Підсінне

Спогади про затоплене село

Спогади підсінян

Гич Петро Архипович

Гич Петро 1 IMG 8594

Я, Гич Петро Архипович, народився 12 липня 1941 р. в с.Підсінне. Пройшло якраз 20 днів війни. Потім мати жартувала: «Падають бомби, а я рожаю, а я рожаю…». Бо було це за хатою у ямі. У 1943 р., як мати привезла батька до лікарні, од Григоровки привезли раненого. Ходила днів скільки до нього, ну, це я не знаю, це вже мати розказувала. І лежав він отут в Переяславі, де була лабораторія, що кров брали на аналіз, у 42 –му году був якийсь там хірург, було там написано, мати розказувала, що вікна там були повибивані, ну, що там, і ото там він і вмер у 43-му году. Його ранили тут на переправі. Як началася война, батька зразу забрали, вони ж були на Західному фронті, тоді як їх отут окружили, вони поверталися додому. А потом у 43-му, як прийшли наші, їх знову забрали не переправу. Там 240 тисяч полягло. Обмундіровання йому дали, але зброї не давали, бо він був столяром. Строїв міст, що біля Козинець, уночі строїли. І ото як налетіли самольоти, його поранило. І в госпіталь сюди попав. Мати отсюда привезла його додому і там його поховали, а при переселенні перезахоронили у братській могилі на кладовищі. А Братська могила воїнів була у Підсінному біля клубу. І при переселенні останки воїнів нібито перевезли в Дівички і перезахоронили біля клубу, але до вони закопані точно ніхто не знає. Ніякого знака там теж немає. По інших розповідях – їх перевезли в Стовпяги. Там у тій братській могилі не було наших підсінян, там були парашутисти, солдати, медсестра воєнна, до якої на поминки мати щороку приїздила. Отак «вшанували» память загиблих воїнів. Воно ж тоді при переселенні нашим людям не було коли цим займатися, бо самі переселялися, а начальство ото так зробило.

А далі – кончилась война – пішов у школу у 48-му году. У 47-му ще була голодовка, я помню.   Ну, вона не щитаїться. Ні в 47, ні в 33-му у нас люди сильно не мерли від голоду (за офіційними даними у Підсінному разом з х.Кошари у 1933 р. померло від голоду 250 чол. авт.). Нас спасло Дніпро. Не може буть, щоб у придніпровських селах люди мерли від голоду. Може вони мерли від чогось другого, а їх пощитали померлими від голоду. У 47-году, як мені було 6 год, ми ловили рибу у Дніпрі. У нас був такий мулявник, забредем, наловимо, і варим, і їмо. Правда, у нас була корова. Було троє дітей. Ходили щавель чухрали. Копали і якісь корінці. Ну, вобщем, вижили. А весною що – щавель, риба, «бурячки». Уже жизнь пішла. І, звісно, рятувала корова. У 47-му ж не ходили і не трусили, як у 32-му. Ну, свиню не можна було заколоть. Тільки узнають, що заколов, зразу приходять за шкурою. Ховалися, звичайно, на санки те порося – і в Олешки.

Тоді пішли в школу. Я босий у школу ходив. До морозу. Скот пасем – мороз уже, а ми босі. Де корова зробить калюжу - стаємо туди і гріємо ноги. А вже як сонечко пригріло – тоді хорошо. Четвертий клас кончили – і волами волочить. Картоплю, кукурудзу. Оце, якими ми були? Я не знаю. Як подивлюсь зараз, дитину в четвертий клас мати ще в школу водить. Тепер я оце не представляю, як воно було. Нас бригадір уранці собирає, запрягаємо удвох, це ж воли, ярмо піднімаємо, кажемо «шис, шис», і він сам тобі дає шию. Дообід поволочили, попасли, а собі беремо пляшку молока, уже ж хліб був трохи. Так робили в колгоспі тільки літом, на осінь у школу ходили. У нас під Демянцями було 250 гектарів землі, ото тільки пацани і дівчата там і одбували. Нам варили галушки щипані, он Гришина сестра Вера, там іще одна… Ото скиртуємо там літом солому, машини грузимо і на пристань возять хліб, гречку, оце все наша робота. І ото я з четвертого класу почав волочить. І сіно скиртувать, тягать волокуші – це наша робота. Святий обовязок. Кончив школу – куди йти? Із колгоспу ж нікуди не пускають. Пішов у Єрковці у 8-й клас. Походив місяць - покинув. І все… Пішов прицепщиком. Ну, я ж рибалка з отакого пуп’янка. Як почав ловить мулявником, тоді сітками… Я ще ходив у 6-й чи 5-клас, їздив у Канев за сітками. Пішов пішки на пристань, мати дала якісь там гроші, у 10 вечора сів на параход, а в три часа ночі уже був на пристані у Каневі. Ще не розвидняється. Досидів, поки розвиднилось, і попитав на пристані, де продають сітки. Кажуть, іди отак, там є рибацький хутор, де живуть самі рибалки. Я пішов отак на гору, як собаки на мене там напали, ну я одбився, пішов далі, попитав у однієї жінки. Каже, у мене син рибалка, тільки що прийшов з Дніпра, уночі ж рибачили, але поки він не виспиться, я його не збуджу. І мене направила до однієї хати, де чоловік-рибалка помер, а жінка його осталась сама. Каже, попитай у неї. Я пішов, питаю. Каже, у мене є, те що тобі треба. Полотно сіндікосове,   я купив у неї 26 мм і «сороковку». Дала ще й клубочок сіндікосових ниток. Тоді ж латали сітки. І показує мені сітки капронові, такі 75-ки. А я, дурак, кажу, що я буду ними ловить? Привик до дрібніших. Тоді ще не понімав, які це сітки, та ще й капронові. От тепер думаю, чого я, дурак, тоді не забрав? Тут же таких ні в кого не було, про те тоді не думали. Ото я привіз ті сітки 26 мм і 40 мм і рибачив ними довго, не знаю скільки. Ще й човна собі зробив. Але ж я робив у колгоспі, офіційно, бо було уже 14 год, а браконьєрив уночі. У колгоспі на роботі побули, і раз – на рибу. Більше ловили не в наплав, а бродяком, аба з човна – та в нагон. Ото попід берегом похлокали –похлокали – в нагон. А якось у сітку потрапили аж три міни зразу. Добре, що не зірвалися. Та я сильно хотів вивчиться на столяра у Києві в ФЗУ. Але ж не пускають. Як куди я не звертався, але так і не пустили. Ну що ж, думаю, піду на тракториста. Зразу на прицепщика, а тоді на тракториста. Весну крутив гайки у тракторній бригаді, борони скручували, все строїли. У нас же все пізніше сіяли, бо вода прибутна, аж у червні, як висохне, начинаєм сіять: гречку там, ну все… Начали сіять. Сіяли, сіяли… Я на сівалці як попостояв, пиль ота така страшна, вона у мене й зараз стоїть отут у грудях. Ото тоді як мені не схотілось буть трактористом – все. Пішов телята порать ще з двома хлопцями. Взяли ми телят штук 150, літом пасли, тоді вже 57-й, 58-й, а 59-й став у нас совхоз, я год тільки поробив у совхозі. Тоді ж нам уже платили гроші. За привес. Ми почали коло телят получать великі гроші. Ну, вдень були телята, а браконьєрив уночі. Так на лузі біля Оріхового ятері ставили, мене сусідський дід навчив ятері робить. Ото таке.

Підльодний лов img293

А 2 вересня 1960 году нас забрали в армію. Мене, например. Попадаю я у Севастополь. У Севастополі коло Северної бухти була у нас учебка, там місяців 2-3 я був, 516-й крейсер стояв коло нас, на рейді. І кожного ранку на нього дивилися. Одбули учебну, забрали нас у часть коло Балаклави – Юхарина балка. І на радіотелеграфіста, ключем робить. Ото ми ще 6 місяців провчились і пішли на вахту. 222-й вузол звязку. Прослужили там півтора году. І прислали до нас 250 дівчат. А нас зразу раз – і в Сімферополь, у ракетні часті, бо там формувався ракетний дивізіон. Нас на берег Чорного моря, море рядом, тільки високо лізти, бо до берега – круча. Ми там собі навіть пляж зробили. Там був великий персиковий сад, і нам сказали, щоб робили все обережно, щоб не дуже його виламати.   А цей дивізіон мав вигляд розгорнутої квітки, як оце циркулем внутрі круга креслити. Там шість копанірів і дороги до них робили, це все вручну копали. Звичайно, трохи і бульдозери помагали, але все рівняли вручну. Поставили відповідно шість ракетних установок. Привезли ракети і ми стали на діжурство у 63-му году весною, таким чином ми забезпечили захист від Турції. Там же напряму до неї 200 км. А їхній самольот постоянко літав над берегом, тож нам треба було мати постоянну готовность. А восени того року у мене уже дембель. Начальник дивізіону дуже упрошував мене остаться на сверхсрочну. Ну, хтозна… Можна було б і остаться…

Підьодний лов  1 img296

Я ж три годи в армії запевалою був. Там же у нас і хор був. Все время ми співали, де б я не був. В Алушті у дивізіона був підшефний санаторій, і ми там часто виступали. Ну, якось кончив я там співать, коли до мене підходить одна жінка і питає, а скільки вам служить осталось? Ну, кажу, до осені. Вона мені дала адрес і каже, як кончите службу, приїздіть до нас у Москву у Малий оперний театр. Каже, ми там вас будемо вчить. Ну, я не схотів. Дома ж риба жде… І от 26 листопада у 63-му я прийшов додому у Підсінне.   І на третій день я уже був на пристані у Красюка – голови рибколгоспу. У Підсінному в рибколгоспі було три лодки, і у Петра Маряновича не було напарника, я й пішов до нього. І так ото з 63-го году я й досі рибачу. А взагалі, я рибачу з 6 год. Ну, тоді до виселення було ще далеко. А з 1966 ми уже почали виселяться. Директор у нас Іван Демидович був у Дівичках, бо був же радгосп, до якого входило 4 села: Ковалин, Стовп’яги, Дівички і Підсінне.   Якось ми з ним подружили, він дуже любив, як я співаю. І як оце тільки який празник там у Дівчиках, він приглашає нас із Славіком, щоб ми там співали. Чи «Огоньок» якийсь там чи що – все ми співаєм. Ну, а прийшлось нам виселяться в Дівички, а тесть, я ж у 66-му оженився, робив у сільпо. То ми оце сюди поселилися і живемо до сих пір. Хати всі самі собі строїли.

А щодо повеней, то коли прибувала вода, я чіпляв сітку за стовпчик від воріт і так ловив рибу. А ще така дивна річ: від повеней залежав настрій. Як вода – хлопці і дівчата веселі, ходять чи на човнах їздять, сміються, співають, а як води нема - всі похмурі якісь.

У Підсінне провели свєт у 56-му році. У Карані стояв трансформатор, од його й протягли. Через Андруші, через луг – 9 кілометрів. Свет прийшов до нас аж на Іллю.   Ще колгосп був.   Копали ями під стовпи, проводи натягували – люди все робили. Проводили високовольтну лінію. А біля школи поставили понижуючий трансформатор. І свєт дали в школу, в сільраду, в контору. А в Гречаники, це ж біля города, тільки в 68-му провели. Питаїться - чого так пізно?

Ви питаєте нашот Лазаренка? Так це правда. Він виходець із Підсінного. Наша сваха – сестра Григорія Перчука – Поля, і в неї дочка – вийшла заміж за Трухана, а мати його – це була Лазоренко, був Лука Лазоренко, так батько їхній виїхав у Дніпротпетровську область, і це тепер його двоюрідна сестра. Оцей дід Лука і той Лазоренко, батько Павла, вони двоюрідні брати. І він був не Лазаренко, а Лазоренко. Тобто він з Підсінського коріння. Як кажуть – худа слава – теж слава.

Забіяка Олексій Іванович

Я, Забіяка Олексій Іванович, народився в Підсінному в 1944 році. Мій батько, Забіяка Іван Григорович 1909 року, помер у 1960 році, на війні не був, бо інвалід. Мати Одарка Дмитрівна1919 року, померла у 1951 році. Я у батьків був один. Так я рано став сиротою. Кінчив у Підсінному 7 класів, тоді робив у колгоспі, із 55 року почав. Сапав картоплю, воли тягав, сіно стягували. Орав волами, ходив за плугом. Потім пішов у армію у 63-му році. Мені було 19 років. Служив в Єстонії, у Самбурі. Після демобілізації 4 роки жив у Ірпіні, робив на заводі. Коли вернувся, знову робив у радгоспі, шоферував до 1994 року, був фуражиром, і в ліснициві об’єжчиком. Оженився, жінка Ніна Олександрівна у мене була із Стовп’яг, робила у побуткомбінаті, рік завклубом, який передала дочці, померла рік назад. Ось її хата рядом, точніше її матері, а моєї тещі, ми там втрьох жили. Це ми потім построїлися на одному городі, коли я уже пішов на пенсію у 2003 році. Як виселялися люди, я тоді жив в Ірпіні. У батьківській хаті в Підсінному баба жила – батькова мати. Вона хату там продала, а її дочка жила тут у Стовп’ягах. Тут і померла.  

У мене троє дітей. Сама старша дочка робить директором будинку культури тут у селі. Син живе в Росії, робить у Москві. Найменша дочка жила в Гланишеві, робить замдиректора центру зайнятості. Її прізвище Томченко. Робила у Гущі головним бухгалтером, а тоді перейшла туди. До сина їздив. Проблем особливих не було, але коли повертався назад, то на українській границі замітили, що у мене нема запису на другій сторінці, де вклеїна фотографія остання. Чогось ніхто не записав. Ну, впустили, конечно.

Яке у мене господарство? Дві корови, собака і два коти. Трохи городу пахаю. Корову доїти приходить дочка. Якщо їй ніколи, то дою і сам. Заготовить сіно для корів дуже просто. Я пішов, заплатив гроші, прийде трактор з косаркою і викосить. 30 соток. Сільська рада дає. Лугів хватає, корів немає. А в радгоспі і хвоста немає. У населення десь сотня корів. А в радгоспі нічого. Ми ж тоді од «Дніпра» одділилися, і став «Маяк».

Захарчук Ольга Олексіївна, 1937 р.н.

Я розповім про трагічну долю мого діда Степаненка Леонтія Івановича, який народився в Підсінному у 1890 році, та про його сім’ю.

Степаненко Леонтій Іванович народився у 1890 році у Підсінному, бабуся на два роки старша – 1888 року,  народилася і жила у Дівичках, дівоче прізвище – Крисько.   У діда Григорія, тобто у сім’ї бабусі, було 6 дітей. У діда Івана Степаненко – теж шестеро: Федір, Леонтій , Оришка, Олександра, … Познайомилися дідусь і бабуся в церкві в Андрушах на храмовому святі, тобто на Пречисту 21 вересня. Дід приїхав із своїми хлопцями на коні, а бабуся зі своїми подругами прийшла пішки з Дівичок. Тоді біля церкви годували сиріт, вдів і жебраків. Вони приїхали на свято, на церковну службу, це були глибоко віруючі люди. А біля церкви була конов’язь, от, значить, дівчата і хлопці зайшли в церкву, десь одне одного побачили, а коли вийшли, дід зразу сказав бабусі, тоді ще дівчині: «Я до тебе пришлю сватів. Звідки ти?» Вона каже: «З Дівичок. Я дочка Грицька Криська». «Тоді чекайте, я знайду і прийду сватать», - рішуче заявив дід Леонтій. Ну, пожартували та й порозходилися. Хлопці – в Підсінне, дівчата – в Дівички. А вже через кілька днів дід Леонтій дійсно прибув у Дівчинки із сватами і вони з бабусею побралися.  

У діда Григорія Криська в Дівичках, тобто у мого прадіда, було два хлопці і 4 дівчини. І він належав до казенних селян. Але землі не було стільки, щоб дать двом синам і собі залишити дівчатам на придане. І от старший уже одружений його син Терешко бере двох своїх незаміжніх сестер і каже батьку: «Я поїду на Далекий Схід, там є земля, ми будемо обробляти, у нас буде своя тайга». Прадід зробив їм воза, дав пару коней, запрягли, поставили скриню невістки - Терешкової дружини, і поїхали.

А тоді була така традиція проводжання переселенців – виїжджали з Дівичок на тракт, зупинялися, варили молочну пшоняну кашу, пригощалися, а потім проводжаючі поверталися в село, а переселенці рушали до місця призначення.

Добирались туди два місяці. Прибули в Благовещенськ і там оселилися. І що похвально, дід Григорій через кілька років поїхав провідати їх.   Дівчата там повиходили заміж, Терешку виділили кусок лісу, він його розкорчував, і так вони там і залишилися. До війни з ними був звязок, дівчата Оксана і Лисавета писали листи. А потім вони почули, що відбулася така війна, і вирішили, що тут нікого з рідні не залишилося в живих. А моя тьотя Оксана давай писати по старому адресу, на їхню сільську раду і вони знайшлися. І в 58-му році вони приїхали до нас у Переяслав. Точніше не вони, а їхні дочки Маруся і Галя. Зараз звязків з тими родичами немає. Ровесниці моєї мами й тьоті Лисавета і Оксана уже померли.

Тепер про діда Леонтія. У 1913 році, ще до Першої світової війни, Ліонтій Іванович, коли йому було 23 роки, поїхав у Америку. Бабуся ніколи не розказувала, як він туди їхав, з ким він їхав, але її не взяв, бо була вагітна. Дід поїхав сам. А у неї народилося два хлопчики-близнята Яків і Борис. Уранці народилися, вдень похрестили, а увечері вони обидва померли. Це на той час не дивина. Видно, йшов природній відбір, не знаю. Тоді у селі тільки один дяк був грамотний, тож він написав діду Леонтію в Америку від сімї, що таке трапилося. І через деякий час дід Леонтій присилає їй «карту» - це великий листок паперу, а на ньому намальований великий корабель. А в листі тим, хто його оформляв для поїздки в Америку, дав пояснення, як бабуся може скористуватися цією «картою». Більше того, заплатив за всі витрати на її подорож. У Переяславі тоді існувала така єврейська організація, яка набирала групи і займалася їх відправкою за кордон. Словом, зібралася бабуся туди їхати. Це було влітку. У кожної дівки і жінки у скрині обов’язково були хромові чоботи, які вони взували тільки на великі свята. Бабуся взула ці чоботи, одягла святкову спідницю, сак (осіннє пальто), зав’язала білу хустину для підтримки волосся, бо одружені ж не заплітати косу, пов’язала ще одну хустку зверху і пішла пішки з Підсінного у Переяслав. Це десь 17 кілометрів. Ще у неї за плечима була котомка. Їй дали хлібину, шмат сала і пару цибулин. У Переяславі ці євреї бабусю зустріли, зібралася група для від’їзду – 3 підводи. Наскільки вони були вони заповнені – не знаю. І вони відправилися. Якщо коні не бігли, а йшли, то вони теж ішли пішки, можна було триматися за воза однією рукою. А якщо коні бігли, то вони сідали на воза. Так дісталися трохи далі Києва, а там почалися перекладні. Стрічала наступна компанія, вони пересідали, а переяславські євреї поверталися додому, і так далі, таких пересадок було кілька. Їхали через Білорусію в Ригу, в морський порт, щоб там сісти на корабель. Бувало таке, що проїжджаючи густим лісом, було страшно, висилали дозорних розвідників, які переконувалися в тому, що попереду немає ніякої небезпеки, сигналили свистом, і тільки тоді рухалися далі, бо бувало, що бандити валяли деревину, перегороджували дорогу, зупиняли такі обози і грабували.

Горпина і Леонтій Степаненки. Близько 1912 р.

Леонтій IMG 8325

Приїхали вони у Ризький порт і їм сказали чекати на лавочках. Ось, каже, ходять два мужики із таким великим зошитом, і відмічають прибулих. А її не відмічають. Тож вона не знає що робити і продовжує сидіти. І, каже, бачу, що далеко в морі стоїть корабель. Вона розгорнула свою карту і побачила, що той корабель дуже схожий на намальований. Тож, мабуть, це її корабель. Коли знову йдуть ті два мужики і кричать: «Степенко, Степенко!» «А я ж не Степенко, я Степаненко», – розказує бабуся. Тоді вона вийшла їм назустріч. Ось тоді вже і її відмітили. І вже потім службовці порту стали перевозити їх кількома рейсами невеликим катером на великий корабель, що стояв на рейді. А дід Леонтій їй замовив каюту-люкс. До речі у бабусі із собою не було й копійки грошей, все було наперед заплачено. Як бачимо, євреї уміли працювати і забезпечувати надійний сервіс, як би тепер сказали. З катера на корабель требу було зійти по трапу, а він же гойдається. Тоді вискочили моряки-негри, стали пунктиром по трапу і передавали пасажирів від одного до другого, підтримуючи їх. На палубі зустрів негр-стюард, показав каюту, розповів, що де знаходиться і знаками показав, що принесе їсти. Але перші дні подорожі, яка тривала досить довго, були затьмарені морською хворобою, яка скоро минула і бабуся стала виходити на прогулянки на палубу. Якось вона від одного із пасажирів почула, що скоро буде берег, бо мимо пропливали то колода, то бочка, то якась пляшка. Дні минали, а суші не було видно. Та, врешті-решт, подорож завершилася і корабель кинув якір у м.Нью –Йорку, хоча бабуся казала - На-йорк, так їй більше подобалося і було зрозуміліше. «А там на березі миру!» (Вона ніколи не казала – людей). Її знову таким же способом як і в Ризі, спустили по трапу, а на суші вона оговталась уже в обіймах свого чоловіка – Леонтія Івановича, у якого на той час уже був власний будинок, куди вони відправилися після тривалої бабусиної подорожі. Дід в Америці весь час працював у шахті, адже він поїхав заробляти гроші. А працювати він і міг і хотів, і не по шість годин на добу.

І стали вони там жити. Леонтій Іванович сказав, що треба взяти на квартиру хлопців-земляків, бо вони десь живуть по кутках, де їм не подобається. Всі 9 років вони так і квартирувалися у неї. Вона саме пекла хліб, подавала їсти. Це були шахтарі, після зміни вони перший раз милися в шахті, а коли приходили додому, то милися ще раз. І бабуся кожному мали помити плечі, казали: «Газдиня – плечі!», що їй дуже не подобаося. Потім народилися дівчатка одна за однією: Уляна і Оксана, тобто моя мама і моя тьотя.   Але добре було те, що продуктів у магазинах було вдосталь і з харчуванням ніяких проблем не виникало. Якщо вона постійно брала продукти в одному магазині, білизну в іншому, а вугілля – в третьому, то через певний час там надавалися суттєві знижки.   Хліб бабуся пекла через день, а харчувати квартирантів, як і доглядати за дітьми, допомагала служанка-негритянка. Тобто, побут був на рівні і особливих проблем бабуся там не відчувала. Сусідами у них були італійці (тальянці - казала бабуся), які гарно співали і любили танцювати, що їй теж дуже подобалося.

Мама пішла в перший клас. У школі їй безкоштовно дали сумку, книжки з малюнками, кольорові олівці, хоча я вперше побачила кольоровий олівець у 46-му році і то на дві половини – синій і червоний, дали фарби і альбоми для малювання. Звичайно, мама добре знала англійський, але після повернення в Україну ніколи не сказала жодного слова на цій мові, наскільки була залякана репресіями КДБ.

Врешті-решт у 1924 році дід сказав: «Поїдемо додому! Хочу побачити батьків, вони уже старенькі». Звичайно, дід читав їхні газети, публікації в яких щодо становища в Росії досить часто мали протилежній зміст і достеменно дізнатися, що та відбувається, було досить непросто. Словом, вони продали будинок, автомобіль, все, що там нажили, решту зібрали у два сундуки, оковані залізом, це в основному постільна білизна і тканина, дитячий одяг.

Знову кораблем у Ригу, якось дісталися поїздом до Москви. На Рижському вокзалі дід пішов шукати візника, щоб переїхати на Київський вокзал, а бабусю з дівчатками обступили голодні і злі безхатченки, тож вона їм роздала всі продукти.,що везли із собою, а потім почала давати долари. На той час вернувся дід Леонтій з візником, крикнув, щоб тримала дівчат, бо їх тут і поїдять, і став завантажувати сундуки у бричку. А бабуся, побачивши і відчувши весь цей жах, сказала: «Знаєш що, Леонтію, давай повернемось назад! Відкупимо і свій будинок, і свою машину!» Адже у них було багато золота і грошей . Та дід сказав: «Ні! Раз ми уже тут, то я хочу додому». І вони приїхали у Підсінне. Вернулися туди, звідки виїхали. У дідового батька Івана була хата на дві половини, у одній із яких і стали жити. Але дід Леонтій сказав зразу: «Будемо будуватися». Грошей же було вдосталь. І він дійсно побудував будинок, найкращий у селі і у 1926 році перейшли туди жити. Велика кухня на троє вікон і дві кімнати. Кожній із дівчат по кімнаті, і в кожній кімнаті – двоє вікон. Але була долівка, бо там же затоплювало. Був красивий ганок на сваях, сіни на сваях, у них зробив підлогу. Ще була і велика кладовка. Хату укрив цинком. На Горбах було 5 хат буквою «Г». Дід зробив насип для хати, обсадив город акацією, а сам насип – бузком і обклав каменем, тож вода його не розмивала. Хата по селу була посередині, але крайня від лугу, з вікон було видно Дніпро, який був за 800 метрів від будинку. Було 54 сотки городу.

Аж тут прийшла пора колективізації, але ще був час невизначеності. Дід купив пару волів, коня, парову машину, за сам пас до якої заплатив 2 тис. рублів золотом. Придбав різний реманент, плуги тощо.   Коли став колгосп, то він до нього зразу не пішов. Діду не сподобалося, як там хазяїнують. Якось дід зранку уже поорав і йшов, а колгоспники ще тільки збираються на поле. Потім виїхали за село і вертаються – сіль забули. Розвертаються всі назад. А дід вийшов і каже: «Хлопці, так не хазяїнують!» І саме ця фраза стала домінуючою у висунутому звинуваченні, що він проти радянської влади. Окрім того, дід ще виявився і «американським шпіоном». Та ще й такий будинок спорудив. Мабуть, цього не треба було робити. Але ж дід був такий, що трохи і похизуватися любив, мовляв, – я ж зміг заробити, а ви? Бачачи, що від нього не відстануть, він віддав у колгосп і воли, і коня, плуги і борони, а сам у Переяславі купив цегляний будинок (певно, щоб укласти гроші у нерухомість), який донедавна стояв навпроти парку Шевченка по вул. Жовтневій на протилежній стороні. У ньому жив Осадчий, як був секретарем райкому партії. Цей будинок належав єврею, котрий виїхав у Палестину, а викладений був з такої ж цегли і в той же час, як друга школа. Навіть подібний і за архітектурою. Двері були на вулицю – так будували євреї. Територія навколо будинку від пожежного депо до вул. Гімназійної належала діду Леонтію. Там був і великий сад, та ще й город, де дід посіяв пшеницю. Урожай продав і мав певний прибуток, адже по натурі дід був підприємливою людною і скрізь шукав зиск. Але той будинок він продав, бо почалося розкуркулення. Леонтій Іванович знову осів у Підсінному, жив з бабусею і дівчатами у своєму будинку, та тут стали доводити «план до двору». З державою дід повністю розраховувався, але його за щось – знайшли причину - раз арештували і він був у Переяславі в тюрмі, тоді випустили. Був ще один арешт – він сидів у Лук’янівській тюрмі. Моя мама тоді вчилася на вчительських курсах у Києві, провідувала його. Знову випустили, але село «гуло», бо всі знали, що діда рано чи пізно , але кагебісти заберуть. Якось дід працював у Кам’янці, де добували пісковик для різних потреб, прийшов увечері додому і каже бабусі, що «виконав сьогодні півтори норми і так натомився, так натомився.» Бабуся витягла з печі борщ, налила йому, поставила на стіл, а він каже «Схожу в туалет». Пішов він і якимось чином відчув, що насувається біда. Можливо, йому бабуся сказала, що «якісь хлопці» приїхали до сільради. Це був початок вересня, ще не всі соняшники були зрізані, і дід став тікати в город. А йому назустріч іде сусід Миненко Олексій – голова сільради, який і наставив на діда гвинтівку. Пр цей епізод сам Миненко розповів другому сусіду, а той уже переповів бабусі. А дід нібито і каже: «Олексію, не вбивай мене, бо мої за мною будуть дуже плакати». Це дослівно. Миненко відвів діда у сільську раду, а підвода уже була налаштована. Хтось сказав: Киньте йому хоч куль соломи!». А Миненко у відповідь: «Враг і так доїде!». Діду скрутили руки, соломи ніхто не підстелив, і так його повезли в Переяслав. Більше ми Леонтія Івановича не бачили.

Тоді взяли ще одного чоловік з Підсінного – Лазаренка Саву Івановича. Він співав у церковному хорі, бо мав дуже хороший голос. Цей голос його і врятував. Сава Іванович відсидів 10 років, у 47-му повернувся, а під час відсидки керував хором працівників табору.

Пішла чутка, невідомо звідки, що Леонтію Івановичу дали 10 років. Очевидно, на побачення їздила дружина цього Сави і це він повідомив, що їм дадуть по 10 років. Тож ми і чекали до 1947 року. Дід підписав усі папери із безглуздими звинуваченнями. А звинувачували його у смерті підсінського чоловіка, який взагалі помер своєю смертю аж після війни, що він «американський шпигун», що агітував проти радянської влади. Чому підписав? Він у свої 47 років хотів жити і вважав, що коли підпише «зізнання», то його помилують і дадуть тільки 10 років. Це був вересень 1937 року, а я народилася в листопаді цього ж року, тобто скільки мені, скільки і діда немає. Діда Леонтія розстріляли і закопали у Биківні. Звідки це стало відомо? Тьотя Оксана, уже як помер Сталін, раз написала запит, тоді прийшла відповідь, що він помер у Сибіру від цирозу печінки. Тоді звернулася вдруге, десь років 20 назад. Тоді уже написали від руки про те, що він розстріляний у Биківні (на фото реабілітаційний лист).

Леонтій 1 IMG 8326

Тоді дуже недоброзичливо ставилися до родичів тих, кого «забрали». І коли до нас хтось приходив, то каганець не запалювали, пошепки говорили і розходилися тайком. Не тому, що вірили у «ворога народу», а просто боялися влади. Ми ходили не дорогою, а стежечкою понад берегом, щоб нікого не стрічати. Бабусі певний час не дозволяли навіть ходити у колгосп на роботу, повністю ігнорували. Була корова, треба було якесь сіно, то їй як і всім, виділяли покіс. Вона найме когось скосити, загребе, поставить копичку, а вранці прийде – уже немає. Мама і тьотя в селі не жили. Маму після курсів відправили на українсько-польський кордон, проходив на Житомирщині поблизу міста Олевськ. Там же працював і мій батько з Черкащини. Вони одружилися, але на Київщині не працювали, не скрізь дозволяли, дивлячись який райком партії. Батька мого дуже шанували як учителя – математика, а освічених людей тоді було дуже мало, тож становилися на чергу, щоб він зробив розбивку стадіону, бо був клич створювати сільські стадіони і здавати норми БГТО і ГТО. Але мамі учителювати не дозволяли. Тож вона працювала у дитбудинках, бо там були сироти. А тьотя Оксана закінчила бухгалтерські курси і поїхала на Волинь, робила то в одному лісгоспі, поки не прийде папірець із КГБ, то в другому, і так аж до «хрущовської відлиги».

Я діда дуже чекала. Коли жила з бабусею і Підсінному, мені сказали, якою дорогою його повезли. Я сідала біля перелазу і дивилася в дірочку, ось зараз дідусь прийде. Чекала і плакала. Дід був для мене і для односельців легендарною особистістю. Окрім неабиякого нахилу до підприємництва, він мав талант картяра. Майже завжди вигравав у шулерів. Якось дід приїхав з ярмарку без коня, і став розказувати бабусі, що хтось купив того коня. Бабуся стала його сварить, мовляв, хіба ж можна так робить. А Леонтійс іванович у відповідь: «Ти підожди цей тиждень». І наступної неділі приїхав уже парою коней. Коли дід зялявся перед шулерами, то вони, як правило розбігалися, не хотіли з ним грати. А дід залишався. І ці мошенники підкидали йому якусь жертву. Але Леонтій Іванович грав до тих пір, поки виграє на хлібину, шкалик горілки і оселедець. Тоді хлопці з Підсінного сідали, снідали те, що він виграв, Він нічого на цьому не заробляв. Міг дорожче продати, дешевше купити, але доходу від гри в карти - цього у нього не було. Дійсно, був такий випадок, про який ходять легенди, що хтось із підсінських чоловіків продав корову і програв усі гроші за неї. Від досади чоловік плакав, аж поки прийшов Леонтій Іванович. Каже, не плач. Михайле, зараз все поправимо. І відіграв усі ті гроші у шулерів та віддав убитому горем односельцю.

 

Я весь час жила з бабусею у Підсінному у хаті, збудованій дідом, в основному у кухні, бо там була піч, з якої під час повені навіть Дніпро видно і гори на правому березі. Мабуть тому, що ми були сім’єю «ворога народу», то нас часто грабували.    Якось теж під час повені увечері ми з бабусею дивимось у вікно і бачимо, як із-за дерев, що біля хати Миненків, випливають двоє на човні. Чим ближче до нашої хати - веслами розігнали, понахилялися, і підпливають до порога. Вийшли, вистрілили, дівчата й хлопці, які на вигоні гуляли, по домах побігли, а ті йдуть до нас. Бабуня каже: «Піду відкривать двері». А дід зробив ставні такі красиві, ми ними не користувалися. А я кажу: «Не відкривай, бо я боюся». Я тоді всього боялася. А вона каже: «Так вони ж вікна поб’ють». Відкрила, вони заходять – двоє, морди в сажі, щоб не пізнали, а каганець же горить, бо у нас ні електрики, ні радіо до 51-го року ще не було. Вони йшли у кімнати, відкривали сундук, що подобалося – те й брали. А бабуня знала хто, ну мені не казала, щоб я не проговорилася. А дізналася тому, що на одній із жінок грабіжника впізнала свою сорочку, вишиту власноруч. Я теж потім знала цю жінку і її дітей, бо ми разом гралися. Але зараз називати прізвища на варто, бо є нащадки цих людей, які ні в чому не винні.

Так я і жила з бабунею у Підсінному, адже батьки часто пережджали і не мали свого житла. І тільки коли я закінчила 7 класів, забрали мене до себе, бо купили в Переяславі будинок. Бабусю Горпину в Підсінному теж не залишили, а забрали до себе, а хату, збудовану дідом, продали місцевому колгоспу під дитячі ясла.


 КОВАЛЬ Сергій Григорович, 1951 р.н.

(Фото з родинного архіву)

 наша школа

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Наша школа, мій клас, 1967р.

табір

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Батьківський день у піонерському таборі (м.Ірпінь, 1966 р.). Зліва направо: сім'ї Мисан, Черевка В.О, Чорноуська І.Є., Степаненка С.І та Сагової Г.

затоплена хата

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Повідь 1958 року. Хата Трухана К. Г. У човні Коваль (Трухан) Євдокія із сином Сергієм, тобто мати зі мною; на ганку мій дід Трухан К.Г та мій батько Коваль Г.Й. 

на рибі

 

 

 

 

 

 

 

 

 Уловилася рибка. Шинкар Б.К. та мій батько (з рибою) Коваль Г.Й. Близько 1962 р. 

 

  

Матюк Михайло Ничипорович

Матюк 1 IMG 8311

Я, Матюк Михайло Ничипорович, народився в Підсінному у 1937 році. Мій батько Ничипір Якович народився у 1903 році. А мати – Ганна Іванівна –у 1905 році. Батьтко народився у Підсінному, а мати – на Кошарах. Яшники і Кошари перед війною полігон виселив. Ходив у школу, а потом пішов худобу пасти. І до школи пас, і після школи, і на канікулах. Закінчив 7 класів, а потом, як стало мені 19 год, на Донбас забрали, робив у шахті. Із 55-го, а в 57-му розщитався, бр пройшов взрив один, другий, вибило людей багато. Я хату в Підсінному збудував. Ще нова, даже не вкрита. Так у мене все позабірали, розтягли да й усе. У 70-му сюди переселився. Прийшов сюди в прийми до жінки. А тоді ж оце построївся. Як вернувся з Донбасу, робив на свинофермі. А тоді в воєнний лісгосп пішов і проробив там 40 год. На бензопилі. Тоді ще був Ржищівський воєнний лісгосп. Він у Сошникові. А зветься Ржищівський. А тоді вж як затопляли – то ліспромгосп.

Живу один, як померла моя Павловна, з десяток курей держу, да котик ще є. Хазяйство "велике", і миші не з’їдять. У мене ж є прийомна дочка, на роботі побилася, зараз лежить у лікарні. Є ще одна спільна дочка, менша, вона у Бориспільському районі. Там вона вчителює, її чоловік – директор школи. У Підсінному я в центрі села жив. Дніпро було рядом, з кілометр. Зразу після війни коровами орали, дві запрягали, а як дрова возить – то одну.

Перчук Григорій Ігорович

Перчук IMG 8598

Я, Перчук Григорій Ігорович, народився 1954 року в с. Підсінне. Щодо життя у Підсінному, то памятаю, як я човном заїхав у хату, ще ж малим був. У 57-му ми побудували хату, батько ж був головою колгоспу. Перейшли в ту хату. А в 58-му, мені було чотири роки, вода підійшла якраз під вікна, ну, я плив на човні, ще ж малий, не міг так управлять, і човен занесло вітром, носом прямо в шибку. Мати кричить, що ти шибку розбив? Рядом, в одному дворі була хата діда й баби, вона вище, то ми туди переселилися, там вода була тільки під поріг. А раз чуть не втопився. Тоді мені було два годи. У 56-му. Виходиш же з хати, і вода зразу. Я тільки на поріг – і в воду – бульк. А сестра Поліна, вони ж у хаті всі сиділи, бо нема ж куди йти, все під водою, то вона вискочила якось, а я там барахтаюсь, топлюсь. Вона мене за сорочку і витягла з води.

У нас був у селі один такий брехунець. Так він, коли був в армії, розказував своїм сослуживцям про наші поведі так: «Оце як у нас вода прибуває, ми двері в хаті порозчиняємо, риби як понаходить, ми двері закриваємо і ловимо: хто штаньми, хто сорочкою». Це побрехеньки, але не дуже далекі від істини. Бо коли вода заходила в хату, то могла і риба заходити.

Я ще був у четвертому класі, а у нас був мотор лодочний – «Стріла», то дівчата і просять, щоб покатав їх на човні. Мовляв, попроси у батька мотора. Ну, я без дозволу взяв, але не потягну його, сили ще немає, то дівчата поможуть, причепимо того мотора, насідали, я завожу і везу їх на Остров. Вони там квітки збирають і щавель. А коли вода зовсім велика, то весь скот - свині, корови - на Бір вивозимо або на Кошари. Там землянки, загончики пороблені, їсти туди возять, і то аж поки вода спаде. А тоді назад.

У нас хата у Підсінному була відносно нова, то ми облупали глину, обірвали драчку, дерево позначили й перенесли сюди на нове місце. Тут же всі мої чотири сестри живуть тоже. На цій вулиці багато підсіннян. Тому коли постало питання перейменування вулиці Комунарської, то її треба було б і назвать Підсінською. Але тат знайшлись такі, що як угодно, тільки не Підсінська. Тут три хати, які себе вважають корінними, збунтувалися. Мовляв, понаїхали сюди, чого в Дівички не поїхали. Заколотили все. Уже була домовленість із архітектурою. Після всієї колотнечі вирішили, що наша вулиця буде нейтральною – Західною. І тепер на табличках вона Комунарська, майже всі її називають Підсінською, а по документах вона – Західна. Нам же давали площу в Дівичках, могло б усе Підсінне туди переселитися. Але переселилося десь близько половини, а решта порозїжджалися хто куди.


Тоболько Марія Василівна

Тоболько 3 IMG 8120

Я, Тоболько Марія Василівна, народилася 1952 року у с.Підсінне, тож і хочу розповісти не тільки про свій рід, а й загалом про село, про те, чим і як жили підсіняни в останні роки існування свого села.

В 70-і роки Підсінне було одним із відділків радгоспу «Дніпро», центральна контора якого знаходилася в с.Дівички. Керівними органами в селі, так би мовити владою, був керуючий та сільська рада на чолі з головою сільради. В селі функціонували восьмирічна школа, дитячий садок, клуб, магазин,  медпункт та ін.

Щодо сільського господарства, то однією з основних його галузей у селі було тваринництво, розвиток якого забезпечували ферма для корів, телятники для молодняка, конеферма і вівчарня. Природно, що було багато телят, яких випасали на травянистих соковитих луках. Для розведення ВРХ були свої бугаї, за якими доглядав дід Лука Лазаренко. Лише його слухалися ці велетні з кільцем у носі.

У селі -храм. 1958 р.

Храм 0012

Рідня 0014

Добре було розвинене і овочівництво. Вирощували огірки, помідори, баклажани, капусту, картоплю, буряки. Мали хороші врожаї ї кавунів. Звичайно, основну роботу виконували дорослі, але велику допомогу надавали і діти. Вони випасали худобу, збирали овочі, брали участь у заготівлі сіна. Хлопців залучали до косарок, а дівчата ходили на «копички» - згрібали у валки сухе сіно та складали його у копички, які потім стогувались дорослими чоловіками.

Зстріч з ріднею. Василь Максимович - у центрі з цигаркою. 1968 р.

Ще один нетрадиційний вид сільськогосподарських робіт – вигодовування шовкунів. Цих маленьких черв’ячків брали додому і в школу, де для цього виділялись окремі приміщення. Ці гусениці їли винятково листя шовковиці, яке можна було начухрати тільки на дереві. Тож знову пріоритет віддавався дітям. Принагідно слід зауважити, що шовкунів навіть не давали у ті сімї, де не було дітей. Якщо в перші дні росту для 1,5 – 2,0 г шовкунів можна було обійтись невеликою торбинкою листя на добу, то по мірі розвивання у геометричній прогресії зростав їх апетит і перед снуванням не вистачало і двох туго набитих мішків. Для завершального циклу вирощування, тобто для снування заготовлялися віники з перекотиполя, на яких і снувалися сріблясто-білі кокони. Їх збирали і відправляли на пункти прийому, де і розраховувалися грошима в залежності від ваги і сорту зданих коконів. Звідти кокони шовкопрядів відправляли на шовкокомбінат, де, власне, і виготовлявся натуральний шовк.

Мати Наталка Полтавець Іваном, Галиною та Василем. 1956 р. 

В центрі  мати  0008

На прожиття у Підсінному заробляли і плетінням верейок – необхідною тарою для збирання овочів. Майже у кожному дворі були майстри такого лозоплетіння, а заготовляли лозу теж переважно діти.

У селі була і своя кузня, де ковалем працював Іван Себро. Він виготовляв всі необхідні запасні частини до возів, плугів, плугів, борін, і взагалі все коване, що може знадобитися в господарстві.Діти Полтавці 0009

Та в Підсінному уміли не тільки старанно працювати, а й добре відпочивати. Функціонував сільський клуб, у якому демонструвалися кінофільми, ставилися вистави, організовувалися концерти. Двері цього закладу культури були гостинно відчинені не тільки для молоді, а й для всіх жителів села. Звичайно, була і бібліотека, де можна було почитати свіжу пресу чи взяти додому книгу для читання.

Цікаво проводилися всі свята, а особливо День молоді, коли всі бажаючі виїжджали на луг на постійно визначене місце – добиралися автомобілями, велосипедами або й просто пішки. Брали із собою їжу, посуд і там варили традиційну юшку, адже риби в селі завжди було вдосталь і свій рибалка був чи не в кожному дворі. Самодіяльні артисти показували концерт, а потім пісні підхоплювали всі присутні. Ця традиція збереглася і тепер, при щорічних зустрічах підсінян на березі Канівського водосховища.

 

          Полтавці: Галина, Марія та Іван.  1955 р.                                                        Полтавці: Марія, Іван, Галина иа Василь. 1957 р.

Три полтавці 0010

Веселе життя було і в школі. У нас був дружний педагогічний колектив. Учителі були взірцем інтелігентності. З них брали приклад не лише діти, а й дорослі. У школі виховувалась любов до праці, повага до старших, взаємовиручка та взаємодопомога.

Розповідаючи про життя в селі аж ніяк не оминути і ще одну його особливість – весняні повені. Щорічно навесні, тільки кожен рік по-різному, розливався Дніпро і затоплював село. У цей час особливо проявлялися найкращі людські якості підсіннян – взаємодопомога та взаємовиручка, про які щойно говорилося вище. Коли розливалася вода, всіх домашніх тварин вивозили на Бір (тепер це полігон у Дівичках). Тож щодня господарі із села добиралися туди човнами, які були у кожному дворі, щоб доглядати худобу, доїти корів. Групувалися і рано вранці з піснею пливли на Бір, і поверталися теж з піснею. І не було ніяких нарікань на свою долю. Все сприймалося як належне.

                                                                                                                                        5-й клас у Підсінному. 1963 р

5 кл у Підсінному 0019 

Сімї, хати яких знаходилися в понижених місцях, іноді навіть по вікна заливалися водою, переїжджали тимчасово жити до своїх родичів, котрі поселилися на пагорбах. А деякі жили в землянках на Бору. Якщо води в хаті було не вище колін, то і взагалі не виселялися, а ходили по свої оселі дощатими помостами. До магазину чи до школи, які знаходилися на найвищих місцях, добиралися човнами –єдиним основним транспортом для сільської «венеції».

Марія, Керекеза Г.І, дядько Матюк Сергій та батько. 1958 р.

З Керекезою 0017

Коли повінь вже спадала, то вода була тільки в у видолинках, де залишалося багато риби. От і ловили її хто чим міг: руками, штаньми, спідницями. Після повені в дворах і навіть хатах зявлося немало гадюк і вужів. Хоч і було страшнувато, але випадків, щоб вони когось покусали не траплялося. З часом ці плазуни кудись зникали.

Ось в таких умовах, як і всі інші односельці, жила і наша сім’я – Полтавців: батько Василь Максимович, мати Наталка Артемівна та ми – п’ятеро дітей.

Дркгий випуск 0001

По батьковій лінії дідусь Максим та бабуся Марта Махтеївна мали двох дітей: сина Василя (мого батька) та дочку Марію (мою тьотю). Під час революції дідусь загинув і бабуся вдруге вийшла заміж за вдівця, який мав своїх двох доньок – Уляну та Марфу, пізніше у них народився і спільний син Іван. Діти виросли, створили свої сімї, проживали у Підсінному, працювали у колгоспі. При затопленні Підсінного водами Канівського водосховища Марія з сім’єю (8 дітей) переселилася в с.Дівички, Уляна (4 дітей) – в х.Гора Бориспільського району, Марфа (4 дітей) – в с.Мирне Бориспільського району, Іван (два сини) – в с.Дівички.

Останній випуск Підсінської школи. 1968 р.

Останній випуск к0018

По лінії матері був дідусь Артем Павлович, також Полтавець, та бабуся Уляна Андріївна. Вони мали трьох дітей – Наталку, Івана і Дениса. Іван був глухонімим, працював ковалем у кузні та за дружину в овочевій бригаді, переселилися у с.Дівички; Денис у молоді роки (14-16 років) виїхав із села і про його долю нічого більше не

відомо і до цього часу. Розповідь про Наталку, мою матір, нижче.

 Батько – Полтавець Василь Максимович народився 14.08.1919 року в с.Підсінному, де і прожив все своє життя. Закінчивши 4 класи у сільській школа пішов працювати у колгосп. У 1939 році був призваний на службу в армію, де його і застала Друга світова війна, яку він пройшов до останнього її дня. Його воєнні шляхи проходили через Житомир, Львів, Станіслав, Воронеж, Сталінград, а також через Бессарабію, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину і Австрію. Мав немало воєнних нагород. Після війни у 1945 році одружився з моєю матірю. Помер у 1964 році.

Мати – Наталка Артемівна народилася 30 березня 1921 року також у Підсінному, де і прожила все життя. Закінчила 7 класів і працювала в колгоспі. У 1941 році була вивезена до Німеччини, де працювала на заводі до визволення у 1945 році. Розповідала, як там було тяжко, холодно і голодно. Проживали в бараках, а робити доводилося по 20 годин на добу. Померла у квітні 2005 року.

                                                                                                                               Мамина рідня. Близько 1953 р.

Родина Наталки  0016

Ще молодими перші роки після одруження батьки проживали на квартирі у старенькій хатині родича, де й побачили світ троє дітей: Галина, Іван та Марія. А вже після спорудження власної хати, до якої перейшли у 1953 році, народилися Василь та Світлана.

Звичайно, прогодувати таку досить велику сімю було не просто, тому працювали всі – і дорослі, які основний час були зайняті на роботі в колгоспі, і малеча, на яку покладалось домашнє господарство – кури, свині, корови, телята. Косили і возили, носили і копали, словом все, щоб якось прожити. Старші діти доглядали менших, поки батьки були на роботі. Мали свій власний ткацький станок, на якому мати ткала полотно. З нього шили одяг для всієї сімї. Ткала доріжки на підлогу, покривала на ліжка. От з одягом було важко. І грошей не вистачало, та і в магазині було важко дістати. Тому весь «прикид», як зараз кажуть, як для хлопців, так і для дівчат, мати шила власноруч. Менші діти доношували одяг старших, які «виросли» з нього.

Всією сімєю обробляли город. Діти допомагали батькам заробляти гроші: заготовляли лозу і плели верейки в радгосп. А також допомагали вигодовувати шовкунів, чухраючи листя з шовковиць. Тяжкою звісткою стало повідомлення про переселення, адже знову було потрібно будуватися. Компенсація, яку держава дала за нашу хату, буда мізерна, за неї купити новий будинок було неможливо. Тож все почалося спочатку: заготовляли дерево, зводили у дворі зруб, а потім перевезли його і склали в с.Дівчиках. Всі роботи по будівництву виконувалися своєю сімєю. Батько керував «процесом» і, звичайно, сам робив, та і ми не відставали. І ніхто не нарікав, що важко, бо розуміли – це потрібно для нас же самих. Жити в Дівички переїхали у 1970 році, коли була дуже велика повінь і повністю затопила все Підсінне. Вивозили нас військовими катерами, забираючи людей і речі через покрівлі будинків.

Чорноусько 0020

Старша дочка Полтавців, моя сестра Галина народилася у 48-му році, у селі закінчила 8 класів, а середню освіту здобувала у школі №2 міста Переяслава-Хмельницького. Після закінчення школи працювала у спец ліспромгоспі на очищенні території під затоплення водоймищем Канівської ГЕС. Заочно закінчила Чугуєво-Бабчанський лісний технікум і отримала спеціальність бухгалтер-економіст лісового господарства. Так у лісовій галузі і пропрацювала аж до виходу на пенсію. Потім ще робила в санаторії «Жовтень» під Києвом і остаточно вийшла на заслужений відпочинок у 2011 році. Як вона, так і її дочка Тимченко Наталія Іванівна зараз проживають у с.Козин Обухівського району. Має двох онуків Артема та Ярослава 1991 та 1997 років народження.

Пом.обід 0002 (3)

Старший син, мій брат Іван народився у 1950-му році. Його дитинство пройшло у Підсінному, де він закінчив 8 класів. У Переяслав-Хмельницькому СПТУ-22 здобув спеціальність водія-тракториста. З 1970 по 1973 рік служив у ВМФ на Тихому океані. Потім працював механізатором у радгоспі «Дніпро», в «Загоскоті» та у рибколгоспі «Перемога». Після армії одружився з Грушецькою Вірою Іванівною, проживали вони у Переяславі-Хмельницькому.

 

          Поминальний обід 9 травня 1963 р.         Гич Галина, Трухан Віра, Сагова Галина, Миненко Ніна, Романюта Паша. 1963 р.

Гич 0009 (2)

Їхня дочка Катерина 1973 року народження закінчила Переяслав-Хмельницький педуніверситет, зараз працює у приватній фірмі, має сина Ростислава.

Син Віталій 1974 року народження закінчив Переяслав-Хмельницьку ЗОШ №7, працює в Москві, а його сім’я - дружина, дочка Марина і син Олександр проживають у м.Переяславі-Хмельницькому.

Сам Іван Васильович трагічно загинув у 1995 році.

                  Школярики. 1960 р.

Матюк 0010 (2)

По себе, як про середню дочку Василя Полтавця, можу сказати, що народилася 10 жовтня 1952 року у Підсінному, де і закінчила 8 класів у 1968 році.   Це був останній випуск нашої восьмирічної школи. Закінчила Переяслав-Хмельницьке педучилище і здобула спеціальність вихователя дитсадка. Після училища працювала в різних організаціях міста, а з 1978 по 2005 рік - в АТП 13242 у відділі кадрів, була головою профспілкового комітету. Паралельно зі службовими обов’язками активно займалась громадською діяльністю, організовувала культурний відпочинок працівників автопідприємства. У 1996 році разом з адміністрацією підприємства ми організували чоловічий хор «Богунія», який став гордістю не лише нашого АТП, а й усього міста та обласного управління автотранспорту. Багато років цей чудовий колектив радував своїм співом не тільки працівників автопідприємства, а й жителів міста та нашого району, Києва та райцентрів області, виступав у Росії, Болгарії, Польщі. Цей хоровий колектив брав участь у різних пісенних фестивалях і йому було присвоєно звання «народний».

                                                                        Перебирання картоплі в кагатах. Позаду - хата Жук Лідії. 1960 р. Картоп 0004 (3)

Чоловік Михайло Тоболько уже помер. Маю доньку Зінов’єву Оксану 1973 р.н., яка закінчила місцевий педуніверситет імені Григорія Сковороди, здобула фах учителя, тривалий час працювала у міськрайонному центрі зайнятості, зараз – у підприємця. Має двох дочок – моїх онук: Наталію 1997 р.н. та Марію 2002 р.н. Вся моя сім’я проживає у м.Переяславі-Хмельницькому.

Я - Тоболько Марія. 1996 р.

Марія 1996 р22

Менший син Полтавець Василь народився у1955 році, у Підсінному учився по 4-й клас, а восьмирічку закінчував у Дівичках. Навчався в СПТУ-22, одержав спеціальність водій-тракторист. Працював у організаціях міста, зараз проживає у Дівичках, де трудиться у фермерському господарстві. Має доньку Молчанову Віту 1979 р.н., яка працює в педуніверситеті імені Григорія Сковороди після його закінчення. Найменша дочка Полтавців (нині Чуян) Світлана, народилася в 1967 році також у Підсінному, але її дитячі роки пройшли у Дівичках, де вона закінчила 8 класів, середню освіту здобувала у ЗОШ №5 міста Переяслава-Хмельницького. Тривалий час працювала в АТП 13242, заочно закінчила Київський автотранспортний технікум. Зараз робить адміністратором у готелі «Пектораль». Одружена, має двох дітей: дочку Марину 1989 р.н. – після закінчення ДПУ імені Григорія Сковороди викладає економіку в ЗОШ №4, та сина Володимира 1993 р.н, який після закінчення СПТУ-22 працює на приватному підприємстві.

Трухан Василь Іванович

Ми малими часто каталися но човнах. Під час повені Підсінне було такою собі українською Венецією. А коли в березні по Дніпру рухається лід, він тріщить, ніби стріляє. Великі крижини налітають одна на одну й розбиваються. Дрібні уламки льоду летять вгоруі складається враження, ніби це феєрверк із стріляниною. Діти навіть тікали з уроків, щоб подивится на цю красу. Та й дорослі любили спостерігати за льодоходом. Як привило, під весну була і «придуха», під час якої до берега викидало рибу. На неї уже чекали з підсакми і ловили ще живу.

Коли ж починалася повінь і вода прибувала іноді до вікон у хаті, то це додавало немало клопоту, особливо одиноким пристарілим людям. Та й після повені було не легшее, бо треба було мазати стіни, які водою обмивало до самого дерева. Найбільше повінь затоплювала Шпиль, починаючи з хати Перчуків, а закінчуючи дворищем Пирогів.

З багаторічного досвіду життя уже були вироблені свої місцеві «прогнози»: якщо вода з’являлася біля двору Терешка Матюка і перейшла через дорогу – треба сідати в човен і пливти з дворища, бо повінь буде великою.

Полтавець Петро Якович,

історик суспільствознавець, випускник Підсінської школи 1950 року, м.Рівне.

Мій батько Полтавець Яків Ничипорович 1902 р.н. народився в Підсінному на х.Вільхов, пройшов фронти як Фінської, та і Другої світової війни, працював у місцевому колгоспі, а мати – Марія Петрівна також все життя пропрацювала в колгоспі су Підсінному.

Слід сказати, що всі підсіняни були між собою якщо не в родинних звязках, то в кумівських, або просто в приятельських. Проживали в селі переважно Полтавці, Пироги, Степаненки, Трухани, Лазоренки, Матюки, Забіяки, Вакуленки, Черевки, Гичі, Мироненки, Сагові, Халяви, Шепелі. Всього 256 дворів – порядні та дружні люди. І ніяких таємниць. Тож і собак майже не тримали – не було від кого охороняти.

Село дійсно було наче «писанка», потопало в зелені, навколо нього – безмежні луки, де росли високі соковиті і запашні трави, «насичені молоком». Обабіч гребель, доріг, на околиці села росли пишні верби. Тож хочеться думати, що і українська народна пісня «Шумлять верби в кінці греблі" теж народилася в нашому селі.

У спеку з Дніпра віяло прохолодою, а ранкові густі тумани затримували надовго чисті роси, що ще вночі випадали, мов сльоза на трави або на покоси.

Де кінчалися городи і починалися левади – довгий ряд калинових кущів .Тихо, гарно в селі і навкруги. Тільки вечорами чутно тьохкання соловейків на калинах та справжні симфонії виводили жаби. А над всі цим - дівоча пісня в супроводі народних музичних інструментів лунала над селом і далеко за його межами.

Підсінне, як і навколишні урочища, мало свої куткові назви. Така своєрідна пятикутна зірочка: «Помірки», «Шпиль», «Церковище», «Казенний куток» та «Горби». По цих кутах зірочки і збиралися вечорниці. Літом на вулиці у визначеному місці, а зимою- у хаті найпривітнішої Вдовиці.

Незабутнє враження у підсінян залишив колгоспний човен, який називався «Дуб». Він за розмірами був такий, як 5 звичайних човнів разом. Влітку на ньому жителі села відправлялися у Ходорів на базар за фруктами, адже у Підсінному сади майже не росли – вимокали під час повеней. Але основна місія «дуба», а також колгоспного парома, полягала у рятування людей та худоби від повені.   Цим водним транспортом худобу переправляли до артполігону, де розташовувся бір. Курей і навіть поросят на час повені залишали на горищах. Корми для худоби на бір возили з дому також човнами. Корів пасли по черзі. Свиней утримували в землянках, які власноруч робив кожен. Такі сховища від вітру та дощу люди майстрували і для себе. А коли повінь минала, поверталися додому. Наступної весни все починалося знову.

Протягом повені вода у селі піднімалася до 5 травня, а вже через три тижні її майже не було. Вона сходила так же швидко, як і приходила. Коли було тепло й сонячно, то за день її рівень падав до півметра. Після цього у дворах, сараях і хатах залишалося немало гадюк, але таких випадків, щоб вони когось покусали, ніхто не памятає.

Після повені життя в селі входило у звичну колію. Люди білили хати, а деяким доводилося і обмазувати, де вода повимивала стіни до дерева. Долівки в хатах були виключно глиняними, адже після повені дерево б висихало дуже довго і висока вологість тривала б кілька місяців. Килимів на долівці теж не було. Господині мазали їх щотижня рудою глиною і встеляли запашними травами. А городні роботи із-за повені починалися тільки в перших числах червня, але все встигало визріти і врожаї на зволоженому грунті були досить високими.

Навколо Підсінного села було багато хуторців: Кошари, Погоріле, Чубуки ті інші. А при вїзді в село з усіх боків були містки, Їх налічувалося сім чи вісім. Таким чином, у село не заїдеш ні з якого боку, не проїхавши місток.

Черевко Ніна Петрівна

Я, Черевко Ніна Петрівна, народилась у с.Підсінне 28 січня 1935 року. Мій батько Черевко Петро Костьович 1910 року народження. Він був учителем, закінчив Харківський інститут і вчителював у семирічній Підсінській школі, викладав історію і географію, а тому добре знав історію села. За Дніпром, проти Трахтемирова, було наше село, яке було засновано давно, а тому Підсінне, бо козаки як їздили то ночували на лугах, тут було багато трав, і тому ночували під сіном, а потім Підсінним назвали. І тоді у Ржищеві був центр і село було до Ржищева, після революції відійшло до Переяслава, в якому році я не знаю, мені і мама не розказувала, а тато помер у 1943, у армії не був, бо у нього був туберкульоз, його не взяли. Я багато чого памятаю за переказами моїх батьків.

Шепель Євдокія Олексіївна

Шепель Є.О. 1 IMG 8196

Я, Шепель Євдокія Олексіївна, народилась у с.Підсінному у 1940 році.

                                                                                                       Наша велика рідня

Велика рідня img283

Мій батько - Пиріг Олексій Якович, 1907 року. Я батька не помню, тільки помню, він був на війні, а тоді приходив на пару днів додому, а тоді як пішов, то більше і не вернувся. Загинув уже в Німеччині 4-го лютого 45-го року, десь у Дрездені. Пізніше вже його товариш прислав нам пісьмо, і ми його читали, це мені так запомнилося. Він писав, що вони саме були в окопах, то батько вирішив сходить в другий окоп до товариша, тільки вийшов і шальна пуля пробила його наскрізь. Писав, що утром заходив до нього, що порвав на собі рубашку, перев’язав батька, бо був іще живий, нас погнали далі і де його поховали, ніхто не знає. Брат Григорій, він же був воєнним, полковником, скільки не шукав, щоб хтось що розказав, а вже всі померли. Йому дали навіть адрес врача, який лічив батька, їздили ми туди, то сказали, що вже два місяці, як помер. І де батько похований – невідомо. А нам прийшла повістка, що пропав безвісти. Брат Григорій багато писав у різні архіви, то удалось тільки узнать, що він при якійсь часті був артилеристом. Як далі, нічого невідомо. Тож самого батька я не помню, тільки помню, як ми йшли на Муховатку і він мене шинелею прикрив, а на руці ніс відро, бо свині у нас там були зачинені. І корж був. А прийшли туди, а коржа вже немає, і я плакала. А лице батька не помню. А тільки знаю, що шинелею мене накривав.

                                    Моє весілля.  962 р.                                                                                              Мій чоловік з дітьми. 1968 р.

Чоловік з дітьми  img268

Моє весілля img317

А матерів у мене було дві. Пиріг Уляна Ільковна, та, що народила, мені було 8 місяців, як вона померла. Залишилась мамина сестра Настя 1916 року, яка нас чотирьох і виховала. Була старша сестра Аня, потім Григорій, а тоді брат Федя, а я – сама менша. Уже нікого не залишилося.

У війну нас не виселяли. Коли стріляли, то у погребах сиділи. А так - німці у нас дуже не стояли. Вони боялись партизанів і тікали із села. Хоч і заскочать, побудуть – і пішли.

Храм 1950 img278

                                                              У Підсінному на храм збирається багато родичів. 1950 р.

У нас мало людей померло від голодовки, бо була риба, щавель ми ходили шморгали, це було після війни. А в 33-му теж у нас виживали. То жолуді, то груші, у кого корова була, у кого порося яке було. По-моєму, у голодовку у нас ніхто не помер. Отам у Дем’янцях, у степових селах, там багато померло. А в 47-му то жолуді збирали, то лопуцьки рвали, то бурячки, копали якісь корінці, та ото так і виживали.

        Основний вид транспорту рід час повіді, сідаю за весла. 1960 р.                                                       Два Григорії на Дніпрі.

Два Григорії img286

Євдокія на човні img274

Щоб город зорать, то домовлялися із сусідом, і дві корови запрягали. І колгоспні так орали, і свої. Забирали ще й на колгосп, бо волів було мало. Були у колгоспі коні і воли, але їх не вистачало. У нас колгосп не розпускали, як було до війни, так все і залишалося. Хоч начальства уже і не було, а щиталося вроді як колгосп. А тоді уже після війни нам дали поле за Стовпягами, під Дем'янці. Бо у нас же орної землі було мало через воду. Де ті Дем’янці, а де те Підсінне! І матері йшли – граблі на плечі, і перевесла на плечі і пішки – пошов туда.

                                                                                                                                               Риба була завжди. У дворі Шепелів. 1970 р. 

Риба у Шепеля img301

У 47 році я пішла у перший класс. І вчилася до 7-го класу, у нас було тільки сім класів. А тоді у Єрківці у восьмий походила, потім Гриша забрав у Київ, де я вчилася шить у профтехшколі. А коли Гриша поїхав із Києва в Одесу, я не захотіла оставаться в Києві, поїхала додому, бо мама заболіла і була лежачою. То Гриша забрав маму до себе в Одесу, а я як осталася в селі, так уже нікуди і не відлучалася. Я не любила шуму – гаму, я любила землю, людей своїх любила. Так і жила в селі, поки не вигнали. Якби не вигнали, то ніхто й один звідти не пішов би. Тоді я вийшла заміж, а через два годи нас хотіли виселити в Дівички, а ми туди не хотіли, то чоловік пішов у рибколгосп, і ото од нього дали нам тут участок. 27 років ми прожили разом, і 27 років як його уже немає. У нас двоє дітей – Віра, вона живе в Київі і до мене часто навідується, і син Олександр, живе у Переяславі. Маю 4 онуки – всі хлопці і 4 правнуки – двоє хлопчиків і двоє дівчаток.

Три Івани img270

Був колгосп «Перемога», потім Шевченка, а вже як переселялися, то був радгосп «Дніпро», ми були до Дівичок. Нас об'єднали – Дівички, Ковалин Стовп’яги і Підсінне. Більшість наших людей пішло в Дівички, а то по всьому світу розбрелися. Наші матері в колгоспі в основном вирощували коноплі і валер’ян. Ми їздили на ту строну і в лісі копали розсаду валер'яну. А тоді тут на полі садили. Навіть у мене тут було, так коти виїли. А ще коноплі мучили наших батьків. Це ж їх мочить треба. Восени вода холодна, а вони бродили по коліна і мочили. А валер'ян поливали з Бурчака, як любу розсаду. А тоді копали, потім мить треба, знову ж таки у холодній воді, бо копали його пізно, а потім на печі сушили. Як ми робили, то уже не було ні конопель, ні валер'яну.

Три Івани-музиканти: Шепель, Саговий і Пиріг. 1958 р.                                                  Весілля Івана Сухенка. 1960 р.

Весілля Сухенка img272

 Нас не раз пробували виселяти, ще років за 6 до ГЕСу. Перший раз наші чоловіки їздили аж у Москву, добивалися, щоб нас не виселяли. Полігон нас хотів виселити, щоб розширити свою територію, ми йому мішали. Уже і бумажки прислали, що будуть виселяти. І добилися, одмінили, тоді вже нас годі виселять. А як оця висилка прийшла, то вже нічого не допомогло.

Пирогівський куток img313

                                                                       Пирогівський куток. 1965 р.

А коли став ГЕС, то нам знову дали бумажки, прийшли, поописували, у кого яке хазяйство і нам же ж компенсацію дали. Але на неї ми змогли тільки перевезтися. А стоїться за що? Багато людей, у кого зовсім не було за що, то купували десь собі хату, по всьому світу роз'їхалися. В Переяславі чимало, і в Дівичках (там хутор так і зветься – Підсінський), в Ковалині, в Стовп'ягах строїлися. Нашу хату чоловіків брат забрав у Дівички, а ми зробили дома в Підсінному ощіп, а тоді як тут дали участок, то все перевезли, і начали строїться. Тут уже тільки складали. Драчкували самі. На потолок дранку оту били тоже в селі. Тут уже тільки прибивали. Все було прономероване, де двері, де вікна, де закидка. Почали строїться у 65-му, а в 70-му уже перейшли. Син пішов у школу, так ми ото вже перейшли. Ми саме пізніше переїжджали. Хто й не хотів, то мусив тікати, бо в 70-му була така повінь, що геть все позаливало. Переселялися до тих, кого не затопило. І на горищі спали, і в коморі. У нас племінник навіть на скрині спав, бо більше не було місця. У чоловікової сестри вода була по вікна, так порося і курі перенесли на горище. І на човні їздили годувати їх. А коли вода спадала, то в хату ж не зайдеш. Все пообвалювалося.

Як переселилися, зразу я пішла робить в ательє, 7 років, та свекрусі невигідно було, що малий заробіток, мовляв, люди багато грошей заробляють, а ти там сидищ, так я перейшла в рибколгосп і там доробила до пенсії. Була «на кульках», а літом на полі робили. Головою там був Доброскок, потім Швиденко, після нього – Сахневич. Тоді все розпалося. Зараз там кілька приватних рибних господарств, які стали після розпаювання, де в основному і роблять рибалки з колишнього рибколгоспу. Рибу вони уже не вирощують, а тільки ловлять у водосховищі.

Щодо кладовища, то хто далеко, у братскі могили в Дівички поперевозили. А ми своїх у Комуні поклали. Там чимало наших підсінян. Нам оце маму викопали і чоловікову родню. І поховали їх в одну яму. Тільки в табличці уже кілька прізвищ. Але жодного похованого, навіть із старого кладовища, не залишили. Всіх викопали, а потім бульдозер пройшов і все зрівняв із землею. Оце брат двоюрідний, якого током убило і дід його, так вони поруч були поховані. Так у діда була труна суха. Бо він її зберігав на горищі. Так брата як викопали, то були тільки одні кісточки, а діда як ховали – таким і викопали, як труну відкрили. Я стояла біля своєї ями, а їхня поруч. Сказали, підходьте, будемо відкривати. А я стою так рядом. Дід таким як був, як я його знаю – таким і лежав. Такий костюм на ньому, жилетка. І тільки успіли ми глянуть, як димок здійнявся і все упало, все розпалось, навіть одежа, одні кістки залишилися. Уже і пожалкували, що труну відкрили.

І трохи розповім про свого брата Григорія. Їх було троє друзів: Григорій Пиріг, Антон Полтавець та Григорій Полтавець. Саме щорічні їхні зустріч, ініціатором яких був Григорій, і переросли у зустріч випускників, а потім у зустрічі односельців. Гриша народився в 1935 році. Мусив починати робити у колгоспі з самого дитинства, бо батько ж з війни не вернувся і на Григорія були покладені всі чоловічі обов’язки по дому. Тож, власне, дитинства, як такого, у нього і не було. З 8 років під час війни і орав, і волочив, і снопи молотив. Мама одна піднімала чотирьох дітей. Рано пішов з життя брат Федя, а Гриша – наш щирий порадник, був нам і за батька. Він ніколи не залишав нас на самоті у тяжку годину. А вечорами хлопці зустрічалися. Грали на вигоні в «гилки» або ходили рибали

Мій брат - Григорій Пиріг                                                      Григорій з племінниками - Шепель Вірою та Шепель Олександром.1968 р. 

Пиріг з дітьми img288

Пиріг г img264

ти. А найбільше любили бігати на полігон та дивитися, як там стріляють із пушок. Мабуть, надивившись, Гриша і сам захотів стати артилеристом. Тому після закінчення сільської семирічки продовжив навчання в Єроковецькій середній школі. А від Підсінного до Єрковець кілометрів 18, тож додому не находишся, то він і поселився у єрковецької тітки, а додому приходив тільки на вихідні. У 1953 році після школи поступив до Київського артилерійського училища, яке потім стало танковим. Після училища - військова академія, дослужився до полковника. Служив у Сибіру, в Казахстані, але кожну відпустку проводив дома, у Підсінному, де спочатку стрічалися хлопці втрьох. А потім Гриша запропонував організувати зустріч однокласників, які закінчили Підсінську школу у 1950 році. Згодом він запопонував організувти зустріч всіх односельців на березі Дніпра, неподалік від того місця, де було наше село. Григорій Олексійович помер у 2003 році, а з 2005 року зустрічі односельців стали традиційними. Вони збираються щорічно у першу суботу серпня на автовокзалі, а потім всі разом виїздять на берег Дніпра, де згадують про свою малу батьківщину – село Підсінне.

 

Щока Одарка Петрівна

Щока 019

Я, Щока Одарка Петрівна народилася в Підсінному у 1916 році, мені уже сто років, тож є найстарішою жителькою цього села. Багато чого вже забулося…

Найбільше запомнилося, це як заливало весною. Бувало, що вода несла і сажі із свиньми. А при мені жінка втопилася десь у 32-му году. Отак ми сиділи з братом, ми жили в хаті, вода була в хаті, а тоді комора вищенько, дак поросята були в коморі. Йосип покійний, його батько Трухан Михайло, прийшов і сів бриться. Я понесла поросяткам їсти давати, а проз ворота човном їде жінка і двоє дітей – два хлопчики. Я поросяткам винесла і ото руки на порозі мила, а вони проїзжали. Бачу – із в’язя лозина зачепила хлопця і він фирк у воду. Ну, мати ж думала достать його да й перекинулась. І утопилась. А дітей ми спасли. Я ж крикнула: «Ой, Йосип, Дунька топиться!», дак він вискочив з одною небритою щокою. Човен перевернутий був, і один хлопець на ньому сидів, а другий, що у воді, він платком запятий був, дак Йосип зо конець того платка і потіг. А ту жінку не спасли. Бистра ж така була, що не погребти.

 У діда була земля і під Дегтяриною, і в Котиші, і на Морогах, і в Молоднягах. Багато було. Не знаю скіки. Земля була скрізь родюча, бо не на піску. У нас сімя була велика – шість дівчат да три хлопці. Були і воли, і корови, бо кожній треба ж було в придане. Ото батько і старався, щоб кожній було, як ітиме заміж, пару волів і корова. От як Мелашка ішла, їй тоже, дак вони воли продали і купили коняку, прив’язали корову до воза і поїхали на Херсон, де землю давали. Забили колок і обосновали село Новогригорівка, в Одеській області. У кого народиться перва дитина, так і село називали. У Мелашки Гриша народився, і зараз називається Новогригорівка. Потом туди приїжджали із Зарубинець, і з Трахтемирова, але Мелашка була першою, одчаянна. А сільраду називали по тій дівчині, яка перша умре. Ото в їх була Настасівська сільрада, бо першою умерла Настя.

Щодо голодовки, то вона у нас не дуже була. Так трохи ж і пайку давали, і свого трохи було. І нас 5 душ ходило на роботу, дома тільки мати да брат-інвалід. А котрі не хотіли на роботу, як от Барани були у нас, так один ходив на роботу. А дома ще шість душ, то що там одна пайка на сім душ. Так ото шестеро і померло. Всякого було. Одна жінка розказувала, що дала поросяті якихось лушпайок, то воно не встигло поїсти, бо прямо з корита забрали. А так по селу душ 20 од голоду померли. То в степових селах голод був страшний. А у нас же Дніпро, то і рибу ловили, і черепашок їли, і щавель на лузі збирали. А потім корова отелилася, то уже легше стало. Батько часто їздив, даже квасолю міняв у Західній Україні на хліб. І одежу возили та міняли, і коноплі здавали. Ну, вижили і в 33-му, і потом у 47-му.

Вобщім, землю самі обробляли, рідко кого наймали. Так воно ж усе пішло в колгосп. У нас нікого не розкуркулювали, бо були середняки. І голова сільради гарний був – Шепель Митрофан. Воно ж як – можна було і з середняка куркуля зробити. Гарний був чоловік. Його у войну і старостою вибрали. Дак в 43 году красні як вступили, то його як забрали, дак ніхто більше і не бачив. Тоді ж хто винуват, хто не винуват - забирали їх. Одправляли в штрахбатальйон, дак їх зразу за Дніпром і вибили. А як починалася война, дак німці зайшли на Пречисту. Отак увечері забіг до нас один совецький старшина, ми, оце, каже в такому оточенні. Їх же стояло 11 тисяч під Дніпром. А за ніч вибралися, хоч би тобі один де остався, і не шерехне, а тоді, мабіть увечері, проїхали німці, на конях. Двоє. Собі к чорту пішли да й усе, бо нема ж нігде нікого. Потом у нас у Підсінному вони не займали нічого. Ото ж якось що свиней брали чи шо, а такого, як оце по других селах, що палили, ну то вже як їм шкоду зроблять, а у нас вони нічого, може що вони під Дніпром, да боялися може тут що робить. Як бомбили, то в однієї жінки трохи хату покуражило, мабуть, штук чотири таких ото, а на правому березі багато хат розбило. Оце ж сестру мою поранило, в ногу, дак її тут дошку привязали до ноги, а тоді в Гайшин одвезли, там був госпіталь. Я потом її знайти не могла. Кажуть, була жінка з-під Дніпра, направили в тил, а де будеш шукать? Кілька місяців нічого не знали. Коли приходить до нас одна жінка із Яготина, Лісняки там є. Сестра лежала там і попросила її, пообіщала сала , і ботинки, і полотно, тіки поїдь, да звісти моїм батькам. Да батько оддав, що вона написала, запріг коні да поїхав і привіз Ївгу додому. Тут у нас був Госпіталь тоді, то прорізали їй на нозі дірку, викачали гній.

У Германію взяли чоловік 10. Тікали ж. Всі вернулися, крім однієї. Вона писала пісьма, хотіла стрітися з батьками, дак щось не вийшло. А дві вернулися уже в положенії. Але життя з батьками їхніх дітей теж не склалося, то самі хотіли, то матері дівчат до них пустили.

Прочитано 1604 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5