СПОГАДИ ОДНОСЕЛЬЦІВ

Воронецька (Сорока) Ольга Степанівна

Хочу хоча б у світлинах розповісти про свого покійногоий чоловіка Олексія Дорофейовича Воронецького та його рідню, адже вони корінні жителі Трахтемирова.

Олексій Дорофейович народився в с.Трахтемирові 27 лютого 1946 року. Після служби в армії у 1968 році прийшов працювати на дослідний завод військового призначення, який після об’єднання з головним інститутом став називатися НВО «Кристал».

Олексій Дорофейович працював у цеху №1, який випускав мікросхеми для всього СРСР. Спочатку був майстром, старшим майстром, потім начальником дільниці, на якій працювало близько 200 чоловік.

Його поважали, любили і цінили. Там він і пропрацював до пенсії і трохи зверх. Може і ще б робив, але батьки були уже старі і хворі, треба було доглядати. Батько Олексія Дорофей Сергійович помер у 2002 році у 90-річному віці. Мати Антоніна Павлівна померла у 2010 році, коли їй виповнилося 98-років.

У Олексія Дорофейовича було багато відзнак: медалі, грамоти, але найвищою нагородою стала медаль «За трудову доблесть» 3 ст. Олексій був секретарем парторганізації цеху. Помер у червні 2016 року, похований у м.Переяславі-Хмельницькому на Заальтицькому кладовищі.

 На фото: Олексій Дорофейович Воронецький.

Антоніна Павлівна і Дорофей Сергійович Воронецькі.

 Хата Воронецьких на кутку Ялти.

 Проводи Михайла Воронецького в армію, 1955 р.

Земляки знову в Трахтемирові біля Братськлї могили, 1970 р. Д.С.Воронецький на перевалці. На складі будматеріалів біля пристані,

1968 р. На поминальному дні (на гробках) у Трахтемирові.  Саме тут була хата Воронецьких (О.Д.Воронецький ладнає мотор), 2012 р.

                                                                         ЖУК Анатолій Федорович та ЖУК Сергій Федорович

При бесіді з ними, брати один одного доповнювали,

тож це їхні спільні спогади.

       Я, Жук Анатолій Федорович, народився в Трахтемирові в 1950 році. Закінчивши школу, поїхав до Києва продовжувати навчання. Спочатку закінчив з червоним дипломом Республіканський хіміко-технологічний технікум, потім Хмельницький технологічний інститут. Пропрацював на одному місці весь робочий стаж 43 роки, на фабриці хімчистка «Оксамит. Починаючи з робочої професії, виріс до керівника підприємства, пропрацювавши директором фабрики 25 років, вийшов на пенсію. Був секретарем парторганізації фабрики. Нагороджувався грамотами КМДА, Кабміну та медаллю «За трудову доблесть» 3 ст. Але де не проживав, де не навчався завжди повертався до рідного села і наяву і в спогадах. Самі теплі спогади - це спогади дитинства. Згадуються затишні вечори в сімї, ми всі четверо дітей сидимо робимо уроки, в хаті всі - дід з бабусею сидять, мати завжди щось робить по господарству, батько біля столу перевіряє наші знання. Батько завжди любив прочитати наші задачі і, прорахувавши в умі, знаючи відповідь, чекав як ми повирішуємо. Але ми вчились добре і засмучували батька дуже рідко. Пам’ятаю, як вставали вдосвіта і бігли на рибалку, щоб потрусити в ятері, принести додому рибу і встигнути до школи.

     Жук Сергій народився в Трахтемирові в 1952 році. Також закінчив восьмилітню школу далі навчався в Києві. Закінчив будівельний технікум, а потім Харківський будівельний інститут і весь час працює на будівництві, спочатку майстром, а потім прорабом працює і до цього часу. Неодноразово нагороджувався грамотами та медалями.

     Наше прізвище найдавніше в Трахтемирові. Дід нам розказав, щоб ми знали своє коріння. Ми є нащадками розгалуженого роду Жуків. Очевидно, Жуки поселилися тут найпершими, тому і ввійшло це прізвище в назви урочищ: Жуків лісок, Жуків ярок. Звичайно, в Трахтемирові ліс Жукам не міг належати, бо тут була навколо власність поміщика Базарова, але топоніми Жуків ярок і Жуків лісок достеменно вказують на те, що предки нашого роду першими тут поселилися. Вони були трудягами, мали власні баржі. Діду Михайлу розказував прадід, що наші предки, а їх було четверо братів, спустилися по Дніпру з Білорусі і вони розселилися в Україні. Оці брати дали коріння багатьом сімям . Були підприємливими людьми - займалися пароходством, торгівлею, хоча серед них дуже багатих і не було. Начальником Дніпровського пароходства у свій час теж був А. Жук. Всі Жуки зв’язують свою історію з Дніпром. На буксирі «Академік Карпінський» до Шаповала був капітаном наш двоюрідний дід - Жук Анатолій, баби Ганни (Макарихи) брат. До речі, один із цього давнього роду був навіть радником Київської міської Думи –про це свідчить його підпис в свідоцтві про приналежність до касти міщан однієї з київських родин. Цей давній документ випадково довелося побачити в архіві моїх столичних знайомих.

         Отже, наш дід – Михайло Семенович 1880 року народження (на фото зліва - він справа у першому ряду) , його батько - Семен Самійлович, його дід - Самійло Ісакович, а далі - невідомо. Так от мій прадід Самійло Ісакович служив 25 років, був на Кавказі, брав участь у штурмі палацу Шаміля, як казали – «на одному вогнищі 7 год варили кашу». Царські війська Кавказ освоїли, а гірську частину не могли взяти.   І якимось чином вони свого лазутчика висадили в той палац, і він там вночі підняв по одному військо і так взяли палац.

Наш батько – Федір Михайлович Жук 1916 року народження. Коли служив у армії (на фото він посередині в останньому ряду) на Заході України, брав участь у встановленні нового кордону в 1939 році. Це була строкова служба, на якій його і застала війна. Ворог так стрімко наступав, що прийшлось відступати. Відступали від Ковеля, хто на машинах, хто на конях, більшість йшли пішки. Якось йому пощастило: коли їхній полк через бурякове поле йшов, він з товаришем трохи відстали, бо залишилися в посадці перемотать онучі. В цей час налетіли 4 німецькі літаки і з кулемета на бриючому польоті майже всіх розстріляли.  

Мати – Красюк Христина Макарівна, 1921 р. На фото, зробленому через кілька днів після прибуття в м.Вассербург - 13.12.1942 р. -  вона із землячкою - Костенко Христею) Як забирали у Німеччину - не розказувала, і тільки згадувала, як звільняли  американці. Це було у квітні 45 року. Нагодували і через кілька днів передали нашим, виділивши навіть продуктові пайки на дорогу. А наші забрали все і так довго везли, що вона прийшла додому аж у вересні. «Ото везуть, каже, потім дають якусь роботу, поки не зробите, далі не поїдете». І так дісталася до Миронівки, і звідти вже пішки додому. Батьківщина зустріла не надто ласкаво - мати до 56 року була ворогом народу і зрадником. Ніхто в ті часи не зміг їх захистити.

                                                                                                                          Олена і дві Ганни. Наша баба Ганна Красюк - зліва.

Коли вже згадали про війну, то я хотів би нагадати про один епізод, про який мені розповідали сільські діди, - каже Сергій Федорович. - Був такий випадок десь у Григорівці. Коли йшли бої, один боєць був сильно ранений, підповз до дороги, де його і побачили дві жінки. Одна й каже: «Зніму з нього чоботи, все рівно з нього толку не буде». І зняла. А трохи згодом його побачила інша молодиця бо, побачивши її, він став кричати. То ж вона підібрала його, допомогла дістатися до шпиталю. Той боєць вижив, вилікувався, оселився десь в Росії. А через багато років, уже будучи пенсіонером, приїхав у Григорівку, щоб пройтись місцями, де колись був тяжко поранений. Зайшов зразу у сільраду і каже: «Хочу знайти ту жінку, яка мене врятувала і подякувати їй. Бо ту, що зняла чоботи, зразу впізнав – вихожу з «Ракети», я ж з Києва приїхав, а вона на березі картоплю продає». Подивився на неї та й сказав: « Бог їй суддя, а не я». На жаль, його рятівниця на той час уже померла.

       Баба Ганна Красюк                                                                                         та її дочка Галина Макарівна Красюк, 1943 р.

Мені теж розповідали, додає Анатолій Федорович, що наші солдати переправилися в Григорівці, в Монастирку, і зайшли до нас в Трахтемирів. Кажуть, будемо наступати на Київ звідси. Один із штабів знаходився у хаті Красюка Микити. А німці тут уже ж недалеко між Трахтемировим і Букрином на горах укріпилися. А військові ж не знають, де це. Ну, каже один офіцер, ідіть, наступайте на Букрин. Тоді втрутилась місцева жінка Красюк Хинка.: «Куди ж ви їх посилаєте, треба ж дорогу знать?». Але ж вони до неї не прислухались і почали наступ. Так вибити німців їм не вдалося, бо ті дуже закріпилися на горах, а наших тоді полягло немало. Словом, в Монастирок потім приїхали Ватутін і Хрущов, вони зрозуміли, що Київ звідси не взяти і доложили в Москву в Генштаб, ось тоді і визнали плацдарм «ложним», поклавши півмільйона життів, і перенесли головний удар з Лютежа. А вже через 20 років після війни, коли вирішили збудувати меморіал на честь Букринського плацдарму, прибув Брежнєв. Доїхали до села Балико-Щучинка, туди хороша дорога була, а далі пішла не асфальтована , так і вирішили, що ось тут і буде меморіал. Але ж по правді меморіал потрібно було ставити на відрізку від Григорівки до Трахтемирова, де проходили основні бої.

Галя і Ніна Красюки та Єлістратова Галя. Близько 1949 р.  

       У хаті баби Ганни Красюк постйно     

       квартирували то вчителі, то лікарі.

Розказували, коли ще Маковище було зайнято німцями, туди кинули десант. Пізніше люди пішли подивитись, може хто живий залишивсь, але поле все було завалене парашутами і трупами. Одного капітана лише знайшли живим, раненого, і той потім помер. Німці їх усіх ще в повітрі розстріляли.

 Красюк Ольга Макарівна з дочкою Ніною. Близько 1952 р.

Ну, і кілька фрагментів про село, його особливості і людей, що його населяли.

Красюк Ніна і Данілова Галя над старим Дніпром. 1964 р.

На урочищі Коробочки, ще в ХVI столітті в село завезли чуму, все село вимерло, і люди перестали там селитися. А назва Коробоцький Шпиль так і залишилась. Коли ми були малими, то там був баштан і ми ще бігали туди за кавунами. А сторожем там був дід Синіцький Федось Андрійович.

На Дубині жив дід Петро Гармидер, у нього була донька Ольга Герасимівна, а у неї була дочка Віра, тобто внучка Гармидера. Вона була екстрасенсом і коли запитував, як їй це вдається, то вона відповідала, що кожного року приїзджала в Трахтемирів «на підзарядку енергії». Бо тут один із центрів зв’язку України із космосом. У неї була настільки сильна енергетика, що якось одній жінці на базарі стало зле, а вона своїми руками її підняла і вилікувала. Свю матір підтримувала до кінця днів своєю енергетикою.

Ніна Красюк, Галя Литвин, Михайло Литвин і Данілова Галя. Вересень 1964 р.

Іван Шапран – 31 року народження, був у нас знаменитістю. У 13 років получив Орден Слави. Він під час війни був сином полка. Після війни закінчив інститут і викладав у нашій школі фізику.

Ще був у нас такий водій Микола (по сільському Кабей) ми в дитинятві називали його головним шофером машини, пам’ятаю навіть номер: ФП62-64.

Жук Фан, Красюк Григорій, Жук Федір (з сокирою). 

                                                            Фельдшер Жук   Марія Михайлівна, сестра батька.

     Був такий трахтемирівець Однорог Степан Ларіонович, славився він у нас тим, що брав участь у взятті Порт-Артура у 1907 році. Коли ми були малими, то бачили, як дід кожну весну, перед Паскою, коли ставало тепло, діставав із скрині костюм і одягав. Потім після свят вішав на сонце, посипав нафталіном і знову клав у скриню. І казав, щоб його поховали у цьому костюмі.  Така була його воля. Помер у 96 років і похований у Піях у тому костюмі. Син діда Степана був льотчиком, колись прилітав у Трахтемирів на «кукурузнику» і сідав навпроти Ярка на вигоні. Володь, його внук, зараз у Піях живе.

             Замість паспорта - справка.  

Коли у 1958 році відновили школу, там став піонертабір для дітей працівників переяславських медиків. Для малих трахтемирівців, які, крім свого села, ніде не були, був цікавим навіть приїзд піонертабору. Ми з ними дружили. Ходили до них кіно дивитися, на вогнище піонерське ходили. Від них ми узнавали, що життя може бути трохи інше, ніж у нашому селі. Ми в Переяслав їздили, хіба щось купити, морозива покуштувати, хоч раз на рік. І бачили, що там зовсім інший рівень життя.

Шкот (Красюк) Галина Артемівна, 1932 р.н.

Наш куток називали Дубина. Від хати мого батька ще була хата діда Макара, а тоді Харитина жила, а тоді вже діда Артема хата була, це по цій стороні. А по правій стороні Уляна жила, не пам’ятаю прізвища, і батькового брата Трохима жінка. Його дрова вбили. Їхав з дровами, перекинувся віз і він погиб. У них два рази хата горіла, раз спалили німці, а другий раз гроза ударила, як вона одстроїлась. У неї була одна дочка Оля, в Германію забрали, а Ганна десь у геологоразведке була, кругом їздила. А потім вона матір забрала до себе. …

На кутку був добре відомий рід «Цибрики». Прізвисько пішло від того, що Цибрики пішло від того, що старший брат мого батька Пилип часто говорив: «От моя баба Марія як напече цибричків…». Це пішло із бабиних коржиків. Ото його і прозвали «цибриками» і його дітей – Івана, Микиту, Антона і Олександра. Іще у них була дочка Уляна. Її називали ще Юлею. Так її називала мати – баба Марія. Олександр був жонатий на сестрі німого Нестора – Ніні. Олександр прийшов із фронту і женився на Ніні. Іван жив на Сербах, а потім там на Лану построїв собі хату. Його жінка померла, то він узяв собі із Монастирка Тетяну. Ми ще з моїм чоловіком Володею у гості приїздили до них, бо він мій хрещений батько.

Він нашої хати дві вулиці йшло, одна вліво, друга вниз до криниці. Дід Семен коло нас жив і баба Антонина. Ми жили по лівій, а вони по правій стороні. . Далі – Степан Андрійович. У нього була дочка Настя, яка мала дочку Катю, котру убило машиною у Борисполі. Настя потім ще дитинку родила. А по лівій стороні Дмитро Семенович, Фан і Володь Павлович жили поруч, навпроти.

                                                                                            Батько Артем Федорович, мачуха Ївга та мій брат Василь. Близько 1948 р.

Я до війни закінчила один клас. До війни була дитиною і нічого такого не запам’ятала. Вчили уроки з Машею при каганці – такийц стаканчик і скручений проволочкою, щоб можна було вставити гнотик – кусок тряпки, щоб воно держалося. Наливали керосин, його можна було дістати, сюди вставляли пустий патрон, а щоб він держався, то його проволокою прикручували. Лампу можна було купити, але за що, де таких грошей візьмеш? Так було і до війни і зразу після неї. У Степана Андрійовича була лампа із склом, їм привезли з Києва, так вони вважалися багатими. І люди при такому освітленні пряли. Мати казала, що відчуваю пучками, чи багато тих конопель взялося, чи тонко буде, чи товсто.

Щоб вижити зразу після війни, у 1947 –му році, коли настала голодовка,

батьки гнали самогонку, а ми продавали її в Ходорові на базарі. Чи з буряків, чи з картоплі, хто з чого міг. З великої сулії наливали в пляшки людям і продавали. А в Переяславі хлібом торгували. Те що виросло на городі обмолотили, змололи на жорнах, мачуха напекла хліба, ми його на другий день у мішок, на плечі і до Дніпра, на перевіз, до лодки. А там на базар. Попродали той хліб. Я помню, така велика буханка, красива, рум’яна – 100 рублів. Ото попродаєм той хліб, а на ті гроші купляємо жито, несем знову його додому, на жорна. Від такого обороту залишалася і нам пригорщ муки і буханка хліба. Свого ж для регулярного продажу не вистачало.

З Машею рвали кінський щавель на лузі, принесемо його, нарвемо листя з липи, висушимо, а тоді його змішаємо з борошном і мати пекла такі лепешки, так від них було так нудить, так погано,що невозможно, а хліба майже не діставалося. Ото такий заробіток був. Ото було купимо пуд жита в Переяславі, ніби мало, може нас обдурили, а поки донесу до Трахтемирова, то думаю, що навпаки, ми обдурили, там його більше. Ділили каждому потрошку. Але не всі люди голодували. Була ж риба, у кого був який мулявник, то ловили. Черепашки сусіди їли, а ми – ні. Гидували. Ракушки варили на вогнищі у великому казані, і здавали ті черепашки. За гроші. А м'ясо з тих черепашок не їли.

Рвали цвіт липи, шипшину, звіробой – сушили і здавали. Так і викручувалися. А щоб рибу спіймать, треба мулявник, а на вудку треба крючки, а де їх взяти?

Щоб поїхать із села на відбудову Києва в 1949 році, то ми пішли в у виконком з дівчатами, їм уже по 18 було, а мені ще не сповнилося. Так мене не хотіли й брать. Дівчата плачуть, що треба з дому їхати, а я плачу, що гне беруть, кажу: «Візьміть і мене…» А я була така дівчина пухленька, повненька. Ну, дівчата теж просили, то взяли і мене. Робили на різних роботах. Потім підучилися, стали і штукатурами, і малярами. Потім робила на складах поштового ящика №19, там були різні продукти, масло, олія, свинина, мабуть, це були склади Держрезерву, бо було всього дуже багато. Хоч склади і продуктові, але чомусь все було секретно, ще давала і підписку, що нікому не розкажу. Навіть був один склад з резиною для машин і каучуком. І цукор. Словом, всього там було.

Київ, 1950 р. Справа - Красюк Г.А.

Чого мені все життя боляче?(Плаче). Що я залишилася без освіти. Війна всьому завадила, і мама померла у 44-му році. Тож і закінчила тільки 4 класи. А чого? А того, що батько один не справлявся, треба було комусь дома бути. Батько ж на роботі був. Мати померла, Василю тільки три роки було. Машу послали вчится, то вона таки 7 класів закінчила. А я тільки 4. І була за хазяйку. А уже як у Київ приїхала, то то я на таких роботах була, що доучуватися не було можливості. А як вийшла заміж, то чоловіка випхала доучуватися. Так він у вечірню школу ходив і закінчив 8 класів. То він і майстром робив, і заміщав директора. Такий башковитий парень. А я так і залишилася. Ну, нічого, працювали, одержали квартиру. А до Києва я ходила і сама за себе, і за Ївгу. Прикріпили мені пару волів. Ми ходили орать, снопи возить, сіно возили з Килимського, зимою по льоду. Навіть пам'ятаю, як волів звали – Чаплин і Голуб. З Нового року і до квітня – заробила 200 трудоднів. Давали по 200 грамів зерна, так його подрали, і мати мені ще привезла їсти в Київ, бо платили нам такі мізерні гроші, що прожить не можна було. Голодували. Так ото мене з Трахтемирова піддержували.

Карпенко (Красюк) Катерина Пилипівна

Поки я була Красюк, мені везло більше. Я – 1949 року. Батько – Красюк Пилип Васильович, 10.10.10 р.н. , народився в с.Трахтемирові. Мати – дівоче – Лобойко Марія Тихонівна, 1912 року, теж у Трахтемирові, там в центрі села, де Іван Лобойко жив, у тій хаті. Мати рано залишилася сиротою, в 16 років. Їх залишилося 5 дітей, мати друга була, тітка Христя перша, їхня мати Олександра, моя бабуся, померла дуже рано, в 38 років, поки її довезли по цих камінцях – грижа лопнула.

                                                                                             Наша хата скраю, перша, як іти з Монастирка

У батьків нас теж 5. Михайло -1939, Галя - 1941, Володя - 1944, я і Ліда – 1953. Михайло і Володя були вправні гармоністи, влаштовували концерти на все село. Володя із Сашком Жуківським навіть ходили до якоїсь баби, взяли у неї козячу шкуру, самі натягували бубон. І тій бабі в знак подяки ходили і грали. Мати казала: «І в клуб не треба йти». От нас п’ятеро, до кожного прийде друг чи подруга, уже повна хата. Всі діти з кутка там переверталися. Ось так і жили. Жили бідно, але хата ніколи не закривалася. Отакий замок здоровенний у нас був, але на нього ніколи не закривали: притулили – значить нема нікого дома.

Посиденьки: Соболь Мар'яна, Красюк Марія,  Воронецька Антонина, Білокур Ганна. Серпень 1971 р.

Батьки все життя проробили в колгоспі і ніде немає кусочка землі. Мати сушить скриню і розказує, ото подарунок до 8 Березня, отой - до Жовтневої Революції за хорошу працю, і всякі то отрези, то платки. Як передовику. І батько все життя робив, і ніде ніякого паю не має. Це несправедливо.

                                                        Батько до 80-ти років робив ще й тут, в ефіроолійному радгосп-заводі. Хату строїли в 1972 році, а батько ще рік у Трахтемирові робив, бо ми сіно сюди зносили і переправляли лодкою. А потім приїхав сюди. Ну що ж, дають тих 15 соток. А земля ж є того діда, у якого купили хату. Ще ж тут була сільрада, земля ж є, чого ж мені не дать? Кажуть: «Діду, якщо підете в совхоз робить, то дамо вам 45 соток коло хати. А батько каже: «А чого ж не піти?» 63 годи тоді йому було, то він на тракторну бригаду пішов, зразу сторожем був, а тоді двірником. Ми кажемо, батьку, не йдіть, бо нам стидно. А він: «Я оце лежу, лежу, знаю що мені треба йти, покачався-покачався, та й скотився. І пішов на бригаду. Що я там роблю? То хлопцям води принесу, то двір підмів, пішов у столову, пообідав, ще й бабі котлетку за 11 копійок принесу. А так буду лежать, діти, то і не встану». Уже як йому було 80 років і навіть більше, то ми якось їздили в радгосп за дертю, а там кажуть: «Діду, ідіть знов до нас, бо нема кому шлагбаум піднімать. Будете сидіть на стільчику і тільки шлагбаум піднімать». Ні, кажу, вже не піду. Це вже йому 82 було.

Мені у спадок залишилася вишита материна сорочка, отакі оборочки, отакі поділки вироблено, чим більше поділок, тим був рід багатшим, отакої ширини. Я дивлюсь на неї і мені плакать хочеться …Я забрала в Київ. Залишила, хай лежить, нікому не віддам. Це ж пам’ять.

                                             Наша сім'я біля віковічного в'яза. Я на руках у мами. 1950 р.

Мелешко (Чередник) Ганни Євграфівни (1931 р.)

У 47-році я закінчила школу, училася я хорошо, бо інакше б не випустили з колгоспу.

Директора школи до войни було прізвище Андрієтті. Я до війни кончила три класи. А після війни пішла зразу 5-й. Я уже ж переросток була. І мене виганяли, не приймали. Іди, мовляв, закінчиш 4-й, а потом прийдеш у 5-й. То я було сиджу – виганяють, приходжу додому і починаю плакать. Ну, в 47-у я закінчила 7 класів. У мене є випускна фотографія.

Як уже фронт пішов, залишився поранений кавалерійський кінь. У нього, здається, був вирваний кусок стегна. Мати його забирає, але ж сарай розбомблений, і кусок хати тоже одбило, то де того коня дівать? А у нас у горі батько зробив великий кирпичний погреб, а ховалися ми у Мандалининому, бо боялися, що як рухне, то кирпичом привалить. То мати того коня у наш погреб. А його ж треба лічить. То із розбитого танка зняли бачок із соляркою і тією соляркою мати вилічила коня. Але у нас забрали того коня.

Хочу трохи розказати про 47-й рік. Коли вже почали достигать жита, мати пішла в поле, щоб добуть хоч якихось зерняток. Видно ж трохи нам’яла тих колосків, ішла додому через ліс, він називався Темним, іде, коли щось тріщить, глянула – мужик. Розказувала, що потіряла сознаніе і під деревиною присіла, каже, нічого не помню, що далі було. Коли отямилась, мужика уже не було. Потом прийшла в село, і її поймав голова колгоспу Красюк Петро Вікторович, якого дражнили Рижий, падлюка. Він поймав матір з цими колосками, забрав у неї цю торбу, і заявив на неї. І я пошла, хоч вірте хоч ні, обнімала йому ноги, благала, не забирайте матір, так ні. Закрили її у коморі на замок, і сообщили у район. Приїхав прокурор, прийшли додому, походив він по двору, бачить ту розруху, ще поліз по драбині на хату, як вітер гуляє по тій хаті. А потом сказав, що поскільки факт крадіжки встановлений, я зобов’язаний її посадить, я, каже, заведу на неї дєло, але скажіть мені, хто буде опікуваться її дітьми? Дайте опікуна. Або одвезіть їх у дітдом і првезіть мені документ, що їх там прийняли. Та вони цього не зробили, побоялися, і ото так вона не попала в тюрму.

А ще мати скопала під Букрином невеликий шматочок землі, щоб посіять там просо. Там було багато пирію, і мати все то вибирала пучками. І таки посіяла просо. Воно цілина, земля хороша, і воно таке гарне вродила, аж до землі нагиналося.   І вона його зібрала. Попросила підводу, забрала те просо, і він, падлюка, знову їй попався.   І заставив на конному дворі скидати все в куток. І там воно й згнило. Ви знаєте, я в буквальному смислі носила камінь за пазухою, думаю, незамітно підбіжу і тим каменем його по голові. Я ж була фактично сама старша і за ті страдання материні… Боже, Боже… Скільки вистрадать та ше й вивчить усіх дітей.

Та й потом. Вона ж уТрахтемирові жила до посліднього. Її вже предупреждали- предупреждали… не хотіла виходить із своєї хати. То вже в Переяславі вона купила невелику хату, останні роки себе дуже погано почувала. Померла у 1980 році. Вона 1906 року. Баба Ганна за нею йшла – 1909. Батько 1900 року. Влас – її брат – 1912р. , а Сашко – теж десь 1900. Батько, коли у 1929 році прийшов у колгосп, то був спочатку рахівником. А потом десь перед війною його вибрали головою колгоспу. У 56-у його посмертно занесли до колгоспної Книги пошани.

Я в 47-році прихала в технікум, Павло на той час теж учився в Києві. За 7 класів у мене була Похвальна грамота. А тоді, який не поганий був Сталін, але хто мав медалі за навчання чи грамоти, тим давали паспорта. Я після школи ще пахала в колгоспі, тягала оті плуги, огріхи получалися. А хлопці з кіньми чи волами йшли. І тоді чула від чоловіків мати-перемати. І на конях їздила. А хлопці були ж такі, що вже повернулися з фронту, з Германіїї, уже в годах.

В технікум я запізнилася на цілий місяць чи більше, мені ж зразу не давали паспорта. Та ще дуже заболіла, бо тягала ті черепашки у холодній воді. Напали чирки, вся була в них. Ой, не можу згадувати.

Мені зняли квартиру у якоїсь полячки в Києві. Там була їхня община на Броварському шосе. То я жила у тієї полячки. Мені мати спорудила дві торби – у одні грушки, а у другій трохи хліба. Павло мене не зустрів, транспорт туди не ходив, то я пішки йшла, подавила ті всі чирки свої. То я зайшла до неї у двір, №17, і потіряла сознаніе. То мене поклали в лікарню, то пока мене одходили, то пройшло два місяці учоби. Я закінчила українську школу, а там же все було на російській мові. Сиджу, нічого не понімаю. Перший семестр закінчила і рішила, піду в Переяслав в педучилище. Приїжджаю додому і кажу, що більше туди не поїду. Мати зразу за різку… А чого? В педучилищі стипендія 18 карбованців, а в технікумі платили 32. За ці гроші якось там можна було жить. А та полячка на до мною так знущалась. Отакі поли, і швабра, треба було драїть так, щоб вони були жовті. Вона колиь мене чуть не побила, добре., що я увернулася. Я ж у неї одробляла за квартиру, поли мила, на базар ходила. То я поняла, що по-другому нічого не вийде, і вже взялася за навчання. Кончила технікум «с отличием». Я могла поступить в університет без екзаменів. Який там університет! Коли там четверо осталося у селі, голі, босі, треба було робить. Направили мене в Сибір, у Томську область. На Україні не залишили, хоча я мала право вибору, бо диплом був «червоний». Назначили мене начальником загону. Нова експедиція організувалась, і начальник тоже був молоденький. А мені взагалі 20 років було. Я кажу: «Вы что, смеетесь? Какой из меня начальник отряда? У меня не получится». « А я тебе помогу». Була велика партія, у ній було 10 загонів. Ну, приставили мене до одного начальника загону, щоб за місяць він мене навчив. Та швидко мене визвали приймать загін №10, бо сталася аварія, його начальник у лікарні. А робітниками були усі зековці. Кругом тайга, палатки, бруд, кругом пляшки, повний розвал. І вже приходять гроші просить. А на мене ж зразу повісили в підзвіт і шмотки, і гроші. Що робить? Давай давать указанія. А він посміється, мата загнув і пішов. Ну, ясно. Я ж дівчушка, а вони… Тоді приїхав начальник партії, зібрав усіх, розказаав що і для чого ми тут робимо. І наказав мене слухатись, бо інакше, казав, упечу так, що мало не покажеться. Ну що? Він поїхав, а мені треба працювати. Важко було, звичайно. Ну мучились – мучились, і все таки тих зеків уволили, а прислали мені 8 чоловік студентів з Томського індустріального технікуму і одного з політехнічного інституту. А потім уже було легше, почали вертатися хлопці з армії.   Так що я там зазнала… Але ж я могла уже і копійки додому послати. Я получила першу зарплату 900 рублів. Це були великі гроші. Я залишила собі 200, а 700 послала матері. Поім жінки розповідали, що мати поучила иі гроші і йде, тужить. Вони злякалися. Може, що трапилося. А вона: «Дитина поїхала на край світу і оце прислала мені гроші. Ну, я тоді матері написала листа, щоб заспокоїлась, значить у мене така доля, нічого страшного немає. Словом, стала я тоді регулярно висилати гроші, дівчат вивчила на них. Чоловік у мене гарний був, про таких кажуть: «Від Бога». І в нього важка доля була. Спочатку німці забрали рить окопи, а потім на 2,5 року в концлагорях був на шахтах. А коли звільнили – зразу в бій. Дуже переживав за смерть свого товариша, наскільки, що виникла ішемічна хвороба серця. Був ранений. У нас два сини – Сашко і Сергій 1959 року.

Чередник Павло Федорович

Я, Павло Федорович Чередник, народився у 1944 році в с.Трахтемирів. Мати – Чередник Домаха Омелянівна, 1914 року народження. Мій батько помер від ран, не дожив 9 днів до Перемоги, загинув у Дударях, форсували Дніпро , коли були бої за Букринський плацдарм, його чуть не вбили, кажуть – дезертир, і мати захистила його. А він був на Фінській війні ранений, і його забрали, кажуть, гвинтівку там у бою здобудеш, і в Дударях його там поранило у груди. А командир питає – боєць, ти звідки?   - З Трахтемирова. На підводу – і додому. Отож наших тут німці добре потовкли, ви ж знаєте, і він не дожив до Перемоги 9 днів. Тоді ж не було ніяких ліків, а в нього такі рани, вони загноїлися, і він помер і похований у Трахтемирові.   Я доглядаю за могилою, там хрест стоїть. Оце така історія.

Сини Володя і Саша з дружиною Надією над Дніпром.  1977р. 

                                                                         Я в ролі капітана в п'єсі  "Шумлять верби" у 1958 р., а фотографував Микола Михняк                                                                                            

Був брат Михайло, 1949 року, помер. Брат рідний по матері. Мати жила в Трахтемирові, поки не почали відселяти людей. Тоді купила тут у Букрині хату. А я оцю купив, ми розділилися. Вона в 70-му переїхала і прожила тут 30 років. А я робив у Черкаській області. А тоді як мати захворіла і треба було її доглядати, Михайло теж хоч був і бізнесменом, покинув усе і приїхав сюди матір доглядати. А працював я у Малобукринській школі директором, аж поки школу не закрили. Тепер возять дітей у Грушів. Ні у Малому, ні у Великому Букринах тепер школи немає, бо і дітей немає.

Оце я так тут живу. А в Переяславі у мене хата є на вул. Петропавлівській. Там живе мій старший син. Хата розділена на дві частини. Там син живе і невістка, і моя половинка. Але я тут привик і туди вже не поїду. А менший син у Києві. Матері за хату в Трахтемирові дали всього тисячу рублів.  А тут мати хату купила за 1300. 

 Квіти директору Малобукриської ЗОШ Череднику П.Ф. 2005р.

Хмара Михайло Кузьмович

Якби були фотографії, як були ще острова, озера. Немає таких. Є тільки фото, як щуку піймали 12 кг - 1,1 м. Я тоже родом з Монастирка. Я з 35-го року. А в 40-му году вивезли мене малого в Трактомиров. Батько монастирський, а мати трактомировська. Мати – Галина Максимівна, дівоче прізвище Шаповал, а по чоловіку, як і мене - Хмара. Батько – Кузьма Іванович,1890 року народження. Він був плотником, столяром. Умер у 67-у. Школу ремонтував, на бригаді робив. З Лукашом робив, і з Соболем Василем. У школу ходив у Трахтемирові, ще як школа була в клубі. Я в 51-му кончив 7 класів і виїхав з Трахтемирова, моя сестра ще в 60-му виїхала в Кременчук, уже скільки там живе, а все-рівно кажуть – переселенці. Город тут сажаю давно, десь із 70-го. А построїли цю хату у 45-году, начали строїться. Хата наша в войну згоріла, і попелище бомбою розкидало. Вона була, де жив ото Микола Вовченко, трохи нижче. Це наче родіна материна. Тут мати і жила. Я виїхав робить, і батько тут ще жив. А потом батько у 67-у умер, то я на літо матір привозив сюди, а на зиму забирав у Київ, мати ще 10 років у мене жила після Трактомирова. Оце з місцевих,хто зимує год вісім – один я трактомировський. Хоть і в Монастирку родився, ну, щитай трактомировський. А ще зимує Козла Івана жінка Надька, ну вона з Житомирської області. І зімує ще Скіф, він у Ольги Ребершиної хаті живе, купив ту хату, фамілія його Петрик. І була у нас у селі Марія Петрик, на Новоселиці там жила. Але він ніби її не родич, я його питав. У тих Петриків було дві дівчат. А сама старша із жінок трахтемирівських, що в живих осталися, то моя сестра Марія, хоч вона родилася і в Монастирку. Їй уже 91 год. Вона було жорстка. Казала, мене у школі, як я вчилась, били, і я буду. Вона закінчила Переяславське педучилище. А тоді ж всіх молодих учителів і лікарів відправляли в Западну, на бандерівщину. І її теж. Казала, прийшли бендеровці до неї, Що, мовляв, робите?.Вона комсомолкою не була, бо в Германії була. Каже – вчителюю. Комсомолка? Ні. Ну, тоді учіть, учіть дітей. Не тронули. А потом як кончився цей строк, два чи три годи, які треба було одробить, вона тоді приїхала сюди, жила в оцій хаті. І тут учителювала. І вже як школу розформірували, вона виїхала в Кременчук. У неї двоє дітей – Іван і Іра з 58 року.

Щодо Трахтемирова – то тут дуже давно жили люди. Я чув за Вінницю, ото од Великого лану, то там було поселення. Там находили і казани, тому що там варилися різні браги. При Катерині почали туди робити дорогу, словом тут древні поселення.

А колись копали ми з братом яму для картоплі, і на глибині 1,2-1,5м викопали кострище, і глиняні черепки, тільки не так, як на центрифузі, а видно, що ліплені пальцями, може це й Трипільської культури. Я назбирав тих черепків, думав віднести в історичний музей. Давай дальше копать, думали, може золото знайдемо. Ну, нічого не знайшли. Уже і на роботі похвалився хлопцям, що віднесу в музей ті черепки. А вони кажуть, ну віднеси, розкажеш де це, то розриють так, що і хата твоя перекинеться. То я взяв ті черепки і викинув на смітник. Оце тут, біля хати, метрів за 20. Тут же була вода, ліс, то хтось же тут жив.

Капітаном «Карпінського» був Шаповал Олександр Наумович, головним механіком Лобойко Іван Тихонович, ще був у нього Михайло Власенко, були і з Зарубенець. Бувало везуть кавуни з Херсону, стануть тут на якір, і всі лодки підпливають і беруть кавуни. А ще він був один час і капітаном самоходки «Ангара».

Це я і моєї сестри чоловік – матроси на фото.

Хмара Марія Кузьмівна (1925)

(По телефону з Кременчука).

Під час колективізації у Трахтемирові утворилося два колгоспи, їх назв і хто їх очолював не пам’ятаю, бо жила в Монастирку і була малою.

Щодо школи на горі, то в 43 в неї влучила бомба, спричинивши деякі руйнування в тій частині, де були навчальні класи, а кімнати для проживання вчителів, це з боку погреба, залишилися неушкодженими. Але в той же рік, коли радянські літаки бомбардували німецькі позиції на Степку під час захоплення Букринського плацдарму, то бомбами були зруйновані і 4 чи 5 хат (в тому числі і наша). Тож у 44 році, коли люди стали відбудовувати своє житло, їм знадобилася цегла для кладки печей і лежанок і вони потроху стали брати її з шкільних завалів, до них приєдналися інші і так потроху значну частину школи   і розібрали. Ми ж на свою хату, яку почали будувати на Сербах у 45-му році, цеглу звідти не брали, бо далеко, значне ближче її було носити з цегельні, що була між Букрином і Трахтемировом.

Клуб-контору внизу почали будувати перед війною, встигли зробити стіни і дах. А коли прийшли німці, то, як не дивно, вони розпорядилися добудувати приміщення і навіть керували будівництвом. Стверджую це тому, що мій батько, Кузьма Іванович, був і столяром, і теслею і стелив там підлогу, це я навіть пам’ятаю.