого діда Федора. Дідова хата стояла якраз на тому місці, де зараз дорога з Переяслава піднімається на захисну дамбу, поруч із нинішньою спорт базою. Дід матері по материнській лінії -  Пантелеймон, а баба – Марина.  Дід Пантелеймон все життя проробив на пристані - пиляв дошки, тому під старість мав скрючені пальці, бо це робота дуже важка. У матері були ще сестри  - мої тьоті  - Таня(1927-2014),  Оля(1932р.н.) і брат Василь (повернувся з війни без ноги), помер у 1970-х роках, тож його син - покійний бухгалтер ВУКГ Журило Петро Васильович – мій двоюрідний брат.

Мати розповідала, шо коли бомбили Андруші, то вони ховалися біля Трубежа, в обривистому березі,  де зараз насосна станція. Ну от, вона розказує, коли німці відбомбилися і вони повернулися до своєї хати, то побачили, що вивалився простінок, подумали, що впала невелика бомба. І так думали, аж до самого виселення. А коли хату зносили, то виявили під нею 250-кілограмову авіабомбу, над якою жили чверть віку. Потім її сапери знешкодили. 

Цікава воєнна біографія діда Федора. Це він сам розповідав. Його забрали до війська у 1943 році, коли Андруші уже звільнили наші солдати. Але зброї не дали, мовляв, дістанеш у ворога, і відправили на Букринський плацдарм. Ось як  дід описує свій перший бій, який відбувся 10 січня 1944 року. Біля Ходорова посадили його у траншею, яка була передовим пікетом(?),  разом з молодим сержантом і  ще одним бійцем.  Діду то на той час було уже 40 років. Тож , поки тихо, сержант і вирішив подрімати, а діду сказав, щоб штовхнув його, коли почнеться наступ. Мабуть, дід його рано розбудив, побачивши, що наші солдати ще тільки піднімалися для атаки. Той вискочив з криком «Ура»!», дід за ним, і виявилися вони між двома вогнями – позаду наші солдати йшли в наступ, а попереду – німці, словом більше дід нічого не пам’ятав, його важко поранило, потім підібрали санітари. А в частині бачать – немає солдата, тож і відправили додому повідомлення, що «рядовой 206 сд Журило Федор Андреевич 1903 г.р.погиб у 10.01.1944 , первичное место захоронения – с. Ходоров» (З довідки Центрального архіву Міністерства Оборони, фотокопію  якої ми наводимо. Упорядник М.М.).

 Одержавши похоронку бабуся Євдокія Пантелеймонівна все хотіла переправитися через Дніпро, щоб іти шукати чоловіка, ледь відмовили її . А місяців через 3-4 від діда прийщов лист, написав, що живий, лікується у госпіталі. Це була неабияка радість, у хату набилося повно людей, кожен хотів пересвідчитись, що дід живий, потримати того листа в руках.

Після лікування дід воював далі, потім потрапив у полон до німців і був звільнений, коли війна закінчилася. Але додому повернувся пізно восени 1945 року. Скоріш за все, він перебував у фільтраційому таборі, тому не хотів згадувати про цей період.У 1985 році дід був нагороджений орденом Вітчизняної війни Iступеню. Помер в 1988році.

Батько – Моспан Іван Констянтинович -1926 р.н. У 9 років залишився без матері,  а вже в 11 практично був головою сім’ї, бо жив після другого одруження свого батька (діда.Костя), з своєю бабусею і молодшою на 4 роки сестрою, моєю тіткою Ольгою. Під час війну в них при  бомбардуванні Андрушів 21 вересня 1943 року згоріла хата на Окопі, на місці якої вже в 1958 році мої батьки побудували нову, де ми і жили до переселення.

 До війни батько встиг закінчити 6 класів і на цьому, якщо не рахувати різних курсів, його «університети» і закінчились, хоч пізніш, коли вже працював інженером-електриком, сміючись казав,  що в анкеті «…пишу освіта- середня». В 1944 році пішов до армії та майже 7 років служив на Далекому Сході (Владивосток) на Тихоокеанському Флоті, був учасником війни з Японією, за що і нагороджений орденом Вітчизняної війни уже в 80 р. та завжди до нагород відносився спокійно.

Після армії в 1954 році батько одружився, все життя пропрацював електриком (Заготзерно, Міжколгоспбуд, РЕМ), пройшовши шлях від просто електрика до інженер-електрика та основне, мабуть, що пішки обійшов чи не всі електромережі в районі і не один раз.

 Батька вже немає більше 20років та, думаю, зважаючи на ситуацію в економіці, стовпи що він ставив, десь стоять і досі. І ще такий факт – коли по якісь причині десь в районі пропадало світло, батько дома не ночував, поки не ліквідовували останнє пошкодження. Був дуже відповідальною людиною.

Мати – Моспан Марія Федорівна 1930 р.н. закінчила також 6 класів, добре вчилась - шкільні вірші напам’ять читала до самої смерті (2016 р.), і допомагала робити уроки  з математики і дітям, і внукам. Жалкувала, що не змогла в повній мірі реалізувати свої здібності та учитись далі, бо важко жилось в ті часи. І, як згадувала потім, що в 16 років (у війну не вчились), уже було соромно ходить в школу, тим більше босою, бо взутися не було в що. Тож працювала на фермі, в полі, в райлікарні. Виростили з батьком трьох дітей – мене, брат Василя і сестру Люба, допомагали виховувати і онуків  - наших дітей.

Щодо мене, то я прожив в Андрушах 13 років, до самого виселення, тобто до 1968 року. В Андрушах закінчив 6 класів, а в 7-й клас пішов уже у 5-у школу, яка тільки відкрилася. Щодо переселення, то чітко пам’ятаю першу сходку андрушан з цього питання, мабуть це був 1963-й рік. Зібралися біля магазину. Головував на сході Головко Іван Сергійович, який очолював відділ переселення, а секретарював бухгалтер відділу Михняк Конон Трохимович. Вони оголосили людям, що так і так, країні потрібна електроенергія  і будуть  строїти ГЕС, що треба буде переселятися, що за знесені хати держава заплатить, що треба буде будуватися на новому місці. Нам заплатили 1600 рублів з чимось. Не такі це вже були великі гроші, і повністю побудуватися за них не можна було. «Западенці» нам зробили «связь»  і стіни по вікна (за 600 рублів по-моєму) решту робилисамі, батьки та допомагали. Люди так будувались в цілому всі Андруші - толокою. А цегла, а шифер?   Хата наша була 1958 року, ше зовсім не стара. Батько продав її під знос двоюрідній сестрі, вона і зараз стоїть на вул. Петухова.

Грязі в Н.Андрушах було по вуха. Ще було тільки пів хати закінчено, але ми вже перебралися, бо стало холодно, і їздити  в п’яту школу з Андрушів стало важче, тож мати скерувала, що пора перебиратися. Ще місяця півтора жили без світла. А потім, коли підключили, яка то булла радість, бо в Андрушах ми вже звиклижити з електрикою.

Ще згадується, як в Андрушах знімали історичну кіноепопею «Освобождение». А нам, дітям, все це ж було цікаво, тож і крутилися  біля знімальних майданчиків. От коли солдати викопали окоп, щоб наступного дня там знімати сцену, де танк утюжить наші позиції, то вони викопали і пішли, а ми ж там гарцювали, а пісок же, він осипався, і коли вранці кіношники прийшли знімати, то окоп був практично засипаний, довелося знову його відкопувати. А потім пустили той танк, це був радянський танк, тільки вкритий фанерним коробом, щоб імітувати німецьку машину. Тож механіку-водію дуже погано було видно, куди їхати, щоб цей окоп «заутюжити», це навіть у фільмі видно, а керував цим процесом майор, показуючи танкісту напрям руху. У цього майора була плащ-накидка, яка йому дуже заважала, і він її відкинув убік. Словом, ця плащ- накидка стала «трофеєм» у нашому домі і ще довго зберігалась – її солдати нам принесли і віддали за пляшку горілки. А ще був епізод, коли виявили нестачу бойового карабіна, адже на зйомках використовувалася різна зброя: і навчальна, і муляжі, і справжня. І хоча я допомагав розшукувати цей карабін, врешті решт мене і ще кількох хлопців зачинили в конторі і сказали, поки не зізнаємось, хто вкрав карабін, не випустять. Та тримали недовго, бо карабін знайшовся - він був захований у стрісі сараю кимось із солдатів.

Після школи я поступав в політехнічний інститут – не поступив. Тож пішов заробляти трудовий стаж - у Міжколгоспбуд, строїли свиноферму в Хоцьках. Вона і зараз там стоїть, правда, без свиней. А потім і в  Чобітьках. Так я працював на будівництві до 1973 року.  А потім – армія. А вже після служби поступив в Київський університет на геологічний факультет, спеціальність – геофізика.

Після 8-го класу я поступав у Київський геологорозвідковий технікум, і, як виявилося потім, поступив, але вийшло так, що виклику чомусь не було. Уже 27 серпня, як зараз пам’ятаю, пасу корів біля дороги, босий, і до мене велосипедом  під’їздить перший директор ЗОШ №5 Петро Васильович Засільський, і давай мене умовляти йти в 9-й клас. І хоч у мене була впевненість, що я поступив у технікум, бо екзамени здав досить успішно,але ж виклику не було. Ну, коротше кажучи, я погодився.  А місяців через два мати якось поїхала в Київ та заодно зайшла і в технікум, щоб забрати мої документи, а там сказали, що я зарахований і можу приїздити на навчання. Але я вже два місяці провчився в школі і не захотів щось міняти. І ото аж у 75-му після армії поступив в університет.  А після його закінчення, оскільки країні потрібні були газ і нафта, одержав направлення в Тюмень – м.Уренгой. На 27 місць розподілу 17 було саме туди. Звичайно, було кілька місць і в Україні, але я в їх число не потрапив. Думав, відроблю там тільки необхідні три роки, а вийшло, що аж до 2009 року. Тобто 29 років. Але слід сказати, що постійно там я жив тільки 4 роки, а решта – вахтовим методом, як і більшість українських нафтовиків-бурильщиків. В Уренгої я і одружився, там народилися наші діти. У 1982 році дружина повезла їх до своїх батьків, потім вони тут жили. Після 2009-го я ще був на Камчатці два з половиною роки,  у 2011 році вийшов на пенсію.

А в 2015 році через старих знайомих колег корпорації  «Надра», так вона тоді називалася, а тепер це холдинг, мені запропонували посаду директора однієї з компаній холдингу  - ТОВ «Тутковський свердловинний сервіс». Її центральний офіс знаходиться в Києві, а сама вона базується в Балаклеї Харківської області, де я щомісяця по кілька днів буваю у відрядженні, а в Київ їжджу щодня. Коли в Балаклеї стали рватися склади з боєприпасами, то постраждала і службова квартира нашої компанії, вибуховою хвилею повибивало всі вікна. На щастя, в ту ніч у цій квартирі нікого не було.

Моя дружина – Ольга Тимофіївна, дівоче прізвище Воронова, до 17 років жила в Усть-Каменогорську в СхідномуКазахстані, а познайомилися ми в Уренгої. У 1981 році народилися близнюки – син і донька. Син -  інженер-проектувальник, працює в Києві в приватній компанії,  дочка  - в Пенсійному фонді у Переяславі.

І, насамкінець, хочу зауважити, що моя розповідь – це лише власні спогади і на стовідсоткову історичну достовірність я не претендую хоча б тому, що переважної більшості людей, про яких я згадую, вже немає на цьому світі і уточнити  чи перепитати уже ні в кого.

Записали МиколаМихняк та Олександр Сулима 18 травня 2017 р.

На фото: 1. Дідусь по лінії матері – Журило Федір Андріянович, 1980-і роки; 2. Довідка з Архіву Міністерства оборони; 3. Батько – Моспан  Іван Костянтинович, початок 1950-х років.

                                                                                                                            

МОСПАН Олександр Іванович

      Я – Моспан Олександр Іванович, народився у 1949 році в Андрушах, на Староселиці.  Закінчив 8 класів в Андрушах, а 9-10 клас – у Переяславі. По направленню військкомату закінчив курси водіїв, два місяці шоферував у транспортній конторі райспоживспілки. І пішов я зразу після служби в рибколгосп «Перемога», бо зять там робив механіком, і мене забрав. Мене ж там всі знали, бо майже всі були з Андрушів. І там я проробив шофером 30 років. Ще б робив, але Союз розпався, став занепадать і рибколгосп, перестали платити зарплату, пропонували брати рибою, пшеницею чи сахаром. А в 73-му році я оженився, маю двох синів, одному уже 42, другому 38. Вони у Києві. Ось онуків привезли до діда на літо. Батько був все життя рибалкою у рибколгоспі «Перемога», мати працювала в місцевому колгоспі, але багато часу хворіла. У мене є брат 1935 року -  Анатолій, який теж все життя був рибалкою,   сестра Ольга – 1943 р.н.  Але вони вже всі померли, але залишилося у них по сину і по дочці, є їхні внуки. Тож у нас родичів мало. Уже померли і мої батьки, і жінчині.

1. 

      Що запам’яталось з дитинства в Андрушах? Що кругом хати вода. Ми жили в 300 м від соши на пристань. Там Дзюба жив, тоді городчик наш і наша хата. А трохи далі пішла і Староселиця. Село розкидане все було. Коли йдеш доріжкою мимо церкви – хати тільки в один ряд були. Там текла річечка, і ми там із самого краю і жили. У річці були камінчики, так ото по них і ходили на роботу на пристань, де було і «Заготзерно», і перевалка. От дівчата як ідуть, то на цих камінчиках і беруть воду. А чого вони беруть там? Оце де камінчики, до річки примикала канава, довжиною може й з кілометр. І звідти текла вода - дуже холодна і смачна. Тому у нас навіть колодязя не було, постійно брали воду тільки звідти, бо вона була там родникова.

                                                                                                                                                                         2.

     В колгоспі було все: і скот, і земля, але частина андрушан, як от і мій дядько Яков Іванович Бурчик та ще мужиків може чотири, в колгосп не ходили. Вони все на пристані. Де оце затон був, то вони там завжди і вивантажували ці баржі. Вони не вважалися офіційно вантажниками,  але підробляли там. Там же постійно то цегла йде, то цемент, то інші матеріали.

                                                                                                                                           3.

Ми жили на Староселиці, а мій дядько в центрі. Іде він на пристань тільки мимо нашої хати, інакше ж ніяк, заходить, а батько збирається на рибалку. Раніше рибалили тільки вночі, внаплав, не так як зараз, бо тоді ж бистра яка була, ото сітку викинув і пливеш. Потом раз – вибрав сітку. Це вони ввечері йдуть, а вранці здають рибу. Вдень дома, а в ніч знову на роботу. От батько і запитує   дядька – а куди ти йдеш? Той каже: «– Цемент прийшов, так розгружать іду». А батько йому: «Купи і мені цементу».  Дядько відповідає, що не знає, до кого це треба звертатися. Каже, хай он Сашко, тобто я,  йде і там його заробить. А я вже тоді 9-й клас закінчив, був такий чималенький, гарний хлопець був. Мовляв, Сашко хай іде і розгружа.  Батько на мене – ти підеш? Ну, піду – кажу. Що ж, я скажу не піду, як треба? Тоді цемент потрібен був, бо вже почали будуватися у Нових Андрушах. Хоч будматеріали і  виписували, ну, мабуть, не хватало ж. От і пішли ми увечері розвантажувати. В 5 вечора ми начали розвантажувати  баржу із цементом і робили це до ранку. Вірніше, розвантажили півбаржі – я не знаю, кому вона приходила, якась фірма, була, що вони розвантажували її. А друга половина була якомусь колгоспу, і його представник став просить нас – хлопці, розгрузіть і нашу частину.  Звичайно, за якісь гроші, я уже не пам’ятаю скільки обіцяли.  Дядько там керував, коли робить, коли обідать, коли по горілку їхати, раніше ж без цього не можна було. Ну і дядько домовився. Словом, ми знову з ранку і десь до 5 вечора, уже сутки. Цемент був у мішках, там був кран, ми з трюму виносили на піддони, на той кран клали, а потім на березі знімали. Заробив я того цементу і сто рублів грошей. Сто рублів – тоді це було… уявляєте, які великі гроші?  Я тоді за них купив болонієвий плащ, тоді ж їх не було. Ну, я помився, прийшов додому, а була субота, я уже ж тоді і до клубу бігав, а воно все біле на мені. Я знов помився, і думаю, хай, трошки полежу. Та як заснув, і аж на другий день до мене прийшли хлопці на човні кататися, ну я не захотів, бо я не міг встати. Наскільки все тіло боліло, що це не можна передати. Без звички, а я ще ж і старався. Щоб не подумали, що я молодий і слабкий. 

       Щодо переселення, то ці розмови точилися років десять.  Так би хоч хтось щось робив, а то, мовляв, будуть виселять… Хата у нас на той час була непогана. Була клуня, був корівник, був сажок. Дворище у нас було гарне. Ну, справа  в тім, що вода як прибувала, то все топило, і городи теж. Посіяли жито чи пшеницю, а воно затопило. А городи у нас всі були біля хати. Десь у 58-му здається, вода під самою хатою була. Ну, як правило, вода була од краю. Ні на сошу я не можу пройти, ні в центр села. Це у нас такі дві хати, які затоплені були найбільше. На Староселицю ми без лодки не могли дістатися, і взагалі  нікуди. Мене навіть у школу човном возили.   А в 70-му році, коли я був в армії, була така повінь, що вода була й у хаті. Навіть частину стіни відірвало. Батько у мене помер у 69 році, йому тоді було 67 років, мама залишилась одна. Визвали мене з армії, а служив я в Приморському краї. Майор мені каже, слухай, ти зараз поїдеш, у воєнкоматі представишся, горілки поп’єш і приїдеш назад. Що ти там зробиш, як воно затоплене?  Так от, щодо переселення. Перед ним не те що не хотіли будуватися, а навіть не дозволяли. Сказали, що вас переселяють. Але воно довго тяглося. Тоді уже понаділяли нам участки на Нових Андрушах і ми потроху почали строїться.  Нам дали на Рибальській. Мене в армію проводжали із старих Андрушів, а повернувся я вже у Нові Андруші. Коли мені ту відпустку дали, то ми за цей час і хату розібрали, і корову продали, і порося зарізали. Мати ж одна залишилась. Ось тоді вже вона повністю перейшла сюди.

4.

      Щодо компенсації, то платили нам за все. Чим старіша хата, тим дорожче оцінювали, бо із старого матеріалу не дуже построїшся, а нову хату можна було перенести майже цілком на нове місце. Оцінювалися навіть туалети та огорожі з лози, які називалися лісами.  Це найбільше цінилося. Туалети які ж були – з очерету, деревяні мало в кого були. Оцінювалося все, за все було заплачено, навіть за фруктові дерева, що росли в обійсті. Приходила комісія, писали, скільки і чого там, у якому воно стані. Давали непогані гроші, фактично майже вистачало, щоб побудуватися заново. Тим більше, що все виписували у відділі переселення у виконкомі– кирпич, цемент, шифер, дерево. От так потроху люди і строїлися на новому місці. Свої будівлі розбирали самі, і своїми силами перевозили на нове місце.

5.

Перед тим як мені іти в армію, це в 68 році, в Андруші, та й в усі села, які підлягали переселенню,  понаїжджало повно гуцулів, які вирубували дерева в селі та навколишні ліси, у них були навіть бульдозери для цього. 

6.

       Проти виселення ніхто не протестував, хоч ніхто і не хотів виселятися. Це зараз чуть що - протестують біля Верховної  Ради. Тоді були інші часи.  Виселяють – значить, так треба.   Я не пам'ятаю, щоб хтось так уже до цього агресивно ставився. Побалакають між собою, та й усе. Я спілкувався і в клубі, і була у нас непогана художня самодіяльність, то такого не було, щоб висловлювалися незадоволення. Переселялися по різному, хтось раніше, хтось пізніше. Наприклад, мій брат переселився раніше, я якраз був в армії. Раніше переселялися молодші, хто мав уже роботу у місті, чого їм ждать. Старики трималися до останнього. Звичайно, проводилася і агітація. Говорили, що все у вас буде добре, буде і новий будинок культури, і дороги будуть. У Нових Андрушах біля 5-ї школи, де ото вигон такий біля магазину, тут мав бути споруджений будинок культури, але гроші на нього забрали і побудували міську раду. Провели по Андрушах воду, поробили колодязі, поставили колонки, а от дороги були страшні. Це ж було поле і грязюка була страшна. У нас так випадково вийшло, що на одній стороні ми побудувалися, а навпроти – брат і поруч сестра. Ми ж номерки тягли. Хоча балакали, що це ми так зробили, бо рибою когось підкупили. Це неправда.

      Навіть такий випадок був: мене ж зразу взяли перший раз в армію, а потім через три дні вернули. Так от іду я по Староселиці, а там така баба Кондратиха була,  вредна дуже, побачила і каже: «Ото, бачиш, що значить риба, якби не риба, то він би служив, а так - вернули».

      Звичайно, щодо побутових умов, то на новому місці стало жити значно краще. Там же нас топило. Доводилося корову відганяти на Горби, потім ходили туди доїти. Старики знали, що вода прибуватиме до 6 травня, а потім піде на спад, так було за багаторічними спостереженнями. Я сам навіть спостерігав за прибуттям води, роблячи спеціальні зарубки. І дійсно, десь за добу чи дві перед 6 травня, до Григорія,  вона зупиняється, а потім уже іде на спад.

7.

     Хоча в селі була електрика, а от там, де я жив, уже і в армію пішов, то у нас свєту не було. Староселиця вона ж була від села далеченько. Уже й збиралися провести електрику, а тут – ГЕС. То, мовляв, нащо ж вам втрачатися, коли все-рівно доведеться переселятися. 

     Щодо перенесення кладовища, то спеціальні були копачі. Я не знаю, як там інструктували, але вони голову знайшли – все , їм за голову платили 25 рублів. А якщо ти хочеш перенести своїх родичів, то приходиш до копачів і говориш, що викопайте ось тут, це моя могила, ну, за окрему плату. Я там був, і не раз, воно ж інтересно було. Було таке, я сам бачив, коли відкопують могилу не дуже давню, ну там рік, два чи три. Одкривають труну, а там покійник ще як живий, а потім прямо на очах все опадає і залишається тільки скелет. Тих, за ким не прийшли рідні, потім кидали в одну могилу на Андрушівському новому кладовищі.  І з нашої рідні окремо перепоховали тільки батькового брата, а решта пішли в спільну могилу. Потім поруч поховали і мого батька, який помер уже тут. Перенесли також і братську могилу воїнів, які були поховані в Андрушах.

      Тим, хто не міг або не хотів сам будуватися на новому місці, держава будувала житло по вул. Космонавтів, але нараховані гроші тоді не видавали.  І вони переселялися в будиночки на дві сім’ї.

      Я думаю, що та ГЕС не була потрібна. Затопили такі луги, от до Підсінного 7  км, такі були луги. А В’юнища, Козинці, Городище! Отакі ліси, а Дніпро таке… Вони ж все знищили, вони знищили природу. Це моя думка.  А чого так треба було, чого їм так схотілося, навіщо та Канівська ГЕС? Ніхто нікого не питав. Позитивне тільки те, що люди стали жити в набагато кращих умовах. Тепер ми живемо в місті. А тоді треба було добиратися автобусом. А попробуйте особливо в неділю, потрапити в нього, в той ЛіАЗ. Туди ще доїдеш, а назад, особливо літом, це ж страхіття… Навіть у вікна лізли, так його заб’ють той автобус…

       А ще ж дачників багато було. Це не можна передать. От взяти Монастирок – це ж красота. Що вони там по горах жили, ну, це таке Дніпро, риба. Вони ж жили поруч з водою, от рибалки Хмара і Свитка і були завжди передовими. Або Зарубинці – красота, гарно все. Багато рибалок було у нас і звідти. У нас була одна яблуня райка, яка гарно родила, та терен, а так садовини не було, вода все вимивала. То Зарубинські рибалки запрошували, приїздіть, наберіть груш. І то ми на моторку, поїхали, береш, скільки хочеш. А їх же там – море тих груш. Понариваємо всяких. 

     Все життя не прожили, а пропахали. Скільки тих городів мали. І дітей виховували, щоб не боялися роботи.

                                                    Записали Микола Михняк та Віталій Іващенко 22.07.2016 р.

На фото: 1. Переможці війни: батько Моспан Іван Васильович третій справа у другому ряду, 1945 р.; 2. Сім’я Моспанів у Староселиці: мати Федора Іванівна, Батько Іван Васильович, дочка Оля і син Саша біля хати, 1954 р.; 3. Моспан Василь Іванович, Моспан Ольга Іванівна, Бурчик Яков Іванович; 4. Біля будинку Моспаніві з сім’єю армійського друга, 1956 р.; 5. Македон Віра Григорівна кличе на весілля (дружка - Моспан Ольга Іванівна),  1959 р.; 6. Весілля Македон-Моспан Віри Григорівни в центрі села. 1959 р.; 7. Староселиця. Біля родникової канави.

ОНОПРІЄНКО Анатолій Іванович

Я народився я в Андрушах у 1949 році, але батьки моїм місцем народження записали місто Київ, бо там вони були приписані, тож хотіли щоб і в мене була столична приписка. Для цього зразу ж після народження мати мене пароход – і в Київ, бо батько працював у Київському річковому пароходстві. Батько – Онопрієнко Іван Семенович, 1910 р. н. Він сам родом з Дніпропетровщини, все життя пропрацював на Дніпровські річковій флотилії, спочатку матросом, потім шкіпером, ходив з Херсона до Бреста. У нього навіть грамота була – Кращий шкіпер СРСР. Мати – Ірина Кирилівна, дівоче прізвище Бурчик, народилася в старих Андрущах, на Староселиці. Їх було чотири сестри. Познайомилися вони з батьком, коли баржі флотилії ставили на зимівлю в Затон, що був поруч з Андрушами, потім одружилися, а в 38-му народився мій старший брат Микола. Але він був другим, першим народився Боря, але помер у трирічному віці.

Наша сім'я (справа) з ріднею батька, 1958 р.

Як почалася війна батька забрали уже в військову річкову флотилію, а мати залишилася в селі, була під окупацією. Після війни батько працював боцманом на відновлені зруйнованих мостів. А коли судноплавство на Дніпрі відновилося, знову став шкіпером на баржі.

                                                                                            Музикальне тріо: Іван Сулима, Василь Моспан та мый старший брат Микола Онопрієнко, 1956 р. 

Я, коли підріс, то кожні літні канікули проводив у батька на баржі. В Андрушах я закінчив восьмирічку, а потім другу школу у Переяславі. Після школи зразу поступив у Вище військово-морське училище радіоелектроніки ім. О.С. Попова. Після 5 років навчання у званні лейтенанта одержав призначення на атомний підводний човен стратегічного призначення, потім, після закінченні відповідних річних класів, став командиром такого човна, коли уже був капітаном II рангу. Але на флоті головне не звання, а посада, яку ти займаєш.

Жінки Староселиці, 1957 р.

Ми не раз ходили в автономне плавання аж до Берегів Америки, це три місяці під водою, потім тривала відпустка. І ось у віці 32 роки я був комісований, уже будучи на посаді командира атомного ракетного підводного крейсера стратегічного призначення.

                                                                   Мати на печі

Чому мене так рано комісували? Ну, якщо чесно, то не такий я вже був і хворий. Не тільки це зіграло роль. На атомоходах тоді були заступники командирів по політичній частині, замполіти. Вони мали дуже багато прав і якщо, не дай боже, твоє рішення не співпадає з його думкою…   Тоді підключаються партійні органи, одержуєш великі неприємності. Не складалося з ним у мене. А якось виходили в торпедну атаку, на борту був тоді командир дивізії, і так нервова обстановка, а ще той замполіт крутиться тут під ногами, заважає мені. Я і кажу, коли такий розумний, то бери на себе командування, але щоб про це був запис у вахтовому журналі. А ми стріляли на приз Главкома, навіть вимпел одержали за результати стрільб. Словом, після цього інциденту почалися неприємності, що теж зіграло роль у моїй відставці. Хоча я з 6 років марив військово-морським флотом. Батько і брат – моряки, а я? До речі, ми з братом Миколою були першими в Андрушах офіцерами- моряками Військово-морського флоту.

                                                                                                                                  Я і брат Микола з батьком та матір'ю, 1958 р. 

Брат Микола з матір'ю біля нашої хати,  1960 р. 

Деякий час по тому жив у Санкт-Петербурзі, а потім повернувся на Переяславщину. Так ми рішили з братом, який теж живе і зараз у Санкт-Петербурзі, що комусь треба їхати доглядати батьків. Працював на «Київприладі» три роки заступником начальника цеху. Але після атомного підводного човна ця робота здавалась якоюсь рутинною, не приносила задоволення. Потім працював в Райвідділі зв’язку, зараз він зветься Укртелеком. А коли мені виповнилося 40 років – призначили пенсію. А тут 91 рік, розвал Союзу, якоїсь стабільної роботи не стало. Перебивався різними «халтурами» з братом дружини.

                                                            Я з матір'ю, братом Миколою і його донькою Світланою, 1969 р.

Щодо переселення. В старих Андрушах ми жили ж на Староселиці, то там, коли затоплювало, у хаті було й по коліна, по дошках ходили, а лодку примикали коло веранди. Я ж все це пам’ятаю. Така хвиля йде, що…

Я - курсант ВВМУРЕ, 1969 р.

Оскільки батько плавав, то йому давали квартиру на Подолі в Києві. А мати – Ні! Тільки в Андруші, будемо строїться. Але це відбувалося без нас, бо я у 66 р. поступив учитися Ленінград, а брат Микола після закінчення училища у цьому ж році одержав направлення на роботу. Батьки будувалися і переселялися у Нові Андруші самі. Але я чим міг – допомагав. Приїздив у відпустку, пам’ятаю, виписував цеглу у Затоні. Брат допомагав грошима. Під час цієї відпустки після III курсу у 1969 році у нас в Андрушах якраз знімали кіно «Освобождение» і розбирали церкву, щоб перенести в музей. Ось тоді Толя Степаненко і дав мені цілу торбинку монет - від царських до перших радянських. Очевидно, цей скарб заховали в фундаменті церкви. Шкода, не збереглось нічого, все роздав друзям в училищі.

Записали Микола Михняк та Олександр Сулима 22.04.2017р.

ПРІСИЧ (Лежепьокова) Ірина Юріївна

Моє дівоче прізвище – Лежепьокова. Прізвище не характерне для нашого села. А склалося так, що мій батько плавав на баржах по Дніпру. Сам він родом з Кривого Рогу, хоча раніше їхня сім’я проживала в Башкирії. Вони тут іноді зупинялися на нашій пристані і моряки  ходили вечорами до андрушівського клубу. Там він і познайомився з моєю майбутньою мамою Параскою  Андріївною Ісак.  У 1952 році вони одружилися, а наступного року і я народилася.  Казали, що це була найкрасивіша пара у селі.

1.

Наш дідусь Ісак Андрій Остапович був великим трудівником. От він, наприклад, косить траву чи щось копає, стомиться, то не йде відпочивати,  а займається якоюсь іншою роботою, так і нас привчав. Але був строгим і справедливим, а  бабуся Ольга Петрівна – одна доброта. Вона нас інакше не називала, як «мої діточки» і «мої квіточки».

                                                     2.

 А мої дідусь і бабуся по лінії батька були міськими жителями, з м. Салават, вони мене дуже любили і завжди привозили багато різного одягу, тож я у порівнянні з сільськими дітьми одягалась  красиво і модно, тобто, можна сказати, балували мене. 

3.

 Моя мама, Андрія і Сергія мама та тьотя Люба – рідні сестри,  а батько Володимира Ісака і Віри Мельник (Ісак) – їх рідний брат.

 Коли мені було три роки, то я захворіла запаленням легенів. Мати Андрія, тьотя Надя, мені уже і платтячко пошила на смерть, бо я уже помирала. Антибіотики тоді ще тільки появилися. А дід же був ветеринаром, він постійно читав ветеринарну енциклопедію, її було кілька томів, такі товсті книжки, акуратно обгорнуті. Він щось там цілу ніч вичитував і дав мені пеніциліну, перед тим його довго відважував, бо одне діло для корови, інше – для трирічної дитини. І вилікував мене. Андрій Остапович був дуже розсудливим. До його ж багато хто приходили за допомогою, адже домашніх тварин тримали у кожному дворі.  Хто міг заплатити, то приходили із якимось гостинцем. Та дід на це не зважав і йшов у першу чергу до бідніших, а вже потім до того, хто з «гостинцем».  Його логіка була по-житейськи простою і мудрою: «Якщо у багатшого корова пропаде, то він виживе. А якщо бідний залишиться без годувальниці – то це трагедія».

4.

 Я дуже любила і свою бабусю Ольгу Петрівну. Та її не можна було не любити. Якщо дідусь за щось нам давав «прикурити», то бабуся натомість тільки обцілує, пожаліє, намагалась захистити від дідових «прочуханів».

У їх була така красива хата – покрита залізом. На той час – це було гарне дворище, з великим садом. І тут – переселення. В першу чергу у Нові Андруші у 1967 році переселилися дві сім’ї – наша і Наді Касян, які вже і зимували там. Не було ще нічого. Жили і вчили уроки при свічках і гасових лампах. А решта переселялися уже в наступні наступні роки.

5.

І от  - розбирають дідову хату. Я тоді в 6-й клас ходила. І просила всіх, щоб бабусю перевезли першою ходкою. Там уже ж поставили «времянку», біля 5-ї школи. Та мене не послухали.  Бабуся просиділа на вузлах цілий день. І на її очах розбирали хату, у якій пройшло все життя. Що вона тоді передумала і як це їй боліло можна судити з того, що в першу ж ніч на новому місці її ударив параліч, якого вона так і не змогла збороти. Я за нею доглядала, бо всі ж були на роботі. Вона лежачою прожила ще з рік. Ось таку ціну вона заплатила за це переселення.

6.

А ми у діда на городі тоді і побудувалися.

Я до цього часу згадую старі Андруші, як там було красиво. Весною оці сніги розтають, розливається вода. Там був ставочок «За мотрушкою»(за садибою тітки Мотрі) , і ми ото,  коли повінь починалась, катались там  на човнах, а кругом вужі. Їх було так багато. А влітку любили на конях кататися.

7.                                                         8.

Словом, в 7-й клас я уже пішла у третю школу, бо у другій школі не було німецької мови, яку я вчила в Андрушах. Тоді була така сніжна зима, що батько на роботу на лижах їздив. А будувалася ж тут нова школа, то я вже у 8-й клас пішла у школу №5, яка поступово ставала середньою, тож наш клас якраз і був першим випуском ЗОШ №5. Якщо зайти у двір школи через хвіртку, то зліва кожне шосте дерево посаджено моїми руками. Розбивали клумби, саджали квіти, бо ми ж були найпершими і найстаршими учнями.

9.

Ще коли навчалася у школі, дуже хотіла і планувала бути лікарем. Навіть на канікулах після 8-го класу я працювала санітаркою у нашій лікарні. Робила в поліклініці, в гінекології, в рентгенкабінеті. Головний лікар Петро Филимонович Костюк іноді мені навіть дозволяв бути на операціях. І після школи я подала документи у медінститут. Але не пройшла по конкурсу, бо хімію здала на «трійку». Рік після цього працювала у лікарні, а потім  вирішила спробувати у торгово-економічний, бо там здавали трохи раніше, а екзамени ті самі, тільки замість хімії була математика, яку я знала непогано, бо їздила навіть на олімпіади. От і вирішила спробувати. І зразу два екзамени на «5», і два  - на «4». Мене прийняли. Це зараз можна подавати документи у кілька вузів, а тоді я боялася забрати документи і нести у медичний. А раптом знову не пройду!?  Словом, із-за цієї боязні ніби зрадила своїй мрії, сама собі.

 Довгий час працювала в об’єднанні громадського харчування, була директором ресторану «Дружба», а коли почалася перебудова…

Тут треба зробити невеликий відступ. Рідний брат мого батька , тобто мій дядя Леонід, працював Генеральним директором Товариства сліпих у Дніпропетровській області. Він дуже розумний чоловік.  Я часто думаю, що йому б президентом бути, тоді був би толк у державі.  Коли я поступала у економічний, то він переводився у Київський університет. А він же зовсім сліпий. Його дружина возила. А як це трапилося? Він жив з батьками у Салаваті, у Башкирії. Коли був студентом третього курсу, пішов у дружинники, бо тоді там розцвітав бандитизм. І якось разом з міліцією під час затримання грабіжників в одній із квартир із-за дверей його чимось важким ударили по голові, внаслідок чого почав втрачатися зір.  У Одесі у клініці Філатова йому зробили  кілька операцій, але не допомогло. Якби зараз, може б десь за рубежем йому б і врятували зір,   а тоді не було ні грошей, ні можливостей. А ще до цього, він приїздив до свого дядька у Конаково, і там у нього була дівчина, з якою він і переписувався.  А коли це все сталося, то його мати написала тій дівчині, щоб вона більше не слала сину листів, бо у нього таке горе, що він залишився сліпим. А та за чемодан … і приїхала. І все життя прожили разом. Але було дуже важко. І дитя народилося, і він перевівся в Київський університет із третього на другий  курс.  Але закінчив університет з червоним дипломом. Я на вихідних навіть боялась із ним зустрічатись,  бо почувала себе на значно  нижчому рівні у порівнянні з ним. І він мене завжди докоряв, як тобі, мовляв, не соромно, у тебе ж очі є, чого ж ти щось там додатково не почитаєш, чогось ще не вивчиш. А коли почалася перебудова, він мені привіз статутні  документи, і каже, що треба відкривати фірму. Я довго не могла це сприйняти, бо все життя у нас за спекуляцію ледь не «сажали», а тут, як я прочитала той Статут - «тут купи – там продай». Тоді ті документи дали Андрію і Сергію Доброскокам і ми так ото два роки думали-думали, і вирішили розпочати. Основна ініціатива була їхня. От цій моїй фірмі «Людмила» - 21 рік.

10.

 А перед цим ми ж були ще років 4 разом з Доброскоками, а тоді розділилися. Головним мозком фірми був Андрій Григорович,  а Сергій – виконавчий директор.

На фото: 1. Батько Юрій Павлович, я і мама Параска Андріївна, 1954 р.; 2. Я (пореседині) виділялась від сільських дівчаток модним одягом, 1956 р. ; 3. З дідусем Павлом і бабусею Любою по лінії батька, за мною – батьків брат Леонід,  м.Салават, 1958 р.;  4. Рід Ісаків: я посередині з дідусем Андрієм Остаповичем та бабусею Ольгою Петрівною, за нами зліва направо: Шевченко Надя (загинула в 33 роки), Ісак Володя,  Лежепьокови Юрій та Параска, Шевченко (Ісак) Любов, Доброскок (Ісак) Любов, Ісак Петро, Шевченко Григорій, Мельник (Ісак) Віра; 5. Андрій Остапович і Ольга Петрівна Ісаки;  6. З мамою і бабусею Ольгою, 1955 р. ; 7. Мамині сестри, а мої тітки: Надія Андріївна і Любов Андріївна, близько 1950 року; 8. Доброскок (Ісак) Надія Андріївна – мати Андрія і Сергія Доброскоків,

1969 р. ; 9. Я – випускниця ЗОШ№5, 1971 р.; 10. Біля магазину «Людмила» з  онучками Олею і Ірою, 2005 р.   

СТЕПАНЕНКО Євдокія Олексіївна

     Я – Степаненко Євдокія Олексіївна, народилася в 1936 році в Андрушах. Там постійно і жили, поки нас переселили. Батьки – Олексій Григорович і Єфросинія Захарівна Степаненки, померли вони вже тут, у Нових Андрушах. Вони працювали в радгоспі, спочатку у колгоспі, а потім у радгоспі. Вони ж тут об’єдналися, чи якось так. Ну, ми робили в Андрушах: і скот пасли, і на інші роботи ходили. Тут же зразу був колгосп Будьонного, а тоді вже воно якось перейшли в Переяслав. Уже позабувалося багато. Батько прийшов з армії, а там, як бомбили, він коня держав, а його вдарило в руку, коня вбило, а батьку одірвало пальця, так він був інвалідом. Трапилося це у війну, в 41-му, але все-рівно в колгосп ходив: і косив, і все робив. Нас було малих троє дітей, так мама спочатку дома була, а потім знову у колгоспі робила.  Менший брат Петро народився у 1938 році, тут біля базару живе, їм дали квартиру. Оскільки він Петро Олексійович, то часто жартує, каже: «Я брат Порошенка». Два сини його живуть у Києві. А сестра Марія Степаненко живе  тут, трохи далі.  Ми з нею в один день народилися – двійнята. 

      Хоч ми були і маленькими, а як війна почалася пам’ятаю. І кукурудзиння з колгоспу носили, і брицю жали. Були малі, а батькам помагали.

       А з війни пам’ятаю, як налетіли німецькі самольоти. Ми считали, скільки їх. Коли воно як застрочить, то деяких убило. Всю війну і прожили в Андрушах. Нікуди ніхто не виїжджав. У нашій хаті був німецький склад.

Спогади про голодний  1947 рік перенесені до розділу ІІІ (прим.         упоряд. – О. С.).

 А далі що? У школу ходили до семи класів. А тоді як почалося переселення, то у 66-му ми уже почали строїть хату. Батько покійний ще построїв. Перед тим довго балакали, що з усіх сіл навколо Дніпра будуть виселять. Тоді ж давали дерево, скільки там ото виділяли. За його ж платили. На ощіп давали. А стройтеся самі. Приїхали строїтелі дві душі. Потім іще. І їх ото наймали, у того строїли, у другого, третього. І пічники були, і хати робили, і погреби.   У старому селі у нас була хата і сарай, такий високий, щоб можна було ціпом махать, бо там у ньому і молотили. Як переселялися, батько покійний все розібрав і сюди перевезли.  А це вже тут нам виписали дерева і кирпичу, тобто оця хата дерев’яна, а обкладена кирпичом. Була у нас там корова, то уже хату розваляли, а корову тримали у сарайчику, який залишився у сусідського дядька. Так батько покійний ще їздив та корову там пас, а я їду автобусом, видою корову, привезу молоко, то по дорозі баби й позабирають по банці.  А я ото з’їжджу, видою, а тоді ще і на роботу встигала. Я ж у совхозі пасла корів, а тоді як уже сюди перейшли, то ми вже стали робити у Ліспромгоспі, ото вирубували чагарники. Нас чимала бригада була. Потім і корову, і курей перевезли сюди. Курей зразу ж вкинули у сажок, а вранці встали – нема їх, хтось покрав. Видно хтось у мішок поскладав та й усе.

      Перед тим, як получить цей участок, то батько тіг номерок, а там же написано, який сусід буде поруч. Нам попало на цій вулиці Морській угловий участок,  де вулиця Космонавтів,  а нашому сусіду Петру Бурчику держава построїла пільговий домик, так батько з ними помінявся, і у нас тепер був його номер. Бо воно ж углове, так багацько забору требу було городить. Але не всі люди сюди переселялися і строїлися. Були такі, що купували хати. Наприклад, одна жінка у нас жила з дочкою, строїться ж нема хазяїна, так вони розпитували, у якому селі можна купити хату,  і вони купили у Єрківцях.  Деякі купляли у Підварках. Були такі , що повиїжджали, де кавуни ото, ага, в Херсон, а деякі і назад тікали. Навіть з Підварок сюди, в Нові Андруші, купляли чи брали номерки і тут уже строїлися. Не наравилося їм там, бо привикли жить із своїми. Там же в селі були тільки одні андрушани, а тут тепер все перемішалося, є в Нових Андрушах переселенці й з Козинець, і з Підсінного,  Монастирка, Трахтемирова. Та все ж якось групувалися по вулицях. По Польовій (тепер Ювілейна. Прим. авт. – М. М.) більшість монастирців, у нас по Морській переважно андрушани. Уже багато померли, у багатьох хатах нові люди живуть.

    Звичайно, ніхто з Андрушів переселятися не хотів, так сказали ж, вже все, валяйте хати, участки понаділяли і змушені були строїться. Зараз кожен каже, що гарно було дуже біля Дніпра, а тепер як попривикали, і кажуть, а ми вже вроді тут і живемо споконвіку. Конечно, село ж од города було далеченько, було ж пішки ходимо,  і топило часто, і нас раз затопило, ми ж на горбі жили, де ферма була, так раз вода не дійшла до хати буквально кілька метрів. Тоді ж жито уже було посіяне, зелене, під водою, так було йдеш, а там така риба й скубе те жито, підійдеш ближче, а вона й утікла. У кого були ости (остроги) то можна було й приколоти. А от у тих хто жив на Староселиці, то городи садили після того, як вода уже відходила, але картопля встигала вирости. Люди вже думали копати картоплю, а вони ще тільки саджали, ну нічого, встигала вирости.

                                                                                  Записав Микола Михняк 26.07.2016 р. 

СУЛИМА (Зоря) Ганна Миколаївна

Ця розповідь записувалася одночасно з двох уст – від самої Ганни Миколаївни та від її доньки Приходько Надії Олександрівни 1948 р. н., яка проживає у м. Рівне й частенько приїздить до матері допомагати по господарству (прим. авт. – М. М.).

       Я, Сулима Ганна Миколаївна, народилася в Андрушах у 1926 році. Батько - Зоря Миколай Боніфатович, був головю сільської ради, людиною шанованою в селі. Його батько і мій дід був, мабуть, грузин, нагуляна дитина. І він там не прижився. У тій родині йому нічого не дали. І він ото поїхав сюди на Переяславщину, в Андруші. Моя баба була не замужем, була одинока, і він пішов до неї в прийми. Так і остався. Рідні не було ніякої. У Боніфата було двоє дітей: мій батько і сестра Наталка.

1.

 Батько був грамотним чоловіком, працював і секретарем сільради, і в конторі колгоспу, тоді на пристані в магазині продавцем.  А як приходив пароход, то відчиняв магазин і на дебаркадері, і в залі ожиданія- було у нього три точки. Він був по виторгу на першому місці в області, за що одержував  подарунки.  Дуже гарно співав, краще за всіх у селі. Коли приїздило якесь начальство його завжди запрошували там поспівати, скрізь пригощали, але п’яницею не був

                                                                              2.

Співав і в церкві на крилосі.  На пристані ж раніше працювали різними завскладами євреї, і вони якось жили у нього дома. Борох Давидович теж був такий завскладом, то він каже: «Якщо ти, Миколай, підеш у церкву в неділю і будеш там співать, то я додому не поїду, а піду в церкву, щоб послухать, як ти співаєш». Жоден артист так не співав, такого тембру я ні в кого більше не чула. Якось перед війною в Андруші приїздив хор Верьовки, може тому, що історичне село, то коли вони почули, як він співає, то стали запрошувати в Київ у свій колектив.

3.

Але оскільки моя мати Олександра продала корову і вони зробили цементний колодязь, то вона сказала: «Як це так, ми покинемо новий колодязь? І поїдемо в артисти в Київ?» Мабуть, у неї було мало розуму. А якби поїхав, то може і доля склалсь би по-другому, і прожив би довше. Коли почалася війна, то йому дали бронь, щоб заготовляв для коней військових сіно. Робили на сінному пункті такі тюки із сіна. А тоді бронь закінчилася, в окупацію він ще тут залишався, а коли німців погнали, його забрали на прередову і він загинув в Естонії.

4.

       Мати робила в колгоспі, була великою трудівницею. А бабуся Марія робила ще панщину. Колись був такий випадок, що вона запізнилася на панщину. А в пана дуже мерли діти і йому порадили взяти зустрічних кумів, коли дитина народилася, щоб вона жила, тобто тих, хто трапиться назустріч. І пан вийшов на вулицю, а тут якраз баба Марія спішить на роботу до пана, і вибачається перед ним за запізнення. Іще якийсь дід теж біг на панщину. І пан зразу ж взяв їх за кумів. І вже у баби були привілеї. Як же, кума самого пана! І пан уже взяв бабу Марію пекти хліб. То вона йому вранці спече хліб, а тоді біжить на панщину. То вже тоді пан давав їй буханку хліба. У баби вже стало і одежі більше, ні в кого з кріпаків скільки одежи не було. У баби залишилися і платки, і полотно, вона ж ткала і вишивала. І я у неї це перейняла, теж і ткала, і вишивала. То я як виходила заміж, у мене було 43 вишитих полотняних сорочки. Уже майже всі пороздавала. У дочки Наді там трохи залишилося напам’ять. І ряден було дуже багато, ні в кого скільки не було.

                                                                                           5.

Надія Приходько: «Моя бабуся Олександра народилася у 1903  році, а померла у 2000-му, прожила 97 років. Коли вона народилася і їй було лише кілька місяців, то її батько, себто мій прадід, поїхав на базар, продав віз соломи і купив їй золоті сережки, потім вони дісталися мамі, а зараз я їх нощу – ось вони (показує на золоті сережки у вухах. Прим. авт. – М. М.).  Мамі вони дісталися, коли їй виповнилося 15 років. Коли німці увійшли в село і мама бігла  од дівчат, ішли назустріч два німці. Один ухопив її за вуха і зразу по-хорошому показує, що, мовляв, знімай. Мама трохи знала німецьку зі школи, бо добре вчилася. У 5 років пішла, точніше батько заніс її у школу. А вчитель каже, якщо з неї щось получиться, то хай залишається, а якщо ні, то прийде наступного року. А вона стала ученицею на всю школу, мала одні п’ятьорки. Борох Давидович їй книжки дарував, то вона рано навчилася читати і рахувати. Тільки прийде у хату і зразу: «Давай будемо квасолю считать або книжку читать!» Як далі було, мамо?».

6.

Продовжує Ганна Миколаївна:  Цей німець взяв мене за сережки і знімає. А я ж  стала плакать. Як же так? Боюсь, що скаже мати, і взагалі, як це так, взять і віддать? А другий, старший німець, підійшов до свого напарника і по руках його. Не чіпай, мовляв. А мені показує, що ти біжи звідси додому і там вириєш десь ямку, на землю показав. Я так і зробила. Продовбала у грубці дірочку і поклала туди сережки. А вже як вернулася з Німеччини, хата була ціла,  то я дістала ці сережки, а потім уже подарувала їх Наді, коли вона повзросліла. І тепер є кому їх передати, у неї є внучка, моя правнука.

7.

Я закінчила в селі 7 класів і поступила у Ржищів агрошколу, провчилась там кілька місяців, а тоді така агрошкола відкрилася і в Переяславі, то я перейшла сюди.  Я була там першими учнем, дуже гарно вчилася. А в Переяславі прийшлось щось перездавать, бо програми тут були трохи інші, то як інспектори побачили моє прізвище – Зоря, яке знали ще по Ржищеву, то й не довелося нічого перездавати. Учили там і трактори.

        Спогади про німецьку неволю винесені до розділу ІV (прим.           упоряд – О. С.).

   Чому не залишилась у Німеччині? Мабуть, дурна була. Не так вихована. Тут же Батьківщина - мати, батьки. Додому добиралися довго. Після американських пайків у дорозі було голодно. Одну хлібину давали на кілька душ.

     Коли вже дісталася додому, то узнала, що батька на війні убито. В органи багато тягали. Направляли на пристань на найважчі роботи. А як скажеш слово, то зразу: «А туда, на Север не хочеш?» Нас же щитали предателями. Натерпілася я і від односельців, і від влади.

8.

       Вигружали з баржі китайські мішки з рисом по 105 кілограм. Носили їх утрьох по трапу, щоб не розшивать. А другі розшивали, скільки там треба мішків на норму, носили по скіки там з баржі, а потім знову зсипали у мішок і зшивали. Так тривало кілька років, що я була грузчиком. А тоді стала завскладом, то вже було набагато легше. Я приймала сире зерно, а у Журила була сушарка, то він його сушив. І кукурудзу там лущили, а ми сушили. І просо приймали, все-все. На пристані я проробила десь год вісім, а потом у колгоспі робила. У 47-му році вийшла заміж за Олександра Сулиму, а через год народилась дочка Надя, яка ось рядом сидить, і підказує мені.

9.

 Батько чоловіка  купив нам паганеньку хатку, і ми там жили біля Джерела аж до самого виселення. Оскільки хата була старенька, то дали нам аж 1200 рублів компенсації. Цього, конечно, не хватало, щоб построїться, та ще й  участок попався невдалий - у долині.  Але я тут так і не прижилася. Душою я там  осталась,  у старих Андрушах. Дочка запрошує до себе в Рівне. Хоч у мене мозок і висох, але ж не настільки, щоб лізти до неї на дев'ятий поверх.

                                                                               Записав Микола Михняк 26.08.2016 р. 

На фото: 1.Три рідні брати матері, мої дядьки: Гриценки Андрій, Яків і Олексій Федоровичі та два двоюрідні брати, 1935 р.; 2. Три Зорі: Ганна Миколаївна, Марія Антонівна і Галина Федорівна, 1941 р.; 3. Свекор Сулима Андрій Степанович, свекруха Палажка Єовдокимівна і їх наймолодший син Іван, 1942 р.; 4.Сулима Олександр Андрійович з двоюрідними сестрами, 1943 р. ; 5. Сім’я свекра: свекор Сулима Андрій Степанович, свекруха Палажка Євдокимівна, син Іван, невістка Наталка, за ними – дочка свекрів Віра, я, і їх старша дочка Ольга з онуками – Надею, Шурою і Лідою; 6. Сулима Олександр Андрійович з двоюрідними сестрами, 1942 р.; 7. Сулима Олександр Андрійович (перший зліва) на фронті, 1944 р. ; 8. Я (Сулими Ганна Миколаївна), чоловік  Олександр Андрійович інаша  дочка Надя, 1956 р.; 9.Сулима Іван Андрійович, Степаненко Василь Григорович та Сулима Олександр Андрійович у ролі сватів, 1957 р.

СУЛИМА Олександр Васильович

     Я, Сулима Олександр Васильович, народився у 1959 році в с.Андруші, де проживала наша сім’я: батько Василь Микитович 1929 та мати Ольга Іванівна 1932 року народження і старший брат Віктор 1955 р.н. Окрім нас та сім’ї батькового брата, а мого дядька Івана,  в Андрушах було немало Сулимів. Ще з дитинства я та брат Віктор задумувалися, хто із них ким нам доводиться і взагалі, звідки ми походимо, адже, як і більшість жителів села, ми не знали свого родоводу далі діда чи прадіда. І тільки зовсім у зрілому віці, а точніше на початку нового тисячоліття, ми мали змогу приступити до пошуку свої коренів, маючи доступ до архівів різного рівня, від обласного до Центрального архіву колишнього СРСР. Принагідно дізналися, що такою пошуковою роботою займається київська журналістка Людмила Сулима, тому зразу задалися питанням, чи не одних і тих ще пращурів ми шукаємо. При знайомстві з нею це припущення підтвердилося, більше того, з’ясувалося, що ми з Людмилою теж рідня десь у восьмому коліні. А об’єднавши свої зусилля ми змогли зазирнути в історію роду аж на тисячоліття назад. Підсумком цих досліджень стала книга Людмили Сулими «Сулими: спадщина предків», видана у 2013 році. Коротке узагальнення родоводу нашої, андрушівської гілки роду викладено Миколою Михняком в публікації «Від гетьмана до генерала» («Переяславська Рада»   № 12 від 23 березня 2012 р.), яку наводимо нижче. 

       «Прізвище Сулима (наголос на другому складі) бере початок на німецьких землях в містечку Плессау в родовому маєтку графів Сольмських і на латині це прізвище писали як Solimensis. На польських землях герб «Sulima» з’явився в 935 році і носили його хоробрі лицарі Сулими, а їх подвиги у Грюнвальдській битві (1410) яскраво описав польський письменник Генріх Сенкевич у романі «Хрестоносці».

В Європі   носили герб «Сулима» протягом кількох століть  понад 50 знатних шляхетних родів по чоловічій і жіночій лініях. Десь у XV ст. гілка роду Сулимів переселилася на територію нинішньої України, а згодом і Росії. Звичайно, протягом багатьох віків це родинне дерево розросталося і дало людству численних нащадків,  перерахувати яких просто немає змоги, тож зупинимося на тих, які відіграли найбільшу роль в історії України. 

1.

        Найбільш відомою особистістю є Іван Сулима (1585-1635), який народився в с.Рогощі Любецького староства в родині шляхтича герба Sulima і є основоположником гілки роду. Іван Михайлович був урядником маєтностей великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, великого канцлера Речі Посполитої, від якого у 1615 році за вірну службу одержав села Сулиминці (пізніше Сулимівка), Лебедин і Кучаків. Бориспільський намісник Переяславського староства (1612-1635), учасник походів запорожців на Крим під регіментом гетьмана Петра Сагайдачного (1615). Був у турецькому полоні (1616-1619), прикований до важкої турецької галери. Але хороброму воїну вдалося втекти у 1619 році, звільнивши своїх товаришів і взявши у полон три сотні яничарів. За воєнні заслуги нагороджений золотим медальйоном і титулом римського князя від папи Римського Боргезе (1619). Учасник Хотинської війни (1620-1621). Фундатор церкви Покрови Пресвятої Богородиці в с.Сулимівка Бориспільського району на Київщині.  Ця велична архітектурна пам’ятка збереглася і до наших днів.

      Іван Сулима був також учасником походів запорожців на Крим під регіментом гетьмана М.Дорошенка (1622-1625 рр.) Гетьман Війська Запорізького (1628- вперше, 1635 – вдруге). Успішний флотоводець, очолював морські походи запорожців на Крим. Штурмував фортецю Азов (1633 р.). У 1635 році Іван Михайлович очолив національно-визвольний рух проти поляків і розорив  неприступну фортецю Кодак. Через підступне зрадництво потрапив у полон до поляків, на вимогу турецького султана засуджений сеймом Речі Посполитої  і страчений у Варшаві (1635р.) Похований у містечку Ставки Живицького повіту Краківського (тепер Сілезького) воєводства).

На вшанування пам’яті про Івана Сулиму в Переяславі-Хмельницькому завдяки ходатайству ГО «Старий Дніпро» рішенням міського голови № 23/7-07 від 19 лютого 2016 р. вул. Ворошилова тепер носить ім’я гетьмана Івана Сулими

       Його син Федір Іванович (помер у 1691 році і похований у Сулимівці під порогом Покровської церкви) разом із братами брав активну участь у національно-визвольному русі під хоругвами Богдана Хмельницького, пізніше вони стали сподвижниками гетьмана Виговського і одержали звання полковників.

       Наступний нащадок роду Сулимів – Іван Федорович – соратник гетьмана Івана Мазепи, наказний гетьман, який вів армію в 35 тис. козаків, - разом із синами мужньо бився зі шведами  в Полтавській битві, потім із генеральною старшиною перейшов на бік шведів, але пізніше разом із майбутнім гетьманом Данилом Апостолом вернувся на бік Петра I. Цар пробачив його, враховуючи «особливі заслуги його діда – гетьмана Івана Сулими». Іван Федорович у 1714 році заснував хутір Сулимин (тепер Сулимівка Яготинського району) недалеко від дідівського маєтку Сулимівка (тепер Бориспільського району). Він став власником сіл: Сулиминці, Лебедин,Кучаків, Сошники, Кальне, Старе, Даріївськ, Лукине,Скопці, Гудівка та ряду інших сіл і хуторів. Ладозький похід для нього був останнім, адже в ті часи десятки тисяч людей відправляли на спорудження нової столиці Санкт-Петербургу. Старі рани давали себе знати і Іван Федорович у 1712 році помер. Павло Полуботок випросив у царя Петра дозвіл поховати свояка у родовій усипальниці в Сулимівці.

     Син Івана Федоровича Семен Іванович Сулима також продовжив військові традиції роду і був останнім Переяславським полковником  зроду Сулимів. Під час Кримського походу він відзначився під Перекопом і Бакцесером, в поході на Очаків та Азов, де за проявлену хоробрість одержав похвальний лист від генерал-фельдмаршала фон Леслі, за Хотинський поход – царську грамоту і універсал Генеральної військової канцелярії. За свої численні бойові заслуги отримав у власність частину Баришівки та Переяслава, частину дідівської Сулимівки та Сулимівку над Журавкою, села Каратуль, Михальчину Слободу, Власівку, Коржі та Богданівку. Семен Іванович найняв талановитих художників, які витворили іконостас Покровської церкви в Сулимівці.   До цього часу від нього збереглося кілька ікон, на одній із яких зображено родину Сулимів, у тому числі гетьмана Івана Сулиму. Оригінал цієї ікони зберігається  в галереї Сулимів Національного художнього музею в м.Києві, а в церкві в Сулимівці – копія родинної ікони. Семен Іванович помер у 1766 році і теж похований у Покровській церкві.

По різному склалася доля синів Семена Івановича.

      Христофор став архімандритом Гамаліївського монастиря, а потім – Харківським єпископом. Григорій постригся в ченці Мотренинського монастиря. Семен, Яків та Євстафій - стали військовими. Євстафій служив секунд-майором  у Псковському карабінерському полку і рано помер. Семен та Яким отримали військову освіту в Сухопутному Кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі – місті, яке в подальшому і до цього часу стало особливим для представників  роду Сулимів.

Семен Іванович став надвірним  радником, що прирівнюється до чину підполковника, і в 1770 році став головним казначеєм Кадетського корпусу.  А особливо яскравою постаттю роду став Яким Семенович – генерал-майор, таємний радник і останній Генеральний суддя Малоросії.

      Деякі представники клану Сулимів  служили при дворі імператорів. У цьому сенсі слід згадати наступного нащадка прямої лінії роду Сулимів героя Бородінської битви,  сподвижника імператора Олександра I, генерал-лейтенанта Миколу Семеновича Сулиму, який за чисельні воєнні походи мав немало найвищих нагород (двічі нагороджений золотою шпагою «За хоробрість»). Його портрет висить у воєнній галереї Ермітажу.

І ось родовідна гілка по лінії брата Семена Івановича – Степана якраз і приводить до Переяславських Сулимів.

       Тож у Степана Івановича був син – Олексій (1733-1783), у нього – син Данило (1760-1805), у того у 1803 році народився син Олександр, який мав сина Матвія (1835). Звісно, йдеться про синів прямої лінії, адже у кожного були й інші діти.

     Кінець епохи дворянства ознаменував указ про відміну кріпосного права  у 1861 році. Колишні поміщики, які не йшли на військову службу, почали налагоджувати власне фільваркове господарство. Одним із таких і став Матвій Олександрович, яким мав обширні землі і велике господарство в с.Андруші Переяславського повіту. В буремні революційні часи його син Кузьма з дружиною Оленою продовжували жити  своїм життям в с. Андрушах, виховуючи синів Микиту та Івана і чотирьох доньок. Та червоний терор вніс корективи і в це тихе село. Багато хто, живучи в страху за своє життя  і життя дітей, залишившись без землі, підкорялися правилам «нового життя», втрачали свою індивідуальність, розчинялися в соціалістичному суспільстві. Не стала винятком і сім’я Микити Кузьмовича та Параски Калениківни. Та попереду чекало ще одне випробування – Друга світова війна. Не повернувся з фронту Микита Кузьмович – загинув у боях під Харковом. І всі труднощі післявоєнного часу випали на долю його вдови і двох малолітніх синів  - Василя та Івана.  Потім було болюче переселення до Переяслава, бо Андруші стали дном Канівського водосховища. І Василь, і Іван кілька років тому відійшли у вічність. Та у Василя і його дружини Ольги (зараз проживає у Санкт-Петербурзі) народилися два сини – Віктор і Олександр, які принесли світу своїх синів, а ті – своїх».

2.

        Мій брат – Віктор  Васильович Сулима (1955 р. н.) у якійсь мірі повторив шлях багатьох своїх пращурів, присвятивши своє життя військовій справі - після закінчення із золотою медаллю школи № 5 в Нових Андрушах він поступив до Ленінградської військово-інженерної академії. У 40 років отримав звання генерал-майора. Займав посаду заступника командира військово-повітряних сил Тихоокеанського флоту Росії. Нині у відставці. Проживає у Санкт-Петербурзі  і допомагає ГО «Старий Дніпро» в організації музею затоплених сіл. Детальна розповідь про його життєвій шлях у Розділі X «Відомі земляки-андрушівці».

      Я теж не міг залишитися осторонь цієї справи. Як один із засновників ГО «Старий Дніпро», став і одним із упорядників книги «Село Андруші на Переяславщині», продовженням якої і є нинішнє видання.

У 80-90 роки минулого століття я працював головним інженером будівельно-монтажного управління №7, яке було одним із найбільших у Переяславі-Хмельницькому  і мало велике значення у його розвитку. Цим управлінням будувався завод "Точмаш", очисні споруди та насосні станції до них, котельні міста, більше десяти багатоповерхівок та багато інших об'єктів. Двічі обирався депутатом міської ради.

     Щодо нашого батька, то Василь Микитович Сулима (16.01.1929 – 18.03.2009) народився в с. Андруші у той час, коли колективізація охопила всі селянські господарства України. Його батьки, колгоспники Микита Кузьмович і Параска Калениківна мужньо перенесли чергову кризу зернозаготівель, котру радянські чиновники розцінили як саботаж, посилюючи ліквідацію приватних гоподарств. Землю поміщиків, яку радянська влада роздала селянам, почали віднімати шляхом створення колективних господарств. Селян уже не ділили на бідних і багатих, в колгоспи забирали все, іноді і останню корову, яку сім’я змогла купити в часи НЕПу. Комітети бідноти розгорнули активну діяльність і проводили мітинги із залученням всіх жителів села. Якщо хтось не брав участі у мітингах, це розцінювали як опір радянській владі. Співробітники підрозділів ГПУ зразу ж готували «справу», конфіскуючи  майно.

Так трапилося у житті, що Василя Сулиму не балував у дитинстві дід Кузьма, котрий загинув від рук бандитів у 1908 році. Після тієї трагедії його  батько Микита Кузьмович виріс сиротою, а коли одружився, назвав одного із синів Іваном, в честь загиблого брата. Василя та Івана батько виховував у любові і повазі до людей, до землі, прищеплюючи почуття вдячності. Сім’я бідувала, особливо після голодного 1933 року, але витримала всі випробування.  Василь з дитинства вже метушився біля батька серед ремісничих людей, спостерігав за його роботою, уловлюючи кожний його рух, кожне слово, мабуть, підсвідомо хотів більше запам’ятати перед вічною розлукою. Коли почалася Друга світова війна, Василю виповнилося 10 років, а Івану ішов 6-й рік. Їх батько не повернувся з фронту. Параска Калениківна одна виховувала двох синів у тяжкі роки німецької окупації і післявоєнний час.

Після війни відновлювалося народне господарство, а з ним і відроджувались колгоспи, які під час окупації були перетворені німцями в громгоспи. Знову у селян забирали все, що потрібне для колгоспного життя: скот, посівний матеріал і т. д. Парасці Калениківні довелося «впрягатися» в колгоспну работу, заробляючи трудодні. Хрущовский проект «агроміста» 1946 року ще більше затягнув петлю на шиї селян. Було прикладено немало зусиль, щоб відібрати у селян землю та інвентар, яким вони користувалися під час війни, і, крім того, передбачалося відбирати навіть присадибні ділянки, на яких вони вирощували щось для себе, щоб хоч якось прожити і не померти з голоду. Людям знову довелося пережити засуху і голод 1947 року. Не дивлячись на те, що відновлення економіки і сільського господарства нарощувалося швидкими темпами, влада нехтувала звичайними потребами людей. Не вистачало ні одягу, ні взуття, ні товарів домашнього вжитку. Щось купити, навіть необхідне, перетворювалося в неабияку проблему. Парасці Калениківні було не під силу одній допомогти синам одержати освіту, але вони  обоє росли тямущими і розсудливими, тому кожний із них обрав свій шлях.

Василь Микитович після закінчення ФЗН (фабрично-заводське навчання) в Києві, став працювати столяром, йому подобалося творити власними руками.  Він  любив це ремесло, і, як заповіт батька, пронесе його через своє нелегке життя, передаючи і своїм синам.  Його брат Іван став ветеринарним фельдшером. Брати жили в с. Андруші, маючи крихітні земельні наділи від величезних колись сулимівских спадкових земель.

 Кожний клаптик землі в Андрушах бул просякнутий історією.  Колись давно значна частина земель належала Вознесенському монастиру в Переяславі. В кінці XVIII ст. там навіть побудували архієрейську дачу. Особливої красоти і неповторності був старий Чернечий гай з віковими дубами і липами, звідки відкривався вид на Дніпровські гори. Український поет Т. Шевченко був закоханим в Андруші, де побував у 1845 році, навіть зробив кілька малюнків, а ще згадував село у своїх творах і листах.  Зокрема, у листі до  А. Козачковського у 1854 році написав: «Мені тепер здається, що і раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші...».

3.

Військову службу Василь Сулима проходив у м. Саратові. В той період якраз почалосяь освоєнння цілинних земель Казахстану і Сибиру. Молодь десь запрошували, а десь і примусово відправляли піднимати цілину. Маючи  профессию столяра, Василь роздумував над тим, щоб і самому поїхати в далекий край. Але кола вернувся зі служби в 1954 році в Андруші, зрозумів, що саме тут його дім. У тому ж році він одружився з Ольгою Івановною Касян. Це було єдине кохання і на все життя.  Ольга Іванівна народила йому двох синів – Віктора в 1955 році і Олександра в 1959 році, якими будуть гордитися не тільки вони, а й все місто Переяслав-Хмельницький. Певно, це нагорода за всі їх страждання, роки лихоліття і нестатків, що довелось пережити їх батькам.

Сім’я Сулим жила звичайним буденним життям. Василь Микитович допомогав людям  відбудовуватися, столярував і теслював, а Ольга Іванівна працювала в музеї Г. Сковороди. Багато вдячних відвідувачів,  які приїздили з усіх куточків України, просили її особисто  розповісти на українській мові про життєвий шлях  відомого українського філософа Григорія Сковороди. Переміни в їх житті сталися, коли на урядовому рівні було прийняте рішення про створення Канівського водосховища, план якого предбачав і затопленння історичного села Андруші. Переселенння розпочалося в м.Переяслав-Хмельницький у 1966 році. За рік до цього берегиня  домашнього вогнища Параска Калениківна відійшла у вічність.

Василь Микитович завжди турбувався про сім’ю і про сімейні цінності.  Мабуть, це було закладено на генному рівні. Він першим, всього за одне літо, власними руками спорудив будинок. А потім допомагав своїм односельцям. Але найголовнішою справою його життя  стала козацька церква Переяславського полку святих великомучеників Георгія и Димитрія в Андрушах. Ця старовинна перлина була збудована на кошти сільської громади у  1768 році  на західній окраїні Андрушів. Декілька поколінь Сулим у цій церкві вінчалися, хрестили своїх дітей і відспівували померлих батьків. Церква є однокупольною спорудою висотою 27,5 м, хрестовидною з  чотиригранником у центрі і чотирма рукавами на сторони світу. У 1830-х роках до церкви прибудували дзвіницю. Цю церкву змалював на малюнку  «В Андрушах» Т. Шевченко. Всередині церква оздоблена дуже скромно. Зовні вона була яскраво синього колоьру, ніби окутана небесною синню.

4.

Василь Микитович Сулима уже тривалий час працював у НІЕЗ «Переяслав», тому особисто керував реставраційними роботами. Він  розібрав і прономерував кожну деревину, щоб зберегти  і перенести церкву св. Георгія і Димитрія на територію музею в первозданному вигляді. Її розібрали в 1968–1970-х р.р. і частинами перевезли на територію Музею народної архітектури і побуту в Переяславі-Хмельницькому. Пам’ятник архітектури національного значення зайняв своє почесне місце серед відомих експонатів. Але для Василя Микитовича це була не просто церква, це була святиня його роду. Багатьом андрушанам вона нагадувала про їх минуле життя, яке зникло разом з Андрушами під водами Канівского водосховища. Церкву зберегли і це проходило в період непримиримої боротьби комуністичної ідеології з релігією.

Несподівана новина із минулого життя  прийшла у 1988 році. Через 45 літ сім’я  Сулим узнала про долю батька. Виявилося, що Микита Кузьмович, якого вони вважали зниклим безвісти, загинув у боях під Харковом у 1943 році. Урочисте  перезахоронення рештків загиблого солдата відбулося в с. Картамиш Харківской області у братскій могилі. Трагедія війни знова гострим болем відгукнулась в серцях синів і онуків Микити Кузьмовича. Брати стояли біля праху свого батька, міцно обійнявшись, згадуючи його обійми з дитинства.

5.

Василь Микитович був відмінним майстром по столярній і теслярській справі, поставив немало будинків в Андрушах. У мікрорайоні Нові Андруші в Переяславі-Хмельницькому напевно не знайдеться вулиці, де б не залишив свій слід наш батько. До цього часу там стоят зведені ним будинки і різні господарські споруди. Всією душею він полюбив це ремесло і своїм прикладом приучав синів до праці. Творіння майстра пережили свого творця і ще довго будуть пам’яттю про нього, але саме головне, що цей майстер виконав свою місію на цій землі: посадив дерево і не одне, побудував будинок і не один, виростив сина і не одного, а зразу двох – прямих потомків гетьмана Івана Сулими. Василь Микитович прожив довге і щасливе життя, повне гордості за своїх синів, за справу, якій прсивятив всього себе, за любов, яку зберіг на все життя.

                                                                                                 Записано  2.10.2016 р.

На фото: 1. Книга Людмили Сулими «Сулими:спадщина предків»; 2. Віктор Васильович Сулима; 3. Василь Микитович Сулима під час служби в армії, м.Саратов, 1954 р.;4.  Церква Св.Георгія, яку перносив із Андрушів до музею В. М. Сулима;  5. Під час перезахоронення: Олександр Васильович, Ольга Іванівна, Василь Микитович та Іван Микитович Сулими, 1988 р. 

СУЛИМА Степан Степанович

 

      Я, Сулима Степан Степанович, народився у 1949 році в с. Андруші. Мій батько - Сулима Степан Володимирович 1912 року народження, працював у місцевому колгоспі шофером, мати - Сулима Лідія Петрівна 1920 р.н. була продавцем у сільському магазині. Рід Сулимів – це старовинний український рід і один із найчисельніших в Андрушах, як і Гриценки, Касьяни, Доброскоки. Досліджуючи родовід можна з упевненістю сказати, що Сулими – вихідці з Європи. Якщо заглянути у глибину віків, то напрошується висновок, що Сулими походять із графів, які в Німеччині володіли землею. Звідти від них пішли три великі гілки: одна так і залишилася у Європі, друга, дещо менша – у Туреччині, і третя – наша, як поділяється ще на три гілки. Особливо інтенсивно рід розвивався в Туреччині. Хоч ми воювали і з турками, і з Кримським ханством, та все ж  ще до козацьких часів багато українців оселилися саме в Туреччині. Вони там створювали свої братства,  працювали і до цього часу там живуть. Ось із нашої Андрушівської гілки і походить мій батько,  який був із багатодітної сім’ї, адже окрім нього було ще два брати – Тиміш та Іван і три сестри – Поліна, Пріська і Палажка. Хоча загалом у сім’ї було десятеро дітей, четверо померли маленькими.

1. 

 Мамин рід – простий, селянський. У неї теж були брати, але померли, і залишилась окрім неї тільки сестра, моя тьотя Степаненко Галина Петрівна, яка в 60-х роках була  у районі неабиякою знаменитістю, бо була передовою дояркою. Мала ордени  «Знак пошани» і «Трудового червоного прапора» і не одержала ордена Леніна тільки тому, що за 5 років у її групі корів в один із цих років не вийшло середнього надою в 5 тис. літрів молока. Я і сам, уже навіть коли вчився в педучилищі, частенько бував у неї на фермі і також доїв її 18 чорно-рябих голштинок, звичайно, доїльним агрегатом, які в той час уже широко практикувалися у господарствах району.

2.

      Та вже коли про це зайшла розмова, то слід розказати і про наш колгосп і про саме село.  Нам пощастило з головою колгоспу, який був з числа 30-тисячників, і хоч Володимир Кузьмович сам був з Києва, добре знав сільське господарство і дбав про село, так би мовити привніс до нього нову хвилю культурного і соціального розвитку.  Ну яке ще село могло похвалитися філіалом дитячої музичної школи? А у нас він діяв, і я теж там навчався. Був у нас хороший клуб, школа (директор Михайло Іванович Пономаренко), магазин, медпункт, тракторна і рільнича бригади, тобто і колгосп був на хорошому рівні та й про саме село можна було сказати словами Тараса Шевченка: «Та й раю кращого не буде , як тії славні Андруші…». І воно було дійсно кусочком раю, тому зараз сумно і важко про це згадувати. Поруч Дніпро, величезний луг від Андрушів до Підсінного – сотні гектарів. І коли все це розцвітало весною, то не можна було і надихатися цими травяними і квітковими запахами.  Спогадів про приїзд сюди Шевченка я не чув, а от про вербу біля церкви, під якою він відпочивав, у селі всі знали, звісно, і я її бачив.

А от з Максимом Тадейовичем Рильським, який приїздив до своїх знайомих Козорізів на качине полювання, був дуже добре знайомий, ми навіть качки діставали йому. Для нас, дітей, він був дуже хорошим, розстеле брезент і висипле туди гори цукерок. 

    Не можна не згадати, наскільки це був рибний край: карасі, лящі, щуки, соми. Пам’ятаю, якось батько, ріст якого був десь під метр дев’яносто, приніс додому на плечах сома у свій ріст. Навіть прислві’я таке ходило по селу: «Вдова годує поросятко тільки до Різдва, а решта днів – то все риба». А вода в озерах була настільки чиста, що в поле чи на пасовисько її ніколи з дому не брали. Часто пірнали в озеро Середнє, із дна якого били джерела.Тож пірнаєш з баночкою і то вже найчистіша і найхолодніша вода. 

3.

Священиком у нас був отець Никанор Іванович, який дуже любив вирощувати квіти і у нього у дворі біля великої груші росла ціла плантація тюльпанів. І от раз ми, шестеро хлопчаків, вирішили нарвати для дівчат цих квітів. Перелізли через паркан і повзком до цієї груші. Можна уявити, що там було після нашого вторгнення. Словом, доповзаємо до груші, а там уже Никанор Іванович сидить під грушею і каже: «Хлопці, ідіть сюди!» Якби земля під нами провалилася, було б не так страшно, сором просто обпікав. А священик спокійно продовжив: «Ніхто про це знати не буде, але якщо захочете нарвати тюльпанів чи влітку груш – прийдіть і я вам все дам».  Так наші батьки ні про що і не довідалися. А старші хлопці, які, власне нас туди і направили, оголосили всім біля клубу: «Якщо хтось із вас, ширики, перелізе через паркан Никанора Івановича, то повідриваємо тому все на світі». Ніхто до нього більш ніколи не лазив. Ось така була педагогіка, і таке було дитинство в моїх чудових Андрушах. 

                                                                    4.

    І ось таку красу зруйнували. Я почав учитися в педучилищі ще зі старих Андрушів, 64-65 – переселення, 66-й уже переселилися, і закінчував навчання уже в Нових Андрушах. Хати розбирали самі, забирали придатний матеріал, щоб будуватися на новому місці. Хто не хотів – просто розвалювали, бо інакше компенсацію не давали, а тоді приїздив величезний трактор С-100 і зрівнював все це із землею. Батько тоді побудувався по вул. Богдана Хмельницького, якраз на повороті до 5-ї школи, але із старої хати мало що використали, в основному будували із нових матеріалів. Була у нас корівка, надзвичайна, бо давала молоко небувалої жирності – 5,4%, було наллєш у банку,то потім там півбанки сметани, то її здали.

   Ми з хлопцями уже після виселення поїхали туди велосипедами, я побував на своєму старому дворищі, біля свого колодязя, у який упав величезний заєць, на Васеленковому озері, яке було уже повним, дивилися як вода все прибуває і прибуває, ось вона уже тоненькою цівочкою перелила центральну дорогу, що виводила на сошу до Переяслава. Мабуть, ми були останніми із андрушан, хто бачив, як село поволі зникало під водою. Згадкою про нього залишилися три острови, які добре видно з міського пляжу: найбільший – тут ферми стояла, другий – центр села, і третій – де було кладовище і церква.

    Як люди сприймали це переселення? Скажу за себе. Одна справа дивитися на  ситуацію в 15-16 років, і зовсім по іншому я її оцінюю у свої нинішні 67 років. Тоді я переселявся у місто, поближче до свого педучилища, так би мовити на вищий рівень, на вищий щабель культури. Я тоді не розумів, що назавжди втрачаю своє село, свій луг із десятками скирт сіна. Я ішов у ногу з часом, з тим життям, яке нас оточувало. Мене ніби переселяли у нове суспільство.  Якби зараз можна було все повернути назад, я б, ні хвилини не сумніваючись, повернувся б у свої рідні Андруші.

                                                                                     Записав Микола Михняк 29.07.2016 р.

На фото:  1. Я з батьком Степаном Володимировичем та матір’ю Лідією Петрівнолю, 1954 р.; 2. З мамою Сулимою Лідією Петрівною та бабусею  Степаненко Параскою, близько 1955 р.; 3. Ми - хлопці-баяністи, 1963 р.; 4. Учні класу баяна в Андрушівському філіалі дитячої музичної школи, 1963 р.

ТАРАПОН Павло Петрович

 

       Я, Тарапон Павло Петрович, народився у 1952 році. Житель Переяслава, мабуть, у шостому коліні. До третього я пам’ятаю, а далі – ні. Мій прапрадід  у свій час був мером Переяслава. Одна історія, яка тапилася з ним, переходить у нас із покоління в покоління. У прапрадіда була якась тяжба із властями, земельне якесь питання. А тоді крупні земельні питання вирішувалися у Полтаві у, як би це правильно сказати, намісника генерал-губернатора.  І прапрадід на коня – і в Полтаву.

 Приїхав, дождався ауїденції як положено, і при собі ж бумаги необхідні. Вийшов губернатор і зразу ж дивиться сословіє, міщанин там чи козак. Він його прийняв, подивився його ходатайство,  тоді викликає ординарця і велить: «Принеси нам графин горілки». Коли той приніс,  то губернатор і каже: «Так, Петро Афанасійович, давай вип’ємо по чарці, їдьте додому і забудьте про це діло. Вам воно ні до чого. Воно таке заплутане, а не варте виїденого яйця.  Якась там десятина землі. Чого вам ним займаться? У вас же сословіє зовсім інше». Ну, прапрадід чарку смикнув, на коня і в Переяслав назад.

    У нас тут у Козинцях, де зараз затоплено, була непахотна земля, в основному сінокоси.  Тарапонів ярок називалося, там ще невеличке озерце було. І мої предки здавали його козинчанам в оренду. А на храмове свято приїздили в Переяслав. Зараз же як на храм ходять: прилетіли, по чарці випили і ну, пока, ми поїхали.  Тоді такого не було. Розповідають, що храмові приїздять, розпрягають коней, дають їм їсти, тоді заходять у хату, вітають із храмом…і на троє суток. Серйозні храмові були.

    Мій дід Іван Петрович, коли йому було років 65, сам був пасічником споконвіку, як і всі Тарапони, і як у нього відібрало руку, так він мене постійно брав на пасіку. Там я був його руками, а він тільки керував, що куди поставити,  що куди переставити. Там і підночовували, бо пасіки ж кочові були. І дід обов’язково мені розповідав якусь історію і ніколи не повторявся. Тепер я їх припоминаю і своїм дітям розказую.

 Ось одна така невеличка. Було це в звичайному українському селі. Гайстер робить гніздо на клуні. Це звичайний пейзаж українського села. А в цьому гнізді поробили свої маленькі гніздечка і горобці, так би мовити, щоб бути під крилом у великого птаха. А в дядька посіяне просо. І ці горбці, щоб далеко не літать, зразу з гнізда і на просо. Дядьку це не сподобалося, він лізе на клуню і розкидає лелече гніздо, у якому вже були яйця для висиджування пташенят. Але гайстрі знову відновили його на тому ж самому місці.  Знову самка нанесла яєць і висиділа гайстрят, але ж строки буди впущені, і до зими молоді птахи не стали на крило. Невідомо, що трапилося, але одного із лелек, очевидно самки, раптом не стало і всі турботи по вирощуванню пташенят випали на батька-лелеку. Він на болото, з болота, туди-сюди, але не може прогодувати трьох пташенят. І ось на першу Пречисту, коли у людей храм,                                                    

а у гайстрів час відльоту у вирій, їх стая полетіла уже за село. Самотній лелека стояв біля своїх дітей, не полетів з ними.  А тоді піднявся високо-високо і каменем упав на землю. Очевидно, не хотів бачити  смерті своїх дітей. Та люди розібрали журавленят по домівках, а дядьку цьому суд присудив за це 4 роки примусових робіт. Отака була на селі нравственность. Повчальна історія. Так село виховувало. Так вирішила громада на своєму сході.

Так само громада вирішувала питання і по Андрушах. Це мені уже батько розповідав. Значить, у Андрушах була риббригада.  Це ще ж до революції. Там були неводчики, вони ловили  неводом. У володінні громади були всі угіддя з лугами і озерами: Станіслав, Стави і інші. Панська Купальня була, дуже чисте, з піщаним берегом.  Чистота на березі була ідеальна. Замикали цикл озер Чубуки – велике озеро, гектарів з 80. Там у самому кінці і жив оцей Чубук.  Я не знаю деталей, чи то був розкуркулений, чи щось інше, але «одбував», а тоді як вернувся, уже не захотів іти в село, а там із якихось паличок зробив собі хатку, я в ній був, вона як сарайчик, щоб зайти, треба було нагинатись, там у нього навіть вужі жили.

Ці Чубуки були як хутор. А колись, як дід мені розказував, там дійсно був справжній хутор, бо там була переправа, був луг, всі села їздили туди на сінокіс. У Чубука висів такий бредень. Люди їдуть на косовицю, стали, розпрягли там коней, покупалися, потім беруть цей бреденьок, витягнуть рибки собі на вечерю. Переночують і поїхали собі сіно косить.  Бо це все була власність громади.

 І на якесь із свят, скоріш за все на храм, у травні, проводився сход. На ньому вирішували, як далі жити, де чий буде сінокіс, де кому дрова заготовляти, словом, вирішували господарські питання. І разом з тим вирішували, чи здавати переяславському єврею в оренду  в черговий раз озера. А він собі стоїть в стороні на своїй бричці і жде рішення громади. А як вирішать, тоді і кличуть Лейбу. Кажуть: «Дамо!». Значить, все. Лейба зразу розгортає сіно в бричці, витягає сулію горілки, пригощає і тут же набирає рибалок із місцевих жителів.  Умови такі: робити від заходу сонця до сходу, бо рибу тоді ловили тільки вночі. Після революції громада втратила своє значення, прийшли комнезами, сільради і т.д.

     Знаряддя лову тоді були дуже цікаві. Одноосібно потягти невод неможливо, тому кожен шив окремо якусь частину невода. Робили це зимою, бо тоді ж яка робота: скотину попорав та й усе. Тоді сідає чоловік, конопляні ж нитки, і починає в’язати свою частину – у кого матня, у кого крило.   А ще деякі рибалки запрошували собі на зиму в поміч людей, ну, яких зараз називають бомжами, щоб вони за харчі і за житло в’язали цього невода. А тоді сходяться, зшивають. А туди до рибалок підходить і старий неводчик  - дід Гриша Козоріз, йому тоді вже було десь під 87 років, його хата була крайньою від Ставів, буквально метрів 50, і щось хлопцям розказує. Оце я від нього і почув.

    А ще зимою вскладчину в Андрушах і Підсінному робили дуби і на них спускалися на Херсонщину – везли молодь за певну плату в економії, де і самі працювали від весни до Покрови. Дуби ж назад не гнали, бо проти течії гребти занадто важко. Їх там продавали, бо Дніпро є, а дерева, щоб робити плавзасоби – немає.   

    Мій батько був у рибколгоспі, який об’єднував і Андруші, і Підсінне. І правобережні села. Батько прийшов з війни і десь у 47-му пішов у рибколгосп, який тільки організовувся. Туди пішов із своє довбанкою, і зі своєю сіткою. Базувався рибколгосп на старій пристані. Зразу була тільки землянка.  Бо який там інвентар. Кожен приходив із своїми знаряддями лову і зі своїми плавзасобами.   Філіал був у Григорівці, де був і свій прийомщик. Там були місцеві рибалки, 5 чи 6 чоловік. Вони рибу ловлять, на місцевий пункт здають, а тоді вже цей прийомщик всю зібрану рибу везе на центральний пункт. Не знаю хто був першим головою рибколгоспу, пам’ятаю уже Красюка.

    Серед рибалок була своя спеціалізація: сітовщики, неводчики, ятерщики. Коли ловити сіткою, то це 1-2 чоловіки – один гребе, другий викидає сітку, невод – тут тільки бригада, не менше 6 чоловік, а ятерщики – одноосібники. Але всі ловили законно і рибу здавали.

    Щодо браконьерства, то тоді було дуже строго. Якщо рибінспектор узнає, що десь такий завівся, то він тиждень буде лежати в очереті, поки таки вислідить і покарає браконьєра. Або взять ліс. Тоді люди приходили робить щось у лісгоспі, сапать у питомнику чи щось інше, так їм за це дозволялося обламувать сухі сучки і брать із собою. А спиляти деревину – не дай Бог. А в ліс заходиш, як у храм, така чистота була. Повибирають де який сучечок. А зараз?

     Для зберігання риби на рибоприймальних пунктах по селах були льодники, зимою заготовляли лід, укривали соломою і він зберігався до наступної зими. Наприклад, андрушани кригу заготовляли в озері Станіславі, возили навіть у Переяслав до м’ясної лавки, яка була на базарі, де зараз Борисоглібська площа.  До речі, у цих природніх холодильниках риба зберігалась набагато краще, залишалася свіжою, а штучний холод рибу робить якоюсь мертвою.

     Багато аборигенної риби взагалі зникло, її зараз немає. У Трубежі було маса єльця, їх ще називали стовпчиками, зараз це велика рідкість. У Дніпрі була мурина, похожа на жереха, тільки луска дуже дрібна. Любить проточну і чисту воду. Її немає. Я вже не кажу за осетрові. Ще років 20 тому, коли я робив у рибколгоспі, язь був промисловою рибою, за рахунок якої, власне, і виконувався план. Я його ловив по 300-400 кг. Сьогодні піймать язя практично неможливо. Був підуст.  Його і за рибу не вважали, бо швидко псувався.  Носурі є, чехонь є. Було багато налима, або як його називали миньок. Він нереститься  серед зими. Його теж уже немає.

     Коли колгосп Будьонного об’єднали з радгоспом «Переяславський», то там була риббригада, яка перйшла від цього колгоспу. Її очолював мій батько. Всі рибалки там були андрушівські. Доброскок Іван Савович, Доброскок Михайло Савович, Степаненко та інші. Вони до нашого рибколгоспу не мали ніякого відношення. Рибколгосп займався вивловом риби тільки з Дніпра, а озера знаходилися на території земель колгоспів і були їх власністю. Там вони і  ловили   озерну рибу. Спільно проводили тільки меліоративні роботи. Під час паводків, коли вода спадала, у невеличких озерцях залишалося багато малька, бо риба уже віднерестилася. Тому, де дозволяв рельєф, прокопували вручну канавки, щоб випустити рибу з висихаючих озерець до Дніпра або до більших  водойм. А де не було змоги прокопати,  невеличкими мулявничками виловлювали мальків, скидали в бочки і відвозили та випускали в Дніпро чи в якесь озеро.   Строго було з цим. Залучали навіть дітей для вилову мальків із цих калюжок.

   Ця андрушівська риббригада була ще й тоді, коли їх приєднали до ефіроолійного радгоспу-заводу і рибу уже здавали сюди, в Карань, на центральну садибу. А тоді воно розпалося.

    Чому мало використували рибу в голодні роки? По перше, нічим було ловити. По друге, як би це сказати, люди були «непродвинуті». В’язали цілу зиму паучок чи тканочку з ячеєєю 20-22 мм. А чому було не в'язати 50 чи 60 мм? Тоді за зиму можна було б зв’язати 100 м, а не два метри. Хіба що, не було лящів чи щук?  До того ж, у цю тканку здорова рибини не піде. А у велику ячею люба рибина полізе. Але, тим не менше, надніпрянські села в основному і вижили на рибі та на черепашках. Але ж тоді було риби багато. Впіймати поїсти можна було навіть корзиною.

   Н,у взять хоча б Монастирок. Здавалося б, село на березі Дніпра. Повинні всі бути рибалками. А скільки їх там було? Чоловік 4 чи 5. Так само у Григорівці,  в Трахтемирові.  По кілька чоловік. Переяславці, їх на правому березі називали скопцями, приїздили на пристань, їх перевозили на правий берег і вони там у людей під хатами ловили рибу. На вудки, але ловили гарно. А самі правобережні не ловили. Але річка є річка. Я знаю, у Зарубинцях стояли такі бочки здорові, жінки подоли попідтикають як вода спаде, і ловлять цих черепашок. Вони їх варили, а перламутр здавали. А рядом ходять дві здоровенні свиняки. Ті черепашки відварили, і вийшов як холодець. Ним і годували тих свиней, і качок. Ми якось ради експерименту наловили тих черепашок, відварили, м’ясо піджарили із цибулькою – ну, як білі гриби. 

    У таких селах як Городище і Комарівка рибу ловили іншим способом. Знаючи, по якій улоговині під час повені вода піде в першу чергу, ставили з однієї сторони і з другої саму звичайну наперед сплетену лісу, залишаючи вузький прохід, куди приладнували вершу. І коли вода почина прибувати, то риба  не може минути цю вершу.

                                                      Заисали Микола Михняк та Віталій Іващенко 26.10.2016 р.

ШИШАКОВА (Кагарлицька) Віра Сергіївна

     Я, Шишакова Віра Сергіївна, народилася у 1938 році в Андрушах.  Батько – Кагарлицький Сергій Юхимович, а мати – Кагарлицька Софія Іванівна.  Мій батько робив десь у дорожному, і мати робила на дорозі, на соші.  Коли була війна, у Дем’янцях були воєнні, так я ходила до їх, точніше, ми туди тікали, в основному матері з дітьми. Там у хазяйки було три хлопці, та ще я з матір’ю прийшли із братом двоюрідним, бо у матері сестра була і у неї був син. У нього батько на війні погиб, а у мене батько вмер у 37–му році.

1.

Я народилася вже без батька.  Так ото в Дем’янцях, я ще ж була невеличка, то я піду до тих солдатів, наші ж там були, а тут же німці. Поїде хтось із матерів сюди в Андруші, а там німці у печі курей наших смалять. І герготять: «Матка, курка, яйко, млеко». А старший брат з 35 року з хазяйчиним хлопцем скот пас. А я ж невеличка, то піду це до них туди, до солдатів наших, вони кажуть, водички нам принеси, то я несу їм водички, а вони мені каші накидають.

    А начиналося в 43-му все так: храм був у нас 21 вересня. Коли летять німецькі самольоти, а ми пороззявляли роти, считаємо, скільки їх летить. А звідти як почали строчити, то ми хто куди попав. Мене мати ухопила під себе, ото ж у нас там затока була, так мати в лепеху мене туди, і сама ж. А вони все строчать. Може налякать нас хотіли. Хоча кількох чоловік тоді убило. А там недалеко жила баба Наташа  Дзюбиха, начальника пристані сестра,  так у неї погреб був, такий здоровий, казали, що цеглу в ньому клали на жовтках із яєць. Так ми ото всі туди в той погріб

2.

   А після війни, як нам жить було, Боже, Боже… Картопельку почистиш, з’їси її, а лушпини посадиш. І в найми ходили до багатших андрушан, вони наймали бідніших сапать. За три рублі день я сапаю. За три рублі. А мати робила в дорожному, на соші, за трудодень, і виходило так, що в кінці году ще й должні грошей оставалися.  Ну, після війни корівку замали. До пристані молочко носили. І так: картопля уродила – здай картоплю, квасолю здай, курицю держиш –  яйця здай. А що тобі залишилося, то пішов до пристані та продав, і купив щось.  Ну, хліба не купляли, бо жито сіяли та дерли його, млини були в деяких людей.  Дід Сулимяка та дід Никифор, у них були млини і ми ходили, дерли. А на пристані кагат був з картоплею, то ходили, притягували ту картоплю, мили її, забирали крохмаль, добавляли туди борошна, якого змололи, та пекли млинці, та ото так і виживали. Таке життя було.

3.

     Далі вже трохи краще було. Я уже як 7 класів кончила, то пішла на перевалку під ящики. Капустяного ящика 40 кілограм, а мене – 38. Трапи ж були до пристані. Так оце йдеш по трапу, а тебе ящик як повів, і з трапу тільки на пісок ступиш, нога  загрузла і ящик із плеча упав. Чого зараз оце в мене одне плече нижче? Заробляла копійочки. Дорофей Воронецький там був начальником, у його там приймалася картопля, буряк, помідори, капуста, огірки, і все відправляли на Київ. Поки картоплі не було, то ходила самоходка, і  ми в самоходку ящики грузимо, і їде проводник, там здає, по магазинах розвозять, або на склад, на базу. А уже як почали картоплю приймать, так лапоть ходив такий, баржа така із кабіною. Ото тоді заробляла  по 40 рублів за місяць – то для нас були уже великі гроші, ви що, тоді ж було 80 копійок кіло сахару, хлібинка 14 копійок. Ото вже тоді начали краще жить, уже й картоплю начали садить, а то ж … виживали.

    Я тоді робила на преревалці. А ще ж у нас «Заготзерно» було. Так я там робила в лабораторії. Брала на аналіз зерно з машин. Визначали, скільки там білків. А тоді ж посилали і на цілину від Заготзерна. Так ми їздили на цілину і грузили там вагони. Купи зерна, транспортер стоїть, ото тільки переставляли самоподаватель, він гребе і в вагони засипає. Це було на річці Іртиш.  Ну я раз поїхала туди… тоді вже мені краще було, бо я там гроші зароблю, а тут мати в мене осталася, то я там зароблю, а валянки там дешево, по 160 рублів, а тут вони стояли 300, я получу гроші, три пари візьму, ті валянки обшию та перешлю сюди. А мати продасть. Та так і жили. Це було виживання. І там уже я хазяїна собі знайшла, Андрія там знайшла і привезла сюди. Так ми з ним прожили і він тут помер. Якби в Чорнобилі не був, то і зараз ще жив би.  А він же в Припяті робочих на автобусі возив до реактора. Так автобус там і похоронили, а його відпустили сюди. Тут і помер.

    От ми з Андрієм приїхали  і стали жить на Староселиці: хата баби Наташі, потім Моспан жив, і далі ми, якраз коли соши. Тут річечка протікала аж до церкви. Тут же через річечку був місток і на Підсінне дорога була. Коло церкви було кладовище і гай.

4.

    Ще було там купальня. Те, що пишуть Чернечий гай, то це не гай, а Гайок був у попа. Були липи і дуби. Староселиця, тоді Гай, тоді Ситне було, тоді Мочар, центральна дорога до Окопу і з'єднувалася із сошою, яка ішла на Переяслав. 

   Про переселення. Коло Моспана жила моя бабуся. Як моя мати замужем була, а батько вмер, то свекор каже: «Зерно полетіло, а полова мені не нужна». Тому мати моя прийшла до баби, до своєї матері. Тоді мене ще не було, я вже родилася в бабусі. І у тієї ж дочки чоловік на войні погиб. І ця з хлопцем Миколою. Отак ми в хаті і жили. Микола, я, дві матері, і їхня мати, тобто моя бабуся. А тоді хлопця забрали в армію. І у нас хата була така велика, що половина комори, а половина хати. Миколі кажемо, ну як же це, давай з комори зробимо хату. Попрорізали вікна, обмазали її , та так уже й житимемо. Уже ж я роблю, заробляю гроші. А як забрали Миколу в армію, мати мені й каже: «Вєра, це ж Микола як прийде з армії, буде жениться, це щитай дві сім'ї в нас у хаті, давай візьмем участок, і будем строїться. Взяли ми там же участок на Староселиці за 4 хати від бабусі, і почали строїться. Построїлися ми. Хата невеличка: хата, сіни, і так із сіней – хатинка. У цій хатинці вікно було, але ми його недостроїли, бо стали казати: «Буде ГЕС, буде ГЕС!» Ну, в хату ми ввійшли. Дверей нема, сінешні тільки двері. Там двері засунули, а тут рядно повісли на двері, удвох уже ми з матір’ю, а тут: «ГЕС, ГЕС!». Ми опустили руки, уже далі не строїмось. Ну, двері ще зробили. Ось уже і тут у гараж із двору поставили ті двері. Як пам’ять.   Кажуть, будуть давать гроші. А у нас ні забора немає, ні воріт, одна проволока. За хату дали. Правда, лісяна повітка була. Бо корову ж держали – купили теличку і уже ж корівка у нас. Так ото сарайчик лісяний і ото хатка. Ну, дали ж нам грошей. Я уже забулася скільки, і ми почали ото дерево звозить, участок узяли, оце ж тут уже. Уже ж у мене Аандрій був, з 61 року. А в 62-му син родився. І ото почали. Перейшли в нову хату тільки в половинку. Бо хлопець у школу почав ходить, школа тут, ну як же. То ми в половинку ввійшли – ні забора, ні воріт, ніде нічого. А тоді проволока була, телефонна, чи яка вона? То Андрій привезе бухту цієї проволоки, у нас машинка, сєтку крутимо. Так і забор із сєтки поставили. Тоді зробили і ворота із сєтки. Плели це у другій половині хати. Але треба ж хату дороблять, і ніде ні забора, нічого. Так ото так ми жили, так ми строїлися, таке переселення було.

5.

        Я ж робила в колгоспі, а тоді колгосп почав вступать у радгосп, ми тоді були ще там. Але в радгосп не всіх приймали, а частину прийняли і кажуть – уже набрали.  Ходили і на ланку, тут де ми зараз построїлися, була картопля. Ми за комбайном ходили і збирали, а він копав. А після того пішли хто куди попав. 

      Ми ж зразу жили на Староселиці, так у нас свєту не було, як вибралися, то його теж не було. Радіо тягли  самі од дороги. Телевізор у Андрушах був лише у Івана Плескача та  у Паши Матвієнка. Тоді матері на прядці сиділи, а ми з Миколою і кролі, і дві корови, і порося, оце я просо товчу, а він дрова рубає, а тоді він на ступу, а я дрова вношу в дровник. Мене мати ніколи не питала, чи ти уроки поробила, а увечері коло печі заставляла коноплі м’ять. Становись і мни. А матері пряли, ткали.

                                                               Записав Микола Михняк 26.07.2016 р.

На фото: 1. Андрушівські дівчата, 1931 р.;  2. Сергій Якименко та його двоюрідні брати - Іван і Степан; 3. Бабуся Якименко Параска Іванівна з онуком, 30.12.1964 р.

1. Рід Кагарлицьких; 5. Шишакова Віра  Сергіївна  із племінником.

ХИЖНА (Касян) Ганна Олексіївна

     Я, Хижна Ганна Олексіївна, дівоче прізвище Касян, народилася у Карані  у 1930 році, а все життя прожила в Андрушах.  Мій батько – Олексій Павлович Касян 1904 р.н., а мати – Єлизавета Денсівна – 1902 р.н. Батька забрали на войну, то мені було 9 років. Я ходила в другий класс і забрали батька. А сестрі Наташі пішов тільки другий годік, вона 39-го. Був ще братик Петя 35 року, так він у війну помер від дифтерії, цю хворобу у нас називали дьохтярик, вона ходила по селу, від неї діти помирали, лічить же нікому було. У одної жінки троє дівчат померло від нього.

 Батько мій жив у Андрушах, а в Карань він пішов на дідовщину, там построївся і там жив, там я і родилася. А мати його, моя баба, була з Андрушів.  А в голодовку ту хату продали і перейшли до діда, батькового батька  в Андруші. Баба вже ж не рідна була, він узяв другу жінку, пропадющий такий, господи прости. А їх троє осталося без матері.  Так вона обіжала їх.

1.  

У баби цієї четверо умерли в голодовку, а вона осталася, опухла. А дід прийшов сюди в Карань, і каже: «Сину, ти знаїш, продавай цю хату, треба хоть матір спасти…» У неї четверо померло, троє дівчат і хлопець, ну, знайшлися купці і продали ту хату в Карані і перейшли в Андруші у свою ж хату, до батька. А тоді дождалися жита і дід вигнав.  Стали жито молотить у хаті качалкою, і дід: «Знаєш що, сину, іди…» Куди батьку йти?  У нього я і моя мати.  Так мати уже давай іти на старе дворище, де вона народилася. Там материн брат (їх було восьмеро: шість дівчат і два хлопці) сам був, жінка і двоє дітей тоже померли.

 Ну, перейшли, то уже й тісно – дядько, батько, мати і я. Ну, що робить? Треба строїться. Гнали плоти Дніпром, то батько було піде, попливе човном, попросить, то хлопці одчеплять якусь деревинку, то батько притягне її сюди до пристані, а тоді піде – конячку возьме да притягне її додому. Та так і строївся. Отак построїлися перед войною і тут забирають батька. Поставили його в сільраду загадувать, хто призивався на 40 суток на перепідготовку.  А тут радіо об’являє - война. Ви ж подумайте, батько ото пальця великого ще одрубав, як закидав закидку у хаті, ну забрали. Мати пошла туди, де їх збирали,  да й каже: «А як мені, Олексію, жить з дітьми?» А він отвітив: «Будеш дивиться – як люди, так і ти». А як оце вже забрали його, присилає він письмо одно, присилає друге, да й пише: «Діточки, жизнь моя минутна, день і ніч думаю за вас, а саме найжальчіше маленької дочечки Наталочки».  Вони сюди йшли на Канів, і там їх багато пооставалося. Німець як бомбонув, і вони багато в Дніпро пішли. І так він бідний і не вернувся, і пісьом більше не писав.

2.

     Осталися сестра, я і мати, утрьох ми були. Я уже пішла на роботу робить, скільки мені там було, куди пошлють, туди й ідеш було. Комбайна ранше ж не було, а молотарка була, ви ж не подумайте, у молотарку в барабан давала, очки надіну і подаю. Не було ж кому робить, мужиків не було, а діди. А з дідами я й на жнива їздила,  посідаємо на підводу, покладем граблі, а діди косять. За городом наша земля була, скільки там гектарів було, дак ото туди їздили на жнива.

    Я тільки кончила 5 класів, я ж до войни два класи кончила, а то ще война йшла, то я ходила четвертий і п’ятий. А більше не було в Андрушах, треба було в город  ходить, а в город ходить – треба й удіться, а не було за що, то мати одирвала мене полностю, ото тільки кончила 5 класів. Але задачки я онукам рішала, як приходять із школи. А сестра меншенька, так та уже ходила в город. Вона ще жива, тоже бідненька боліє. Живе одна у Старокостянтинові, це Хмельницька область. Раніше їздила до неї, і вона приїжджала, а тепер хіба ото по телефону общаїмось.  Там построїлась, там і живе. У неї двоє дітей – хлопець і дівчина. Вона вивчилася і робила на м’ясокомбінаті, а я в колгоспі все время, а тоді вже як приболіла, то два годи робила в аптеці. А потом вже пішла в п’яту школу, там треба було технічку. Ото 10 год проробила з дітьми. Там до пенсії доробила, а тоді вже ж на пенсію пішла.

3.

    Коли заміж вийшла, уже й не помню, у якому году я прийняла приймака до себе – Леоніда Миколайовича.  Його вже нема більш десяти год. У нас один син – Володя. У нього два хлопці, вони поженилися і кожен тепер має по одному хлопчику – мої правнучки.  Як тільки сюди перейшли, мати перезімувала, а навесні померла десь у 71-у году. Мало ще тут було, тільки починалося, ото переносили все.

   В Андрушах жили в Гаю, церква була коло мене.  Оце дорога, оце церква, а  оце через дорогу хата моя, біля нового кладовища. То затоплювало, а вже як послєдній год так вода вже залила. Чуєте, стоїмо, худобу нікуди не вигонили, дома, і ми дома, а кругом – море. Ну, думаємо, іще чуть-чуть, і вже буде й у хаті і ми попливемо. Коли ж дав господь, уже сіпнуло воду, потягло, і вже міліція їздить цим броньовиком, виглядають, як уже люди будуть топится, то будуть спасать. Бачимо – сажок пливе з Підсінного, і півень на сажку стоїть, співає.  Страх один. А перед цім на роботу їздили в колгосп, так під’їжджа моторка,  возили туди вже в село, а тоді вже йдем. А син Володя вудкою ловив рибу прямо з вікна, і тут же подавав бабі, котра в печі топила, вона зразу чистила і жарила рибу. 

    Чи хотіли переселяться? А що ти будеш робить, вони ж затоплять, ніхто не питав, хочеш чи ні. Як ми вже хату розібрали, а сарай ще був там, там корова стояла, було порося, а ті вже кричать – забирайте, бо спалимо. Боже, що робить? І ви знаєте, був собака, забрала його сюди, і хтозна, де дівся. Не схотів тут жить. Хто й не хотів, а мусили, бо затоплюють. Де мужчини були, то тім легше було. А де одні баби пооставлися, то їм важко було. Трохи доміків ото давали, то пішли в доміки. А ми строїлися. Я пішла на базар, чуєте, накупила дерева, а участок уже розміряний був, прийшла і посадила кругом участка. Оце тут яблуня росла, і не одна. Уже багато поспилювали й повикорчовували. Хоч і важко було, а строїлися. А що чоловік. Якби такий розбитний… Я поїхала на станцію, там привезли цілий вагон дощок, розкрутили їх, мужчин набігло – страх один. Ну, треба дощок, хочеться пол послать.  Він трактора взяв і поїхали ми з ним. Ще в його палець рвало. Боже, я собі одбираю дошки,  а мужики є сильні такі да дружні, компаніями, один кинув ту дошку, обдерло мені ногу, обкровюшилася, так я того мужика й била. Ти ж бачиш, кажу, що я тоже хочу дощечку. І стругали потім самі. Ви ж подумайте, оце строїлися, чи таке місце попало – за год грибок з’їв пол...  Дошки були сухі, стругані. Видно таке місце, чи міндобриво лежало або що…ото таке зробилося. Що робить? Тоді я замісила глину в балії, залазила туди,  місила ногами, долівку робили. Робила вальки, утрамбовувала, тоді застеляла матерією і красила. Така була долівка. А дві команати і коридор поклали пол уже зовсім недавно.

                                                                                    Записав Микола Михняк 17.09.2016 р.

На фото: 1. Зліва – мати Єлизавета Денисівна Касян з сином Петром, молодшою сестрою Наташею, я – поруч, справа – сім’я сусідів Доброскоків: Олена Терентіївна з сином Сергнієм та донькою Вірою, близько 1940 року;  2. Родина тьоті Галі - материної сестри, 1950 рік; 3. Ганна  Олексіївна Касян (Хижна), сестра Наталія і мати – Єлизавета Денисівна, близько 1950 року.

ЯКИМЕНКО (Степаненко) Катерина Василівна

       Я, Якименко Катерина Василівна, народилася 13 травня 1926 року в с.Андруші. Нас троє таких залишилося, котрим по 90. Ще Дунька Зоря, Галька Сулима  - ми разом у Германії були. Ми одного году, разом у школу ходили. Мій батько – Степаненко Василь Маркович, це я по чоловіку Якименко. Мати – Наталія Прокоповна. Вони так у Бога вірували, що даже карточки не осталося. Я уже не знаю, якою була мати. Не схотіли, не дай бог матір сфотографірувать. Якщо я у празник щось постірала, вони раз – порізали, порізали – це гріх. Мати верующа, Боже мій. Я чотири класи кончила єлі-єлі.

        Про розкуркулення розповідь винесена в розділ ІІІ (прим.                 упоряд –  О. С.).

1. 

  Брат у мене кузнецем був, і орали, і пахали, і сіно косили. Коли ото така страшна голодовка була, то у нас голодовки не було. У нас хліб був. А моя сестра заміж вийшла, коли мені було чотири годи, і вони із братом за сошою викопали яму і мішки хліба уложили у ту яму і закопали, бо забирали все даже на горищі. Так вони взяли, брат і зять – хлопці здорові, заховали цей хліб, а тоді ото підскочать, візьмуть трохи. Того хліба у нас так  і не знайшли. А коли в Андрушах вода прибувала, боже мій, треба було хліб забирать, бо затопить, тоді мені було шість год, і вода така сильна була, ото де ми були вигнаті з хати, так вода була під самий поріг, що хлопці поїхали човном, нагрузили човен хлібом, і привезли. Це ж так, щоб ніхто не знав, бо не дай Бог…   Сестра моя одягла дві спідниці, так вони здерли з неї спідницю, що вона в одній осталася. Не можна цього переказати, що було. Це все треба батькам було пережить. 

1.                                                                                                                                    2.

    А тоді ж так – батько вивчили корову їздить, бо треба ж і дров привезти, і  багато чого. То батько сидять на возі, а мене малу, там же які кички, чи що, корову ж треба вести, і я ото веду. Бо все ж забрали, у нас було троє коней, і була така кобила, оставили вони її для краси для всього села, і оце вони їдуть нею, а вона ірже й ірже, як у двір ввійде. Мати в плачі тоді і Боже мій. І ото я веду корову назад і туди. Як пішла я в перший клас, то нам давали у школі квасолі і суп якийсь.  Помню, як ми маленькі з мисочками підходили і нам насипали по ополонику того супу. Да Боже мій, пережила, скот пасла. Ціле літо пасла корову і заробила півтора пуда жита, а потом ячменю чи чого-небудь. Літом скот пасла, бо батько хотів, щоб я заробляла хліб, а тільки зімою ходила в школу.  І то так… Чотири класи кончила за вісім год. І батько мене уже оставили, в школу не пішла.

3.

      Як голодовка пройшла і в нас на городі посіяли жито, а я дуже співала,  несмотря, що голодна була, і я ото колоски рвала, жито видовбувала, і співала, а тоді воно наладилося все, уже і хліб був. Може б батька і не вигнали, якби батько пішли в колгосп, а батько знаєте, землі скільки, дівчата ж , треба придане, і ото батько одно в землю, одно в землю на свою голову, що нас тоді й розкуркулили. А ото як нас вигнали, то і землю забрали. А як нас переселяли сюди в Нові Андруші, то батько казав, чи попадете на свою землю. Батько вмерли, то я так і не знаю, де наша земля. Сестра, коли була жива, якось казала, що ото верби де на Бабачисі, ото наша вся земля була.

     Після голодовки батько пішли таки в колгосп, а сестра тоді робила в колгоспі, так привезли нам картоплі, бо її давали на трудодень, і трохи хліба, уже ми тоді пішли жить.  Брат у колгоспі кузнецем був, то вже стало краще. Коли вернулися у свою хату, то уже нас ніхто не трогав.

1.                                                                                                                                                     4.

    Спогади про німецьку неволю винесені  до розділу ІV (прим.             упоряд. –  О. С.).

   Після Германії я зразу я пішла в колгосп ланковою, тоді заміж пішла. У мене був дуже гарний чоловік. Його звали Василь Федорович, у Райсоюзі робив шофером. Плачу за ним кажний божий день. Не чоловік, а золото.  Він 4 годи був у плєну. Там заболів здорово, що уже переступали через його. Коли знайшовся наш поліцай, він там робив, де були плєнні. То Василь збирав недокурки, вилущував табак і давав тому поліцаю. Ото він підходив до нього і каже: «Вася, так ти що, уже готовий?» Каже, да, уже єлі-єлі. Він його забрав до себе, і давай йому картоплі давать, став годувать, а так би помер. Адресу свого він не дав, бо робив же на німців. Словом, вижив тоді Василь Федорович. Він вернувся в 46-му і ото ми поженилися. Він був на 8 год старший. Він мене заінтересував, дуже гарний хлопець. Я в клубі була. А він підійшов і каже – тебе можна на пару слів. Кажу – давай. А сестра од батька через дві хати жила, там була кладка. Ну ми на тій кладці балакали-балакали, а він і каже: «А ти вийдеш за мене заміж?»

5.

    Я погодилася і через місяць у нас була свайба. У нас, на жаль, дітей не було, але ми прожили 54 роки у любові і согласії. Прожив він 86 год і у 2004 помер. Мав багато медалів і подяк разних. Був дуже чесним, не крав. Якщо з ящика випаде дві канфети, він покладе обратно, каже, хтось же за них заплатить должен, як же я їх возьму. У домі все сам робив. І електрику проведе, і вікна зробить.  Не можу його забуть і кожен день прошу забрати до себе.

1.                                                                                                                                           6.

     Батько і брат оту хату розкидали у 50-му годі, построїли нову, бо та була ще за прадіда, дуже стара. То наша хата була ще нова, за неї дали мало грошей, ми з неї сарай зробили. А тут хату робили з нового матеріалу. Я тоді два годи не робила в колгоспі, бо треба було строїться, а помагать нікому. Все самі. Я з Андрушів возила їсти плотникам і робила все, що треба. А тоді уже я пішла на плодоконсервний завод, відробила я там 15 год, була варщиком.

Записав Микола Михняк  26.07.2016 р. 

На фото: 1. Якименко К. В. (зліва) із троюрідною сестрою, 1947 р.;  2. В центрі – сестра Якименка Василя Федоровича – Мотря, рік невідомо; 3. Якименки Катерина Василівна та Василь Федорович., 1970 р.; 4.Роботу в райспоживспілці Якименко В. Ф. починав на фронтовій полуторці, близько 1950 р.;  5. Якименко К. В (зліва) з чоловіком Василем Федоровичем з друзями – Якименком Максимом Івановичом і його дружиною;6.  Галя Степаненко і її наречений Василь Дирда в день весілля, близько 1975 року.