Підсінне

З історії козацького села

З історії козацького села

Щодо виникнення села Підсінного, то його жителі свято вірять у легенду, яку передають із покоління в покоління, що нібито першими його поселенцями стали козаки, які пропливали вверх по Дніпру після того, як цариця Катерина ІІ у 1775 році розігнала Запорізьку Січ. І цих козаків застала ніч якраз там, де на лівому березі Славутича стояли копиці запашного сіна. Під ними козацтво і заночувало. А вранці товариство проснулося бадьорим та енергійним. Хтось із козаків тоді вигукнув: «Яка краса навколо! Ось тут би і пожити!». Ця думка припала до душі багатьом. І вирішили вони поселитися на березі великого Дніпра, а село назвати Підсінним.

Легенда, звичайно, красива, та сумнівна, бо не відповідає історичним фактам, адже у документах початку ХVІІІ століття („Генеральное следствие о местностях Преяславского полка 1729-1731 годов”) , зазначалося , що село Підсінне було вільними , а пізніше перейшло у володіння сотників Терехтемирівських . У 1710-1716 роках, згідно універсалу гетьмана Скоропадського, було передане монастирю і ратуші Переяслава . З цього слідує, що Підсінне уже існувало на початку XVIII століття.

Варто на цю легенду подивитися й з іншого боку. Якщо на березі столи копиці сіна, то десь поруч проживали і ті, хто його накосив, адже на такому великому лузі не було ніякої необхідності займатися косовицею десь далеко. Тобто село було недалеко. Або ще варто подумати і про таке: серед козацтва були одні чоловіки, тож заснувати село без жінок і без продовження козацького роду вони аж ніяк не могли. Тож більш реальним виглядає припущення, яке не розчаровує і тих, хто вірить у цю легенду: козаки заночували біля Підсінного і залишилися в ньому, одружившись на місцевих красунях. До речі, на це вказують і прізвища: Пиріг, Забіяка, Матюк, які могли народитися тільки в козацькому середовищі на Січі. Своїй же назві Підсінне, скоріш за все, зобов’язане однойменному озеру неподалік села.

Найбільш ретельна і узагальнююча історія села Підсінне наводиться у дослідженні завідувачки музею українських обрядів НІЕЗ «Переяслав» , колишньої жительки села Світлани Зубер («І знову до Дніпра зійдуться підсіняни», газета «Вісник Переяславщини» від 28 липня 1915 року).

«У свій час у селі Підсінному діяла Іллінська дерев’яна з окремою дзвіницею церква. Відповідно, тут храмове свято на честь пророка Іллі відзначали 2 серпня. За даними «Справочной клировой книги по Полтавской епархии на 1912 год», церква була холодною (неотоплюваною), побудована у 1746 році ( а козаки з Січі були після 1775, тобто, село з церквою уже існувало!). При церкві діяла школа грамоти, були квартири священника на 4 кімнати, псаломщика – однокімнатна. Жалування священика – 300 рублів, псаломщика – 100 рублів на рік. Священик – О.С.Гайдаренко, псаломщик - І.О.Мойсіяка, церковний сторож – Й.Г.Тихонович. Ружної землі у володінні церкви було 32 десятини 577 кв. сажнів. Парафіян: привілейованого стану – 38, міщан – 39, козаків – 640, селян – 418. Відстань до Переяслава – 15 верст.

Як розповіли підсіняни старшого віку, цю церкву в тридцятих роках розібрали комсомольці-атеїсти, а з того матеріалу побудували клуб. На старому ж церковищі заплишилася тільки хата священника, у якій проживала одинока жінка. А житель Підсінного Іван Пиріг додав, що у війну селяни з дозволу німців розмалювали клуб святими ликами, щоб було де помолитися, та скоро встановлювачі «нового порядку» стали там тримати полонених. Після війни за церкву слугувала звичайна хата, у якій богослужіння вів не батюшка, а старий дідусь з бородою, якого в селі звали Хроль. На церковищі було ряд поховань священиків , на могилах яких стояли кам’яні хрести з написами по латині. Під час війни жителі села поховали на цвинтарі директора школи, а також радянського пілота, літак якого розбився за селом, та медсестру, котра загинула під час обстрілу Підсінного.

У пам'яті літніх підсінян живуть спогади про храмове свято, коли вони ще дітьми невеличкими зграйками бігали далеко за село зустрічати храмових гостей – родичів з інших місць. Святково вбрані, з нехитрими гостинцями у білих вузликах торували стежки до своїх рідних. Нечасто селяни покидали свої обійстя, щоб зустрітися з родичами, з якими розділила доля. Проте храмове свято було чимось винятковим, світлим і дорогим, коли сходився рід і відбувалося живе спілкування за святковим столом. Пам'ять береже не розмаїття страв, не кількість випитого – глибини пам’яті вперто відтворюють згадки про багатоголосий спів, відлуння якого досягало правого берега Дніпра.

Підсінне було невеликим селом, лежало на солонцюватих піщаних грунтах, з мальовничими краєвидами соковитого різнотрав'я луків. Поряд – голубінь водного плеса. Шпиль, Горби, Казенний куток, Ярошівський куток, Мухувате – дорогі для кожного підсінянина кутки села. Луків та сінокосів (звідси і назва) було вдосталь і не лише для своїх потреб. Навіть із віддлених степових сіл тварин пригонили сюди на весь сезон випасу. ПротеДдніпро під час повеней міг показати і свій норовливий характер, поглинаючи низинні території. Знали, коли вода з’являлася поблизу оселі діда ТерешкаМатюка і розливалася далі,- ладнайся в дорогу. Тоді вулицями плавали на човнах ( у музеї просто неба експонується човен-дуб із Підсінного), а жінок, дітей, живність переправляли на Кошари - піщані горби , куди вода не досягала. Господарі залишалися доглядати затоплене подвір'я, міцно тримаючись своєї домівки. А водна стихія, наступаючи бурунами, била, ламала тини, виривала сохи в клунях, заливала погреби, підмивала стіни хат, а нетривку споруду зривала з насипу і поглинала своєю ненаситною пащею. Минала повінь, і сім'ї на човнах або вбрід, з вузлами пожитків, як птахи з вирію, поверталися до мокрої, але такої рідної хати, спочатку на горище, потім на теплу піч. Поволі біля домашнього вогнища оживав сімейний побут.

За даними районного архіву, сільськогосподарська артіль села Підсінне до 1955 року носила ім'я Т.Г.Шевченка, після чого її було перейменовано у колгосп «Перемога». У грудні 1958 року господарство об'єдналося із колгоспом ім. Б.Хмельницького с.Стовп’яги. У лютому 1959 року на базі новоствореного господарства та колгоспу ім. Воровського с.Дівички було утворено радгосп «Дніпро».

Роботи по електрифікації Підсінного розпочалися у 1954 році, радіофікація проведена в 1957 році.

Нетривалий час в роки війни артіллю керував О.П.Забіяка. Після направлення його на фронт господарство очолив П.П.Будаєв, якому згодом загальними зборами було висловлено недовіру. Наступним очільником стає Г.Д.Заболотний, якого змінює демобілізований із лав армії К.С.Кизуб. Згодом тривалий час господарство очолює І.І.Перчук, перед об'єднанням керує А.Л.Степаненко. Головами сільради були О.О.Миненко, К.С.Кизуб, К.Б.Лазоренко, директорами шкіл – А.С.Трухан, В.О.Чистяков, М.М.Видута, М.О.Дмитренко, Г.Т.Чорноусько. Хатою-читальнею опікувалася вчителька В.К.Трухан. Житло О.С.Забіяки викорстовувалося як медпункт.

Колективне господарство складалося із п’яти бригад, до складу кожної входилоо три ланки . У 1944 році налічувалося три бригади, згодом – дві. Згідно з планом посіву ярих культур вирощували ячмінь, овес, просо, гречку, квасолю, люпин, валер' яну, коноплі, рижій, кормовий буряк, овочі, баштанні культури. В тяжкі воєнні роки обробляли землю коровами, сушили картоплю для Червоної Армії.

Тяжким було життя в селі, проте його мешканці не бажали його покидати назавжди. Питання про відселення постало ще в 1948 році, коли в Підсінне приїхали представники артполігону. Наступний приїзд відбувся у 1951 році, під час якого виступили голова райвиконокому П.І.Батрак, військовий представник із агітаційними пропозиціями , райдужними обіцянками. Ось фрагмент зверення до мешканців Підсінного П.І.Батрака: «В країні проходить укрупнення колгоспів. Пропонуємо приєднати колгосп до Дем’янець і Бабачихи. Ваше село переселиться за рахунок держави. Будемо просити в Уряду 25 тис. 600 крб. в середньому для переселення одного господарства колгоспника, щоб побудувати село по новому типовому проекту. Але потрібна згода колгоспу про передачу 2463 га колгоспних земель у володіння артполігону». Відповідь загальних зборів: 11 голосів «за», 306 - «проти». Термін наступного приїзду керівництва на чолі з уповноваженим обласного виконкому і обкому КП(б)У тов. Сіденком не забарився: 31 серпня 1952 року . Відповідь загальних зборів: одноголосно –«проти». Насупний приїзд комісії з меторю переконання людей покинути прабатьківські землі, на чолі з представником Київського військового округу підполковником Добраківським, відбувся у листопаді 1958 року з ідентичним результатом. Колгоспники на зборах навіть піднімали питання про те, що такі регулярні візити «підривають бажання працювати в колгоспі, потрібно, щоб керівники покинули думку про переселення».

Але все ж переселення уникнути не вдалося, правда, сталося воно з іншої причини. У 1974-1978 роках було створено канівське водосховище, яке затопило більше 10 населених пунктів Переяслав-Хмельницького району, зокрема, і с.Підсінне. За планом, переселенцям із Підсінного була виділена земля у с.Дівичках. А саме переселення відбулося протягом 1966-1973 років. І розкидала доля підсінян по світах».

Частина людей переселилися у 1970 р. і до невеличкого села на околиці с. Гречаники. Село називалось Веселе. А чому ж така назва? Її поясненню знову слугує легенда. Колись забирали на службу у москалі на 25 років. Забрали із цього села на службу молодого чоловіка Романа. Він був одружений, мав дружину і доньку. Прослужив він 25 років і повернувся додому, але не сам, а з молодою дружиною, а вдома перша дружина жива і здорова, тільки постаріла та й дочка вже виросла, заміж вийшла. І став Роман жити із двома дружинами. Старша їсти варить і молода господарює. А Роман каже людям: „ Живу весело, бо в мене дві дружини, я завжди веселий ”. І на честь веселого Романа – село, у якому він жив, назвали Веселе. Переселенці із Підсінного, які переселилися в село Веселе, були молодими, любили танцювати, співати, грати на музичних інструментах, були веселими, тож назва цього села їм цілком підходила.

А ось як висловила свою думку щодо життя в Підсінному його колишня жителька Ганна Хобта («До нас у Підсінне за сіном навіть греки приїжджали» - «Вісник Переяславщини» від 4 червня 1013 року.)

« Я і мої земляки із колишнього с. Підсінне дізналися, що у Переяславі планується відкрити музей «Старий Дніпро», який має увіковічнити пам”ять про затоплені села. Ми повністю підтримуємо цю ідею, бо наше село Підсінне теж навіки накрили дніпровські води. Щорічно 2 серпня, на Іллю, в день нашого храмового свята, з’їжджаються земляки на зустріч, щоб згадати своє рідне село, побачитися з односельцями, родичами, які розлетілися по всій Україні. Оскільки земляків старшого покоління все менше залишається в живих, хочемо допомогти ініціаторам створення музею і розповісти про рідне Підсінне.

Розмішувалося наше село на лівому березі Дніпра, в оточенні прекрасних пейзажів. З півдня розлягалися зелені луги, з розмаєм лікарських рослин. Із заходу і півночі село оточували листяні ліси і трав’яні луки. Тут росли різновікові дерева: дуби, вільхи, липи, верби, осики, а також терен, глід, ліщина, калина і багато інших кущових рослин. Ліси були багаті на гриби, ягоди, лікарські рослини. Навколо села було багато озер – залишків старого русла Дніпра, багатих на рибу. Там водилися карасі, щуки, лини, коропи, плітки, вюни. Недарма старі люди говорили, що їх від голодної смерті рятувала сама природа, тоді як у степових селах багато людей загинуло під час голодомору. У нас хліба не було, люди пекли половяники, ловили рибу. У кожному дворі була корова чи свиноматка , було сутужно, та виживали. Я памятаю і зараз, як ми з братом, йому було 6 років, а мені чотри, весною 1933 року рвали пір’ячко цибулі, натирали полов’яники, вмочуючи у сіль, і їли, прицмакуючи. Вони були нам такі смачні, що ми спорожняли всю тарілочку до того, коли мама прийде з роботи.

Чим славилося наше Підсінне? Перш за все розкішними луками. Сюди приганяли на випас худобу із усього району, особливо у ліси, які називали Діхтяркою. З давніх-давен по старому руслу Дніпра приїжджали сюди люди на заготівлю сіна не лише з правої сторони Дніпра, а навіть з інших країн. З греції навіть заготовляли сіно, а потім човнами відправляли у порт. Моя бабуся розповідала, що чоловік із Греції у них орендував сад. У них біля хати було 60 соток, усі під садом: сливи різних сортів, груші, яблуні, ягідні кущі (порічки, смородина тощо). Пізніше уже, коли утворилися колгоспи, ( у нас був ім. Т.Г.Шевченка, а потім - «Перемога», а в кінці 1960-х – відділок дівичанського радгоспу «Дніпро»), то сіно заготовляли наші земляки. Звозили до Дніпра, складали у скирти, збивали у тюки, вантажили їх на баржі. Біля Дніпра був сінопункт, де і збивали сіно у тюки.

Ще славилося Підсінне породистими рябими свинями-скороспілками, по які приїздили люди з усього району: волами, кіньми, а також самі підсіняни возили їх по неділях на базар У Переяслав. Виїжджали дуже рано: о 3-4 ночі, щоб доїхати вчасно, бо відстань неблизька – близько 20 км.

Весною, в травні, село часто заливало. Всі луги й поля були під водою. Люди вивозили всю свою худобу на Бір (зараз полігон), де води ніколи не було. Виручали і власні човни, і величезний громадський човен – дуб. Центр села водою не заливався. Там розміщувалися магазин, сільпо, комори, медпункт, клуб, сільрада, пожарня, колгоспні ферми, школа і кілька людських хат.

Село було невелике, менше 300 дворів, а пізніше, коли розширювали полігон і виселяли села Яшники, Вільхов, то багато їх жителів переїхало до нас у Підсінне. Тоді наше село розширилося, утворився новий район – Мухувате.

Мої земляки городи свої садили аж у червні, коли вода сходила і земля просихала. Але насичена вологою земля давала швидкі розкішні врожаї.

Люди в селі були дружні, та довелося розлетітися по всій Україні. Переважна більшість була переселена у Дівички, Комуну, Жовтневе,Переяслав. Оселялися і інших районах області.

Біля Підсінного було багато озер, які утворилися по старому руслу Дніпра, але найвідомішим можна сказати, легендарним було озеро Церковне, яке, за переказами, утворилося на місці церкви. Коли вона (так розповідала мені бабуся)пішла у землю, на її місці стало озеро. Але у цьому озері мертва вода, у ньому не було нічого живого: ні рослин, ні риби. Люди боялися і стали селитися вище по руслу Дніпра, де було інше озеро, яке називали Підсінним, там з давніх давен люди заготовляли сіно. Так по назві цього озера і було назване нове село. Є й інша версія походження назви села: нібито так назвали його козаки, які заснували Підсінне. Вони перед цим переночували в копицях і дуже вподобали це місце.

Крім цих озер історичними були й насипи, якими розділялися землі Підсінного й Андрушів. Насипи – це залишки висипаної дороги. Вона висипалася ще, казали люди, за катерини Другої. Це була дорога від Дніпра , де був міст, через весь луг до бору, далі через с.Стовп’яги аж до «київського шляху», яким усі вантажі перевозили від Дніпра. З часом ця дорога була зруйнована дощами, водою і вітрами. Він неї залишилося лише два насипи: Великий насип і Малий насип, які теж уже сховані, як і село, під водами Дніпра.

Звичайно, сам факт знаходження Підсінного на березі великої ріки зумовлював тут розвиток такого промислу як рибальство. У селі жило багато рибалок. Найвідоміші – Андрій та Олександр Черевки, Терешко Забіяка, Борис Шинкар, Петро Матюк, Петро Гич і багато інших. Вони ловили рибу неводом і здавали в рибрадгосп. Серед ятерників відомими були Михайло Малуш, Василь Черевко і ряд інших. Пізніше підсінські рибалки стали ловити рибу сітками. У Дніпрі, Старику та озерах, що були навколо. У багатющому водному царстві водилися шукаЮ лящ, карась, короп, линь, сом, жерех, судак і т.д. Професійний рибалка Петро Гич згадує («Не помре красива легенда про козацьке село Підсінне», «Вісник Переяславщини» від 23 травня 2006 року): «Риби було особливо багато в озерцях, куди вона приходила разом з водою. До Підсінного приїздили рибалити з інших сіл, у тому числі і з Переяслава. Бо біля нашого села була Камянка, одна з трьох . Це площа за розміром 300х500 м, на якій лежало величезне піщане каміння . Деяке з них було за розміром, як легковий автомобіль. У цьому місці сильно бурлила вода і зносила баржі на каміння. Тому наприкінці 60-х років земснарядом було зроблено інший шлях для річкового транспорту. Коли вода спадала, це каміння було зверху. Воно розігрівалося на сонці і на ньому сиділи рибалки. Я почав займатися цією справою 1963 року. Тоді ми здавали улов у рибколгосп, якого уже немає. Тому тепер такі рибалки як я, працюємо у підприємців. Серед рибалок памятаю Миколу та Івана Шинкарів, Григорія Матюка, Миколу Бебешка, але найстаршим із них є Антон Полтавець.

Підсіняни не тільки тяжко трудилися, а й любили дружно і весело відпочивати. У свята і в будні по селу лунали пісня.

Наші люди, - розповідає Василь Черевко, який зараз проживає в Києві, – співучий народ. На кожному кутку було чутно жіночі й чоловічі голоси.Немало моїх земляків також уміли грати на різних музичних інструментах. Зокрема, такі віртуози були і в нашій родині. Ми мали власну гармошку, баян, скрипку, балалайку, бубон, а пізніше і гітару. Кожен член сімї умів грати на одному із інструментів або й на кількох. У селі говорили: «Кинь Черевкам палицю у двір, так вони й на ній заграють». Тож і починають кожну щорічну зустріч підсіняни із пісні про Дніпро, яка давно стала їх гімном:

«Ти течеш у віках, Дніпре, серцю милий,

Води широкі, ясні береги,

Любимо тебе, як батьки любили,

Велетню наш дорогий…»

А незмінним диригентом є Андрій Полтавець, який проживає у столиці і працює лікарем в університеті культури і мистецтв.

Прочитано 757 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5