Микола МИХНЯК
Розділ V
ВІД ВІЙНИ ДО ВИСЕЛЕННЯ
Цей розділ книги з дозволу читачів я викладу в авторському баченні і від першої особи, адже мені довелося проживати у Трахтемирові з 1 січня 1953 року (з шестирічного віку) аж до самого його виселення, коли під затоплення потрапила фактично одна лише половина кутка (вулиці) під назвою Ялти (на фото).
Хоча від запеклих боїв на плацдармі минуло тоді уже ціле десятиліття, всі пагорби над Дніпром були в шрамах німецьких окопів та вирвах від бомб, але найбільша небезпека чатувала на жителів села саме від покинутої зброї, від снарядів, що не розірвалися. Найбільше потерпілих було якраз серед дітей та підлітків, цікавість яких призводила до плачевних результатів: смертей та каліцтва. Та що говорити про юне покоління, коли люди набагато старші спокійно могли навіть у хатах при дітях виколупувати тротил із гранат і снарядів для подальшого використання при глушінні риби. Зайве говорити, що далеко не всі ці «оборудки» закінчувалися благополучно.
Як і в кожному селі, більшість його жителів чи навіть цілі роди мали свої прізвиська, або як прийнято говорити – «по вуличному». Найбільш чисельними і впливовими були Вовки, Кози і Цибрики. Хоча особливо поширеними були прізвища корінних мешканців, такі як Красюк, Однорог, Жук, Литвин, та по них мало кого розрізняли. От Маруся «Коза», Петро «Вовк», Іван «Цибрик» чи дід «Гармидер» – це зовсім інша справа. Походження цих прізвиськ канули в глибині віків, а от щодо Цибриків, то є прямі свідчення. Як згадує Галина Шкот (Красюк): "Цибрики пішло від того, що старший брат мого батька Пилип Федорович Красюк часто говорив: «От моя баба Марія як напече цибричків…». Це пішло із бабиних коржиків. Так і діда прозвали «цибриком» і його дітей – Івана, Микиту, Антона і Олександра. Іще у них була дочка Уляна. Її називали ще Юлею. Так її називала мати – баба Марія».
Хоча Трахтемирів був звичайнісіньким селом, яких в Україні і тоді, і зараз безліч, його знаходження на березі великого Дніпра в значній мірі визначало і спосіб життя, адже ця ріка для багатьох давала і роботу. Хтось влаштовувався бакенщиком, хтось працював на пристані, яка слугувала не тільки значним перевалочним пунктом при хлібозаготовках, а й мала дебаркадер, до якого причалювали всі пасажирські теплоходи, і жителям придніпрвських сіл, скажімо, до Києва було зручніше добиратися саме таким видом транспорту, хоча й значно довше, адже шлях до столиці займав майже півдоби. Немало трахтемирівців, які правдами й неправдами примудрялися просто чкурнути з колгоспу, щоб не працювати за «палочки», влаштовувалися на буксирні пароплави. Характерно, що кожне придніпровське село мало «свій» пароплав. Хтось туди влаштовувався першим, «перетягував» свого кума, свата брата, той свого і таким чином формувалися пароплавні земляцтва. Для Трахтемирова таким буксиром був «Академік Карпінський», на якому не лише майже вся команда була з цього села (кілька чоловік – із Зарубинців та Монастирка), а й сам капітан Олександр Наумович Шаповал - колишній партизан об’єднання ім. Чапаєва, детальніша розповідь про нього у розділі «Видатні земляки». До речі його дружина – Марія Андріївна і була моєю першою вчителькою з першого по четвертий клас.
Команда буксира "Академік Карпінський". 1954 р. Буксир "Академік Карпінський". 1958р.
Як правило, під час кожного проходження мимо свого села всі члени команди, окрім вахтових, поставивши судно з чисельними баржами на якір, спускали на воду шлюпку і гребли до рідних осель, де примудрялися затриматися на кілька годин, а то й на цілу добу, надолужуючи потім згаяний час у тривалому плаванні до Дніпропетровська, Запоріжжя чи Херсона.
У вільні від вахти хвилини
Ось такі каравани, що складалися з буксира та кількох барж, завантажених залізною рудою, щебенем, піском, лісоматеріалом, чи зерном або ж знаменитими херсонськими кавунами для столиці, були настільки чисельними, що Дніпро виглядав дуже жвавою водною магістраллю, на відміну від нинішніх часів.
Олександр Наумович Шаповал та Марія Андріївна Грушецька. 1976 р.
Зайве говорити, що ріка була і годівницею, і, певно, саме тому ні голодомор 32-33 років, ні сутужну ситуацію внаслідок засухи і неврожаю 1947 року тут пережили дещо легше, хоча і без жертв у придніпровських селах не обійшлося. Звичайно, головним джерелом харчування була риба, якої ловили у річці вдосталь, і той, хто прийшов до води з вудкою, без улову додому не повертався. Звісно, що то були якісь красноперки чи плотвички, а от на більш солідні екземпляри потрібні були і інші засоби, і це вже як зараз, так і тоді вважалось браконьєрством, тож така риболовля проводилася тайком від рибінспекції і, як правило, в нічний час. Найкращим і найбезпечнішим періодом для такого заняття була середина травня, коли вода спадала після весняної повені і навіть у маленьких видолинках, що нагадували дощові калюжі, рибу можна було черпати в буквально руками, досить тільки побродити і підняти мул із дна. В більших повеневих озерцях водилися навіть досить великі екземпляри, на яких полювали вже з рушницею і нерідко трофеєм ставали навіть півтора-двометрові щуки.
Та не тільки рибою був багатий старий Дніпро. На піщаному дні теплого мілководдя густо водилися перлівниці (їх просто називали ракушками або черепашками), яких ми, дітлахи, збирали корзинами, несли додому, а там уже дорослі відварювали їх в казанках. Стулки в гарячій воді розкривалися, нутрощі вибиралися і йшли на корм свиням, а панцирі (перламутр), з яких на спеціальних фабриках виготовляли ґудзики для сорочок, здавали приймальникам і мали додатковий заробіток для завжди порожнього сімейного бюджету.
І якщо збирання черепашок було не тільки не обтяжливим, а навіть приємним заняттям, бо передбачало плюскання у воді, то вигодовування шовкопрядів ставало справжньою каторгою, особливо в останній тиждень місячного періоду їх вирощування - перед тим, як вити кокони, ці уже величезні черви ставали такими ненажерливими, що на добу їм треба було згодувати 2-3 туго набиті мішки листя шовковиці. Слід сказати, що вирощування шовкопрядів, яким номінально займалася станція шовківництва у Переяславі, «накидали» колгоспам, тобто примушували їх брати «молодняк» у певні кількості, а там уже в свою чергу «накидали» сім’ям. Доручалася ця справа дітям, які вправно обчищали шовковиці від листя як у своєму, так і в інших садибах, із-за чого нерідко виникали конфлікти із сусідами. Як тільки шовкопряди були готові «лізти», їм треба було ставити віники з перекотиполя, на яких снувалися кокони з натурального шовку. Потім треба було встигнути познімати кокони, поки «куколка», що там утворилася, їх не прогризла, і відвезти на ту ж таки станцію шовківництва (це вже справа батьків), де привезені кокони зважать, неодмінно обдурять на сортності, і видадуть певну суму грошей.
Та й це ще не все, що вкладалось в обов’язки дітей під час літніх канікул. Звісно, що в більшості дворів була корова, яку з весни треба було пасти, а з організацією гуртів, в певні дні випасати вже все стадо, і це теж покладалося в основному на дітей, правда, при умові, що пасе гурт і хтось із дорослих. Та це ще півбіди, головне ж було забезпечити домашню годівницю кормом на зиму. До того сіна, що так чи інакше десь накошували і насушували, обов’язковою добавкою вважалося і сухе листя з верби чи осокоря, і це вже покладалося на нас, адже дорослі, звісно, не будуть лазити по деревах і чухрати те листя.
Так чи інакше допомагали і в колгоспі. В основному під час сінокісної пори. Своїх сінокосів у Трахтемирові практично не було – ліси та гори, більш-менші вільні площі ішли під угіддя. Зважаючи на це, для колгоспу була виділена чималенька ділянка лівобережного лугу за 6 кілька кілометрів на північ від Підсінного в урочищі Килимське (Кіловське), Островку та на Острові ( на фото справа). Тож коли наставала пора сінокосу, спочатку туди возили катером чи колгоспним поромом косарів, а коли трава підсихала, збиралися жінки і діти старшого віку, щоб перевернути і потім згребти сіно і поскладати його в копички, а дорослі його уже стогували. До колгоспних ферм сіно транспортувалося частково поромом, а взимку кіньми чи волами по кризі.
Допомагали і на колгоспному току, цілими класами виходили збирати довгоносиків на бурякових полях, словом, не залишалися осторонь всіх сільських проблем.
На сільському пляжі "Сваї", саме тут були рештки моста, зруйнованого повіддю у 1914 році.
Тож наше післявоєнне дитинство в Трахтемирові, з погляду сучасності, не було зовсім безхмарним. Я не хочу сказати, що такими вже ми були нещасними. Ні, було у нас все: влітку вдосталь купалися і засмагали, і в війну грали (щоправда, «німцями» ніхто не хотів бути), і на санчатах каталися взимку з узвозу, і на саморобних ковзанах біля «Просереду» (невеличкий острівець поблизу берега, навпроти садиби Красюка Пилипа Васильовича – першої оселі, якщо заходити в село з боку Монастирка), і колядувати ходили на Різдво. Як правило, давали коржика і зрідка цукерку. Але і то для нас були неабиякі ласощі. Трапилась і така історія десь у 1954-му році. Дмитро Однорог пішов колядувати до свого скупуватого сусіда і хрещеного батька Красюка Пилипа Вакуловича. Той був уже трохи напідпитку, тож і розщедрився – дав Дмитру цілого карбованця. А вранці, протверезівши, дядьку так стало шкода того карбованця… Пішов він до хрещеника і мовить: «Понімаїш, Дмитро, таке положеніє, таке положеніє.., ти верни мені того рубля, що я тобі вчора дав».
Оскільки придатних до землеробства земель у Трахтемирові було обмаль і з кожним роком ставало все менше, бо їх постійно «з’їдала» ерозія, то десь у 1956-57 роках у селі з'явився великий бульдозер-корчівник Переяслав-Хмельницької ЛМС (тракторист «дядько Панас», здається, з Помокель), який викорчовував прибережні чагарники, перетворюючи пойму у родючі землі.
Так виникли поля «Поливне», де після весняного паводку саджали городину, переважно помідори, розсаду для яких вирощували у колгоспних парниках, а звільнену від лісу ділянку біля Вербнягів, що прозивалася Лощиною, віддавали то під баштан (на цих піщаних землях родили здоровенні і аж надто смачні кавуни, які продавали місцевому населенню по 3 коп. за кілограм), то під городні культури.
Ось він, ГАЗ-51, єдиний і незамінимий.
Вид на Лощину. Студентка КГРТ Надя Красюк.1963 р.
Після війни колгосп мав списануз фронту «полуторку», а десь у 1958 році одержали новенький ГАЗ-51, який вірою і правдою прослужив і в об’єднаному колгоспі «Шлях Леніна» аж до виселення і був єдиним механічним транспортним засобом на всі випадки життя (на фото). Ще була молотарка, соляровий двигун з крупорушкою, а пізніше - і трактор ДТ-54.
Стосовно доріг, то їх в нинішньому значенні слова не було взагалі, тобто жодного метра з твердим покриттям до самого виселення не було не лише в Трахтемирові, а й у сусідніх селах – Зарубенцях, Григорівці, Великому та Малому Букрині. Зате була розгалужена мережа польових доріг, проїжджими у будь-яку пору року, окрім зимових заметів, адже піщаний грунт легко пропускав весняні і дощові води.
Окремо слід сказати про транспортний зв’язок з районним центром – Переяславом-Хмельницьким. Щоб пересічному трахтемирівцю дістатися до міста, слід було просто прийти на берег Дніпра, бажано ближче до Монастирка, і обов’язково хтось знайдеться з човном, у якого теж справи на пристані, або дідусь, котрий хоче заробити якусь копійчину (за «перевоз» від Монастирка до пристані у 50-х років минулого століття діяла такса – 10 копійок).
Якщо був попутній вітер – напинався парус і за якихось 20 хвилин з комфортом можна було дістатися пристані, у безвітряну погоду або коли треба було рухатися проти вітру, довелося сідати за весла. Від пристані до Переяслава можна було дістатися або ж попуткою, або ж рейсовий автобусом, який почав курсувати десь із 1955 року.
Першим власником навісного мотора «Москва» у 59-60 році став Однорог Василь (фото справа, близько 1957 р.), який повернувся з війни без ноги. Тож коли треба було потрапити на другий бік Дніпра в якийсь певний час, досить було наперед домовитися з Василем Самійловичем і з вітерцем прогулятися від самого Трахтемирова. Таке задоволення коштувало 20 коп. У цей час і колгосп придбав невеличкого, але досить потужного катера, який міг перевезти не лише з десяток пасажирів, а й буксирувати колгоспний паром, розрахований навіть на транспортування автомобіля з вантажем.
В зимовий час все було значно простіше. Після льодоставу, на час якого село кілька днів було ізольоване від райцентру, до пристані можна було вже дістатися пішки, правда, спочатку в супроводі досвідченого провідника з пішнею. Та вже згодом лід становився настільки міцним, що від самого села по вивішеній трасі (як у війну на Ладозі біля Ленінграду) спочатку на великій швидкості і з відчиненими дверцятами без будь якого вантажу колгоспний ГАЗ 51 здійснював пробний рейс. Зими в ті роки були тривалішими і холоднішими, що й створювало сприятливі умови для автомобільного сполучення з райцентром.
Щодо решти соціально–побутових умов, то їх просто не було ніяких, крім власноруч створених. Головне і найгірше – не було електрики. Так її не дочекалися і до сьогодні. Хто не жив при гасовій лампі – важко це уявити. Щодо водопроводу і газопостачання, то про це не лише не мріяли, а навіть толком не знали, що це таке. Холодильник – власний погріб, баня – ночви, вода – з колодязя. Опалення – піч, лежанка. Проблем з дровами ніяких - тільки не лінись, бо ліс навколо.
В селі окрім клубу-школи, сільради-колгоспної контори, магазину- фельдшерсько-акушерського пункту ніяких установ теж більше не було. Ось і вся інфраструктура.
Після відбудови школи, тобто з 1957 року, кімнати, які звільнилися при клубі, були передані під колгоспну контору, сільську бібліотеку і сільраду, які до цього тулилися в невеликій попівській хаті серед колгоспного двору. Церкву, що була неподалік і служила зерносховищем, було зруйновано у воєнні роки, а ікони і все начиння познімали ще в період войовничого атеїзму, тобто десь у 30-х роках. На щастя, не все пропало, дещо людям вдалося приховати і ці церковні реліквії тепер зберігаються у їхніх нащадків, наприклад у Жука Анатолія – церковна книга (див. його спогади), у Дремлюги Ніни – ікона( див. її спогади).
З висоти десятиліть, що пройшли з часу відселення, прийнято змальовувати тодішнє життя в придніпровських селах тільки в райдужних тонах. Чому ж тоді молодь так рвалась і з села? А податися з колгоспу на «вольні хліба» було великою проблемою. Паспортів не давали ні в 18, ні пізніше, а куди ти поткнешся без цього основного документа, для одержання якого треба було мати довідку від голови колгоспу? Та й керівників господарств можна було зрозуміти: а хто ж тоді залишиться в колгоспі? Найпростішим способом уникнути вічного колгоспного ярма і роботи фактично «за палочки» - це поступити на навчання в технікум чи інститут. Але ж для цього треба було мати мінімум необхідних знань, яких так часто бракувало чи від власних лінощів, чи від досить слабкого викладання. Тому хто все ж вчився більш-менш успішно, мав можливість вибратися із села і здобути якусь професію. Найбільше вихідців із Трахтемирова стали геологами. І справа тут не тільки у великій любові до природи і унікальній будові місцевих гір, а більше тому, що у трахтемирівців була своя «рука» в Київському геологорозвідувальному технікумі. Там викладачем і головою профкому з післявоєнних часів і до 60-тих років працював земляк - колишній випускник цього навчального закладу Павло Євграфович Чередник (1925 р.н.), який пізніше очолив республіканську профспілку працівників геологічної галузі (детальніше в розділі "Відомі земляки"). От батьки свого «чада», якого хотіли вивести «в люди», і йшли до Чередник Марії Савівни (по вуличному – Грачихи, адже її чоловіка звали Євграфом, "Граком")- матері свого земляка, (або і прямо в Київ до нього особисто) - просили, щоб її син «посприяв» поступити в технікум. Не було ще тоді ніякої корупції, тож ніяких грошей чи чогось іншого Павло Євграфович від свої злиденних земляків не брав, бо добре знав, як самому довелося торувати цю важку дорогу із забитого села. Він, очевидно, просто намагався контролювати, щоб не відсіяли «випадково» дитину, яка бодай на трійки здала вступні іспити.
Була у трахтемирівців і ще одна дуже впливова людина - міністр геології УРСР Михайло Котиков, дружина якого Марія Аврамівна Чередник була уродженкою цього села. До речі, сам міністр із сім'єю не раз проводив свою відпустку теж у Трахтемирові, любив це село, був закоханий у місцеву природу і майже щоліта на березі Дніпра можна було бачити його чорний «ЗИМ», а сам Михайло Андрійович залюбки купався разом зі всіма на піщаному пляжі. А тещею його була Чередник Єлизавета Макарівна, мудра жінка, яка у трагічному 33-му році стала першим головою сільської ради, а з 1944 року і до осені 1945 року очолювала Переяслав-Хмельницький виконком міської ради. Михайло Андрійович дуже поважав Єлизавету Макарівну, називав її "мамою" і намагався в усьму допомогти їй по господарству, не цураючись ніякої роботи (детальніша розповідь про Котикова М.А. та Чередник Є.М.у розділі "Відомі земляки").
Тож коли і мене дома умовили поступити саме в цей технікум, бо, мовляв, усі ж там і додому близько, (а я так хотів у Херсонську мореходку), то батько заручився підтримкою саме цієї впливової людини. Потім його дружина Марія Аврамівна зателефонувала і сказала: «Наша підтримка не знадобилася, ваш син прекрасно здав екзамени і легко пройшов по конкурсу».
Забігаючи наперед скажу, що саме Михайло Котиков був активним противником побудови Канівської ГЕС і неодноразово заявляв в Уряді, що краще ці гроші використати на перетворення Трахтемирова у курортну зону, побудувати санаторії, а місцевий Острів перетворити в зону відпочинку для киян. Та не прислухалися і до міністра, що вже говорити про окремі протести небажаючих переселятися?
Що ж до самого переселення, то воно було дуже болючим, як і в інших затоплених селах. Не вдалося зберегти сільську громаду, бо трахтемирівці не переселялися "кучно", як, скажімо, Зарубинці чи Циблі. Хтось виїхав у сусідній Великий Букрин, хтось до дітей у Київ чи в інші міста. А десятків зо три сімей обрали місцем проживання Переяслав-Хмельницький, побудувавши переважно у Нових Андрушах нове житло з використанням матеріалу знесених хат. Мазали глиною нові будівлі, як правило толокою. Ось кілька фото 1968 р. з такої толоки.
Культура
Клуб і бібліотека були центрами культурного життя села і місцями вечірнього відпочинку як для молоді, так і для людей старшого віку. Щовечірні танці під гармошку: переважно полька, краков’як, карапет, вальс, зрідка гопак. Іноді місцевою молоддю чи школярами проводилися концерти художньої самодіяльності - все, як у кожному селі.
Детальніше про роботу клубу та бібліотеки, наприклад, в 1958 році, можна познайомитись зі звіту, поміщеного в альбомі-естафеті районного відділу культури. У ньому значиться, що було прочитано 48 лекцій, у тому числі: суспільно-політичних - 16, сільськогосподарських- 8, природничо-наукових – 9, на молодіжні теми – 3, інших – 12. При клубі було організовано 6 гуртків: драматичний – Іванець К.А., хоровий – Гордієнко П.Ф. , танцювальний – Михняк Г.З, художнього читання – Михняк У.І., рукодільний – Красюк К.М., шахо-шашковий – Музичка В.П. Було організовано 18 вистав та концертів, 35 масових заходів для дітей, 15 молодіжних вечорів, тільки за 8 місяців 1958 року – 83 кіносеанси, було випущено 29 стінних газет, 14 бойових листків, 3 колгоспних "Перці", 18 листків "Трудової слави". А ще у звіті говориться, що при клубі діяли секції по пропаганді передового досвіду, художньої самодіяльності та фізкультурно-спортивної та оборонно-масової роботи.
Звичайно, у цьому звіті число заходів явно перебільшене, бо в районі вимагали «справну цифру» і на це перебільшення просто «закривали очі», але те, що в клубі та бібліотеці щовечора було багатолюдно, можу засвідчити як очевидець та глядач, а потім як і учасник «вечірнього життя».
Рубають дрова для клубу.
Двічі на тиждень у клубі демонструвалися кінофільми кінопередвижки районної кіномережі: увечері для дорослих, а вдень – для дітей. Найдовше кіномеханіками працювали місцевий житель Василь Федотович Власенко, який присвятив цій роботі все своє життя, та Василь П’ятак – сам з Єрковець, після служби в армії став кіномеханіком, у Трахтемирові вподобав собі розведену красуню Ольгу Миколенко, пішов до неї в прийми і народили близнят – хлопчика і дівчинку, при відселенні перебралися в Єрківці. Електроенергією забезпечував генератор від бензинового "движка", який торохтів за кінобудкою, прибудованою до клубу. Якість демонстрації від вузько-плівкових стрічок бажала бути кращою, вузька звукова доріжка на цих плівках теж не давала нормального озвучення. Але «один із наймасовіших видів мистецтва» користувався в селі як серед дітей, так і серед дорослих неабиякою популярністю і всі фільми демонструвалися при повному аншлагу.
Звичайно, молоді бракувало всіх цих культурних заходів, тож після закриття клубу і бібліотеки десь уже опівночі хлопці і дівчата розходилися по своїх куткових місцях побачень. Найпопулярнішою була «загорода» - криниця біля кутка «Ярок», обсаджена вербами і огороджена латами. Біля неї ще до другої години ночі звучали музика, співи, сміх, словом, спокійної ночі в навколишніх хатах доводилося чекати довго.
Одноманітність сільського життя час від часу порушувалася весіллями, хрестинами (хрестити дітей возили в Андруші до батюшки Никанора), проводами в армію і … похоронами. На всіх гулянках дорослі теж знаходили як себе розважати: лунали пісні, топтали долівки танцями. Своєрідним ексклюзивом був пісня-танець «зайчик» - привілей одного лише Жука Фана Павловича. Після далеко не першої по рахунку чарки (а полюбляв він випити не тільки в свята), дядько Фан брав два рогачі, що у будь-якої господині постійно знаходилися біля печі, клав їх хрест-на-хрест і на перших словах «Ой на горі жито, сидить зайчик…» він поволеньки переступав між рогачами (не дай, Боже, якийсь ногою зачепити), коли ж публіка швидким речитативом проспівувала «Коли б такі ніжки мала, то я б ними чеберяла, як той зайчик…», дядько, взявши руки в боки, у ритмі пісні підстрибував над рогачами і повертався в повітрі з таким розрахунком, щоб приземлитися уже в суміжних четвертях цього своєрідного танцювального чотирикутника. Це повторялось до тих пір, поки дядько Фан або ж стомлювався і повинен був «прийняти» наступну чарку, або ж ненароком «страчував», все ж таки зачепившись за один із рогачів.
Мабуть, доречно зупинитися і на такій делікатній темі, як секс у Трахтемирові.
Може його, як стало відомо пізніше, в Радянському Союзі і не було, але сільські діти змалечку знали, що дітей знаходять не в капусті і їх не приносить лелека, бо самим доводилося матерям чи батькам допомагати водити корову, яка «за биками», до колгоспного бугая і весь «процес» бачити на власні очі. Коли дорослішали, ця «проблема» набувала більшої ваги і виникала уже цікавість, «а як воно»? Дівчата, виховані матерями досить суворо, вели себе більш стримано, а от деякі хлопці, котрі переходили в розряд старших парубків, вже іноді заходили «на практику» до М. , яка нікому не відмовляла і навчала майбутніх женихів цьому «мистецтву», як сказали б тепер – проводила майстер-класи. І самій приємно, і хлопцям наука.
ЦЕРКВА
Старожили пам’ятають у Трахтемирові свою церкву. Ось що про неї писав Л.І.Похилевич у своєму дослідженні «Сказания о населенных местностях Киъвской губернии 1864 года»: «Церковь Троицкая деревянная, 5-го класса; земли имеет 35 десятин, построена в 1855 году помещиком Виктором Акимовичем Гудим-Левковичем совместно с прихожанами. О времени построения предшествовавшей церкви еще 1792 года никто не помнит; из визиты же за 1741 год видно, что до 1742 года при ней были православные священники, а в этом году священник Павел Григорович, посвященный в 1726 году в Переяславле, удален за несогласие на унию, а на место его поступил униат Яков Прегалинский, по презенте пана Трипольского подкомория Киевского, «на тоть чась пана Трактоміровскаго». Она находилась на том месте, где ныне стоит высокий каменный крест.
В 30-х роках минулого століття сільські активісти познімали в церкві і частово побили ікони та всю церковну атрибутику, у приміщенні було влаштовано зерносховище, воно використовувалось також як склад. У 1944 році церкву остаточно розібрали жителі села на свої потреби і про неї зараз нагадує лише каміння по периметру та деревяний хрест. На щастя, не все пропало з церкви. Достеменно відомо про одну ікону та про молитовну книгу. Розповіді нижче.
Ніна Дремлюга: Як баба Пріська заміж ішла в Букрин, вона подарила нам ікону, із цієї церкви, як розграбували, це було у 30-якомусь году. До війни. І дід Василь взяв теж ікону з церкви. Вона у нас зараз висить у цій хаті, яку ми купили в Карані, через скількись год вона засіяла, як сонце. Баба і мати якраз були на кухні, а вона засяяла золотом (на фото).
Мати розказувала, що стояли у церкві, а туди коза заходить, всі сміялися. А до войни там були якісь склади, зерно зберігали. Оці комори строїв мій дід, це я точно знаю. Церкву розібрали у війну, але не німці.
Анатолій Жук: Коли розбирали церкву, дід Афанасій вирішив полізти на самий верх і зняти хреста. А йому віруючі люди кажуть: «Бог тобі цього не простить!»
Я дружив з меншим внуком діда Фанька і ми прийшли до їх, а у них така цікава ікона, приходжу додому і діду своєму Михайлу розказую, і він сказав, що то ікона з нашої церкви. Він ламав церкву, але ікона виявилася у їхній хаті. Люди сказали, коли розбирали церкву, що треба взять книжку, з якої читалися молитви. Хто самий старший, хай у того і залишиться ця книга. Самим старшим був Лобойко Антон, батько Харитона. І він, як були поминки, і коли не було священика, який приїздив зрідка з Андрушів, читав ці молитви. А потім книгу дід Антон передав моєму діду Михайлу, щоб він читав молитви. А коли я уже жонатий приїхав до діда і кажу: «Діду, здрастуйте», а він старенький сидить і рубає дрова. І пита мене, хто я. Ще раз дід уточнив, чи і правда я його внук. Каже, бачиш, уже немає села, всі розїхалися. А батько твій не буде брати цю книжку, то ти бережи її, мало що, може колись церкву возродять, то віддаси в ту церкву. Я дав згоду.
І вже як мати звідти виїздила,я забрав цю книгу і бережу до цього дня. Іноді перелистую. Там є цікаві записи і від руки, в основному, який стан криги на Дніпрі, яка погода, коли у якому році була Паска, а на початку було написано, що ця книга належить ієроманаху Св. Троїцького храму села Трахтемирів. І вказано рік - 1890-й. Якщо буде створений музей "Старого Дніпра", то я віддам туди цей молитовник.
Військові навчання
Слід зупинися і ще на одній, важливій для села події – військових навчаннях Київського військогового округу в 1957 році. Мабуть, Трахтемирів для цієї мети обрали невипадково, як і дату навчань, бо саме тут рівно 14 років тому і відбулося форсування Дніпра танками армії маршала Рибалко на уже захоплений нашими бійцями Букринський плацдарм. Готувалися до навчань, які були заплановані на 17-18 вересня, місяців зо два і скільки військ тут не бачили з часів не так далекої війни. І навколишні ліси, і навіть урочище Степок в центрі села були зайняті військовими: зв’язківцями, артилеристами, танкістами. Їхні зелені намети бовваніли повсюди, а віковічну сільську тишу час від часу порушували то гуркіт гелікоптерів, то земля дрижала від проходу танкових колон. Зіичайно, таке сусідство наносило неабияку шкоду і лісам, і полям, і грунтовим дорогам. Підготовка до маневрів проходила під гаслом: «Народ і армія – єдині» і всі бажаючі трахтемирівці могли вільно прийти до військових увечері і безкоштовно подивитися кіно, дівчата пообніматися із солдатами, а діти ще й покуштувати солдатського борщу. Щоправда, трапився і один неприємний інцидент – був пограбований сільський магазин. Що це справа рук когось із військовослужбовців, не сумнівались ні селяни, ні самі військові, які терміново організували пошук злодія. І тут своє вирішальне слово «сказав» пошуковий пес, який всього за якоїсь півгодини привів до крадія – водія одного із військових автомобілів. Тобто вже в обідню пору до магазину підрулив УАЗ, з якого вийшов військовий слідчий і сказав: «Вот вам и вещи, вот вам и вор», показуючи на переляканого солдатика і на мішок, що стояв біля нього.
Та повернемося до самих навчань. Їхньою метою дійсно було повторення подій 14-річної давності, тобто форсування Дніпра, але на зовсім іншому технічному рівні. Вперше в історії таку велику ріку броньовані машини мали долати … по дну, а не по мостових чи понтонних переправах, і проводилося це у взаємодії з іншими родами військ. Для цього в люк танка приладнувалася 4-5-метрова труба такого діаметру, що у випадку небезпеки для життя через неї екіпаж міг вибратися зовні. Але це для тренувального періоду. А в період навчань, коли ситуація була наближеною до бойової, цю трубу міняли на іншу, діаметром всього лише 10-15 см - тільки для забезпечення екіпажу і двигуна повітрям.
І ось цей день настав. З високого пагорба, на якому знаходилася школа, видно далеко, лівий берег проглядається в ясну погоду на 10-15 кілометрів, тож всі події відбувалися у нас на очах. Десятки танків рвалися до Дніпра, з якого виглядали тільки їх тоненькі труби, як перископи підводних човнів, по понтонному мосту рухалися машини з гарматами, на небі з’явилися десятки чи сотні транспортних літаків і весь горизонт над Стовпягами та Дівичками побілів від куполів парашутів. Який там «бій» розгорнувся в районі полігону нам уже не було видно, до того ж учителі нас час від часу все ж заганяли в класи на уроки. Про неабияке значення цих навчань говори в уже той факт, що їх підготовкою керував сам Міністр оборони Г.К.Жуков, який прилітав на гелікоптері і ми його мали змогу бачити здалеку, адже охорона ближче як на 200 м нікого не підпускала. Та трапилося так, що за кілька днів до початку маневрів Григорій Костянтинович потрапив в опалу тодішнього керівництва і був позбавлений своєї посади, тож за самими навчаннями не міг спостерігати, а от Микита Хрущов, тоді Перший секретар ЦК КПУ, нібито приїздив.
На жаль, будь-які військові навчання – як маленька війна, не обходилися без жертв. Достеменно можна сказати про кількох десантників, парашути яких не розкрилися і вони каменем летіли до землі і про один танковий екіпаж, машина якого ще в період підготовки до маневрівзаглохла у найглибшому місці Дніпра поблизу Ходорова. Ці хлопці поховані у Переяславі на Заальтицькому кладовищі (незрозуміло, чому їх тіла не відправили по місцю проживання) і їх могила, яку доглядають працівники однієї із місцевих організацій, була обнесена масивним цепом. Його років зо два тому місцеві вандали спиляли і здали в металобрухт. Добре, що збереглася табличка з іменами загиблих, на якій значиться, що тут поховані: «Командир танка гвардии сержант Хренов Николай Тихонович 1935 года рождения, механик водитель гвардии рядовой Крутов Виктор Михайлович 1935 года рождения, наводчик орудия гвардии рядовой Кушнирик Богдан Петрович 1936 года рождения, заряжающий гвардии младший сержант Головацкий Владимир Савельевич 1935 года рождения».
