СЕЛО НА БУКРИНСЬКОМУ ПЛАЦДАРМІ

За горами гори кровію политі…

(Т.Шевченко)

Під час Німецько-радянської війни на Букринському плацдармі, географічним центром якого і був Трахтемирів, велися запеклі бої радянських військ з німецькими окупантами. Про це написано досить немало, тому зупинимось лише на короткій довідці, хоча саме ці бої значно вплинули на подальшу долю села і його мешканців.

Букри́нський плацда́рм — один із плацдармів на правому березі Дніпра, в районі Великого Букрина за 80 км на південний схід від Києва, захоплений у вересні 1943 року військами Воронезького фронту під час битви за Дніпро.

Плацдарм становив 11 км по фронту і до 6 км углиб. Спроби розпочати з нього наступ на Київ у жовтні 1943 року двічі завершувалися невдачею, що змусило перенести центр наступу на Лютізький плацдарм. Війська, що залишилися на Букринському плацдармі, здійснювали допоміжний удар, відволікаючи на себе частину сил противника.

Наприкінці вересня 1943 року війська І-го Українського фронту під командуванням генерала М.Ватутіна вийшли до Дніпра в районі м. Києва: на 80 кілометрів південніше — навпроти села Букрин та північніше — на лінії Лютіж — Вишгород. Командування Першого Українського фронту планувало почати визволення Києва з удару з позицій Букринського (Канівського) плацдарму, а допоміжний удар планувався в районі Нових Петрівець. У жовтні 1943 року було зроблено дві спроби наступу з боку Букринського плацдарму, проте вони виявилися невдалими — сили ворога були значними. Після чого було ухвалено рішення перебазуватися на Лютізький плацдарм, звідки й було успішно завершено наступальну операцію. «Неудача наступления на Букринском плацдарме произошла потому, что не были своевременно учтены условия местности, затруднявшие здесь наступательные действия войск, особенно танковой армии», — говорилось в секретній директиві, підписаній Йосипом Сталіним. Такою була офіційна версія поразки на Букринському плацдармі, якою виправдовувалися колосальні людські втрати.

За словами учасників боїв на Букринському плацдармі, перед якими стояло завдання раптово захопити плацдарм на Канівських кручах, закріпитися на ньому, а потім перейти у наступ — таких кровопролитних боїв не було з початку війни. Бійці пливли через «широкий і могутній» під шквальним вогнем ворога, хто як міг: на човнах місцевих жителів, тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети, напхані соломою… і тонули тисячами. Серед тих, хто форсував Дніпро в районі Букрина був відомий радянський письменник-фронтовик Віктор Астаф'єв, який згадував, що «коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному — виходили не більше 5-6 тисяч.» Військам, які захопили ділянку Дніпра від с. Трахтемирова до с. Григорівки, чинився опір з боку противника, а бої були такими запеклими, що вода у Дніпрі була темно-кривавого кольору і солоною на смак. Отже, ті хто брав участь в операції на Букрині, за словами письменника, переживали справжнє пекло на землі: «Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров'ю, завалили ворогів своїми трупами» — писав він.

Ще одним учасником цих подій був відомий кінорежисер, народний артист СРСР Григорій Чухрай, який також залишив свої спогади про страшні бої 1943 р. поблизу с. Бучака: «Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. Досі мені довелося скуштувати немало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого — падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум'я палаючих в небі парашутів товаришів, — такого іще не пробував…» Тієї кривавої осені наприкінці вересня тисячі десантників скидали просто на німецькі позиції і вони згоріли у небі під куполами парашутів, а на тих, хто зумів приземлитися, смерть чекала на землі та у водах сивого Дніпра.

Букринський плацдарм коштував занадто дорого. Наскільки дорого — ще й досі не встановлено. Озвучена цифра людських втрат під час битви за Дніпро — 417 тисяч осіб, а в боях за Букринський плацдарм загинуло близько 250 тисяч осіб (деякі історики припускають, що набагато більше). Німецькі втрати на Букрині склали 55 тисяч осіб. Але достеменно назвати реальні втрати у тій битві не є можливим. Зокрема, у братській могилі села Балико-Щучинка, де споруджено меморіальний комплекс Букринського плацдарму, поховано 3 тисячі 316 бійців Радянської армії. Декілька тисяч солдат похоронено у братській могилі в селі Ходорів (Миронівський район). Тіла інших загиблих і досі захороненні в місцевих городах і дворах, в навколишніх лісах та ярах або опинилися під водою створеного в 70-х роках Канівського водосховища.

Дніпро назавжди поховав під своїми водами тисячі бійців та мирних жителів, що стали учасниками і свідками тієї кривавої битви. Немало загиблих поховано і в Трахтемирові, як у братській могилі в центрі села - в 50 м від колишнього маєтку Бакая, так і на сільському кладовищі та в інших підвищених місцях, завдяки чому тут жодна могила не пішла під воду.

Воронецька Софія Матвіївна

І я у війну була в Піях, корів гнали. А свиней дома у Трахтемирові випустили, хай собі щось шукають. Жили в Піях місяців два, якщо не більш. Бо я там чуть у аварію не попала. Мене там послали по воду. І прийшли німці до колодязя. Посідали на цямрину і щось їдять. А я одне відро уже набрала. Німець командує, щоб я виливала. А тоді бачить, що друге спускаю, а в мене руки затрусилися, я ручку ворота упустила, а вона стала розкручуватися і по голові німця крепко вдарила. Думала, він мене застрелить. Показує, витягай і йди отсюда. Не стріляв, а ті, що з ним, регочуться.

Коли вернулися додому, то курі по хатах сиділи. Покинули двоє свиней. Одно лежить у хліві. Я взяла та й зачинила. А теща Фана одчинила й забрала. Каже, що то її порося. Дід пішов забирать, а вона каже, тут не написано, що воно твоє, так і не віддала.

Німців у селі не було. Все було в Піях. Там воєнних багато було. Коли брали в Німеччину, то я по годах не підходила. Вперед брали 21-й, 22-й. А тоді як наїжджали на гору, на Лан, то тоді ховалися по лісах. Я старалася так: понадіваю куфайку навиворот, ще так запнуся, поліцаї бігають, не чіпають. А тоді вони поїхали, один остався німець, а коло його наш. Каже, чого ж ти не сховалася. Кажу, що ховалася, думала, що вже всі поїхали. А я ж прийшла додому, роздяглася вже. А він заходить: гут, гут, Германія. Я по паспорту 27-го. А вони ж тоді стали брать всіх без розбору. Поліцай каже бабі: налий йому чарку і дай яєць. Він випив і горілку, і яйця і показує мені – роздягайся і лізь на піч. І як пішов, то по дорозі убив старосту монастирського, не знаю за що. І пошли вони через лід на пристань.

У церкві при німцях ще правили. А потім свої розтягли. Тягли, хто міг із начальства. Фан теж розбірав. Фаньку одирвало руку, коли снаряд розбірали, щоб рибу глушить. У 43-му школа ще була. Її не розбомбили. Я закінчила ФЗУ і півгоду робила на Донбасі. Вивчилася на токаря. Робили ми на токарних станках. Нас троє дівчат було в бригаді: я і двоє із Сумщини. Іще йшла война. Порозбиване справляли, точили деталі. А тоді нам дали отпуска. На 10 день. Дівчата поїхали і не вернулися. А я приїхала, але пропустила один день. Тоді даже за 5 минут судили. Пішла до мастера, винувата, мовляв, а він каже: дівчата не приїхали, то і тобі тут робить нічого. І я в 46 году вернулася до діда. І ті года мені не защитали в стаж.

Мелешко (Чередник) Ганна Євграфівна

Дід Левко – Магдалинин батько. Він жив на самому верху. Маркіян – сусід. У війну, коли батька шукали, давай бить у двері. А ми попрокидалися, кричимо всі, а мати каже, чого б він був дома? Каже, підіть до сусіда Маркіяна, спитайте, коли вони його бачили. І вони пішли до Маркіяна, він видно ж таки заступився, бо більш не приходили.

Коли почалася війна, то батько, а він же був головою колгоспу,  пішов у воєнкомат, проситься, щоб на фронт відправили. А йому сказали, поки не вивезеш усе з колгоспу, скот і хліб, і все на світі, ніхто тебе не візьме. А урожай же був страшенний у 41-му. Я помню, даже кукурудзу заставив каждому розібрать і щоб до весни зберегти, бо в колгоспі ніде було зберігать. Люди розібрали, а потом, щоб здали уже в комору. Так він бідолаха ото помотався-помотався та й пішов у воєнкомат. І ото ж він попав у той котел, потрапив у полон. І опинився в концтаборі у Дарниці. Там поховано 68 тисяч наших воїнів. Я там була. Туди водив наш учитель історії, коли вчилася в Києві у технікумі.

Як йому вдалося звідти вирватися, я не знаю. Там же, хто тікав, то розстрілювали. Мати за ним туди не ходила. Я так чула, що його друг якийсь виручив. Нібито із Золотоноші. Він же був дуже комунікабельним, то у нього було багато друзів. І серед районних керівників. По роботі. На жаль, що було далі, не пам’ятаю. Нас же ховали по чужих людях. Я жила у своєї хрещеної до тих пір, поки вона не сказала: «Іди, дочко додому, бо німці об’явили, що будуть розстрілювати сім’ї тих, хто ховає дітей комуністів». І вона мене виперла. А дома у нас була яма, у якій картоплю на зиму зберігали, то мати жила в тій ямі з Дунею. Я не помню, щоб я ходила у школу при німцях.

Як померла Оля я Вам скажу, бо цього не можна не сказать. Ото ж як нас бомбили, отоді, до речі, дізналися і про батька. Він же був партизаном, і в Підсінному були партизани. Там у нього були зв’язки, ще як він був головою колгоспу. І ось ми узнали, що батько, потім якась жіночка, тоже ніби Чередник, яка працювала у сільраді, і ще хтось був, і вони перебиралися на Підсінне. До тих партизан. Вони мали переправитися десь там коло Дніпра, і треба було їм винеси щось поїсти. А німці ж були у селі. І от мати збирає мені торбу, і ми з Марією ідемо туди до Дніпра. Коли вийшли до Дніпра, коли чуємо – німці джеркотять. Ми злякалися, діти ж, і давай ніби додому тікать. Але ж треба і їжу передати. І ми сюди, де оце міст раніше був, повернули і в лози. Забігли ми в лози і попадали. Лежали довгенько, вроді вже їх нічого не чути ніде. Ну що, давай підніматься та вже йти туди, треба ж виходить до берега. Коли чуємо – тріщить щось. Тут уже Марія злякалася, я їй кажу: «Тільки не кричи. Як закричиш, то нас тут зразу знайдуть». Коли це йде жінка, яка теж несла торбу нашим партизанам. Так получилось, що вона на нас вийшла. Вона ж тоже пробиралась лозами.   Ну, ми їй сказали, що оце чули німців і тут ховалися. То вона каже мені, бери в’язку з дров на плечі, виходь до Дніпра і клич корову. А ми з Марією тут будемо чекати. Я ж вийшла до Дніпра і давай кликать корову: «Смаглійка, Смаглійка!» Коли бачу – туди ближче до Острова чиясь голова показалася. Там були люди. То я підійшла до Марії і тієї жінки і ми уже пішли туди. До людей. Отоді я серед них бачила останній раз свого батька. Він же дуже переживав за сім’ю, і мені тоді ось що сказав: «Я буду винуватий до смерті, що не відправив сім’ю десь подалі». А куди він міг нас одправить, коли таке творилося?   Мені уже ж було 12 років. Чимала дівчинка. Це був 43-й рік. І він каже: «Може случиться так, що вас кудись заберуть. І вивезуть кудись. То должна понімать, що ти старша. Держи всіх при собі. Щоб вас не роз’єднали. А коли закончиться война і буде наша перемога, то де б ви не були, шукайте домівки. Вертайтесь туди. А якщо я загину, то розкажете потім, хто був ваш батько». Це були останні слова, які я чула від батька, бо більше його не бачила.

Павло ж тоже тоді в партизани пішов. Бо він як почалася війна підійшов до батька і каже: «Тату, куди ж мені? Куди ти, туди і я». Йому ж тоді було вже 16 год. І він попав у партизани.

Так от, вони таки ж тоді видно потрапили до підсінських партизанів, бо вже як почалися бої за Дніпро і його форсували, то він був на лодці і перевозив сюди наших воєнних. Коли вони вже підпливали до цього берега, то вискочили німці і вдарили по них. Тоді батько був поранений. Його намагалися врятувати. Це нам розказали воєнні, коли витягували нас із Мандалининого погреба. Там же поруч три бомби упало. Одна трохи далі, одна на жуківському городі, і третя на нашому, де росли дерева. Батько в честь кожної народженої дитини саджав дерево: груші, яблуні. Так їх чисто позчісувало. Остався один корінець, який потім дав такий ріст, і були отакенні яблука. Це була яблуня в честь Олі. Так вони говорили, ті воєнні, що його спасали, чоловіка з Трахтемирова, і що він перед смертю казав, що у нього остається шестеро дітей. Коли його мати забирала, щоб поховати, то вона казала, що у нього була перебинтована голова і живіт. Це ж було вже коло берега і він уже був у воді, то вроді і документи у воду випали. Вони їх не знайшли, щоб повідомить по цих документах, хто погиб. Мати ж його аж потом могла його забрать, як наші війська закріпилися тут. Поховали його тут, у Трахтемирові на кладовищі.

Нас же у тому погребі присипало. Коли б не дід Степан, то ми б там взагалі задихнулися. Гази ж од бомб. Ударить – двері вирве. То він бігом двері назад. То ми осталися живі, бо наші бійці повитягали нас оттуда. І коли бійці сказали про батька, то мати нас оставила і побігла. Куди побігла? Вона ж була не в собі. Її поймали і давай їй якийсь укол давать. А потом і водою відливали. Такий у неї був шок. Їй потім наші бійці кажуть: «Що ти думаєш? Куди ти побігла? Ну уб’є тебе, а куди ми дінемо твоїх дітей? Ну, у тому погребі були ж не тільки ми. Там були ще люди. То бійці кричать, що немедленно в кручу, потому що тут зараз буде велика бойня. Тут нічого не останеться.

І ми ото надвечір потеліпали в кручу. Туди, за село. Але ж надходила ніч. Треба ж було якось хоч дітей укласти спать. Я помню, що сиділа в траві, а Дуня, їй було два роки, у мене була на руках. А мати підкопувала у стіні в кручі таку нішу, щоб якось залізти і сховатися. Траву рвала і туди носила. Приготовила це все і нас забрала. Але пока ми тут були, вони прострілювали. Спочатку снаряди лягали на Григоровку, потім ближче. А потом над нашою кручею. То ми вже якось там перебули в тій ніші до ранку. А коли потім подивилися де ми сиділи… Жінки, що були з нами, кажуть вранці: «Маріє, іди сюди!». Так де ото ми з Дунею сиділи в траві у ямці - величезний осоколок. Якби ми там осталися, то не було б ні мене, ні Дуні. І тоді ті жінки кажуть, що раз таке случилося, то ця Дуня – божа дитина. Безгрішна.

А перед ранком біжать мимо наші бійці до Дніпра. Одній із жінок, що вийшла до них з кручі, кажуть: «Збирайтеся! Ми зараз до Дніпра, ідіть за нами. Бо зараз тут все замініруємо. Тільки швидко, бо нас тут накриє». Це ж було діло перед утром. Ті діти кричать. Але ж зібралися і давай бігти в село. То ми ще мимо своєї хати пробігли і прямо до Дніпра. Біжимо до Дніпра, а ту жила баба Домаха, ми мимо неї, туди де лодки стояли навпроти Дорофея Воронецького. А там на березі скот пасеться. Дивлюсь, наче наша корова. Я кричу: «Смаглійка, Смаглійка!» А вона давай одзиваться. Я її так любила, ту корову. Але ж вона лежить, і я зрозуміла, що корова ранена. Прибігаємо ми до тих лодок, а коло води лежить ранений, якийсь командир. Бійці хочуть його відправити на лівий берег берег у госпіталь, у Переяслав, але немає вісел до лодки. То вони просять, мовляв, знаєте своїх людей, найдіть нам вісла, нам треба спасти командира. Побігли, все-таки знайшли ті вісла. І вони кажуть, що хтось хай сідає з нами, потім забере лодку назад, щоб перевезти жінок і дітей. Я вже не пам’ятаю хто поїхав з ними, але цю лодку пригнав назад. Але ж лодка є лодка, всі не влізли, сказали, хай сідають жінки з маленькими дітьми.   То разом з жінками з дітьми сіла мати з Дунею, Мишком і Олею. А ми з Марією і Іваном Радіоновичем остались на березі в Трахтемирові. Але Дніпро накрив туман, а ми все ту лодку ждемо, а її немає. Що далі робить? То дід Іван, він раніше був рибалкою, десь пішов і знайшов свою маленьку довбанку, пригнав її і каже: «Сідайте, поїхали! І кричіть, щоб нас почули, бо туман же».   Ну, то ми й давать кричать, а почули нас німці, і як давай довбать. То ми кружляли-кружляли, а снаряди рвуться. Якби ви побачили, скільки там риби було. Ну, таки переїхали на ту строну, стало розвиднюватися, а він б’є, а він б’є.То дід Іван каже – заривайиесь у пісок. Ну що ми, діти, могли там накопать тими ручками? Він подивився на нас і каже: «Пішли!» І ми тоді втрьох пішли тим лугом і вийшли на Стовп’яги. Весь луг був заставлений військовою технікою, танками, пушками. А де та мати, де ті жінки? Ми вирішили, що вони загинули. Ми йшли-йшли, коли їде машина, повна ранених. Ми трохи зійшли з дороги, а в машині був такий один обгорілий-обгорілий, і щось хотів нам дать, щось намагася в руки дать. І так плакав, так плакав…Ужас один. Ну, ми пішли дальше і увійшли в Стовп’яги. Ми були такі обезсилені, довго ж не їли, зайшли у першу хату, то дід Іван каже, дайте хоч що-небудь, бо діти зовсім уже не можуть іти. То баба налила якогось супу, ми з Марією поїли і пішли в центр села. А там уже була і кухня, бо в Ствп’ягах уже стояли повністю наші воєнні. Дід Іван розказав нашу історію, то солдати завели нас десь на кухню, покормили, і кажуть, хай он дівчата картоплю чистять. Ну, почистили трохи. А дід Іван старається у воєнних узнать, де ж ділися наші, бо і його жінка та син десь ділися. І начебто обнаружилися вони в Андрушах. То розказували, що наша мати кидала тих дітей, бігла на берег, ставала навколішки і шукала наші сліди. Ви можете уявити таку матір? Ну, врешті-решт воєнні звели. Вони привезли матір з дітьми сюди у Стовп’яги. Ми ото з’єдналися, але захворіла сестричка Оля. Ото ж ми там переночували в кручі в землі, і вона заболіла, запалення легенів. Одна жіночка у Стовп’ягах пустила нас на квартіру. Ну діти є діти, які б вони не були босі і голодні, хтось когось штовхне, ударить. Мати бере на руки Олю і несе її у Переяслав. А нас оставила там. Вона розказувала, що прийшла в Переяслав у школу, де був госпіталь, а там немає де пальцем ткнуть. Лежить скільки ранених в бинтах, крик, стогін. Вийшов врач і каже: «Що ви хочете? «Вона розказує, що так і так, спасіть мені дитину. А він каже, ти бачиш, що тут робиться? У мене немає чим їх спасать. А я буду думать про твою дитину? Вона бере ту Олю, вертається в Стовп’яги. А Оля каже, одвезіть мене в Трахтемирів, тоді я не умру. А хата діда Савки згоріла до тла, бо туди якраз у хату упала бомба. То дід Савка поселився у Мандалининій хаті, нікуди не поїхав, каже, що буде те і буде. Що мати робить? Іде до цих воєнних. І просить дати підводу, може я її спасу. Там мій батько. Він поможе спати дівчину. Дають їй підводу, тоді уже міст почав робити, вона кладе Олю на підводу і повезла в Трахтемирів. Виїхала вона на луг, а по тій дорозі застряв танк. Об’їхать немає куди. Воєнні кажуть, що підождіть, витягнемо танк і поможемо вам проїхати. Ждуть вони. А Оля каже: «Мамо, я хочу їсти». Мати подумала, що дитя йде на поправку, бо вже і їсти попросила. Мати стала шукать, що дать поїсти, а Оля попросила пить. Поки мати діставала пляшку з водою, Оля і померла. Отам на лузі вона і вмерла. Цього танка витягли, і мати поїхала до Дніпра з мертвою дитиною. Під’їхала до моста, а там і слухать не хочуть. Куди пустить воза, коли міст весь час бомблять і прострілюють? Чого мати поїхала? Вона ж не могла собі позволить поховати дочку у Стовп’ягах.

Я, до речі, і сама тікала із Стовп’яг. Якісь наша двоє трахтемирівських туди хотіли, то і мене взяли, може думали, що я мала, то зі мною і їх пропустять через Дніпро. Прийшли до моста, а там – куди? Так ці двоє втікли. А я осталася на березі там. То мене забрали воєнні та в землянку. Сижу я в ній, коли під’їздить хтось на бричці, такий з лампасами, заходить, побачив мене і питає: «А це що за фокуси?». А воєнні сміються, кажуть: «Это будет наша дочь полка». Так він мене тоді за шкірку і з землянки. «Тобі куди?» - питає. А я кажу: «Он моя хата!», - показую за Дніпро, її ж добре видно. Розказую йому, що там мій дід і я хочу додому. Так він мене посадив у ту бричку, завіз у Стовп’яги, дав «під жопу», біжи, мовляв, до матері, а то я тобі дам Трахтемиров. А матір тоді таки пропустили в Трахтемирів, то мене не пустили.   Я її знову загубила. Ну, куди вона з трупом? Я вже не знаю, як вона там хоронила Олю в Трахтемирові, але вона вернулася в Стовп’яги. Зібрала нас і каже: «Поїхали в свою хату!». І ми, нас за матір’ю четверо уже, пішли пішки знову до того ж таки моста, а там ні в яку не пускають. Ми там плачі устроїли, давай уже і мати проситься. Ну, воєнні зжалилися, але сказали, що там на правому березі біля мосту є колоди і якщо ми почуємо, що налетять бомбить, то бігом на четвереньки і держаться за ті колоди. Запустили нас на той міст, пішли ми, і трохи не доходя до того берега, чуємо – реве. Я вже чула таке, то саме страшніше, коли налітає «рама», так ці літаки називали. Бомбовоз отой. Що робить? Ми зразу на коліна, але наші тут дали димову завісу: один пішов на Ходоров, другий на Зарубинці, все покрило димом. А ми ще на тому мосту. А дим же роз’їдає очі. Ми вже почали задихаться. Остались живі тому, що були вже коло берега. Після того, як одбомбили, там ще оставалися ті колоди. Між ними лежить той труп, і ті кишки між колодами. А ми скоріше додому. Прийшли ми в той Трахтемирів, у свою хату. І далі пішло життя – ні ложки, ні миски, ні тряпки, ніде нічого. Їли з коритця, хоч вірте хоч ні, мати раніше з нього відпоювала поросят. Ну, вже якось вона нас там кормила.

У нас же хата була над Дніпром. Виходиш на поріг – і зразу міст видно. Про те, що у нашій хаті був Рибалко розказував дід Степан, я його бачила, він був у нашій хаті, ну я не знала, що він Рибалко. У нашій хаті був госпіталь, тоді ж не було де розселять ранених, то розселяли по хатах. І в нашій хаті, вона ж велика була, і я ще за раненими доглядала. Я ще помню, що коло хати, якраз під вікнами, було дві могили. Трохи далі, уже на Мандалининому городі, знову дві могили. А під горою, тоже на Мандалининому городі, така була площадочка, і там було 5 могил. Біля однієї з могил стояв такий квадратний стовпчик і в ному вирізана така дірочка і в ній фотографія з паспорта. Я її забрала, ту фотографію, думала, колись знадобиться. Мені здається, там було написано гвардії капітан. Я помню його, він все кричав: «Пить! Пить!» А в мене така була мисочка, то я йому приносила ту воду. І вони тоді повезли його на Переяслав. Ці могили потім уже розкопували і перезахороняли у братській могилі. Уже без мене.

Сотієва (Дремлюга) Ніна Миколаївна

Я, Дремлюга Ніна Миколаївна, народилася в Трахтемирові в 1948 році. Патріархом роду ми вважали бабу - Соболь Мар’яну. Ї ї діти: Варка – 1921 р.н., Михайло – 1925 р.н., Катерина – 1927 р.н (моя мати) і Степан- 1929 р.н. Мати багато розповідала про життя в Трахтемирові, про своїх односельців, знала всі їхні родинні зв’язки. Розкажу те, що найбільше зафіксувалися в моїй пам’яті – це спогади матері про війну.

Клуб-школа була в війну. Тітка Настя і мати, скільки їм там було, Насті було 16, а мати молодша на два годи, вони були там виконавцями, як мати каже. Тітка Настя пішла на обід, там ще хлопці грали, 42 год, один хлопець вийшов, каже з Лану облава – німці. Вони ж машинами їдуть. Оникій, його потім убили і вкинули в кручу, Марії Оникієвої батько, теж поліцаєм був, і хлопці, а їм по 15-17 – хто куди. А мати предана – сидить. Коли тітку Настю забрали, а мене, каже мати, закрили у цьому клубі, значить він був. Вона кричала і била у вікна, Настя йшла мимо, то не чула, бо все гриміло, мати просили і плакала, просили її відпустити. Але закрили їх обох. А оцей Оникій і каже – да одпустіть ви дівчину, хай іде до коменданта, а комендантом був Василь Мандалинин, а самим главним у них був Анатошка. Він вернувся після війни і каже діду: «Здрастуйте, Іван Матвійович!» А той : «– Ах ти, рассукин син, чого прийшов?» Бо вже тітка в Германії, і дядько, не без його старань. Та і діти його не прийняли, він потім поїхав. Та хай би йому й очі повиколювали, скільки він людей загріб у неволю. І мати каже, коли її одпустили, то я біжу, снігу ухвачу, мабуть це був грудень 42 року.

У клубі на сцені чи під сценою, мати розказувала, коли його розбирали під час виселення, знайшли бомбу, яка там пролежала майже 40 років. Добре, що вона не вибухнула, коли там щовечора збиралися десятки людей.

Шкот (Красюк) Галина Артемівна

З війни я перше, що пам’ятаю, ми гнали корівки пасти, і зустріли наших солдатів, які йшли з Великого Лану, зі сторони Букрина, такою коробкою построєні, і йдуть до нашого села. Ми запитуємо, що це таке, а Володь Павлівський, він старший, відповідає : «Солдати!» А чого вони тут?» «Війна!» А я запитую: «А що таке війна?» А він відповідає: «Ну, б’ються один з одним, друга держава напала на нас». Солдати пішли собі, а ми корівки свої погнали далі. Це вже відступали наші. Це вони йшли до Дніпра, там переправилися і десь тією стороною пішли.

Коли наші відступали, а їх німці до Дніпра прижали, пам'ятаю, їхній командир кричав: «Ни шагу назад! Ни шагу назад!» А нагорі уже були німці. І ті солдати, які вже були біля Дніпра, дерлись туди, на гору. І тоді відкинули тих німців

А так я пасла корови з дітьми, вигонили туди на вигон до криниці, збиралися там з усієї Дубини, і гонили їх аж до Темного лісу, до Дворецької.

А як уже наші гнали німців, уже були в Переяславі, стріляли, хотіли переправлятися сюди у Монастирок, ну чогось не вийшло. Нам казали, щоб тікали сюди до Монастирка і там на переправу. Мати взяла Василя, манюсінький же він ще був, там іще люди були. Викопали там окопчик такий, бо стріляють же, і переправляли наших ранених солдатів, хто на чому, яка лодка, яке бревно, яке що, клали хлопців, хто важко поранений, і везли на ту сторону до Переяслава. Це я запам’ятала. А спочатку, в 41-му році, нас німці вигнали до Пїів. Бо думали, що тут буде переправа, Букринський плацдарм. Але наші не перправилися, а пошли по тій стороні, до Ходорова, і там переправлялися.   І щоб мирне населення не заважало, то нас виселили аж у Пії. Все кричали: «Скоріше виїжджайте!». Ми – туди, корову на налигач, у матері четверо дітей, і все село, всі пішки. Під Дударями ночували прямо в полі. А жінка діда Федосія, коли вже ми були в Букрині, вернулась за продуктами, так її під власним двором і розстріляли. Був такий приказ – не появлятися нікому, бо будемо стріляти. А вона: «Та хто мене буде стріляти? Піду додому, наберу їсти!». Так вона там так і лежала майже місяць, поки ми й вернулися. Ніхто її не прикопав. Аж тоді вже дід прикопав десь на кладовищі. Ми вернулися, коли наші уже зайняли Трахтемирів, це вже був тил, а передова була в Букрині і туди далі й далі. У Піях ми по хатах розселилися, жили з місцевими людьми, там хоч і були німці, але якоїсь стрільби чи бомбування не було. Якось ми з Настею пішли у яр накопать колгоспної картоплі, а вона така брудна була, ми її миємо у джерельці, і збираємося додому йти. Коли під’їжджають німці на таких здоровенних конях, яких я ще не бачила в житті, десь із-за Піїв їдуть. Настя і каже: «Ну, все, нам капут!» Коли вони спустилися сюди до цього джерельця і гергочуть: «Гут, гут, панянки!». Настя ж якраз після педучилища, і трохи розуміла німецьку. То потім казала, що німці похвалили нас, що миємо картоплю. Потім вони ще про щось між собою ще поджеркотіли, але нас не чіпали. Потім один на коні витягує шоколадні плитки, я ж їх ніколи раніше не бачила, і пригощає нас. А Настя: «Ніц, ніц, не будемо брати!». Німці вирішили, що ми боїмося отруїтися, і один з них відкусив шматочок і з'їв. Тоді ми взяли ті шоколадки, і поїли трохи, і додому, де квартирували, принесли. А німці поїхали. Бачте, ще й такі серед них були.

Якось ми пасли в Темному, коли ідуть наші солдати, розвідка, і питають: «Де ваше село? Німці в селі є? Тільки правду кажіть!» Я кажу: «Були німці. Там з гори було видно. Їх може штук десять було. А як ми вже сюди погнали корів, то вони сіли на мотоцикли і поїхали горою на Букрин». А зверху на Бондарівській скирти горіли, стріляли, а солдати ішли сюдою, рівчаком. Ми ж були з торбочками, каждому давали хліб, пляшку молока. А один із солдатів такий голодний був, питає: «Дітки, а вас не осталося чого-небудь перекусить?» Дівчата поїли все, а у мене залишився обгризений з усіх боків окрайчик хліба, залишила, може знадобиться. Кажу: «У мене ось є!» - і дістаю той хлібець. А другий каже: «Як тобі не стидно? Нас же кормили». А хтось із них заперечив: «Його не кормили. Він на завданні був». Я йому даю той хліб, а він бере, і мої руки цілує. «Ой, спасибі тобі дитинко, тепер я знаю, що до вечора переживу». І пішли ті солдати до села, я сказала, що по рівчачку йдіть, і дійдете до села.

І тут налетіли самольоти, почалася бомбйожка. Видно, німці замітили, що ближче до села ще були наші солдати. Хоч до нас бомби і не долітали, але падали дуже близько. Старші дівчата кричали: «Падай на землю, падай на землю!». Кажу: «А я не буду на землю». Стала під товстою березою, якої й руками не могла обхопити, обняла її з протилежної сторони від вибухів, і стала триматься за неї, тільки б не падать на землю. А коли вже бомба упала і розірвалася зовсім близько, мене відірвало від тієї берези, і я відлетілі від неї на кілька метрів. На цьому вся моя війна і закінчилася. Надвечір женемо скот додому, попід бузиною над рівчаком, а там содлати, а ще нам видно повітряний бій над Букрином, самольоти так літають, кружляють, стріляють один в одного. Так ми на землю лозини опустили, а то, думаємо, нас із самольота побачать, і подумають, що у нас гвинтівки. А солдати як заматюхаються, кричать: «Гоніть скоріще звідси, тікайте! А то як замітять нас, то і вам тут не поздоровиться. То ми скоріше зайняли скот і погнали. Я пригнала додому, а дома – ані душі. Корівки позаходили, я до хати – хата відчинена і там немає нікого. І сусідів немає. Я вже тоді в сльози. А куди бігти? До баби Варки. Я вже корову не закривала, а побігла туди. А вони у Володя Павлівського, у якого погреб за хатою, вони всі там. На тій стороні стріляли, бомбили, а у нас було тихо, то гнали корів пасти. Думали, може не будуть стрілять сьогодні, женіть дітки пасти. Це все було до плацдарму. А потім уже нас вигнали.

Коли повернулися з Піїв, то всі курі були порізані, вся одежа в погребу зіпсована.

Війна хоч і була, але на полі і хліб збирали, і всі роботи робили. Там і Настя робила. Колгосп не розпускали. Люди ходили на роботу, сіяли, все робили. Треба ж було щось їсти. А в 42 році була облава. Дівчата йшли з роботи і їх забрали. Були два поліцаї – Архип Дерій, він тоді відсидів 20 років, і Антон по вуличному Шкурко, був старостою. І німці з ними були. Це було у 42-му році. От тоді вони і влаштували облаву і відправили наших дівчат, у тому числі і мою сестру Настю, у Німеччину. Я пам’ятаю, як їх лодкою одправляли на ту сторону, то мати з Василем брела по воді, плакала.

А в 43-му виселяли знову наші. В Стовп'яги, по понтонному мосту, кричали «Скоріше, скоріше!» Там теж були місяць чи півтора. До зими. Дніпро уже замерз. Коли поверталися. то той міст був чи розібраний, чи розбомлений, не знаю. Ще трохи він був. Його там підремонтували і трохи переправлялися. А ми все склали на саночки, там клумаки зерна, що було з собою, тоді вже батько був з нами. Він взяв конячку і переїхав ще по мосту. А ми матір тягли на саночках по льоду. Мати була хвора дезинтерією, тому її так везли. У 44-му у березні вона і померла. Хати були не всі цілі. Хата дядька Трохима навпроти згоріла. І Улянина згоріла. Впало дві великі бомби. Одна на городі тітки Харитини така, що туди і хату можна було помістити. А друга в дядини Сарафини. В цей час ми були дома, в хаті. Бо як шарахнуло, то мене трохи контузило – оглушило, затріщало в ушах, не могла говорить. Усі стояли біля дверей коло печі, а я на полу сиділа. І ото мене трохи пошкодило. Правда, скоро відійшло.

Якось через село німці гнали наших полонених, десь від Букрина. А партизани нам повідомили, що селом будуть гнать полонених, щось приготуйте, бо вони голодні, їх ніхто не годує. Були вони без обмундирування, хто в чому, хто і зовсім босий. Хліба у нас і в самих не було. Варили картоплю в мундирках. І складали у вірейки, бо їх же багато було. І ставили біля баби Афанасії, мимо якої їх гнали. І щоб це робили в основному діти, бо дорослих можуть теж поставити в колону і теж поженуть. Я беру ту картоплю з вірейки і роздаю, і роздаю. Та поки нагнусь, то вже багато хто і пройде, бо вони ж не зупинялись. Тоді хтось сказав, щоб ми просто кидали в колону. От ми, діти, брали ту картоплю і давай кидати на тих хлопців. Хто ловив, хто нагнувся і брав із землі. Один солдат нагнувся, так німець підійшов та як ударить його плеткою. А тоді вийшло так, що картоплі у мене вже намає, і тоді чи мене хтось штовхнув чи я сама переступила ту межу, що я опинилася в колоні і стала сильно кричати. Обабіч стоять тітки, бабусі, а я йду з колоною і кричу не своїм голосом. А хтось каже: «Чого воно кричить?» А другий відповідає, що кричить від того, що не може вийти з колони. Тоді підскакує німцюга, хватає мене отак іззаду за шкірки та як жбурне, що я аж через дорогу перелетіла. Одна жінка дуже плакала: «Заберіть мене, верніть цю дитину!Подивіться на неї, їй же ціни немає. Заберіть мене!» Слава Богу, і її не взяли, і мене викинули звідти.

Батько наш теж попав у полон на тій стороні. Його мобілізували служить. Але у нього нога хвора. Там була комісія, десь за Переяславом. Його комісували. Визнали непридатним для служби в армії.   І він став іти додому. Німці його піймали і до полонених. І коли ми були в Піях, то їх теж гнали мимо цього села. Підбігає Володь Павлівський, і кричить матері: «Тітко, он ваш дядько в колоні!» Батько ішов по самому заду цієї колони. Ми пішли до тієї колони, батько нас пізнав, махає, що ось я тут. Німець з охорони, який був на великому коні в сідлі, нас не відганяв, добрий трапився. Ми всі діти і мати підійшли зовсім близько до батька. А німець той показує: «Назад! Назад!» А ми йдемо біля батька поруч з тим німцем, з тим конем. Це як у кіно. Я розказую те, що пам'ятаю. Німець отут із карманчика витягає фотографію і показує свою сім'ю: двоє німчат і нємка, його жінка. І так у нього сльози покотилися. Він хотів показать, що не хоче воювать. Що його теж змусили. І він запропонував батьку тут залишитися. Але той не погодився. Бо так поженуть у Бердичів, а тут йому документів не дадуть, а піймають і уб'ють. І таки ж у Бердичеві їх потримали у казармі, посортірували, кого куди, і батька відпустили додому, бо у нього уже був «білий» квиток. Прийшов уночі, було темно, він постукав: «Відчиняйте, це я прийшов!». Ой і крику було у хаті! Мати зразу воду нагріла і викупала батька, бо його воші чуть не загризли. Його одежу викидала. Він викупався, переодягся, тоді вже всі заспокоїлися. І стали ми вже з батьком.

В клуб попала бомба, вона пройшла через кришу, її підкопали, і залишили, це вже коли розбирали. І ми танцювали на бомбі, коли ходили в клуб. Чи її викопали, чи там і лежить – невідомо.

Не оминула фашистська неволя і багатьох дівчат із села, які були насильно відправлені до Німеччини під час окупації села, що тривала два роки. Не всі повернулися: хтось у неволі загинув, хтось із різних причин не зміг або не захотів повертатися. Наприклад, Настя Красюк потрапила на рідну землю аж через півстоліття у 1993 році. Про цю подію моя публікація була поміщена в міськрайонній газеті «Вісник Переяславщини» №86 від 27 липня 1993 року. Вона дає відповіді на багато питань щодо долі такої категорії остарбайтерів, тому наводжу її повністю.

НІЩО НЕ ЗАМІНИТЬ БАТЬКІВЩИНИ

Розлука з рідною землею тривала 51 рік. І от нарешті колишня жителька древнього і майже неіснуючого тепер Трахтемирова, випускниця Переяславського педучилища 1941 року Наталка (Настя) Красюк прибула в Україну. «Я не цілую тебе, земле, а кланяюсь на всі чотири сторони», - сказала вона, вийшовши в аеропорту «Бориспіль» з літака і кланялась рідній землі , густо зрошуючи її сльозами радості.

Вже й двигуни заревли і літак «Авіаліній України» піднявся з Брюссельського аеропорту, а все ж не вірилося, що через якихось дві години будуть на Батьківщині. Дмитро Кругляк, літній і досить таки ще моложавий чоловік, що пліч-о-пліч прожив на чужині з Наталкою вже 40 років, говорив згодом: «Думав, що просто тут, у літаку, і помру. Як почув українську мову, серце болюче стислось, сльози біжать». А Наталка, щоб приховати хвилювання, стислась у крісло, заплющила очі і в котрий раз пірнула в річечку спогадів, якими і прожила півстоліття на чужині.

….Хатина на горі над Дніпром, неподалік млина. Садок. Батькові бджоли. Що ж росло в садку? Може, вишні чи яблуні? От горіх і шовковиця запам’яталися добре, а решта… У батьків п’ятеро дітей. Вона, Настя, старша. Їй уже 18 і за плечима щойно закінчене педучилище. А решта четверо – Рая, Галя, Маша і Вася – меншенькі. Васі лише чотири роки. І раптом війна…

Фронт швидко наблизився до Трахтемирова. Батько ще з перших днів пішов воювати, а для них почалися поневіряння фашистської окупації. Згадалося, як в 41-му німці вигнали з хати і наказали відселитися за тридцять кілометрів. Взяли з собою лише годувальницю-корову, а небагаті хатні пожитки повкидали в погріб – якщо хата згорить, то хоч що-небудь залишиться після повернення. Так і йшли – то Настя вела корову, а мати несла Васю на руках, то навпаки. А дівчатка слідом бігли. Так і дісталися десь аж до Піїв. Коли ж повернулися через кілька місяців, йшов уже 42-й рік, то й хати не впізнали. Стояла вона пусткою без вікон, а погріб німці відкрили і таке там зробили, що й дивитися страшно. Та й це перетерпіли. Аж тут нове лихо. З’явилися в селі солдати в мундирах зелено-жаб’ячтого кольору і наказали голові колгоспу (тут зберігся колгосп і у війну) виділити певну кількість дівчат для праці «на великий Рейх». Окопи, мовляв, копати на три місяці. В числі інших вказав голова і на неї. В чім стояли, в тому і пішли, бо думали ж, що ненадовго. Та замість окопів відправили дівчат на станцію «Переяславську», а звідти в «телятниках» - на захід. Кінцева зупинка – Мюнхен. А там, звісно, однакова доля у всіх «остарбайтерів»: виснажлива робота, харчування впроголодь. Полон це чи рабство – яка різниця? Та надійшов і довгожданий день звільнення. Працювала Настя тоді в бауера десь під Австрією. Вночі зчинилася стрілянина. Фашисти кудись розбіглись. А вранці дізналися, що їх звільнили американські війська.

-         Наталко Артемівно, з чого розпочався ваш шлях на Батьківщину після звільнення і чому він тривав так довго?

-         О, то шлях довжиною в 48 років. Таких, як я, зібали тоді в Розенгаймі. Американці зразу запитували, де хочемо бути – їхати додому чи залишатися. Але пізніше, коли на танках і машинах приїхали совецькі солдати і казали: віддайте наших людей, то американці поставили варту і вже нікого не випускали. Хто зразу не пішов, то вже так і залишився. Дуже багато залишилося.

-         А чому? Не хотіли додому?

-         Більшість хотіли волі і не згодилися повертатися в комуністичний Союз. До того ж, нам говорили, що хто повернеться, то потрапить до Сибіру і там пропаде.

-         А Ви особисто чому не повернулися?

-         Я вже мала хлопця і він не хотів повертатися. То я з ним і залишилася. Він став моїм чоловіком, хоча подальше життя з ним і не склалося. Став пити, битись. Ми й прожили лише п’ять років. І хоч я мала від нього двох діток, ми все ж таки розлучилися. А потім от зустрілася із Дмитром. Він сказав: «Візьму тебе і твоїх дітей». Ось так в дружбі і прожили сорок років, ще й спільного сина маємо.

-         Але ж були у Вас спроби зв’язатися з домівкою, Ви ж писали листи?

-         Перші листи, які я писала додому, просто поверталися назад. Потім уже, по смерті Сталіна, я знову написала лист у село. Як потім уже пізніше мені батько розповідав, йому не дали того листа, хоч він і дійшов до Трахтемирова. Але хтось батьку проговорився, що був такий лист, значить, я жива. Тоді я і другого листа написала, то мені відповів дядько Фан, що батько десь виїхав жити до сина, що сестра Рая і мама померли. Та скоро батько повернувся, одружився знову з тіткою Ївгою, котра прийняла трьох дітей, як своїх. Згодом у них народився і спільний син Володя. Так от, коли нам сказали, що родичі можуть уже приїхати до Бельгії, я написала – тату, приїдьте, і батько сам приїхав у 72 роки до нас. Як побачила його, то була і радість, і сльози. А він каже, якби я тебе на дорозі зустрів, не впізнав би. А я його зразу впізнала, бо люди у старшому віці уже мало міняються. Побув він у нас всього два тижні. Йому не сподобалося. Каже, в тебе погано, і садочка немає, і річки, а я ж на Дніпрі живу, то садок маю і бджілок. Каже, якщо можеш який подарунок дати, то дай, а ні – то я й так…Оце побачив тебе, живіть, діти, але додому не запрошував. Потім через місяць і брат Вася приїздив. Той уже погостював місяць. Він вже всім цікавився. Особливо його вразило тоді те, що так просто там можна купити автомобіль. Він міг би й лишитися у нас, але я йому не радила. Це воно так зразу добре, а потім, кажу, побачиш. Треба багато робити, гарно поводитися, бо ми чужинці. Тяжко буде.

Словом, жити ми тоді стали уже матеріально добре, але зразу і до тепер дуже хочеться додому. Може б таки ми й повернулися потім, бо за Хрущова така змога була, але я боялася за дітей. Вони вже пішли в школу і як би їм тут було, коли родилися на чужині? А пізніше навіть в гості не можна було приїхати. Сюди б нас пустили, але після того, коли б я повернулася в Льеж, то всі би знайомі і подруги зі мною потім би і не говорили, і «добридень» би не сказали. Говорили б, бачте, «советка», таке було негативне ставлення до нас українців з Галичини, серед яких нам довелося жити. Як кажуть, я потрапила не в той вагон. Там правила якась бандерівська партія закритого типу: як сказали, так і роби, а ні – то ти вже чужий. В інших місцях були і демократичніші партії, скажімо ті, що за УНР, петлюрівці, з їхньої партії можна булі піти до іншої, тобто все було більш вільно.

-         Як Ви і інші співвітчизники в Бельгії сприйняли звістку про отримання Україною незалежності?

-         Я якраз хворіла, а як почула, що Україна вже вільна, то зразу встала, пішли ми до нашого клубу і я так з радістю кажу всім майже по Маяковському – читайте, завидуйте, я – українка вільної України. А вони сидять так всі і ніякої реакції. Я думала, там уже п’ють, радіють, бо там таки було багато партій, які немало зробили для визволення України. А в нас була така партія, що я не знаю. На що вони надіялася? Вони дуже бачили саме себе визволителями України. І раптом це зробили без них. То був для них страшний удар по самолюбству. Там же всі переписалися на бельгійців, а я – ні. Тому і показала свій паспорт, де записано, що я – українка. І все ж таки я вимусила прийняти у цьому клубі рішення, щоб повісити над ним синьо-жовтий державний прапор України замість петлюрівського жовто-блакитного.

-         Ось Ви уже кілька тижнів в Україні, яка переживає далеко не кращі часи. Ваші перші враження?

-         Я зраділа. Я була така рада, що це передати неможливо. На литовищі (в аеропорту – М.М.) я поклонилася землі і сказала: «Як піду до Дніпра, то поп’ю тої води, яка вигодувала мене рибою в 33-му році і я не вмерла з голоду». Мені було так радісно, що я не знаю. Наче я й не виїздила нікуди. Всі говорять по-українськи, сестри прийшли, поїхала до однієї, до другої… А Дмитро Васильович теж, як і я, піввіку не був в Україні і ми поїхали в Кіровоградську область до його сестри, то які ж поля кругом… Пшениця така гарна. Аж хочеться рукою торкнутися. Приїхали до його сестри, а там дім будують. То це все ж таки не біда в Україні. Вона живе, й робить, і оживає. Нас так добре скрізь приймали і як здумаю, що мені оце повертатися до Бельгії, то аж не віриться. Я ціле життя жила там і все думала, що це якесь тимчасове… Потім поїду на Україну і по-справжньому житиму.

-         Тобто, добре забезпечене життя не замінює Батьківщини?

-         Що б ти не їв, щоб ти не пив, то ти не заїси цього. Я всім казала, хоч би як було, то повертайтеся додому. Чужина це є чужина.

-         Ви вірите, що Україна стане сильною могутньою державою?

-         Я вірю. Не знаю чому, але вірю. Ще будуть труднощі, і великі, але я думаю, люди не захочуть повернення до старого. Якби хоч років 20 назад, то і ми б повернулися. Аби в мене була батьківська хата і щоб мене прийняли, то я б тут жила і ми б разом пережили цей нелегкий час. Але то було б між своїми людьми. Ніщо не замінить Батьківщини.

Та роки беруть своє, і немає вже, на жаль, Насті Артемівни в живих, так і покоїться далеко від рідного Трахтемирова.

ПАРТИЗАНИ

Партизанський та підпільний рух опору нацистському режиму на окупованих територіях і до сьогодні залишається малодослідженим. Це пояснюється неможливістю вести у той час якісь записи-свідчення, що могло б швидко привести як до знищення самого руху, так і його учасників. Тому відомості про непокору німцям збиралися по крихті, в основному з розповідей самих колишніх партизанів і підпільників, яких на даний час у живих майже нікого не залишилося.

Можливості для партизанської діяльності загалом, і в межах Трахтемирвського півострова зокрема були досить обмеженими у першу чергу із-за відсутності кваліфікованих командирів, підривників, радистів, браку зброї, харчів та боєприпасів. Підпільний і партизанський рух носили досить неорганізований, стихійний характер, досить часто гітлерівці за сприяння зрадників одразу виявляли і знешкоджували цілі групи патріотів. Перші підпільні осередки розпочали діяльність на Переяславщині уже восени 1941 року.

Організатором партизанського загону ім. Шевченка був Омелян Ломака (підпільне прізвисько «Тарас»), колишній командир 408 будівельного батальйону, що потрапив у оточення в районі Оршиці 22 вересня 1942 року. А вже у жовтні О.М.Ломака прийшов до с.Григорівка і розпочав організовувати людей для створення підпільної групи та партизанського загону. І тільки на початку 1943 року керівники Григорівського підпілля зуміли створити партизанський загін у складі 16 осіб, який дістав назву ім. Шевченка і влився в об’єднання ім.Чапаєва.

І до сьогодні немає якихось публікацій детального аналізу партизанського руху на Трахтемиріському півострові. Наводимо здобуті спогади про дії народних месників саме в Трахтемирові. Вони виглядають не так однозначно, як трактували радянські ідеологи і воєнні історики.

Ніна Дремлюга – із розповіді матері. Вони в партизанах були: мій дядько Соболь Михайло Іванович, 25 року, похований у Німеччині, Сашко Наумишин (Олександр Наумович Шаповал, авт.) і Семен Іванченко. Ото вони в 43 році потопили баржу із зерном.   Антонини Дорофейової сестра була там зв’язковою, так   хрипло говорила.

Галина Шкот (Красюк): Партизани трохи були у наших лісах. Приходили до колгоспу, то свиню там просили зарізать та на воза, але що їх ловили і вішали я не чула. У колгоспі були якісь коні, воли, свині. У селі німці не стояли, тому партизани вільно приходили. Правда, їхня розвідка була насторожі, щоб не накрили. Крадькома. Але робилося це при німцях. Керував бригадир, ніяких поставок не було. Ніхто не розплачувався, тягли, хто що попав та й усе. Німці з Переяслава навідувалися зрідка в сільраду, щось поджеркотять, розпитають, що та як, чи є партизани. У нас такого нічого не було, бо як десь німця уб'ють, то карали. Тихо було. Ото так заглянуть і поїхали. Фактично було безвладдя. Хто що хотів, те й робив.

Анатолій Жук: У намаганні відтворити історію партизанського руху на Переяславщині, і зокрема на Трахтемирівському півострові, ніяк не обійтись без згадки про дві легендарні особистості - Касима Кайсенова і Анатолія Янцелевича. Мені важко сказати, що звязувало мого батька і Касима Кайсенова, але вони заприятелювали ще з війни. І коли Касим Кайсенов, здається у1958 році, приїздив сюди, збираючи матеріали для книг про партизанів, він був дещо розчарований, що наш батько, Жук Федір Михайлович, не член партії, що просто рядовий колгоспник, бо бачив його не більше і не менше, як головою райвиконкому. Розповідають, що Касима Кайсенова привезли до Трахтемирова на мотоциклі з коляскою. Скоріш за все, його привіз Янцелевич Анатолій Савелійович, який теж партизанив у цих краях. Він був командиром розвідки партизанського загону. Як потрапив до партизанів – теж ціла епопея. Коли почалася війна, він служив борт-радистом на бомбардувальнику, у наших краях його літак був збитий, а сам радист потрапив у табір для військовополонених. Начальником поліції в Переяславі був дехто Лисенко, нібито залишений для підпільної роботи, він і зумів «витягти» Янцелевича з концтабору і переправити до партизанів. Після війни Янцелевич - знаменитий мореход і яхтсмен, був капітаном дизельелектрохода «Кооперація», який забезпечував заполярні поселення всім необхідним, першим пройшов Північним морським шляхом. Анатолій Савелійович був людиною досить оригінальною. Він, як правило, свої відпустки проводив у подорожах на яхті, або ж міг купити мотоцикл з коляскою і з вітерцем проїхати з Ленінграда до Переяслава. Певно, в одну із таких поїздок і запросив свого партизанського побратима Касима Кайсенова (детальніша розповідь про А.С.Янцелевича у розділі «Видатні особистості», авт.)

Щодо партизанів, то одна баба в селі казала: «Я так нікого не боялася, як партизанів. Тільки лягли спати, у вікна прикладами уже гепають: «Давай сало і самогон!» Вона каже, що вже приходили партизани, все їм віддала. А вони: «То не з нашого отряда. Завтра щоб було, бо хату спалимо.» І так вони ховалися по лісах, не вели якихось активних дій, аж поки почався наступ Радянської армії. А тоді вже і баржі топили, і диверсії проводили. Коли чоловіка Марії Вірченкової і батька Андрія Михайловича Дерія арештували за крадіжку пшениці, питали, куди її діли, може віддали партизанам, то в той час на 10 сіл у Піях була одна комендатура: 3 німці і 5 поліцаїв, а партизанів на ці села – 300 чоловік. Всі ж думали, що партизани їх звільнять, але ніхто із них туди і не рипнувся. І цих мужиків розстріляли. Поховані в Трахтемирові і написано: «Загинули від рук фашистів, закатовані».

Оникій служив старостою в Трахтемирові, але він іноді повідомляв людям про облави, і вони ховалися, він фактично не робив на німців, а коли прийшли партизани в черговий раз трусити сало, він якраз спав на городі. Партизани вже ішли від хати і випадково наткнулися на його схованку і на нього, вивели на поле далеко за село і застрелили, а тіло викинули в кручу. Це матері Миколи Оникійового батько. Поліцаю Шкурку (по вуличному) – дали 25 років, це Надьки Миронівської батько. Його звали Бабак Анатолій (Анатошка). Майже всіх жінок, в тому числі і нашу матір, забрали в Німеччину по наводці Шкурка. Він відсидів своє і зразу написав у сільраду, чи пустять його в село, адже тут жила його дочка Надя. Конкретно йому нічого не відповіли. Але коли Шкурко вернувся в село, то його не прийняли, сказали, їдь звідси, бо тут тебе і похоронять. Його син тут ще жив, а потім виїхав у Нікополь, є онука Люся 52 року.

Софія Воронецька: Оникію партизани казали, щоб він не заявляв німцям про те, що вони приходили і брали щось із харчів у колгоспі, а він будто би видав. Так партизани прийшли і його розстріляли. Ми пасли скот і знайшли його в кручі, далеченько од села. Рішили в піжмурки пограть і полізли в кручу, щоб там сховаться. Я запомнила на піджаку його підкладку. А казали в селі, що Оникія не стало. А ми тоді – ой, Оникій! Сказали в селі, то його принесли да сховали ото. Його не в селі розстріляли, а далеко, в полі, а тоді скинули в кручу. Він і своїх дочок оддав у Германію, а не предупреждав когось. Хто таке сказав? Вони як жили – батько отдельно за столом, а їм ото на полу у миску чогось насиплють. А син першої жінки Оникія у Дем’янцях був. Були Параска, Надежда і Настя. Це його дочки. І він їх тоже в Німеччину оддав. Він сховався у копах на Лану. То партизани його одвели до кручі, розстріляли, і привалили. Тільки піджак було видно.

Список

цивільних жителів Трахтемирова, які загинули під час війни

1.Воронецький Григорій Дементійович, 1928 р. Розстріляний окупантами у с.Трахтемирів у 1943 р. Перепохований на Альтицькоиму кладовищі у м.Преяслав-Хмельницький.

2. Дерій Михайло Гаврилович, 1904 р. Загинув під час бомбардування у 1942 р. Похований у братській могилі с.Трахтемирів.

3. Жук Павло Володимирович, 1913 р. Колгоспник. Загинув на каторжних роботах у Німеччині у 1943 р. Місце поховання невідоме.

4. Однорог Андрій Якович, 1906 р. Страчений окупантами у 1943 р. Похований у братській могилі в с.Трахтемирів.

5. Чередник Євграфій Зіновійович, 1900 р. Голова колгоспу в с.Трахтемирів до війни, член підпільної групи. Загинув у бою з окупантами. Похований на кладовиші у с.Трахтемирів.  

Книга скорботи України (Київська область). Т.2. 2005. Видавництво «Молодь». Київ. 392 с. С. 337-350 (м.Переяслав-Хмельницький).

Від автора. У 1942 р. ніяких бомбардувань у Тахтемирові не було, це був час окупації. Тож Дерій Михайло Гаврилович та Однорог Андрій Якович насправді були розстріляні окупантами у 1942 р. у Піях, а поховані на кладовищі у с.Трахтемирів.