Підсінне

Було село на карті України…

Автор

 

БУЛО СЕЛО НА КАРТІ УКРАЇНИ...

 

 Автор - Трухан Неля

Трухан Неля Трухан Неля

   

Трухан Неля народилася 18 листопада  1998 року в с.Стовпяги, там закінчила сільську школу. Нині – студентка II курсу філологічного факультету ДПУ ім. Григорія Сковороди. 

 Робота написана у 2012 році і була представлена в районному етапі обласного конкурсу «Я – Київщини гордість і надія» в номінації «Літературна творчість».

Коли душа моя торкається загадкових сторінок минулого і воно довірливо розкриває свої таємниці, мені здається, що я була там у якомусь своєму минулому житті. Кожна людина починається з отчої землі, пускаючи в неї глибоке коріння. Хтозна, може, буйний вітер і зла доля занесуть насіння з того дерева на далеку чужину, та тільки навряд чи воно там прийметься. І летітиме осиротіла душа думами-сльозами, спогадами-мріями до рідного лона й до рідного неба, де ясні зорі кидають свій чистий відблиск у тихі води. І дуже важко, коли немає вже на Землі рідного села.

Саме про таке село хочу розповісти, бо воно є малою батьківщиною моєї бабусі, Перчук Поліни Ігорівни.  Підсінне – придніпровське село Переяслав-Хмельницького району Київської області. Зараз воно затоплене бурхливими хвилями Дніпра. Невелике, 250 дворів, сховалося воно в мальовничій місцевості серед заливних лугів. Довкола безліч озер і озерець в низинах, де залишилася вода і маса риби по тому, як Дніпро після розливу входив у береги. Бабуся зі сльозами на очах згадує ті часи, коли була маленькою. Адже такої неповторної природи, як у Підсінному, зараз немає. Яка широчінь! Який величезний простір! Щасливий той, хто народився на березі чистої ріки дитячих незабутніх літ і мрій, пив м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по казкових висипах, слухав рибальських розмов на човнах і казання старих про сиву давнину, що лічив у небі зорі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у будених калюжах на життєвих шляхах.

Часто згадуються родини, які жили в селі, вулиці, хати, школа, церква. Зокрема, підсінська дерев'яна церква (вона була освячена в честь святого пророка Іллі) побудована в 17 столітті в стилі українського бароко. Вона була красивою – з кількома круглими банями. Церкву в 30-х роках розібрали атеїсти, а з того матеріалу побудували клуб. На старому ж церковищі залишилась тільки хата попа, в якій проживала одинока жінка. У війну селяни розмалювали клуб святими ликами (німці дозволили це зробити). Згодом у цьому приміщенні тримали полонених. Після війни за церкву слугувала звичайна хата, в якій богослужіння вів не батюшка, а старий дідусь із бородою.

На церковиці було ряд старих поховань священників. Там стояли великі камяні хрести з написами латинською мовою. Під час Великої Вітчизняної війни жителі села на цвинтарі захоронили директора школи, а також радянського пілота, який упав і розбився за селом, та медсестру, котра загинула під час обстрілу Підсінного. Згодом ці поховання перенесли до братської могили в центрі села. Камяні хрести, які були дуже важкими, залишилися під водою.

Святого пророка Іллю вважають наступником Перуна. У Підсінному, як і у всій Україні, цей святий особливо пошановувався. Вірили в прикмети: якщо жито дозріває до Іллі, то воно найкраще для насіння. До Іллі дощ ходить за і проти вітру, як накаже пророк, а після Іллі – лише за вітром. Бабуся казали: «Тільки до Іллі добрі рої, а після Іллі повісь роя на гіллі».

Підсіняни добрі, щирі й дружні люди, які завжди допомагали одне одному під час весняних стихій – повеней. У селі злодіїв не було. Сільські хати переважно не зачинялися. Під час повені Підсінне було такою собі українською Венецією. Коли в березні рухається по Дніпру лід, він тріщить, ніби стріляє. Великі криги йдуть одна на одну й розбиваються. Дрібні уламки льоду летять угору. Складається враження феєрверку з гучною стріляниною. Дітвора тікала з уроків, щоб подивитись на цю красу. На березі Дніпра за льодоходом любили спостерігати й дорослі. У той період була «придуха», під час якої до берега викидало рибу. З підсаками на неї чекали люди й ловили ще живою. А який жіночий спів лунав вночі по селу та над водою! Зокрема, моя бабуся Тетяна співала так, як відома співачка Ніна Матвієнко.

Не секрет, що в Підсінному людям похилого віку жити було важко. Тут жили люди, які могли не мати навіть корови. Але не було таких, хто б не мав добрячого човна. Вода, яка інколи прибувала по вікна будинків, додавала багато клопоту, особливо одиноким бабусям, дідусям. До повені готувались довго і ретельно. Найбільше повінь затоплювала Шпиль. Починався цей куток із хати мого прадідуся Перчука Ігоря Івановича. Тоді людям доводилося перевозити свій нехитрий скарб туди, куди не доходила вода, в спеціально обладнані табори, які були розташовані там, де зараз містечко Дівичківської військової частини. Вони вантажили на човни навіть худобу і перевозили її. Брат моєї бабусі Поліни Ігорівни Григорій Ігорович був найменшою дитиною у сім’ї Перчуків і згадує, як під час прибутної води поїхав човном до нової хати на Шпиль та й заїхав у вікно, бо вода тоді доходила до середини вікон. Батько тоді йому сказав: „Як вибив вікно, то закривай чим хочеш.” Але підсіняни настільки «зжилися» зі стихією, що могли наперед передбачити її розмір. Мама моєї бабусі, Тетяна Василівна, набирала в склянку сніг, який потім танув: якщо в cклянці багато води – чекай великої повені.

Був й інший перевірений спосіб. Вода з’являлася спершу біля оселі діда Терешка Матюка. Якщо вона перейшла від нього через дорогу – доведеться сідати в човна й пливти з дворища. До речі, у селі застосовувалися невеличкі човни, які видовбувалися з дерева – «довбанки». Був і великий колгоспний човен, який рятував людей та худобу від повені. «Дуб» (так називався човен) залишився на Старику (острівець поблизу села). Цей човен зараз під водами Канівського водосховища.

Окремо хочу зупинитись на сімї мого прадідуся, батька моєї бабусі Перчука Ігоря Івановича.

1Перчук Ігор Іванович
(фото 1971 року)

  

Народився він 18 червня 1919 року. Його батьки Ганна та Іван Галичі жили в Підсінному. Моя бабуся розповідала, що Ганну Іван узяв із хлопчиком Ігорем, тобто Іван не рідний батько йому. Але все життя він вважав його сином, а його дітей – внуками. В селі їх так і називали дід Галич і баба Галичка. Молоду і красиву дружину Тетяну Ігор привів у свою сімю. Згодом у них народилась донька Маруся. У 1941 році Ігоря забрали на війну. І цього ж року народилась ще одна дочка – Віра. А в селі вирувала війна. Тут було справжнє пекло, коли форсували Дніпро: рвалися снаряди, пролітали над хатами і садами, смерть шугала в небі і на землі, літаки з хрестами носилися над селом. Майже в кожній хаті були поранені солдати, яких виходжували селяни.  Але все перенесли, все витримали.

Тяжкі роки війни  Ігор Іванович пройшов від першого дня до останнього. Повернувся додому аж у 1947 році з орденами і медалями. Зараз бабуся моя не пам’ятає, які то були нагороди, бо не було часу їх берегти, а під час переселення вони взагалі загубились. Після війни у сім’ї Перчуків з’явилось ще четверо дітей: Софія, Поліна, Тетяна та Григорій. Перчук Ігор Іванович працював спочатку на посаді голови Стовп’язької сільської ради, а потім голови робкоопу в селі Дівички Переяслав-Хмельницького району Київської області. Перебуваючи на останньому місці роботи і помер у 1976 році.

Бабуся моя Поліна Ігорівна згадує своє життя у Підсінному. Часто всі діти Ігоря Івановича збираються у нашій хаті, бо її побудував їх батько. Тут до 1991 року жила їх мама, Тетяна Василівна. Зараз вони приходять з дітьми, внуками та правнуками. І хоч немає давно вже  батьків, але душа лине до рідного дому. Цю хату під час переселення перевезли із Підсінного. Кожна дощечка, кожна цеглинка пам’ятає роботящі руки прадідуся Ігоря та прабабусі Тетяни.

Про переселення з Підсінного в зв’язку із затопленням села родичі згадують із сумом. Хоч, на перший погляд, переселення принесло багато переваг. Зведені просторі будинки, посаджені нові сади, проведено природний газ, водогін, прокладено дорогу з твердим покриттям. Та немає неповторної краси заплави з багатющим травостоєм, нема озер і озерець, де рибі було тісно, немає Дніпра з чистою, як сльоза, швидкоплинною водою, яку пили ніби з колодязя.

2З батьком і матір’ю (фото 1961 року)

  

3
Сімя Перчуків: дід Галич, баба Галичка, син Ігор, невістка Тетяна
та їх діти: Марія з чоловіком Іваном, Віра, Поліна, Тетяна, Григорій
(фото 1961 року)

4
З дружиною Тетяною Василівною
(фото 1962 року)

  

Я, продовжувачка роду Перчуків, хочу, щоб і надалі жила людська память про цей зниклий клаптик землі. Хвилі Канівського моря накрили село Підсінне. Тепер на місці первозданних луків, озерець, на хатнищах і сільських вулицях – каламутна вода. Внуки підсінських рибалок ловлять в тій воді рибу. А діди кажуть, що риби зараз немає, вона не така, і, взагалі, хтось же повинен колись відповісти – навіщо згубили таку красу.

І  хочеться мені вклонитися цій священній землі низько-низько за бабусю мою Поліну Ігорівну, за прекрасних людей, яких породила ця земля: хліборобів, лікарів, вчителів, артистів. Зігрівають серця людей спогади про рідне село. Пам’ятають вони Підсінне. Бо воно – в їхньому серці, в кожній клітинці. І тому, кожного року, в першу неділю серпня збираються підсіняни на автовокзалі в місті Переяславі-Хмельницькому, а потім їдуть до Дніпра, щоб хоч здалеку подивитися на те місце, де було рідне село. З усіх усюд стежки-доріжки приводять земляків до Переяслава-Хмельницького. Ось і в цьому році Петро Гич човном вивозив усіх на Дніпро. Вода тиха, спокійна, а в кожного в душі буря хвилювань. Спогади, спогади... А потім – смачна юшка і задушевні пісні підсінян, які слухали навіть пташки. Аж сонце схилилось над обрієм, щоб краще придивитись до цих веселих, щасливих людей. Вже дев’ять разів зустрічалися вони і домовляються й надалі берегти цю традицію. Словами вдячності згадали батьків, які відійшли за межу та зуміли залишити слід доброти в душах своїх дітей. І дякують їм за ту школу життя, яка виховала прекрасних людей дивовижної професії, що можна назвати людяністю і добротою.

Принагідно наведу рядки з вірша колишньої жительки с.Підсінне Лідії Трухан, які своєрідно підсумовують викладене вище:

Таки ж прийшли, зібрались, кинули турботи,

Щоб тут побачитись, поговорить, згадати

Дитинство, школу, вчителів,

Двір батьківський і солов’їний спів,

Найкраще в світі те село –

Підсінним звалося воно.

Ми вдячні йому за дитячі забавлянки,

За підсінські вечори і росяні ранки,

За батьківську науку і мамину ласку,

За дідусеву мудрість і бабусину казку.

Хай діти і внуки знають поро нього,

Немає в світі ніде села такого!

 

Прочитано 466 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5