В’юнище

Розкуркулення

Розкуркулення

Спогади Піскун(Бузницької) Ганни Іванівни (1921-2012) жительки с. Хоцьки

 

Моя мати - Савенко Євдокія Степанівна (1893-1942) - корінна в’юнищанка, вийшла заміж у село Хоцьки за Бузницького Івана Васильовича 1888 р.н. На шістьох членів сім’ї батько мав шість гектарів землі і відповідний реманент для її обробітку. Працював сам день і ніч без найманих працівників, ще й у других людей брав землю і розплачувався урожаєм з половини. Ходив у полотняних штанах і сорочці. За день так натомлювався, що навіть не було сили ввечері помити порепані п’яти. Так і завалювався спати, як мертвий у клуні. Нащо мити ноги, як завтра рано знову в поле!  

image (1)Перший ряд зліва- Бузницький Іван Васильович 1888 р.н.,
рядом з ним дружина Савенко Євдокія Степанівна (1893-1943).
Крайній з права- Захарченко Назар.
Всі інші жінки рідні сестри Бузницького Івана Васильовича. Фото 1916 року.

Щоб пахати землю, то треба було мати свого коня і реманент. Хто не мав коня, той і не хотів землю обробляти, бо тяжко. Ходили по селу і тільки пили горілку та крали. Хата, яку забрали у нас, була в центрі села Хоцьки. Розумні люди продали її недобудовану в часи НЕП, бо зрозуміли, що пахне жареним. Самі вони з села виїхали. Батько ще шість років добудовував цю хату.

Так от - прийдуть комнезами і накладуть податок. Батько заплатить. Тільки вранці заплатив - новий податок ввечері вже треба платити. Один знайомий батьку сказав: «Скільки не плати - всерівно хату твою заберуть. Назначали спочатку розкуркулити сім’ю і забрати хату під аптеку в других людей, але комнезами сказали – треба забрати в Бузницького, бо в центрі і так зручніше буде». Потім так і вийшло. Батько вже не мав чим платити податки і почав ховатись. Хтось із своїх, сільських доніс. Піймали його у баби Орини біля гною на початку літа, ще жито невисоке було. Батько почав тікати, але сил не було. Він почав проситись у свого ж сільського: «Відпусти, богом прошу!». Де там - погнали гоном у машину, похожу на хлібну, «Чорний ворон» називався, ще й нагайкою зверху побили і повезли… Це було перший раз. (Мати знала, хто зловив батька і бив нагайкою, але так і не сказала мені). В грудні 1930 року нас розкуркулили. Забрали все, крім хати. Солому нам приносили в хату люди протопити, бо ми замерзали. До нитки нас оголили, поки й хату не забрали. Восьмого січня 1931 року прийшли комнезами нас з хати викидати. Моя мати швидко наділа на мене якісь чоботи і запхнула для зберігання за халявки свічку, кусочок хліба, ложку, кусочок матерії і ще щось. Мене, дитину, як те собача викинули на сніг, що аж чоботи з мене позлітали в різні сторони. То своя ж, сільська комнезамка, яка була тут, забрала мої чоботи і все, що випало з них, собі додому. ( Мати знала, хто вона, але мені і пізніше не казала, щоб я не проклинала її). Я вже й не пам’ятаю, як я боса по снігу добралась до дядька Назара Захарченка. Потім і йому попало за те, що приютив до себе сім’ю куркулів. НКВД його почали визивали на допити. Не стало місця і йому, і нам у селі. Якого числа я точно не пам’ятаю, але як раз картопелька сходила цього ж 1931 року, як нас вивезли на голодну смерть у Козинські Горби. Це місце знаходилося північніше с.Козинці, яке затоплене в 1973 році водами Канівського водосховища. Те місце де ми були - знаходилось вище і не затопило ще в 1975 році. Я там була, як ще працювала, знаходила наші місця, де ми бідували… Ох і наплакалась там! Душа розривалась… (Пізніше ті місця пішли під воду, бо хвилі порозмивали береги).

imageЛіворуч стоїть Ганна Піскун
(дівоче прізвище Бузницька).
Внизу - сидить її дочка Катя Бузницька, 1951 р.н.
Справа - Галина Піскун(хрещена дівчинки). Фото 1956 р.

Таких там було сім сімей, чоловік до двадцяти п’яти. Ще й з нами були сусідка наша хоцьківська Маруся Панасовича, дядина наша Бузницька Настя, Трегубенчиха з дітьми. Викинули нас без нічого, хто в чому стояв. Кругом пісок, червона лоза, над головою голе небо і холодний вітер, який забиває пісок у обличчя, рота і очі. Навіть води не було. Найшлась якась жерстина і обрубок ржавої лопати. В низинці щось викопали глибоченьке, подібно криничці. На ранок там так вода і не появилась, але було повно жаб. Пити хочеться, то пішли понабирали води з болотця. Понапивалися, то такий був понос, що зади стаканами почали вилазити. Інфекція сплошна! Добре, хоч дезинтерією не заразилися, а то б усі пропали.

Зразу ж почали обживатись там, робити з червоної лози курені-хатки. Сокир не було. Все руками ламали. На верх куренів і на долівку нагребли руками соснових голок з шишками. Колеться, під себе немає що застелити. На голках спали і голками укривалися… Як почули про нас козинчани, то почали приносити нам у черепках їжу і ставити в кущах. Щоб ми їх не бачили і вони нас. Боялися щоб їх не засудили і не було їм біди за те, що допомагають куркулям. Води в нас не було. Перший раз пішли ми по воду у Козинці, де ближче. Ідеш, ідеш- горб, кущ, горб, кущ… Скільки кілометрів не скажу, але далеченько. Там поставили сторожа біля колодязя, який у нас черепки на воду і позабирав. Більше ніякої посуди на воду у нас не було, то козинчани почали приносили воду в якомусь дерев’яному посуді і ставили біля нас у кущах, так щоб і ми їх і вони нас не бачили. А у нас ні в кого і черепка немає, щоб води набрати. Моя мати з В’юнищ, то я пішла до своїх рідних дядьків Савенко Федота Степановича, який жив зразу у В’юнищах перед шкільним стадіоном і Савенко Омелька Степановича 1886 р.н., який жив біля церкви перед містком. Нагодували мене, ще й з собою дали якоїсь їжі для матері і черепків різних надавали з глиняного посуду. Так що ми цим були забезпечені. Козинчани хороші люди! Як принесуть нам воду, то ми понабираємо в них води в свої черепки і носили їх як панахиду, зберігаючи кожну каплю! Їли все, що було їстівне в природі, починаючи зі цвіту акації. Нас, дітей, почали заставляти ще лозу червону зрізати, обчухрувати, розрізати на дві половини, управляти, а потім здавати. Чи платили за це і хто гроші одержував , так я і не знаю.

Ми рятувалися тим, що два брати материні у В’юнищах жили і нам сильно допомагали.Так я вже їм так надоїдала! Мати каже: «Не йди!» То як же не йти, коли їсти хочеться, так аж кишки вивертає! То я іду до дядька Федота. Там його дружина Ганна мене нагодує, ще із собою кисляку дасть в горщечку для матері. Це батьки вчительки Тютюнник Марії Федотівни і Савенко Варвари Федотівни, яка у війну попала в Німеччину спочатку остарбайтером, а потім за листа додому, в якому правду написала про рабське життя в Німеччині, в’язнем концлагеру. Це мої двоюрідні сестри. На другий раз іду до другого дядька Омелька, який біля церкви жив, рядом з Савенко Іваном Андрійовичем, який був дяком у церкві. Там дядькова дружина Ганна Антонівна мене нагодує, ще і сухариків із собою дасть. Його дочка Варвара 1922 року народження, моя двоюрідна сестра, також в Німеччину остарбайтером попала в 1942 році. Дядьків син Олексій 1911 р.н. до війни в Дніпропетровську технікум закінчив. Направили в Москву на роботу. Звідти на фронт призвали. Там і пропав безвісти

Так дядьки із своїми жінками нас і піддержали в трудну хвилину, хоча і самим тяжко було. Хай їм легко спочивать, земля їм всім пухом! Хороші, добрі дядьки і їхні жінки були! Того так довго вони і прожили.

Так були ми в Горбах до холодів, поки нас не знайшли військові на конях. «Що ви за люди?» - запитали нас. А баба Тригубенчиха Настя каже: «Ми куркулі. Викинули нас весною сюди голих і босих подихати!». Він тоді вийняв з мішечка, похожого на кисета, грудочку цукру і розділив її між всіма дітьми і дав по кусочку… Ми від радості плакали! Поїхали вони. Потім через деякий час приїхали знову і сказали, щоб ми убиралися з цього місця, бо тут будуть військові маневри і стрілятимуть. Вони сказали: «Ми уже з головою сільради в Козинцях домовилися і там розміститеся в клуні на краю села». Прийшли туди. Там стояли снопи жита недомолочені. Хазяїн нам їх не давав, поки не домолотив. Боже ж, які ми були раді, що влізли туди! Вітер не віє і пісок не несе в рота та очі. У Горбах так пісок очі забивав, що не можна було дивитися. Так ми в тій клуні наробили кожна сім’я собі куренів-хаток і жили собі. Та і вода вже рядом була. Так друга біда на дітей напала - короста і воші. Короста така була, що і пальці на руках не зтулялися і чесалися вдень і вночі. Вошей було скільки, що я сама собі думала, господи, хоча б діждатися, щоб я могла  почухатися! В соломі чухаєшся - так ще солома коле!

Жили ми довго в тій клуні. Так нам козинчани, в кого добра душа, почали приносити попінки, ще й постірають їх для нас. Це такі великі куски мішковини, як покривало. Я того слова вік не забуду! Так ми цими попінками укривалися, під ноги слали, руки трохи вкривали, щоб руку взяти і почухатися, або вошу зловити за коміром. Ми воші ловимо і давимо, а вони аж пищать! У Горбах як спали на голках, то ми голки ціпками молотили, щоб м’якші були, але вони однаково кололися. У клуні вже як ляжеш на голки, а під низ попінку, то вже й не так колеться… Укриєшся - то тепліше. А тоді вже і в клуні холодно стало жити. Тоді нас, дітей, уже старші надоумили, щоб ми ішли у сільраду і просили, хай хоч нас поб’ють, хай хоч нас поріжуть, але щоб так більше вже не мучитися. Так ми і зробили. Пішли, а матері наші в нас позаду ідуть. Як підняли ми в сільраді всі ревище, то голова взявся за голову! Тоді і каже: «Опреділю вас на хату жити. Залізите туди по драбині і там біля лежака буде вам тепліше». Визвали того хазяїна. Він уперся і каже:« На хату не пущу. Стелю двадцять п’ять чоловік завалять і хату запалять, бо під соломою. А я потім куди піду?». І так ми всі сім сімей пішли жити у хату. Хазяїн розмістився на печі і на припічку, ми всі з вошами, хворі на коросту, розмістилися хто на лаві, хто на полу, хто на долівці покотом, що і пройти не можна. До лави якусь лату чіпляли, щоб ширше було і можна було вдвох спати. Так у нас воші один з одного перескакували, але вже тепліше було. Ми, діти, дрова, лозу, сухостій збирали. Носили в клуню. Сухенькі були і топили ними. Трохи коросту підлікували і вошей зменшилось. Купали нас, а одежу в кип’ятку парили, то я вже пізніше в Козинцях у школу пішла. Директором школи був Купрій Радіон Омелянович. Я учням допомагала розв’язувати задачі, приклади, то вони мені приносили то картоплину печену, то яблуко, то груші дички, або качан варений давали. О, тоді я вже почала жить, ще і матері то качан, то печену картоплину принесу, але і в людей не було що сильно дати. Таке врем’я було! Я розумна була, з ходу розв’язувала задачі і приклади. Пізніше і педшколу в Переяславі закінчила. Вчителювала у Студениках в молодших класах трохи.

Недовго я в Козинцях провчилася в школі. Прийшов до нас із Лук’янівської тюрми брат, якого закрили туди, що ніби то він украв печать із колгоспу, чи сільради. Він сном і духом нічого не знав. Так його і випустили із-за відсутності доказів. Так я з ним пішла до старшої сестри у совхоз, пізніше назвали це село Світанок. Вона жила у виритій землянці. І там місця нам нема. Ох і набідувалася я з матір’ю, наїздилися по світах, але все рівно повернулася у Хоцьки. Після вчителювання в Студениках звільнилося місце рахівника у конторі колгоспу, то я ним і стала робить. 

Як занедужаю, то іду в аптеку по лікарства в батькову хату, з якої нас викурили в 1931 році. Так ще хворішою вертаюся звідти. Як нахлинуть думки-спогади… Ця наша хата-аптека в селі простояла до 1986 року.

Прийшли документи про реабілітацію батька. Так хіба ж та бомажка замінить батька дітям, дружині чоловіка? А скільки ми натерпілися, бо казали, що ми куркулі, вороги народу!

Я й ворогу не побажаю прожити таке життя, яке випало на мою долю, на долю моїх батьків і мого покоління, саме головне, бажаю всим мирного неба над головою, і щоб таке, яке прийшлось нам пережити, не повторилося ніколи!

Заисав:Чирков Микола Юхимович.

Це матеріал з майбутньої книги « Ми й українці завдяки нашим В’юнищам».

Прочитано 800 разів

Наші партнери

ГІСДПУНІЕЗМіська радагазета Вісник ПереяславщиниНовий поглядУкрпромпостачПереяславська районна радаТелерадіокомпанія АльтаІнститут мистуцтвознавстваПереяслав-Хмельницька РДАПереяслав-Хмельницька ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5