ТРАХТЕМИРІВСЬКІ АБОРИГЕНИ

Трахтемирову пощастило більше, ніж решті затоплених сіл: тут на схилах та в ярах залишилося близько двох десятків хат, які мають своїх господарів. Оскільки їх не так багато, то розповімо про них трохи детальніше. Нинішнє малочисельне населення Трахтемирова справедливо поділити на три категорії: постійно проживаючі, періодично проживаючі нащадки корінних трахтемирівців і просто дачники, які придбали тут уцілілі хати і приїздять сюди тільки влітку.

Найбільш легендарною особистістю сучасного Трахтемирова є, безумовно,

Олег Георгієвич Петрик,

значно більше відомий не тільки жителям навколишніх сіл, а, мабуть, і на всю Україну, як Скіф, бо в перші роки життя в цьому колишньому селі ті іноді і зараз ходить у скіфському одязі. Про цього неординарного чоловіка, котрий тут мешкає постійно уже більше чверті століття, є безліч публікацій і навіть відеофільм в мережі Інтернет, але упорядники ми мали можливість особисто бути знайомими і не раз бесідувати зі Скіфом.

Народився він 1948 року в Ташкенті, до того, як потрапити в Україну, жив у Самарканді, Бухарі, Сибіру. У Трахтемирові опинився випадково: як режисер Молодіжного театру, адже неподалік працювала знімальна група кіностудії Довженка, з якою він мав творчі стосунки. Колишнє село з його неповторним природним колоритом і багатющою історією так сподобалося чоловікові, що він тут вирішив і залишитися.

Олег Георгійович, тоді ще 40-річний чоловік, придбав за 350 рублів у Ольги Красюк стареньку хатку, збудовану ще в 1886 році, і яка по вінця вросла в землю. Немало зусиль довелося докласти, щоб житло набуло нинішнього вигляду і стало хатою-музеєм: перекрив солом’яну покрівлю шифером, замінив вікна, побілив рожевою глиною. Та найбільше клопоту доставила піч. Ось як про це розповів сам Олег Георгійович: « - Я коли купив цю хату, у мене піч згоріла. Тому звернувся до одного жителя хутора Лукавиці – дивовижного чоловіка, який працював на розкопках. У нього був такий чудовий сад, навіть чорні тюльпани росли. Тож я і попросив його допомогти мені скласти піч. А він каже: «Піч я будувати не буду, мені не цікаво. А от якщо тобі під силу по каменю перетягти піч знахаря, щоб вона збереглася, то я візьму всю документацію у вченого, який цю піч розкопав». Насміхався наді мною, думав, що я цього не зроблю. А я чотири місяці на байдарці по Дніпру возив це каміння з Монастирка. А це міцний пісковик, якому 90 мільйонів років! Коли він побачив мою наполегливість, то взявся мені доромагати робити цю піч. Правда, «рідних» каменів вистачило тільки на основну частину печі, а решту довелося докладати цеглою XIX століття з колишнього трахтемирівського цегельного заводу". Ось так у хаті Скіфа з’явився найцінніший експонат, який зовнішнім виглядом нагадує жертвенник.

Зараз це дійсно хата-музей з чисельними раритетами і від бажаючих побачити це диво немає відбою. Буває, що на вихідні і по 10-12 автомобілів стоїть, бо подивитися є що. Тут багато копій старовинної зброї – раритетів Українського кінематографа, кусочок голосника від древньої церкви, склеєний трипільський глечик (на фото), чудернацька лампа часів черняхівської культури, ніж древнє руського воїна, лопата часів Ярослава Мудрого і більшість із цих речей Олег Петрик знайшов саме в Трахтемирові. Є копія шаблі, з якою знімався відомий актор Іван Миколайчук, копія шолому та кольчуги Чингісхана і навіть “меч смерті” з фільму “Янкі при дворі короля Артура”, рукавички актриси Анастасії Вертинської. Є навіть світильник ІІІ віку з Монастирка, з під Маркового шпиля.

Це, звичайно, далеко не повний перелік того, що можна побачити в хаті Скіфа, адже тут ще є чималенька бібліотека рідкісних книг з історії Придніпров’я, російська класика: Толстой, Цветаєва, Пастернак, вироби київського майстра Юліана Тихонова, картини «невизнаних» художників і т.д.

Скіф із тих людей, які не цінять речі, як такі, але вважають, що коли річ довго зберігалася, то несе в собі енергетику минулих часів і допомагає відновити зв’язок з тими, хто жив раніше.

До речі, у нього є і свій погляд на походження назви села, яке вченими трактується по-різному. З точки зору Скіфа, найкраще толкування   - це захищений світ (мир по-російськи). Не відкидає він версію і про те, що Трахтемирів – це місце, де трактували про мир. А ще був такий Трактукай, нащадок Тамерлана, який у XV столітті рятувався від своїх ворогів, і у нього тут була «ставка». Можливо, назва пішла від його імені.

Петрик багато читає і дуже переживає, коли про Трахтемирів пишуть щось не так, як воно є насправді. Він свято вірить у магічну силу цих місць. Ось як він з любов’ю розповідає про навколишні урочища:

Маківщина (Поклонна гора).

— Там є дві груші. Міжу ними — місце старого древнеслав’янского капища. Дуже сильне місце. У нас це називаєтся Поклонна гора, тут ми вітаємося з півостровом. Місцеві називають його також Маківщиною, тому що коли в спекотливий день хтось ішов без сил, варто йому було тільки лягти на землю і полежати, то як тільки людина вставала, її хитало. Тобто дія, як від маку.

Высота «222 метра», або «Три ангели».  Це місце у всіх містиків, ізотериків і древніх магів вважається дуже потужним силовим центром. Прихильники ідеї про духовний кристал Землі стверджують, що саме тут знаходиться цей кристал і випромінює своїми гранями енергію.

Марків шпиль. Місце біля висоти «222». По переказах, саме сюди прийшов грек Марк, його впустив підземний лабіринт, він там поселився, а навколо нього стали селилися перші християни і тоді ж Марком був організований один із перших на Русі монастирів, який одержав назву Успенський.

(Використані публікації Вікторії Кобиляцької з Черкас, газета «День» №204 (2010)

Ось що розповів Олег Георгієвич під час зустрічі в Трахтемирові 18 серпня 1916 року.

Тривалий час я не знав, що моє коріння з цього села. А нещодавно я зв’язався зі своїм дядьком Григорієм – братом батька, який жив на Алтаї в Рубцовську, він написав, що моя бабуся Марія Харитонівна Петрик і що її в юності в 17 років вивезли з Трахтемирова на Далекий Схід, а мій батько взяв прізвище матері, бо з його справжнім прізвищем як у вольного отамана Далекого Сходу – Краєвський - в університет би не взяли, і були б великі неприємності. Видно, я відчув тут свою маленьку батьківщину, тому і потрапив сюди. Я ж на четверту частину поляк, на четверту – українець, а решта - русич. Коли я був на Алтаї, то виживав тим, щоб добував там мумійо і ним лікувався. Там мала місце якась сутність, яка давала сили. І там я себе почував на подив здоровим. Ось так і тут. Потрапивши сюди я зразу відчув якесь дивовижне почуття щастя, силу цього місця. Тому і залишився. А потім переконався і в тому, що це місце - місце духу.

Для мене дуже важливо, що тут є та сама знаменита зона, із-за чого сюди всі і приїздять. Тут є місцина, яка оточене валами. Радянська наука приписувала їх скіфам, але скіфи не насипали таких валів. Вони ж були просто кочовими племенами. Звичайно, є інші версії, з гідно з якими цим валам багато і багато тисячоліть. Але, знову ж таки, це лище гіпотези. Вали насипалися в ті часи, про які ми поки-що нічого не знаємо. Загалом же нформації по історії Монастирка не так багато. Є книга Рибакова, «Верования древних славян». Це єдиний серйозний учений, який займався історією цього коаю. Мене не надто цікавить історія, мене в першу чергу цікавить те – що це унікальна земля. Ми зараз сидимо на краю сакрального серця України – великої землі, звідки пішла Київська Русь. Це не лише моя точка зору, так вважав і Плавко, який два місяці тому помер. Він противився спорудженню акумулятивної станції в Бучаку і реально гальмував проходження грошей з Європи через Євробанк на її будівництво, бо у нього були зв’язки з Грінпісом і іншими впливовими європейськими організаціями. А тут вважався напівбожевільним, бо ходив у індійському вбранні із дзвіночками. Але людиною був дивовижною. Мабуть, його просто прибрали.

Якщо Київ – голова Русі, то ми - на порозі серця Русі. Скільки цим валам? Невідомо. От Монастирок потрапляє сюди. Він же не був селом, це невеличкий хутірець. Ізотерики цю землю називають зоною сили. Віруючі різних конфесій вважають, що величезне древнє святилище – земля духів. Звідси і пішли волхви. У нас ще є Батура, придумали версію про козака Батуру, це смішно, Батура чи Богатура - богатирська гора. По легенді там на вершині стояв Заруб – багатирська дубова башта, тому вона називалася ще й Зарубою, а тепер ця назва перекочувала сюди, бо професор Євгеній Максимов так назвав відкриту ним зарубинецьку культуру. Хоча гора, на якій він копав у 82-му році, називалась Бабиною горою, тепер її називають Зарубою, просто треба було до чогось прив’язати розкопки, село Зарубинці – це не по горі-Заруб – це не зруб, заруб - башта, вона може шестигранною, восьмигранною. Центральна башта рицарського замку в Європі називалась ганжою, а у нас – заруб, там жили богатирі, які охороняли святу землю. Це був виток Русі. І саме цим ця земля славна і дорогоцінна, нічого подібного більш ніде немає. Цікаво, що вона не допускала до себе технічну цивілізацію. І не допустила до цього дня. У цю землю вірватися не можна, вона сама себе охороняє. Вона рятує людей. До мене постійно приходять умираючі, від яких медицина відмовилася, люди, які втратили рідних і які тяжко переживають, які розчарувалися в житті, і ця земля повертає їм сили. Це дивовижне місце, неймовірне по духовній силі. Вона – дорогоцінність, вона дорожче золота, всіх картин, зважити цю цінність неможливо. Із-за цього я тут поселився і тут живу, і це саме головне. І коли я про це говорю, коли знімають кіно чи беруть інтерв’ю, це потім вирізається. Ця земля вічна. Вона була славною ще в древні часи, монастир тут теж був не випадково, як кажуть «козаки щось знали».

Цитую: «В середній частині Дніпра розташований древній монастир, з якого вийшов другий руський, а не грек, митрополит Русі Климент Смолятич в 1147 році». Якщо звідси вийшов митрополит, то яка це була святиня духу, а по переказах Марків Шпиль – сюди прийшов грек Марк, який взяв ім’я Марка-євангеліста і його впустив до себе підземний лабіринт, у якому він і поселився. Навколо нього і виник чи не перший на Русі монастир ще за кілька віків до її хрещення. Цей підземний лабіринт взагалі фантастичний. Зараз він до себе нікого не пускає. Ніхто до нього пробитися не може. Під час війни туди тікала і ховалася від німців молодь, щоб уникнути вигнання в Німеччину. У Переяславі таких було 17 осіб. Я не знаю, хто ще залишився з них у живих. Але раніше, коли на них намагалися вийти і розпитати про це підземелля, вони відмовчувалися і відмовлялися щось комусь показувати. Нікого не хотіли туди пускати. І правильно робили. Зараз у нас такий час, що люди все рознесуть. У цьому підземеллі, ще до приходу туди монахів, жили люди епохи мустьє - це культура кам’яного віку, якій 110 тисяч років.

А потім монастир пішов під захист міста, яке умовно називається літописний Заруб. Там на побережжі було аж 70 церков, хоч і невеликих.

Ось книга Петрашенко В.О. і Максимова Є.В. «Трахтемирів. Подорож у давнину». Прекрасна книга. Цю книгу видали бакаївців, але коли видали, тільки тоді зрозуміли, що вони видали. Книга доводить, що ця земля нікому належати не може, бо вона – загальноєвропейська цінність. І вони тоді порубали цю книжку, залишилися одиничні екземпляри. Але вона є на нашому сайті trahtemirov com.ua .

Другим аборигеном, який звідси не виїздить уже багато років, є

Хмара Михайло Кузьмович

Я з 35-го року, а в 40-му – мене малого вивезли сюди в Трахтемирів. Батько з Монастирка, а мати – з Трахтемирова. Мати – Галина Максимівна, дівоче прізвище – Шаповал. А по чоловіку, як і мене – Хмара. Батько – Кузьма Іванович. Він з 1890 року. Умер у 1967. Був столяром, і плотником. І школу ремонтував, і на бригаді був. І з Лукашом робив. І з Соболем Василем.

В школу я ходив у Трахтемирові, ще як вона була у клубі. Я в 51-му кончив сім класів. Цю хату построїли в 45 году, бо наша хата згоріла, одне попелище було, вона була на Лану, де жив Микола Вовченко, поруч. Ото там батьківщина матері. Я город тут пахаю з 1970, живу постійно вже 8 років. Тут жили батько і мати, а я виїхав, робив у Києві, служив у Морфлоті, доводилось проходити навіть Північним морським шляхом. Потім батько в 60-му вмер, то я матір на літо привозив сюди, на зиму забирав у Київ. Ще тут зимує жінка покійного Івана Красюка Надька, але вона не місцева, десь із Житомирської області. А ще – Петрик (Скіф). Було у нас таке прізвище. Може, він якась рідня?

Найстарішою жителькою Трахтемирова із нині здраствуючи є моя сестра Марія, їй 91 рік, вона найстарша із трахтемирівських – Марія Кузьмівна, була вчителькою. Була жорсткою. Каже, мене,як я вчилась, били, і я буду. Ну, бити дітей не била, а погрожувала поставити голими коліньми на гречку або тримати указку в піднятих руках у кутку.   До Трахтемирова вона робила у Західній Україні. Закінчила переяславське педучилище, а тоді випускників направляли на Бендеровщину, казала, прийшли бендеровці до неї, мов, що робите, а вона комсомолкою не була. У Німеччині була. Прийшли – що робите – учителюю, комсомолка – ні , ну, учіть, учіть. А тоді як кончився той срок три годи, вона приїхала сюди, жила у цій хаті, і тут учителювала. А як школу розформували, то вона виїхала у Кременчук. Має двох дітей, хлопця і дівчину Іру.

Третьою постійно жителькою Трахтемирова є

Красюк Надія Василівна (баба Надька ), 1944 р.

Вона господиня хати, яка єдиною збереглася над самим берегом водосховища. Тут народилася і жила Бабак (Красюк) Онися Григорівна (1906 р.н.) із донькою Галиною (1930) та сином Іваном (1937 р.) Після служби в армії Іван влаштувався на роботу в Києві, а Онися Григорівна залишалась у Трахтемирові, там одружився з Надією Василівною.

Вона розповіла: «У 73-му, коли нас почали виселяти, цю хату купив інститут зоології, тому вона і залишилася. А коли ми стали повертатися сюди, то один робітник Канівського райвиконкому порадив терміново приписати назад бабу Онисю, інакше вашу хату знесуть. Ми її приписали, а потім і самі поприписувались».

Першим у рідну оселю повернувся Іван і тривалий час їхня хата слугувала своєрідною пристанню під назвою «Дід Іван», у ній або біля неї знаходили пристанище всі, хто так чи інакше потрапляв водним шляхом до Трахтемирова. Після смерті у 2010 році діда Івана сюди перебралася і його дружина Надія. Тепер човни і катери швартуються біля «баби Надьки», а вона теж опікується як юними так і дорослими романтиками та колишніми односельцями чоловіка, які час від часу відвідують свою малу Батьківщину.

В числі другої категорії тимчасово проживаючих нащадків корінних трахтемирівців слід назвати Сергія Федоровича Жука, Якова Олександровича Шаповала, Скоценка Сергія Васильовича, Мороза Володимира та деяких інших, які мешкають або ж у хатах своїх покійних батьків чи дідів, або ж придбали чи обладнали житло в садибах колишніх односельців.

Реконструює хату Сергій Жук                                                                  Новий будинок на батьківському дворищі зводить Володмир Мороз

І третя категорія – просто дачники. Це переважно кияни – відставні військові офіцери, науковці-пенсіонери тощо. Вони придбали садиби у тих трахтемирівців, які не спокусилися на компенсацію і не зруйнували свого житла.

Сергій Скоценко

Типовим представником є дачник

Василь Андрійович Кирилюк,

з яким довелося познайомитися під час чергового відвідування Трахтемирова. Його обійстя вражає доглянутістю, відчувається рука справжнього дбайливого господаря. Василь Андрійович розповів: «Я разом з Михайлом Кузьмичом Хмарою робив у Києві, і він запросив приїхати сюди. Мені сподобалось – поруч ліс, річка, це оазис, тут якась кримська температура, свій мікроклімат.

11 років я в Трахтемирові бував наїздами, а потім познайомився з Василем Жуком, який запропонував купити у нього хату. Я погодився і ось з 1989 року тут і проживаю з 25 березня по 25 вересня щорічно, посадив сад, маю хороший город. Все що тут є - моя робота: сливи, абрикоси, вишні, груші. Вирощую помідори, перець, баклажани, навіть кавуни. А кукурудзу саджаю для синичок, соєк,дроздів, хай їдять».

 Баба Марина

Мені до рук випадково потрапила вирізка з якоїсь газети, якої - встановити не вдалося, де поміщена стаття про Трахтемирів «Мертве село», автор публікації – Лариса Власенко. Окрім картини запустіння, там йдеться і про знайомство з бабою Мариною, яка також була одним із старожилів, котрі так і не захотіли піти з рідного Трахтемирова. Процитуємо:

«Познайомилася я ще з бабою Мариною. Живе вона сама, якщо не вважати за товариство білу козу, яка всюди ходить за старою. Від баби Марини я почула моторошні оповідки. Не візьмуся судити, наскільки вони правдиві, але кожному, хто побував у Трахтемирові, вони здалися б бувальщиною.

«Бачили хату недостроєну отам, у долині? - питає мене баба Марина. Киваю, так, мовляв, бачила: почорнілі від часу дерев’яні стіни, та крокви непокритого даху. – Так ото в тій хаті чоловік повісився. Він приїхав до нас зразу після війни. Працював у колхозі, не пив, не курив - усе гроші збирав, хотів хату свою мати. Ну, назбирав щось, почав будуватися, предсідатель лісу виділив… Ото стіни звів і крокви поставив - залишилося тільки накрити. А тут вже говорять, що виселяти скоро будуть. Він не вірив спочатку, а як сказали вже виселяться, то в той же день кудись щез. Ну і найшли його по тому – повісився в хаті на бантині…

Так ото, як мимо тієї хати йду, коли вже стемніє, - додає баба Марина по паузі, -   то, бува, чується, як ніби хтось там ходить та грюкає. Все, мабуть, хату старається достроїти...»

«Було це в акурат перед сорокалєтієм Побєди. Лягла я спати і наснився мені сон, буцім приходить до мене солдат, молодий, у формі воєнній з автоматом та й каже: «У вас буде празник великий, всі радіти будете, а нас до цього часу ніхто по-людськи не поховав. Нас десять чоловік у землянці засипало». Та й описує мені те місце, де їх шукать. Ото проснулася я, аж страшно стало. Нехватало, думаю, ще на старості літ з глузду з’їхати. Але вже ранок настав, я по хазяйству… Та й трохи про те забулося. А на слідуючу ніч знов те саме сниться, а потім знов. Ну, я вже не видержала та й пішла у Григорівку до предсідателя. Але ж про сон йому не розказую, а кажу, що з війни згадала про ту землянку. Він мене у школу направив до «красних слідопитів», хай, каже, якщо схочуть, копають.

Ну то привела я їх на те місце, про яке солдат розказував. Почали вони копати, а там справді землянка. Тоді вже з району якісь приїхали. Розкопали – точнісінько десять чоловік, та й поховали їх отут же, на нашому кладовищі».  

І дійсно, стоять у рядок на трахтемирівському кладовищі десять безіменних обелісків із зірками…