Раїса Шульженко-Боярин
затопленому селу Городище
СОН
У сні я бачила домівку,
Тепер її уже немає.
І Городище, й Комарівку
Дніпрова хвиля омиває.
Йду поставнем, а ось і гребля,
Вода як мертва, не шумить,
Схилились верби, ніби на молебні -
Якась застигла дивна мить.
Я на подвір’ї, онде хата,
Нема троянд, мов не було ніколи,
Чомусь зовсім не пахне м’ята,
І не літають більше бджоли.
Ходжу я довго по подвір’ю,
Проснулась, і собі не вірю –
Тут десь шовковиця моя…
Це ж дома знову була я…
Малі втрачаєм батьківщини,
Не втратить нам би й Україну.