МОНАСТИРОК

Назву села пов’язують з православним Успенським монастирем і Трахтемировим. Черкаський і канівський староста Остафій Шашкевич, отримавши ці землі разом з Трахтемировим, почав будівництво наземного монастиря. Проте цілком імовірно, що ця місцевість успадкувала свою назву ще з давньоруських часів, коли тут існував печерний монастир. Яр Печера розташований на південь від села, а за 1,5 км від сучасного села знаходиться урочище Церковщина з залишками кам’яних храмів Зарубського монастиря XI-XII ст. Окрім того, в писемних джерелах XVI ст. зустрічається сполучення назв Зарубський Трахтемирівський монастир, що свідчить про зв'язок середньовічного монастиря з давньоруським. Слід зазначити, що історичні джерела часто розглядають Монастирок і Трахтемирів як один населений пункт. Справді, вони розташовані поряд, а Монастирок ніколи не був значним поселенням. В люстрації Київського замку 1552 року згадується монастир «Зарубъський светое Пречистое» з церквою «Зарубъськой Терехътемировъской», але «в ньому тепер пусто один чернец стережет для пожару». Розквіт монастиря настав після рішення польського короля Стефана Баторія віддати його у власність запорозьким козакам. Монастир почав готувати духовних пастирів для козацьких монастирів та храмів – зокрема, з нього вийшли керівники та ченці Самарського монастиря та січової Покровської церкви. При монастирі було організовано шпиталь для старих і хворих запорожців, монастиреві надано прибутки з перевозу і місцевих кам’яних кар’єрів, де добували камінь для виготовлення жорен, хрестів, надгробків. Монастир був місцем зібрання селян і козаків під час повстань під проводом Кшиштофа Косинського та Северина Наливайка. Доля монастиря пов’язана з долею Трахтемирова. Упродовж першої половини XVII ст. він, як і саме містечко, неодноразово переходить з рук у руки – від козаків до польської шляхти. В цей період було розширено монастирські печери, в монастирі діяло кілька підземних печер, одна з яких присвячена св. Параскеві. Печери збереглись до нашого часу, хоча ходи туди завалені. Під час другої світової війни там переховувалися мешканці села. Печерний монастир ніким не досліджувався. Це ще одна таємниця трахтемирівського заповідника.

Ось що писав про Монастирок Похилевич Л.І, у своєму дослідженні» Сказания о населенных местностях Киевсткой губернии 1864 года» «Монастырок, над Днепром, в 3-х верстах ниже Трактомирова. Жителей обоего пола 167; в 1741 году в деревне считалось 20 дворов. Земли совокупно с деревнею Зарубинцами, которая составляет одно имение, принадлежащее Константину Гудим-Левковичу, 1278 десятин. В деревне этой существовал небольшой монастырь, тот самый, который основан и поддерживался запорожскими казаками, подобно Межигорскому. Король Ян Казимир в Грамоте 10 марта 1652 года касательно монастыря изъяснил «на покорна войска нашего запорозскіего супплике, хетне ся мы до тего наклонили, жесь мы фундація монастера Трехтеміровскіего, од антецессоров наших на уломных и недолежных з поменіонего войска жолнеров хвалебне учиніона ствердить и умоцнить умыслилисьмы. Якож тым листом нашим права и привилеи тему монастырови од продков наших надане, ве вшистких пунктах, клявзулях и контентах, повага наша кролевска апробуемы и ратификуемы. Который-то монастыр, теразнейшій преложоный и потым его настемпцы, подлуг ординацціи и постановеніа войска нашего запорозскіего, зе вшисткимы пожитками, доходами и прилеглостями ведле тего, яко од коммисоров наших оцеркліованый и ограничоный беде, тримать и онего спокойне уживать бендо вечными часы, так еднак, жебы доходы з него, подлуг интенціи побожных фундаторов, на уломных и недолежных з войка запорозскіего жолнеров обрацаны были». Когда атаман запорожский Самиило Кишка овладел турецким кораблем: то запорожцы —

Срибло, злато, на три части паевали:
Первую часть брали, на церкви накладали:
На святого Межигорского Спаса,
на Трахтомировский монастырь
На святую сечевую Покрову давали,
Котори давним козацким скарбом будовали.

Монастырь также служил для казаков хранилищем их войсковых сокровищ и привиллегий, и в нем же принял на некоторое время монашескую одежду Юрий Хмельницкий. Когда Поляки овладели этими местами, после трактатов с Россией то, обращая все православные монастыри в униатские, и с этим поступили таким же образом .В свою очередь казаки, во время революции 1768 года разрушили монастырь до основания. Впрочем Трахтомировский монастырь существовал еще в 1789 году потому, что в этом году униаты в январе месяце его заняли и присвоили, воспользовавшись отлучкой наместника в Переяславль. Опис. Киев. С. M. Е. стр. 271. Вотчины монастыря еще прежде, царской грамотой 1702 года, равно как и Каневского монастыря — обоих запустелых, приписаны к Переяславской кафедре. О монастырской церкви во имя Успения Пресвятой Богородицы, служившей приходской для деревни Монастырка, в визите за 1746 год говорится, что она «выставіона ad instar шопы въ 1718 году, дзвонек еден на столбику, иконостас полотняный, чаша оловяная и проч.» Священником при ней был Марк Шостаковский, по презенте Трипольского, посвященный в 1742 году. В то время приход ее составляли Монастырек и деревня Зарубинцы и самостоятельньгй приход закрыт в начале текущего столетия, за совершенным обветшанием церкви. При деревне Монастырке замечательны урочища: Городок-гора, Маркова-гора, Здыхальня-гора, яр-Пугачка и лес-Загузовка. Есть также пещера на подобие Киевских с подземельными церквами, в коих еще и ныне приметны признаки Богослужения. Находят основание полагать, что один из храмов пещерных был во имя Св. Параскевы".

 

СПОГАДИ МОНАСТИРЦІВ

Ніцкевич (Красюк) Валентина Григорівна

 

Марія Хмара, Тетяна Мізін, Валя Ніцкевич та Тетяна Мізін. 1957 р.

Я, Ніцкевич Валентина Григорівна, дівоче прізвище Красюк, народилася в Монастирку у 1937 році. Мій батько – Григорій Олександрович Красюк жив у Трахтемирові, біля урочища Ритиця, а мати – Грушецька, з Монастирка, тобто він одружився на монастирській дівчині. Цікаво, що вони познайомилися на пароході, який ішов на Київ, бо і мати, і батько, працювали в Києві, але до того знайомі не були, проживали у столиці на квартирах. Не знаю, як там уже було, але мати вивчила батька на водія. Вона робила на кондитерській фабриці ім.Карла Маркса.

А коли почалася війна і батько одержав повістку, то він привіз матір з нами маленькими додому, у Монастирок, залишив з тітками, у неї було дві тітки, її матері сестри. А на фронті він знайшов другу жінку і … все. Сім’я розпалася. З війни він повернувся у Трахтемирів з другою жінкою, ми туди ходили, але… А потім він поселився у Переяславі. Була ще у мене сестра і брат, який загинув у 1953 році – пасли скот, знайшли міну, кинули у вогнище і так брат загинув. Померла і сестра від скарлатини, через Дніпро не могли перевезти, як раз був льодохід. Тепер у мене ні брата, ні сестри, і я тепер заздрю тим, у кого вони є.

І так я залишилася в Монастирку з матір’ю, важке було те життя. З війни трохи пам’ятаю… як мати давала мені корову вести за налигач, а в мене така гордість була – я ж веду корову. Десь ми йшли, бо нас же німці переселяли сюди-туди.

Після війни я ще рік прожила у тітки у Зарубинцях, доглядала за її хазяйством, а потім пішла в школу в Трахтемирів. Закінчила її, вчилася непогано, звичайно, пішла із запізненням, тоді було багато переростків. Потім пішла на роботу в Переяслав у харчокомбінат. Хоча перед цим трохи поробила в колгоспі, дуже мені подобалося ходити з волами.

Так я і залишилася у Переяславі до сьогоднішнього дня. Харчокомбінат тоді був на розі тодішньої Червоноармійської і Богдана Хмельницького. Там робили сітро, а на площі Воз’єднаня пекли якісь булочки. Потім це все стало заводом продтоварів, де спочатку був невеликий хлібозавод, потім там стали робити вино, сітро там теж виготовляли, був ковбасний цех і кондитерський.

Я відпрацювала сезон на харчокомбінаті, а потім пішла у другу школу, бо треба було доучуватися. Закінчила її, хотіла піти в ФЗО, а щоб заплатить за навчання, просила матір продати корову. Мати не погодилася, тож через кілька років я поступила в Кам'янець-Подільський технікум харчової промисловості на стаціонарне навчання, звичайно, приїжджала на літні канікули до матері в Монастирок і допомагала їй і сіно заготовляти на зиму корові, і все робила. Після технікуму я повернулася у свій харчокомбінат, казали, що у мене непогано виходило керувати людьми.  А інститут я закінчила значно пізніше, заочно. Зразу мене поставили майстром у карамельний цех, а коли він був ліквідований, мене перевели на хлібозавод. Там пройшла всі сходинки – майстер, старший майстер, старший інженер-технолог, була і секретарем парторганізації, а потім дослужилася до директора хлібозаводу, який був збудований на честь 300-річчя воз’єднання України і Росії, тобто в 1954 році.  А я стала його директором уже в 1977 році і очолювала це підприємство аж до пуску нового заводу, у спорудженні якого теж брала активну участь, фактично відповідала за його будівництво, паралельно виготовляючи хлібо-булочну продукцію і на старому заводі. Я зараз навіть не розумію, як мені це все вдавалося. Не було мені ні дня. ні ночі спокою, та й при пуску нового підприємства далеко не зразу все вдавалося, спочатку йшло багато браку. Мабуть, у цьому побачили мою вину, тож і усунули від керівництва, а новим директором став Сергій Бояренко, який і був головним інженером на будівництві заводу.

Мати залишалася в Монастирку до самого виселення, вигледіла ще мою маленьку доньку, а потім вона перебралася в Переяслав. Хату нашу в Монастирку спалили. У дочки зараз два сини, тобто мої внуки. Старший уже одружився.

 

Свитко Марія Сергіївна

Я, Свитко Марія Сергіївна, народилась 1937 року в Монастирку. У війну мені було 4 годи, ну я її дуже помню. У 41-му нас німці виганяли в Дударі. Я ішла на пєшу, тоді одна жінка взяла мене на руки, і питає: «А де твій батько?» Я кажу: «Не знаю, навєрно він на войні». Ото вона спитала і спустила на землю. А я собі думаю, чого ж я далі їй нічого не розказала, хай би ще трохи піднесла. Ми ж ішли багато: дід, і баба, і мати, і нас троє. А перед цим мій брат був поранений. Йому було сім год. Наші були на лівій стороні, а німці – на нашій стороні. Брат ловив рибу на березі, а з тої сторони стояли наші солдати. І один із них чи з любопитства, чи ще чогось, вистрілив на нашу сторону і попав у брата, поранив його. Тоді ті солдати, що були на лівому березі, теж взяли і пристрелили того, хто стріляв. Так ото брата до матері прив’язали, на руках несли, а сестрі було ще тільки год. А коли нас туди виселили, то мати розказували, що німецький лікар дав якоїсь мазі, і брат тоді пішов на поправку.

Кравченко Матвій Данилович (1855) та Кравченко Марина Іванівна (1857) - перший ряд, та їх доньки: Магдалина (1886), Федора (1882) і Афанасія (1890) - другий ряд. Близько 1906 р.

А коли вже вернулися додому, то обратно копали окопи, це вже як наші наступали у 43-му. Тут був і Ватутін, і Хрущов, де ото Давидова хата. Дуже тоді бомбили. Ми всі сиділи в окопі, і мати, і нас четверо. То мати як одкриють подушку, де залазили в окоп, дивимось, а вода в Дніпрі кипить так, як ото в котлі. А нижче, де дід Євдоким жив, машина стояла, вона загорілася, а під тією машиною згоріли і 4 солдати. Там де окоп, у нас була телиця прив’язана коло дерева, і як кинув він бомбу, то бомба покотилася, добре, що не вбила тієї телиці, мимо якось, нас чуть не пригорнуло в тому окопі. Як уже вщухло і мати виглянула, то вже солдати тягли ту телицю у ровчак, чи куди вже, щоб її зарізать. У печерах теж ховалися. Моя баба, материна тітка рідна, жінка Макара Івановича Грушецького, бакенщика брат Микола, і Гриша, їх було там п’ятеро чи шестеро, поховалися вони в ті нори, як до діда Максима йти, там такі були зводи, як у печі, кирпичні, дуже давні, ще як войни не було, то ми маленькими бігали туди у хованки грати, то їх привалило там, коли бомба близько впала. Діда Макара жінку і сина одного насмерть. А Миколу Макарового викинуло аж до ровчака вниз. А баба Галя – материна мати і материна тітка тоже там була, так вона розказувала: «Чую, нема дихання і сестра моя хропе вже, так привалило. Так я ото земельку одгортаю руками, коли йшли солдати і одкопали нас». А де Стьопа Грушецький жив, то там у кручі тоже таку велику нішу викопали, там багато нас сиділо.

Рідня з дідом Микитою і бабою Палажкою. 1953 р.

У перший клас пішла в Трахтемирів. Закінчила школу і робила в колгоспі, їздили на роботу в Трахтемирів. Після війни не дуже легко нам жилося. Батько загинув на війні. Мати – Дерій Палажка Микитівна, 1915 р.н., а батько Дерій Сергій Онифанович – 1906 р.н. , мати померла 8 год назад. Переселилися ми у 71-году. Не було такого року, щоб ми не тримали корову. Воду у відра – була криниця. Та й до річки недалеко, і звідти носили. Зимою в ополонці і білизну полоскали, і ковбаси там мили, як заріжемо порося. Дрова – на плечах, городи – копали, гній на плечах. І хоч все на плечах, важко, але там мені було краще. Було зимою, як ми поженилися, то кармаки поставлю, по 30 кг риби я ловила, було у мене 15 штук кармаків, чоловік ополонку прорубає, поможе, а тоді я сама вже. Ідемо в Трахтемирів на роботу, з хрещеною і що там хто, то ідем в Трахтемиров – потрусим кармаки, на острові коло діда Пилипа заховаю ту рибу, на фермі, де корови, накопаю червей, одробимо, йдем назад – обратно риба є. То вже і понасушуємо, і по всякому. Була риба, а тепер… І риба була друга, і люди були другі. Були дружні, і гуляють разом, і все, а зараз – позалазять у хати – ніхто ні до кого.

 

Весілля Галини Шевченко та Івана Костенка. Я - у дружках. 1965р.

Я - на перевалці.

 

Хмара Євдоким (справа) та Дерій Максим (батьків брат)

Дядина Марина, сестра Галя і двоюрідний брат Володя.

Мізін (Кравченко) Магдалина Матвіїіна (на стільці) 1886 р.н.

Монастирці дома у Свитко М.С. восени 2016 р., її син Мізін Іван Іванович 1923 р.н., Сидельникова (Мізін) Уляна Іванівна 1913р.н.та Сидельникова Ганна Павлівна 1934 р.н.

 

Фото з родинного архіву Свитко Людмили Андріїівни

 

Свитко М.Г., Свитко С.І., Яків (?) та Свитко А.Н. з Людою. 1950 р.

Дерій Іван Михайловичз  Любою Воронецькою, Лідою і Любою Малашовими та Лідою Дерій.

Свитко Марина Андріївна(1898-1991) та Свитко Марія Гр. з Ніною. 1940 р.		Колесова Тамара, Лобойко Ніна, Литвин Катя та Свитко Люда. 1963 р.
Остання весна в Монастирку.

 

 

Список власників господарств,

які були переселені із зони затоплення Канівського водосховища.

1. Кравченко Андрій Євдокимович
2. Дерій Палажка Микитівна
3. Дерій Федора Архипівна
4. Шевченко Мартин Павлович
5. Свитко Марія Григорівна
6. Грушецький Іван Макарович
7. Мізін Олена Архипівна
8. Кравченко Свирид
9. Мізін Євдоким
10. Хмара Євдоким
11. Грушецький Уліян Пилипович
12. Хмара Слава
13. Зражевська Марія
14. Мізін Ганна Олександрівна
15. Шевченко Уляна Іванівна
16. Свитка Григорій Тарасович
17. Мізін Надежда (?)
18. Кравченко Степан Герасимович
19. Мізін Трохим Гордійович
20. Кравченко Михайло Герасимович
21. Свитка Андрій Антонович
22. Осадчий Андрій
23. Осадчий Степан Григорович
24. Красюк Настя Іпатівна
25. Красюк Марко Микитович
26. Красюк Трохим
27. Мізін Марія Данилівна
28. Свитка Степан Юхимович
29. Свитка Неоніла
30. Грушецький Петро Олександрович
31. Мізін Марина Євгеніївна, Кравченко Михайло Герасимович
32. Грушецький Макар Олександрович
33. Сідельников Павло Петрович
34. Шевченко Євдокія Олександрівна
35. Мізін Василь, Підпомога Марія
36. Мізін Давид
37. Шевченко Слава Арсенович
38. Красюк Ананій Пилипович
39. Мізін Федір Іванович
40. Красюк Ярина
41. Дерій Уляна
42. Савенко Михайло, Авраменко Володимир Андрійович
43. Дерій Максим Онифанович
44. Авраменко Федора
45. Кравченко Наталка
46. Однорог Інка Олександрівна
47. Хмара Хвилька
48. Кравченко Данило Архипович
49. Парій Антонина
50. Хмара Михайло Євдокимович, Мізін Андрій
51. Кравченко Василь Антонович
52. Грушецький Степан Григорович
53. Бурчик Палажка Григорівна
54. Грушецький Петро Омелянович
55. Авраменко Текла
56. Мізін Микита

Таким бачив Монастирок Свитко Григорій Пилипович

Від Глибоки до Глейок Плисовщини яру

Був хутір Монастирок – я ще пам’ятаю.

На яру і над Дніпром і під Тополяну

Стояли ще хати в садках, як з Дніпра погляну.

А на березі човни рядочком стояли,

На прожиток дідусі собі заробляли.

Перевозили людей з торбами, мішками,

Й тих, хто в гості їздив до тата і мами.

Перевозили людей від села на пристань.

Як тиха погода була – невелика відстань.

А бували на віку і бурі, й негоди,

То траплялись на воді всілякі пригоди.

Так жили в Монастирку дідусі-селяни.

А тепер давайте у минуле глянем.

На Глейках була цегельня – цеглу виробляли,

З тої цегли монастир майстри збудували.

Збудували монастир над Дніпром на кручі,

І далеко в ті часи за нього було чути.

Який був той монастир, ми не можем знати,

І немає нам у кого про це розпитати.

Будували монастир, копали печери,

Кажуть, що у тих печерах скарби заховали.  

Пройшли віки, пройшли роки, багато змінилось,

А де був той монастир – нічого не лишилось -

І вітри, хвилі геть усе розмили.

Коли збудували ГЕС, стало Дніпро-море,

Дуже стало руйнувать понад Дніпром гори.

Руйнувались і в минулім, у повінь весною,

Руйнувалось все на шляху до самого моря.

Вже було всього на світі, і ще всього буде.

Як не важко було жити, але жили люди.

Ті вмирали, ті родились, так і далі буде.

Багато можна говорить,треба записати

Хто де жив в Монастирку, де були їх хати.

А щоб знати хто де жив, почнемо із Яру:

Жив Андрій Осадчий, Марія і Рая;

Жив Степан Осадчий, Марія – дружина,

Мали вони дочку Олю і мали два сина;

Жили Свитка Андрій, Марія – дружина,

Мали вони у сім’ї єдиного сина.

Жили Кравченко Михайло, дружина – Софія,

Було в них дітей багато – мати-героїня.

Жили Мізін Трохим, Мар’яна- дружина,

Мали вони у сім’ї Василика сина.

Жили Кравченко Степан, дружина – Маруся,

Мали вони двох дочок й стареньку бабусю.

Жили Надія Мізін і дочка Галина,

Зятя звали Василем, і було два сина.

Жив Свитко Григорій, дружина – Марина,

Було у них дві дочки і було два сина.

А ще там жила Шевченко Уляна,

Мала вона двох синочків і дочок двох мала,

Чоловік і син її у війну загибли,

Хвора жінка з трьома дітьми без хати лишилась.

Жили вони по сусідах, дуже бідували,

Її діток невеликих Оля, Галя, Ваня звали.

Збудували вони хату, стали в ній жити,

Та недовго з матінкою довелось побути,

Бо матуся їх померла.

Не хотіла вона самих діток залишати,

А довелось – така їхня доля,

Та виросли, розбрелися, як перекотиполе.

Мізін Ганна жила, трьох дочок ростила,

Зросли дочки, розійшлися, одна залишилась.

І жила в Монастирку з Галею-дочкою

Ще й Зражевська Маня.

Хмара в неї був сусідом, звали його Славка,

А дружиною у нього – Андрусівська Санька.

Жив Грушецький Уліян, і з ним Єфросина,

Було у них дві дочки і було два сина.

Далі – Хмара Євдоким, Настя – то дружина,

Мали вони двох дочок і Михайла – сина.

Записав я на Яру, хто помер, хто живий,

А тепер я переходжу на куток Козиний.

А жила там Красюк Настя, дочка Валентина,

Був синок ще – пастушок, загинув хлопчина.

Жив іще Красюк Марко, Федора – дружина,

Мали вони двох синів, а раніше там

Жила їх сестра Павлина.

У них сусід – Красюк Трохим, Лукера – дружина,

Було у них дві дочки і чотири сина.

Христя Мізін ще жила, з лип лісок під гору,

Дочка звалася Марія, а зять був Григорій.

А тепер я переходжу до Дніпра поближче,

Де Шевченко Мартин жив, а Ганна – дружина,

Дочок мали аж чотири і Василя-сина.

Далі Андрій Свитка, Марія – дружина,

Мали доньку – звали Люда, й бабу Серафиму.

Жили Іван і Марія, їх кумами звали,

А по прізвищу – Грушецькі, щоб надалі знали.

Жили Кравченко Свирид, сина Петро, невістка Мотря,

Паганенька біля хати в них росла картопля.

Жили Мізін Євдоким, дружина – Параска,

Буду далі говорить, слухайте будь-ласка.

Була в діда дочка Галя, в Параски – син Коля,

Їхні діти одружились, на те Божа воля.

Жили вони-поживали, трьох дочечок мали,

Ліда, Оля і Світлана вони їх назвали.

Поруч Мізін Олена, дочку звали Галя,

Перед ГЕСом вони хату нову збудували

І не пожили, прийшлось залишати,

Поїхали в Малий Букрин, там доживати.

Тут жила Дерій Федора, двох синочків мала,

Чоловік - звать Ільком, вона поховала.

Поруч Кравченко Андрій і дружина Настя,

Мати – Євдокія і сестра Марія, дочки Оля й Ніна.

Тут же і Дерій Палажка – чимось торгувала,

Дома діла не було, от і мандрувала.

Побувала скрізь по світу, та що тут казати,

Ну, любила погулять і помандрувати.

Дітей дома залишала, в них хватало діла,

Був у неї син Микола, Маруся і Ніна.

Записав я все, що знав, як жили і як було,

А тепер от переходжу, як казали «на село».

Тут почнем з Свитко Степана, жінка – Катерина,

Мати звалася Палажка, в них було два сина.

Жила там Марина Мізін, чотирьох діток мала,

Син Володя й три дочки – Таня, Віра й Галя.

Мати звалася Лукера, а батько – Євгеній,

Перевозив він людей, на Дніпрі загинув,

Було важко у селі їм жити,

Тож виїхали в Запоріжжя як виросли діти.

Хату їхню в них придбав Кравченко Михайло,

На Яру вони жили, ми про це вже знаєм.

Жив іще Макар Грушецький, баба Степанида,

Біля них Микола був і Ольга-дружина.

Мали вони двох дітей, Колю й Сашу сина.

Жив Сідельников Павло, хата на горбочку,

Перша жінка потонула, залишила дочку.

Другий раз він оженився, взяв за жінку Аньку,

А вона йому родила Валю, Таню, Тому й Райку.

Жила Шевченко Євдокія і мати Галина,

Брат Степан жив в Ірпіні і вся їх родина.

Ще там жив і Василь Мізін, жінка його – Оля.

Дочка у них була одна – називали Галя.

Теж поїхали усі десь на Запоріжжя,

Бо від ГЕСу від того, мов на роздоріжжі.

Хату свою продали, далека ж дорога,

А купила її в них Марія Підмога.

Жив Шевченко В’ячеслав і його Надія,

Синів мали чотирьох і дочку Марію.

Жив іще Красюк Ананій, син у нього Льонька,

Та Уляна ще Грушецька , її тітка Нонька.

Однією всі сім’єю жили вони в хаті,

Тож багато я за них не буду писати.

Ще жили там Давид Мізин і Кравченко Текля,

Мали вони дві дочки й Григорія сина.

Ще до війни у Давида, були жінка й діти,

Та загинули в печерах, як стали бомбити.

Далі Мізін Федір жив, дружина Наталя,

Діти їхні – Миша , Коля,

Уля, Галя, Оля й Катя.

Поруч – Свитка Неоніла, трьох синочків мала.

Один згинув на Глейках, так мені казали.

Там жила й Красюк Ярина, доньки Маша й Галя.

На Кутку – Максим Дерій і його Марія,

Мали доньку ще й три сина.

Далі теж Дерій – Уляна, син й дочка Христина.

Жила вона одиноко, поруч із дочкою,

Хата була зовсім поруч, як подать рукою.

Далі Савченко Михайло та Христя - дружина,

Мали вони дочку Ольгу і Михайла –сина.

А як почали у селі за ГЕС говорити,

Зразу зажурились: «Що ж тепер робити?»

Стали хату продавати, з села виїжджати.

І купив ту їхню хату Авраменко Вова.

А в Авраменко Федори геть стара хатина,

Зате мала одну доньку і було два сина.

Жила Кравченко Наталка, хвора, бідувала,

Мала вона одну доньку і синів двох мала.

Поруч жив Андрій Мізін, жінка – Харитина,

З ними жив й Михайло Хмара, і донька Тетяна.

Далі Інна Однорог, хатинка під гору,

І була вона похожа, на лисячу нору.

Жили Кравченко Василь і дружина Галина,

Була у них одна дочка і було два сина.

Жив іще Степан Грушецький, жінка – Євдокія,

Мали вони трьох дочок, їхню надію.

Далі вже – Палажка Бурчик із сином Степаном,

Хазяїн - Григорій,

любив випить чоловік – таке в нього горе.

Жив іще Петро Грушецький, його жінка Ліда

Завжди було по сто грам у них до обіду.

Їх сусід – Санько Грушецький і баба Улита,

Над Дніпрм усе життя їх було прожите.

Біля них тулилась і невістка Лена,

Чоловік в війну загинув, в кручі привалило,

А четверо діточок без батька лишило.

Гриша, Петя та Степан і їх сестра Таня

У постійній скруті, але виростали.

Недалеко – Текля Авраменко і дочка Марія.

Біля баби проживала з дітками своїми.

Був у неї й чоловік, що Назаром звався,

Але в селі він не жив – по світу шатався.

Сама крайня під горою ще стояла хата,

Кругом неї був садок, що не видно й хати.

Там і жив Микита Мізин, бідно, одиноко.

Було дочок в нього дві – Дуня і Поліна,

Ще було і два сини - у війну загибли,

А жінка померла.

Багато я написав, як в зошит загляну.

Та це не все і я переходжу вже під Тополяну.

Хмара Хвилька там жила і дві дочки,

Та її сестра Ганна.

Далі – Кравченко Данило, Марія – дружина,

З ними дочок аж чотири, з ними і два сини.

А під саму Тополяну – стояла хатина,

В тій хатині проживала Парій Антонина.

Була в неї донька Віра, та не було сина.

Зросла дочка – вийшла заміж, прийняла Володю,

Стало легше добувати і дрова, і воду.

А ще мали і двох доньок – Валю і Тетяну.

По вуличному звали всяк – Тхорі і Лисиці,

Був також Жеребець, Барани і Кози.

Були в селі вчителі і рибалки,

Колгоспники й робітниці,

Працювали на пристані, деякі в крамниці.

Працювали на Дніпрі, бакени світили,

А місцеві дітлахи до школи ходили.

Не всі були робітники, були і службовці,

Плавали на по Дніпру дівчата і хлопці.

А тепер як подивлюся – Боже ти наш, Боже.

Село зникло, все спустіло і на Дніпрі тоже.

А раніше як поглянеш - баржі вниз і вгору,

З гудками розминаються усю літню пору.

Було, було – все минуло, наче й не бувало.

Хто нам може пояснити, чого це так стало?

Поділились на багатих, а ще більше – бідних.

Нічого тепер робити, купа безробітних.

Що написано не так, то пробачте, люди,

Я ж по пам’яті для тих, хто далі жить буде.