Я  народилася в 1944 році в с.Підсінне у багатодітній родині. Була четвертою дитиною у Мисана Григорія Івановича  і Мелашки Антонівни. Старші за мене Уляна (1938) і Володимир (1940) уже померли,  Ганна (працювала бухгалтером колгоспу) проживає у с. Малі Єрківці , п’ятим народився брат Михайло (1946), який мешкає у Миронівському райні, працював трактористом, і наймолодший Василь (1953)  - працює в Києві у троллейбусному депо.

Свої спогади хочу розпочати з віршованих рядків. Хай вони далекі від досконалості, але ідуть з глибини душі, від серця. 

Моє рідне село вже померло давно,

А мені все живим воно сниться:

Займа, берег Дніпра

І Казенний куток .

А які там озера були навкруги!

В них вода, наче сльози прозора.

Там купались дітьми у спекотливі дні,

Рятувала нас їх прохолода.

А які там луги, віковічні ліси!

Все безжальна рука зруйнувала.

Із прадідівських місць піднялося село

І по світу нас доля погнала.

Наше Підсінне лежало у заплаві Днпра. Попід селом тягнулися городи, за ними – луг, який з весни доосені буяв різнотрав’ям. Круті береги Дніпра густо заростали червонною лозою, її коріння пробивалося через товщу піску  і спускалося до самої води.

Сюди, на багаті луки, згонили на випас худобу з усіх навколишніх сіл. Біля води стояли літні табори. В літню спеку корови заходили далеко на мілководдя, тож нам, маленьким пастухам і самим можна було покупатися, погойдатися на хвилях Дніпра, а потім полежати під височенними осокорями.

Все життя в селі було зв’язане з Дніпром: рибалки ловили рибу, пастухи випасали худобу на відведених місцях прибережних лугів, на сінокісних угіддях люди косили траву і сушили її на запашне сіно.

Дніпро був і місцем відпочинку. Недільними днями тут збиралася сільська молодь, співали, купалися, спостерігали за баржами, яких безліч буксирували вверх і вниз.

Та не таким ласкавим був Дніпро ранньої весни, коли виходив з берегів, стрімко наповнюючи  водою всі низини. Вода зносила на своєму шляху всі загати, забирала все, що було не прив’язане чи не закріплене, не прибите. Вулицями пливли снопи, вулики, вирвані з корінням дерева і кущі. На період повені  всю худобу вигонили «на кошари», куди вода не діставала, і човнами їздили доїти корів, там же їх тимчасово випасали. Загалом у цей час село нагадувало Венецію, бо до клубу чи до родичів добиралися човнами. Та розлив Дніпра був звичним явищем, тому настрій підсінян не ставав гіршим, здавалося, тоді пісень лунало ще більше. В школу діти теж діставалися човнами, навіть на думку не спадало, що можна пропустить якийсь урок.

Село жило дружно, навіть хати не замикалися, бо такого явища як крадіжки  там взагалі не траплялося. Не було гучних пиятик. Якщо молодь збиралася в клубі на танці, то люди старшого віку довгі зимові вечори проводили разом із сусідами, збираючись у якоїсь господині.

Люди допомагали один одному, особливо при будівництві нової хати. Толокою збиралися та місили глину, обмазували стіни, викладали долівку. За роботу господарі частували  щедрою вечерею, які завжди закінчувалася піснями. А співать підсіняни уміли.  І на роботу, і з роботи, і з клубу, завжди з піснею, вечорами село взагалі дзвеніло піснями.

У моїй долі велику роль відіграло і ще одне нині затоплене село – В’юнище, адже там довелося здобувати середню освіту, бо  в Підсінному була тільки семирічка. Там учні з прилеглих сіл жили в інтернаті, а на вихідні розходились по домівках. Тож і я із своїми односельцями долала щосуботи 20 км до Підсінного, щоб у неділю надвечір знову повертатися назад. До цього часу з вдячністю згадую своїх мудрих в’юнищанських учителів, які виховували нас і давали хороші знання.  Зараз це може звучати дивно, але ми не ганялися за модним одягом, не вживали алкоголю, не користувалися косметикою. Та, власне, і не було за що, бо всі – з селянських родин, які не могли похвалитися якимись статками. Але життя нам здавалося прекрасним, бо ми були ще зовсім юними. Та все тоді, ще в школі, у 10 класі, мені було дуже цікаво, як живуть люди за кордоном. Нас переконували, як там погано, як капіталісти пригнічують трудящих. А ось моя двоюрідна сестра Тетяна, яка під час війни була вивезена до Мюнхена і не повернулася в СРСР, і проживала уже в США (про це ми дізналися тільки у 1953 році, після смерті Сталіна), написала, що має автомобіль, газову плиту, інші блага цивілізації, про які ми навіть не чули, надсилала посилки з такими речами, яких ми зроду-віку не бачили. Тож одного вечора ми з подругою Галею Мізін написали листа  на адресу Міністерства Зовнішніх справ СРСР, у якому запитали, чи можна нам поїхати в США. «Відповідь» не забарилася – через кілька днів у в’юнищанську школу приїхало 5 КДБістів. Викликали і мене, і всіх моїх однокласників, вчителів. Їх цікавило, де ми набралися такої «крамоли», може з підпільної літератури. Мене, зокрема, запитували, як я посміла таке написати, мовляв, якби ти туди поїхала, то там тебе зразу б схопили, зґвалтували і т.д. А мені в душі було смішно. Як я могла туди поїхати, коли батьки давали мені одного карбованця на тиждень на «дрібні витрати».

Та я продовжу розповідь про своє село Підсінне. Воно жило тихим, мирним життям. Ліс був поряд, але печі топили тільки хмизом, сіно для власної корівки косили тільки по бурчаках тайком, щоб не побачили всюдисущі об’їжчики, від яких можна було і нагайку одержати або взагалі могли притягти до суду.

Та з цим якось змирялися. Але коли пішла чутка про виселення, ось тоді загуло. Це була не перша спроба знищити Підсінне, але раніше його вдалося відстояти. Тепер же… Ходила команда чоловіків, які переписували всі будівлі, дерева і навіть кущі,  щоб все це зруйнувати, викорчувати, спиляти, бо тут маж бути дно Канівського водосховища.  Стогнав ліс під десятками бензопил, ридали люди, викопуючи останки своїх померлих родичів, щоб перенести їх на кладовище у Дівичках, а бульдозер рівняв розкопані могили, зруйновані будівлі. І тільки кам’яні древні хрести біля колишньої церкви, яку зруйнували ще в період «войовничого атеїзму», залишилися на дні рукотворного моря. І довго серед води виднівся горб, як пам’ят ник Підсінному. І люди їхали туди, щоб вклонитися рідній землі.

Тепер щороку в першу суботу серпня, якнайближче до дня св. Іллі, імені якого був приход у селі, підсіняни зустрічаються  на рибальському стані біля Дніпра.  На жаль, корінних підсінян з кожним роком стає все менше, але приїздять їхні діти, онуки. Ми спілкуємося, згадуємо рідне Підсінне, його жителів, які відійшли у вічність, і завжди   починаємо зустріч з улюбленої пісні про Дніпро, яка стала гімном затопленого села.

Свої письмові спогади Мисан М.Г. передала в ГО «Старий Дніпро» 5.08.2017 р.