Раїса Шульженко-Боярин

затопленому селу Городище

СОН

У сні я бачила домівку,

Тепер її уже немає.

І Городище, й Комарівку

Дніпрова хвиля омиває.

Йду поставнем, а ось і гребля,

Вода як мертва, не шумить,

Схилились верби, ніби на молебні - 

Якась застигла дивна мить.

Я на подвір’ї, онде хата,

Нема троянд, мов не було ніколи,

Чомусь зовсім не пахне м’ята,

І не літають більше бджоли.

Ходжу я довго по подвір’ю,

Проснулась, і собі не вірю –

Тут десь шовковиця моя…

Це ж дома знову була я…

Малі втрачаєм батьківщини,

Не втратить нам би й Україну.