Козинці

«Повіяло таким знайомим запахом води, трави, ніби ми й справді в Козинцях»

Автор

 

Незмінний організатор зустрічей односельців із затопленого водами Дніпра с. Козинці Віра Вовченко (Красовська) цьогоріч 25 липня своїх земляків зібрала в Циблях під солом’яним навісом біля місцевого кафе. Тут колишнє село нагадували плетений з лози тин, горщики та глечики на кілочках, із-за тину виглядали розквітлі соняшники, дикий виноград заплів альтанку. Ідилія!

Сюди зійшлися-з’їхалися близько двох десятків козинчан. Вперше за всі роки зустрічей приїхав із Борислава Львівської області Володимир Вересоцький.

З правобережного Обухова приїхала Ніна Якименко, каже:

– Я від минулорічної зустрічі рахувала місяці і дні, коли знову зможу приїхати, побачити своїх незабутніх козинчан. І сьогодні, ніби на крилах, прилетіла сюди.

Фросю Жлуктенко односельці розпитують щодо прізвища, бо від батька – Жлукто, він григорівський, там це прізвище було дуже поширене. З гумором Фрося розповідає:

– Я думала, що з таким прізвищем мене ніхто і ніколи заміж не візьме, то коли одержувала паспорт, попросила паспортистку, щоб вона його змінила, вона і виправила Жлукто на Жлуктенко. До вас сюди з нашої Микільської Борщагівки щодень душа рвалася, ніби й недалеко, а стільки пересадок! Я ніколи не забуваю наше село, згадую, як у школу ходили – і в нашому селі, і у В’юнище. Як пасли корів, як купалися в озерах, це так давно було, ніби уві сні.

І пішли спогади за спогадами…

Федір Крячок розповів, як мало не всім селом ходили до Миколи Красовського дивитися «Катрусин кінозал», у нього в одного на все село був телевізор. Тільки дві програми, за вечір могли подивитися 3-4 фільми, всі цікаві, змістовні. А ще розповів про прикру пригоду, що трапилася із козинським завклубом Арсеном Волошиним у голодному 1947 році. Той ішов з Переяслава через міські горби повз криничку, яка була десь на півдорозі до села. Там на нього напали вовки, обступили з усіх боків, розраховуючи на вечерю. Волошина врятували оселедці, які купив у магазині. Він їх кидав подалі від себе, вовки на них накидалися, а він щодуху біг додому. Так з вовками наввипередки і добіг до Провалля, до в’їзду у село. Тут росли верби, то Арсеній виліз на одну з них, і так просидів до самого ранку, а до його хати було метрів із двісті. Вранці колгоспники везли гній на поле, то зняли його з верби обмерзлого і переляканого.

Зі сміхом пригадали Ніна Якименко та Віра Красовська, як Нінині родичі-кияни подарували їм малесенький телевізор «Рекорд» з лінзою, яка заповнювалася дистильованою водою, так збільшувався екран. То дівчата взяли та й вкинули у воду жабку-криничку, а усі придивлялися до екрану – «що то в жінки на обличчі, або «в дядька на лисині». Сміху було, коли добрали, що роздивляються жабку.

Лідія Лесик (Миколаєнко) із сумом у голосі розповідає:

 Цього року ми поїхали до в’юнищанської школи, точніше, до того місця на горбі, де вона стояла. Поряд могила радянського солдата, чомусь його останки не перевезли до братської могили. І таким щемом заятрилася душа, повіяло знайомим запахом води, трави – ніби ми в своїх рідних Козинцях… Пригадала, як ми організовували концерти, конкурси з учнями В’юнищанської школи, в одному конкурсі я виграла ляльку, бо вгадала, що в мішечку «Гуцулка Ксеня».

Люба Красовська, Ліда Лесик, Ніна Якименко навперебій пригадували, як старші дівчата, «хуторянки», вчили їх танцювати «ойру», «карапет», інші танці, як було цікаво в козинському клубі, туди ходила і молодь, і старші люди. Молодь танцювала, жінки насіння лузали, чоловіки грали в доміно, або в «діжурці» в карти.

Отак один за одним доповнювали спогади, як відпочивали біля озер, яка там була чиста вода, як купалися, гралися в різні ігри (квача, піжмурки, доганялки, скраклі) – таке було собі безтурботне дитяче життя.

Батькам було значно важче: колгоспна робота, вдома корова або й дві, свині, кури, качки, гуси (було де птиці плавати).

– Я завжди дивувалася, – каже Люба Красовська, – коли наша мама встигала робити усю оту роботу, коли вона відпочивала, адже треба було і в печі протопити, їсти наварити.

– Через сімейні обставини сьогодні не змогли приїхати Саша Шевченко, Альоша Лапіка, – повідомляє Віра Вовченко, – вони кожного року приїжджали, і сьогодні їх по-справжньому не вистачає.

Із запізненням приєдналися до козинського гурту Ліда Петрашенко та Микола Кучеренко, їх радо зустріли піснею «Ішов козак потайком».

І знову спогади: про село, про його людей, звичаї, різні пригоди – смішні, веселі і не дуже. Пригадали, як дівчата-«хуторянки» ішли з гульні додому, а хлопці ховалися поза деревами і лякали їх.

Анатолій Манойло звернувся до присутніх:

– Давайте піднімемо чарки за те, що ми тут зібралися, що ми тепер будемо постійно зустрічатися, давайте до цих зустрічей приєднувати своїх дітей, внуків, щоб не переривався зв’язок вихідців з нашого рідного краю.

– Дорогі мої односельці, – додав Григорій Огієнко, – ніби я вже й корінний циблянин, але земляки-козинці не забуваються. Давайте і надалі не шкодувати ні сил, ні грошей, ні свого часу, залишати все – і приїжджати на зустрічі, дай нам, Боже, ще жити і зустрічатися.

Софія Сорокова, с. Циблі
Джерело: громадсько-політична газета "Вісник Переяславщини". від 9  серпня 2015р.

Прочитано 487 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5