Трахтемирів

Колективізація і голодомор за Дніпром

Колгосп і голодомор

Революційні події практично пройшли мимо Трахтемирова, чого не скажеш про Громадянську війну. Опинившись на роздоріжжі політичних подій кожен сам приймав рішення, як бути і з ким бути. Наприклад, Тодось (Федось) Андрійович Синіцький відстоював своє право на світле майбутнє у військовому формуванні отамана Зеленого і його прізвище значиться у списках, надрукованих Романом Ковалем у своїй книзі «Отаман Зелений». Трахтемирівці згадують ще кількох чоловік, які нібито воювали у цього правобережного отамана з Трипілля, але документального підтвердження поки-що немає. Можливо саме завдяки участі трахтемирівців у цьому формуванні отаман не завдав селу ніякої шкоди на відміну від Зарубинець, де за відмову надати йому коней, було спалено кілька хат.

Але попри все люди продовжували жити своїм архаїчними життям. Через їх бідність навіть такий процес як розкуркулення не зачепив село, бо просто … нікого було розкуркулювати. Всі однаково бідні. Говорити про великі земельні наділи не доводилося, бо клаптики орної землі то тут, то там тулилися між лісами і урвищами, про якусь сільгосптехніку, окрім металевого плуга і гадки не мали. Серп та коса - ось і все знаряддя.

Але ж першочерговим завданням радянської влади у сільському господарстві була ліквідація дрібнотоварного виробництва і створення великих колективних господарств (колгоспів), повністю підконтрольних державі. Тож замість ліквідованих кооперативних організацій, робота яких ґрунтувалася на законах ринку і підприємництва, починається створення колективних господарств, навіть якщо їхнє існування не виправдовувалось економічно.  

На дрібних клаптиках не надто врожайних угідь між горами та ярами трахтемирівцям втрачати було нічого,тож селяни легко погодилися йти у новостворений колгосп – мовляв, і бідувати гуртом легше. Більше того, одним із перших у райземвідділі Переяславського РВК було зареєстровано статут Трахтемирівської сільськогосподарської артілі «Вільна праця», але на землях с. Харківці, де колгосп ще не був утворений.

У 1929 році у Трахтемирові було створено зразу два колгоспи і один у Монастирку. Та вже  через короткий термін вони були обєднані і новоутворений колгосп носив носив ім’я легендарного командарма Фрунзе десь до 1953 року, поки не був перейменований у колгосп ім.Горького.

грамота Чер.009

Очолив його Євграф Зіновійович Чередник (у 1956 році занесений посмертно до колгоспної Книги пошани як перший голова колгоспу (на фото), а першим головою сільради стала Єлизавета Макарівна Чередник.

Актив села. Голова к-пу Євграфій Чередник                                Колгоспники. Єлизавета Макарівна Чередник посередині. Рік невідомо

та голова с/р Єлизавета Чередник- в центрі. 1933 р.

 

Трахт   Фан 0011

Актив села 0012

 Саме про цей період у житті Єлизавети Чередник розповідає публікація «Макарівна» у газеті «Комуністична праця» від 8 березня 1968 року. Її автором є тодішній директор Трахтемирівської восьмирічки Андрій Нелін. Перш ніж викласти зміст надрукованого, слід зауважити, що багато чого в ній слід читати і «між рядками», адже нагадування в будь-яких друкованих виданнях про голодомор 1932-33 років у ті часи радянською цензурою були суворо заборонені. А йдеться саме про 1933-й рік. Тож Андрій Оксентійович пише:

Макаровна 20002

«Наставав час орати й сіяти. П’ятсот гектарів землі чекали хліборобських рук. А неврожайний 1933 рік опустошив колгоспні засіки. Не вистачало фуражу для тягла.

-         Як бути? Що робити? – неспокійні думки ночами не давали заснути Єлизаветі Макарівні Чередник.

-         Врешті люди допоможуть, раз головою обрали, - подумала якось. З цією метою й збори колгоспні зібрати вирішила. З нетерпінням чекала їх початку. Хвилювалась. А що скажуть люди? І от головуючий на зборах Іван (Фан, Авт.) Павлович Жук надає слово Єлизаветі Макарівні.

        Є.М. Чередник 

Лагідними очима оглядає вона присутніх. Спокійним, ледь хриплим голосом говорить:

- От і весна прийшла до нас. Сіяти, люди добрі, час. А реманент не упорядкований, збруя обношена. Фуражу теж не вистачає, тягло захляпає. Вирішила я порадитись з вами, що робити будемо. Невже ж наша земля пустувати буде?

- Ніколи, - почулися голоси з місць.                                                                       

- Я теж так думаю, - продовжувала Єлизавета Макарівна.

- Фуражу не вистачає, коні дохнуть, самі ж плугів не потягнемо. От і бацта нам, - скептично кинув з громади якийсь дідок.

- лемеші в плугах повідкручувані, - добавив інший, - як орати землю?

І коли гамір стих, Єлизавета Макарівна повела далі:

-         Все буде, - і лемеші, і плуги, і сіно для коней. Он там, на Килимському, біля Дніпра минулорічне в проталинах стоїть. Привезти лише потрібно його. А в кузню ми поставимо нашого Миколу Яковича однорога , - випробуваного я чесного трударя. Ви ж , дівчата, - кинула вона погляд в сторону ланкових Якилини Івахно та Ганни Лисенко, - піднімайте жінок, місцеві добрива збирайте під буряки і картоплю. Бригадирів прошу, щоб жінок всіх і чоловіків завтра на ранок до колгоспного двору зібрали. Сама наряд давати буду.

-         - Оце так головиха, - почулося по рядах. З такою не пропадеш, - підтримали інші.

Наступного дня на світанку закипіла робота селі. В кузні з молотобійцем разом вправно відбивав чечітку Микола Якович Однорог.

А десь під вечір по талому льоду валка саней доставляла сіно з-за Дніпра. Роздобули в сусідів фуражного зерна.

Ланкові Якилина Михайлівна та Ганна Іванівна разом з подругами заготовляли місцеві добрива під майбутній урожай. Навіть літні дідусі зявилися на подвіря з сокирами і підправляли ясла.

Завирувала відтоді робота в колгоспі. А в головихи – турботи, турботи… Її можна було побачити скрізь, тільки не в своєму кабінеті.

Тепла хвиля радості хлюпнула в людські душі, коли восени закінчили збирати врожай. По 4 кілограми 700 грамів хліба на вироблений трудодень, по 8 кг кілограмів кормових буряків, по 1 кілограму сіна одержали вони тієї осені. Такого чуда ще не знало село.

І коли Єлизавета Макарівна переходила на посаду директора контори «Заготльон», проводжати її прийшли усім селом.

-         Спасибі вам, Єлизавето Макарівно, від усіх громадян спасибі, - мовив зворушено старенький Іван Родіонович. – Тепер і ми на людей схожі стали.

Спливли літа, мов дніпровські хвилі за водою. Та ніщо не змогло стерти з пам’яті односельчан її добре ім’я».

До цієї кореспонденції, написаної у вельми піднесеному тоні, не вистачає тільки духового оркестру. До неї слід критично віднестися ще й через ряд неузгодженостей. Онука Єлизавети Макарівни Олена розповідає, що бабуся дійсно була першим очільником сільської ради в 1933-34 роках , і про це є й інші підтвердження. У кореспонденції ж ідеться про її керівництво колгоспом.   Олена Михайлівна також із спогадів про бабусині розповіді стверджує, що після призначення Єлизавети Макарівни головою «Заготльону», сільську раду очолив дідусь Оврам Логвинович.

Авоам 3  0004

У новостворених колективних господарствах жінки мали рівні права з чоловіками. Проте тут виникла одна особливість: якщо дома у чоловіків стало значно менше роботи, бо весь реманент і худоба були передані у колгосп, то хатні клопоти, які здавна лежали на жіночих плечах, нікуди не ділися. Ненормований робочий день майже не залишав жінкам часу на догляд за дітьми, приготування їжі, прибирання оселі тощо. Про дітей, позбавлених уваги батьків через роботу в колгоспі, говорили: «Тато в СОЗі, мама в CОЗі, діти ходять по дорозі». Така ситуація вимагала створення мережі дитячих садків і в 1930 році такі дитячі ясла на 50 дітей уже функціонували в Трахтемирові.

 

                                                                                                                                                                                      Оврам Чередник

11 роковини Жовтня, демонстарція і Трахтемирові, 1938 рікТрахт Черед 0007

 Демонстрація 0027

     Трахтемирівці. Фото близько 1934 р. 

     Мізерні урожаї та жебрацьке становище тих, хто господарював у рідному селі, ускладнилося під час голодомору 32-33 років. Уже не залишилося свідків тієї пори, тим ціннішими є спогади очевидців цієї трагедії, зібрані патріотами Переяславщини і видані окремою книгою у 2000 році під назвою «Голодовка». 1932-1933 роки на Переяславщині». Ось що розповів упоряднику цієї книги Юрію Авраменку у 1992 році житель Трахтемирова Григорій Павлович Жук, яком у 2016 році виповнилося б 100 років:

На баштані    0032

«Села на правому березі Дніпра небагаті, бо земля – горби. Скільки не удобряй, все пливе в Дніпро. На рівному були багатші люди. Тому у нас не було розкуркулізації. Сказали іти в колгосп – пішли люди в колгосп. З 1930 року я вже працював у колгоспі, зразу кіньми робив. 1931 і 1932 роки робив даром. Хліб віддавали тим, у кого діти. Хліб ділили на душі, а нам – дулю.

В Трахтемирові на той час було десь 200 дворів, 600-700 душ.

На баштані в голодний 33-й...

Голод почався дуже просто. У колгоспі всі люди сіяли, а збирали не всі, деякі вийшли з колгоспу. Багато урожаю пропало – це основна причина голоду. Потім прийшли і забрали у нас хліб.  Банда забрала. Головою сільради був Однорог Олександр Зосимович – вік пролежав, нічого не робив.

Голод почався з осені 1932 року. А мерли аж навесні 1933 року. В селі померло небагато людей, один –півтора десятки (Від автора. За офіційними даними, наведеними у цій же книзі – у Трахтемирові від голоду 1932-33 років померло 15 осіб). Біля Дніпра великі масиви лози були, і цим вижили. В Переяславі була артіль, а в Трахтемирові – відділення по виробництву верейок. Всі кинулися плести верейки. За верейку давали 50 г борошна, 80 коп. грішми. У нас було 6 душ сім’ї, і всі робили верейки.

Риба не дуже виручала людей, бо треба було мати інструмент. Один був рибалка на все село. Котрі далі жили од берега, то поняття про рибу не мали.

В сусідньому Монастирку небагато померло людей, там проживало близько 200 чоловік на 60 дворів.

В Лукавиці було душ 300 з лишнім людей, 90 дворів, також небагато померло. В Григорівці було десь 1150-1200 жителів, померло більше.»

Факт трагічності тих часів навів і Анатолій Жук: «У голодовку у матері Балкової Марії Платонидиної, у якої є дочка Ольга (вона зараз проживає у Києві), був ще син Міша. Вона обох прогодувати не могла, тому залишила його на вокзалі на станції Переяславській, і його теж забрали в дитбудинок, щоб врятувати. Цей Михайло уже після війни, будучи офіцером авіації, знайшов свою матір і свою сестру. Він простив свою матір, бо розумів, який був час і що мати таким чином хотіла його врятувати.

Мені розповідали, що в голодовку зерно везли на станцію Переяславську і воно лежало там буртами. А навколо нього охорона з гвинтівками. Голодні люди повзуть до того зерна, а їх штиками відганяли. А це зерно відвозили в Німеччину».

Дещо схоже склалася і доля Софії Воронецької, якій під час голодомору виповнилося лише 4 роки і яку теж рятували тим, що здали в дитбудинок, але … хто вона і звідки дізналася тільки через багато-багато років.

Прочитано 468 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5